автор: Анастасія Федченко
фото з відкритих джерел та особистих архівів героїв
Цей текст мав починатися геть інакше. Цитатою з Павла Казаріна про українських гемінґвеїв та ремарків, один із яких в окопі під Авдіївкою сподівається, що в іншого не закінчиться б/к. І про те, що я вважаю пошук українських відповідників світовим постатям, явищам і поняттям проявом меншовартості. Але потім було прощання з Максимом Кривцовим. Я встигла на Майдан перед тим, як труну вже мали заносити в машину. Прийшла з білими тюльпанами, бо Максимових фіалок не знайшла. Того самого Максима, який був воїном, поетом, фотографом, диваком і людиною-сонцем. Поетом, чию збірку “Вірші з бійниці” з нового тиражу я отримаю з видавництва щонайменше за місяць, і на ній уже ніколи не стоятиме підпис автора.
Росія вбиває нас. Нищить нашу культуру в різні способи: то заборонами, то перероблянням на шароварщину, а тепер просто снарядами й ракетами. Тому зараз, як ніколи, потрібно нарешті по-справжньому цінувати своє: цікавитись історією, ходити на вистави й покази українських фільмів, відвідувати поетичні читання і презентації українських письменників.
У цій статті “Новинарня” розповідає про деяких українських “професійних” письменників, які нині у війську. Тих, хто долучився до Сил оборони, вже маючи поетичні чи прозові доробки.
Свої історії погодилися розповісти Артем Чех, Дмитро Лазуткін, Олена Герасим’юк, Валерій Пузік, Владислав Івченко, Артем Чапай.
Насправді письменників і поетів у війську та на фронті (та фронтовиків, які почали писати) значно більше: це і Артем Полежака та Єлизавета Жарікова, які зазнали поранень, Олександр Михед, Сергій Пантюк, Олег Сенцов, Сергій Лещенко “Сайгон”, Богдан Коломійчук, Павло Белянський “Паштет”, Віталій Запека, Дмитро Вербич, Маркіян Камиш, Ярина Чорногуз, Ірина Бобик, Андрій Сем’янків “Медгоблін”, Олександр Волощук, Ігор Мітров, Дмитро Мамчур, Сергій Татчин, Олекса Бик, Артур Дронь, Сергій Лоскот, начальник Управління преси й інформації Міноборони Ілларіон Павлюк та багато інших. Зник безвісти Борис Гуменюк, загинули Ігор Мисяк, Гліб Бабіч, Максим Кривцов “Далі”…
Чи стануть наші військові літератори світовими величинами, хтозна. Потрібен час, аби письменники змогли переосмислити прожитий під час бойових дій досвід і втілити його в воєнну літературу. І щоб самі бойові дії дещо вщухли чи й припинилися. Але ми точно маємо їх читати.
Артем Чех (справжнє ім’я – Артем Чередник), 1985 р.н. – письменник, військовослужбовець, ветеран АТО, автор книг «Сині двері зліва» (2009), «Рожеві сиропи» (2012), «Точка нуль» (2017, про бойовий досвід), «Хто ти такий?» (у 2021-му стала Книгою року ВВС) та інших
“Мій командир роти “Маестро”, з яким служив в АТО, зустрів мене словами: “Чех, і чого тобі вдома не сидиться?” – пригадує Артем свою спробу мобілізуватися на початку повномасштабного вторгнення. Він прибув до частини в Гайсині як військовослужбовець оперативного резерву першої черги, адже понад рік прослужив призваний за мобілізацією в 59-й ОМПБр у 2015-2016 роках.
“Я намагався мобілізуватися ще в березні 2014-го, одразу після анексії Криму Росією. Тоді був не потрібен Збройним силам. Але став їм потрібен за рік”, – розповідає боєць.
Після розподілу вони “три місяці покаталися Херсонщиною”. Відтак зайняли позиції під Катеринівкою поблизу Попасної. На передовій просидів 10 місяців, після чого був демобілізований.
Нині містечко, про яке Артем писав у своїй книзі “Точка нуль”, з “найближчої цивілізації” перетворилося на руїну – у 2022 році росіяни фактично не лишили від Попасної каменя на камені.
У рідну бригаду після повномасштабного вторгнення Чеха оформити не встигли. “Вночі всіх моїх підняли за наказом і повезли під Запоріжжя. Я залишився один у порожній казармі, тож повернувся до Києва і вступив хоч кудись. Кудись – це тероборона. Спершу копали окопи в Києві, потім під Києвом, пильнували білоруський кордон, згодом відправилися на схід. Моя служба в ТрО закінчилася на західній околиці Бахмута наприкінці травня. Влітку 2023-го мене запросили служити в Києві. Служу”, – рапортує Артем.
Війна, каже, не змінила його і погляд на літературу, “якщо не копатися в собі”. Художню прозу про війну він писати не хоче.
“Це щось несправжнє, нарочите і неправильне. Нехай цим займаються представники ветеранської літератури. Ті, хто почав писати у війську або після. Не люблю, коли мене зараховують до ветеранської літератури. Я розділяю свій громадянський обов’язок і свою роботу. Це різне. Хоча, авжеж, одне на інше впливає. Взагалі не люблю, коли мене зараховують до якоїсь тусовки.
Чи писатиму я про війну? Авжеж, цю тему не оминути. На жаль. Але описувати бойові дії, виписувати якусь окопну епопею – не для мене. Це скучно”.
Чи не весь письменницький ресурс Артема Чеха забирають колонки й есе для закордонних видань. У війську писав немало, назбиралося б на книжку – не художню.
Початий до вторгнення роман він закінчив улітку під час відпустки. Коли ж був під Попасною у 2015-му, писав увесь час.
“В окопах цієї війни писати складніше. Майже неможливо”, – констатує Чех.
Артем Чех
Про окопи цієї війни біля Бахмута він написав в есе для The New York Times: “Чи так сильно я хотів померти у тій чортовій посадці на краю світу, звідки повертаються не всі? Так собі відчуття, коли не маєш підготованого ґрунту для своєї смерті. В мене була хіба що підготована “могила”, в якій я пролежав п’ять днів, очікуючи смерті й заради розваги підраховуючи спожиті калорії та кількість випитої води. Я навіть відео записував: день перший – 560 ккал, 350 мл води; день другий – 780 ккал 550 мл води і так далі. 115 годин поспіль я лежав у цій норі завглибшки півтора метри і дивився звідти у прозоре небо, скулюючись щохвилини від розривів поруч й справляючи нужду в обрізану пластикову пляшку. Навколо відбувалося суцільне пекло: оскільки наші позиції знаходилися на шляху відступу з Бахмута, то повз нас постійно проходили частини військ, що відступали. Змарнілі, поранені, оглухлі від вибухів. Ворог безперервно поливав їх вогнем, рація розривалася від повідомлень про втрати, дзижчання дронів дряпало нерви, все вибухало, а на голову падали зрізані обстрілами гілки. А я лежав на дні своєї могилки і думав, що попри те, що я давно прийняв свою смерть, все ж виявився до смерті не підготованим. Дружина ж не знає, як оплачувати комуналку, я не залишив їй свої паролі від електронної пошти і від інтернет-банкінгу, а ще на пошті лежать посилки, про які я її не встиг повідомити. Ні-ні, я не підготувався як слід”.
Дмитро Лазуткін, 1978 р.н. – поет, журналіст, продюсер, спортивний коментатор (коментував Олімпійські ігри в Пекіні, Ванкувері, Лондоні), військовослужбовець. Збірки: «Дахи» (2003), «Солодощі для плазунів» (2005), «Добрі пісні про поганих дівчат» (2012), «Артерія» (2018), «Закладка» (2022) тощо. Лауреат літературних та спортивних премій
За законами математики –
Мінус доля на мінус час…
Небо ридма ридає, солдатики,
Небо ридма ридає по вас.
Хтось звіряв на мапі маршрути,
Хтось дививсь на зорі з печер…
Нерозкритими парашутами
Називатимуть вас тепер…
Це уривок одного з найвідоміших віршів Дмитра Лазуткіна “Реквієм”. Із 2023 року поет служить у 47-й окремій механізованій бригаді “Маґура”. Пішов добровольцем.
“Я був знайомий із Валерієм Маркусом (свого часу – головний сержант, організатор “Маґури” – “Н”), який займався її формуванням, і в один момент усі наші розмови і співбесіди звелися до того, що він набрав мене і сказав: “Друже, доля України і Європи в наших руках. Якщо ти не передумав, приєднуйся”. Я сів у машину і поїхав до Запоріжжя, бо в київському військкоматі мене не хотіли брати до 47-ї навіть із відношенням. Якісь труднощі виникали. Я ще подумав, що їду на своїй машині, як колись козак на Січ їхав на своєму коні”, – всміхається Лазуткін.
Приблизно за місяць після початку служби він почав возити українських та іноземних журналістів у зону бойових дій, займався соцмережами підрозділу, який саме здійснював контрнаступ на Запоріжжі. Уже за той період Лазуткін отримав статус учасника бойових дій.
Відтак було відновлення бригади. Нині 47-ма ОМБр воює на Авдіївському напрямку, і Дмитро виконує обов’язки начальника служби зі зв’язків з громадськістю та речника бригади.
Дмитро Лазуткін
“Зараз я пишу щоденник, вірші, які з’являються у фейсбуці. Пишу не так багато, бо емоційно доводиться переживати чимало історій, які так чи інакше вибивають з емоційного стану, сприятливого для творчості. А іноді – навпаки. Багато текстів, які з’явилися, – це правдиві історії з війни. Частина з них обов’язково ввійде в мою майбутню книжку. Чи писатиму прозу, не знаю. Деякі моменти занотовую, деякі залишаю на опрацювання. Чи виросте з цього якась повість або роман, поки мені достеменно невідомо”, – говорить Лазуткін.
Метелик потрапив у пастку її волосся,
поборсався трохи
і полетів на волю…
А десь в небесах набиралося сил колосся,
І бронемашина повзла по в’язкому полю.
І навідник приховував хвилювання,
у нього двоє дітей – чекають його в Полтаві…
Він грав на гітарі
і вірші писав про кохання,
а потім пішов служити своїй державі…
Це уривок із вірша, який Лазуткін присвятив другу Миколі Леоновичу – художнику, музиканту і письменнику, який під час виконання бойового завдання зник безвісти поблизу Авдіївки.
Читайте також:
Вчитель Серьога і шофер Саньок:
47 омбр показала екіпаж Bradley, який епічно знищив російський танк Т-90 “Прорив”
Олена Герасим’юк, 1991 р.н. – поетеса, письменниця, громадська діячка, доброволиця УДА. Авторка збірок віршів «Глухота» (2014), співавторка книги «Розстрільний календар» (2017), збірки «Тюремна Пісня» (2020, лауреатка премії BookForum Best Book Award) тощо. (Фото: Ігор Захаренко)
“головне щоб не було війни”
каже вона прибиваючи до стіни портрет командира
тих хто зараз у місті
“головне щоб не було війни”
б’є по руці дитину бо гризе брудні нігті
рахує бутлі з водою цеглини хліба
підсуває ногою матрац до стіни
крупи вистачить на три дні
солі на чотири
чаю на п’ять
яблук як гною
– це уривок із “Тюремної пісні” Герасим’юк.
Останнім днем у житті, коли Олена носила рожеві окуляри, вона називає 18 лютого 2014-го. Тоді студентка Інституту філології Київського університету імені Шевченка потрапила під розстріл силовиками майданівців.
“Після того мені стало зрозуміло, що це війна на виживання з проросійськими узурпаторами, які захоплювали владу, культуру. Так і почалась моя війна”, – говорить поетка.
Спершу вона допомагала друзям, у 2018-му і сама стала до лав медичного батальйону УДА “Госпітальєри”.
Найбільша кількість ротацій була у Водяному неподалік Маріуполя, Мар’їнці, Авдіївці. Під час однієї з них наприкінці 2019-го Олена захворіла, ввесь наступний рік лікувалася, а в 2021-му намагалась відновитися. “Мій діагноз стигматизований настільки, що один із тих, хто лежав зі мною на поверсі, буквально застрелився на порозі лікарні”, – коротко говорить вона.
Олена мріяла бути письменницею змалку: талант, каже, сформував у ній дідусь Михайло Дацюк – поет, етнограф, громадський діяч, дисидент. Перші розповіді онуки записував саме він. Так з’явились і перші публікації, і перші гонорари, за які купувала цукерки.
“У школі в мене була Галина Олександрівна Радзивілл – вчителька зарубіжної літератури, яка займалась розвитком талановитих дітей, мала звання “заслужений учитель”. І завдяки їм я стала тим, ким є. Я нічого іншого в житті не вмію робити, – говорить Герасим’юк. – Навіть заздрю тим людям, які знайшли себе як письменники саме на передовій. Це настільки цікавий, глибинний і дорослий спосіб усвідомити цей досвід”.
Війна змінила її – відсікла зайве, з’явилося багато тем для письма. “У мене нема внутрішнього зусилля їх перетравити”.
А ще дівчина нарешті знайшла колег – серед письменників-ветеранів.
“Серед них є впевненість, що тобі не запхнуть ножа в спину і не прокрутять його кількадесят разів, на відміну від членів різних спілок, які бігли наввипередки на спільні виступи з руснею і тільки недавно вдягли вишиванки, щоб ідентифікувати себе. Усе, що на тебе чекає як автора в тилу, коли ти загинеш, – це зникнути в леті історії, тому що “колегам” начхати на ветеранське письмо. Ті ветерани і літературознавці, які читають цю літературу і дають їй оцінку, одразу б понесли книжки в музеї, одразу б почали робити якісь заходи (що й сталося після загибелі на передовій поета і воїна Максима Кривцова; розмова з Оленою відбулася перед Новим роком, до загибелі Кривцова – “Н”). Щоб залучати людей, аби законсервувати пам’ять.
У тилу відсутні акти з ушанування. Я бачила збірку творів загиблих авторів. Але загиблих значно більше. І якби упорядники цим цікавились, вони б знали. І серед них є й бідні, які не дружили з умовними класиками, не входили до міжнародних організацій, і про них теж треба за будь-яку ціну зберегти пам’ять”, – каже Герасим’юк.
Олена вважає: письменники-військові маргіналізовані і не є частиною українського літературного простору, “тусовки.” Аби в цьому переконатися, достатньо пошукати прізвища Віталія Запеки чи Валерія Пузіка на літературних сайтах.
“Там буде хіба новина про загибель автора-ветерана, – говорить доброволиця. – Водночас про популярних письменників там щодня будуть новини. Хоча порівняти внесок у життя країни тих і інших неможливо. Якось одна упорядниця антології мені сказала: “Ми твори ветеранів читатимемо років за 15, зараз нам боляче”. Ось таке ставлення. Але дуже мало письменників, які мають Бога в серці, поклали на полицю свій талант, перекреслили його і в пріоритет поставили фізичне існування нації, стали руками спротиву. А тил торгує цінностями так, ніби він їх заробив.
Наша спільнота дуже пафосно чекає на Ремарка, Гемінґвея. Але хочеться нагадати: шоб відкрити Ремарка чи Гемінґвея, потрібно не боятися читати ті твори, які вже вийшли.
На таланти потрібно зважати не тільки тоді, коли вони і так на слуху чи мають якусь посаду. Якщо ми говоримо про українську літературу, давно не стоїть питання самих авторів, воно стосується стратегії, у якій не було за останні два роки конкуренції. Бо багато хто загинув, виїхав, припинив писати, і порядок денний нам формують люди, в яких немає досвіду, які хочуть мімікрувати, здаватись, а не бути,. Впевнена, такий ерзац негативно вплине років за десять на формування розуміння, хто є українці в цій країні”.
Герасим’юк жорстко іронізує: більшість відомих авторів, які не беруть участь у бойових діях, доживуть до старості.
“У тому, що якась авторка з “варшавського фронту” збереже себе в СПА, але продовжить “страждати” до свого 80-річчя, я навіть сумніву не маю. Але мене турбує, чи все буде гаразд із Полежакою? чи не потрапить Ліза Жарікова під другий прицільний обстріл під час евакуації? чи все гаразд буде з Запекою, поки він у проміжках між обстрілами пише книги? які новини у Валери Пузіка, який і пише, і знімає, і малює на передовій?
Саме про них я хочу бачити новини на літературних сайтах, а не про те, хто скільки премій вхопив цього тижня за кордоном. Мене хвилює, в якій бібліотеці я можу прочитати Вербича, в якій зі шкільних антологій зможу побачити мілітарних авторів. Це люди, які воюють і ризикують за Україну. Це не ті, хто про один день перебування в Бахмуті пише книгу з гучною, пафосною, монолітною, на віки, назвою. Це знущання над людьми, які буквально на межі балансують. І це дуже прикро.
І це не я зробила цей вододіл. Його зробили задовго до мене. Під час активних бойових дій ветерани і не можуть видавати книги, до того ж, ніхто з нас поки не знає, а що і досі може бути воєнною таємницею. Коли я побачила новину про одну з розпіарених книг про передову, скинула Полежаці і сказала, що він за свої перебування в різних п***дорізах напише хіба книгу “Пригоди бравого солдата Толіка”, – знову іронізує Олена. – Під час війни в тебе просто відбирає мову. Я на “стабіках” “від’їжджала” фізично, згадувала не цитати Семенка, а протокол. Тобі не до писання, в усіх сенсах”.
Олена Герасим’юк
Нині Герасим’юк займається матеріально-технічним забезпеченням у “Госпітальєрах”, водночас є парамедиком, авторкою концепції рейсів реанібусів “Кракена” та “Австрійки”. Іноді бере участь у читаннях віршів і вдячна людям, які приходять на такі вечори.
“Має нарешті настати століття в українській літературі, коли голоси поетів проявлятимуться не всупереч обставинам, а для них. Стус у нас уже був у тюрмі. Ми звикли, що всі гноять поета, а він такий прекрасний. Ми звикли, що ти стаєш популярним після смерті. Я з іронією ставлюся до того, що ми доживемо до старості, бо коняка би вже вмерла від такої кількості стресів. Запросити в антологію – це нічого не вартує, але це дуже важливо для письменника-ветерана, поки він іще живий. Тільки підтримка, тільки увага – те, що нам потрібне”, – наголошує поетка.
…ростуть молоді поети як бур’яни
а від них все чекають
коли ж стануть трояндами
сердяться на колюче
ростуть зернями із землі
пробиваються крізь асфальт
зростаються пареламані чоботом
озирається Іван Іванович
аж нема нікого
ні віршів
ні молодих поетів
ні цілого покоління
росли-росли
переросли класиків
відірвались від кореня
і тепер лиш у небі
шелестять
– опублікувала новий вірш 16 січня Герасим’юк.
Читайте також:
Порятунок з “Австрійкою”. “Новинарня” взяла участь у першій ротації унікального евакоавтобуса “Госпітальєрів”
Валерій Пузік, 1987 р.н. – художник, письменник, режисер, військовослужбовець, автор новел та оповідань «Гніздо», «Самогон», сценарію «Крики і тіні» (2013), збірки короткої прози «Моноліт» (2018), співавтор сценарію та кіноповісті «Наші котики» (2020), «З любов’ю – тато» (2023) тощо
У 2015-му Валерій Пузік приєднався до Добровольчого українського корпусу. “Працювали мінометами в районі шахти “Бутівка”, – каже.
Коли сталося повномасштабне вторгнення Росії, Пузік пішов у військкомат (“інакше не міг”), там його направили до мінометної батареї однієї з бригад ТрО Збройних сил, яка формувалася в Одесі.
“Зараз займаюся дещо іншими справами, теж ЗСУ, але це вже більше тилова робота”, – розповідає військовий.
У збірці “Моноліт” Валерій Пузік писав: “Останню міну я пам’ятатиму завжди. Ми забігли в одноповерховий будинок, а вона, стодвадцятка, пробила дах. Посипалася стеля. Її шматки падали на нас. А потім навздогін прилетіла ще одна – і поховала нас під цеглою… Руки… мої руки затерпли. У легенях важкість. Очі сухі. У голові вакуум. Я не можу зрозуміти, хто де. Хто живий? “Хто?” – кричу. Думаю, що кричу… І серед цього пороху, що висить у повітрі, ти відчуваєш моторошний запах крові. П’ятеро із семи. П’ятеро… Я бачу їхні обличчя всюди. “Ром”, “Ізя”, “Поляк”, “Дік”, “Малий”. Вони завжди поруч”.
Війна впливає на все, тож і його погляд на літературу змінила. “Я перестав вірити у силу слова. Література нічого не може змінити. Багато речей втратили свій сенс”, – говорить письменник і військовик.
Пузік багато малює – на дошках цинків із-під набоїв квітнуть кульбабки, сідає сонце, хвилюється море. Роботи продає, а гроші витрачає на підрозділ. Пише есеї й поезію – те, що дозволяє відрефлексувати нову реальність тут-і-зараз.
Валерій Пузік
“Коротка форма не вимагає багато часу та ресурсу як скажімо повість чи роман. У війську все може змінитись будь-якої хвилини, тому короткі тексти – ідеальний, як на мене, варіант, аби зафіксувати щось важливе, емоцію, стан. Так будувалася книжка “З любов’ю – тато!”, так писався “Херсонський нотатник”. Перша – звертання до рідних, друга поєднує у собі подночас і художній репортаж деокупованими територіями, і сповідь, з фіксацією особистості в реальності війни”, – розповідає Валерій.
“Чи не в кожного бійця на заставці смартфона стоїть фото його усміхненої дитини, – пише він у книзі “З любов’ю – тато!” – І точно кожен вмотивований дати в зуби русні… Ми залишились і не віддамо жодного клаптика нашого узбережжя, не віддамо море, вулиці й, тим паче, наші книгарні (я знаю, яка для тебе найважливіша, і вона під надійною охороною). Це наше місто, наша країна, наша земля і наше небо. Усе це варто любити і захищати. Ми залишились і битимемось. Пам’ятай: ця країна – непереможна. Люблю вас”.
Читайте також:
У Дніпрі селекціонер вивів сорт фіалки і присвятив його загиблому Максиму Кривцову
Владислав Івченко, 1976 р.н. – письменник, журналіст, військовослужбовець. Автор романів «Яскраве життя та надзвичайні пригоди Зоряної Мальви» (2009), «Стовп самодержавства, або П’ятнадцять справ Івана Карповича Підіпригори» (2011), «Найкращий сищик імперії на службі у приватного капіталу» (2013, у 2020-му екранізований телеканалом ICTV) тощо
“Уранці 24 лютого мене розбудив дзвінок у двері. На порозі стояв сусід. “Я вибачаюся, але війна почалась”. Я кивнув і закліпав очима. Згадав, як останніми місяцями доводив усім, що війни не буде. Далі було метушливе збирання речей – думка про підготовку “тривожної валізки” заздалегідь вганяла в депресію, тому її було відкинуто ще значно раніше. Потім ми відправили доньку до моїх батьків: здавалося, що в приватному будинку безпечніше, аніж у багатоповерхівці поруч з військовою частиною. Вже в чергу до військкомату я усвідомив, що маю власну історію про початок війни” – пише в своїй збірці короткої прози “Після 24-го”, виданій уже після повномасштабного вторгнення, Владислав Івченко. У Збройних силах він опинився по повістці, яку вручили на одному з блокпостів навколо Сум, де живе чоловік.
“Піти добровольцем, на жаль, не вистачило рішучості, але заспокоював себе, що коли буде повістка, то “петляти” не буду”, – розповідає Івченко.
За день пройшов медкомісію. Командир вогневого взводу самохідної артилерії (після військової кафедри) навіть знайшов відношення за фахом. Але ТЦК відправив його в Одесу.
“Там запропонували обирати, ким хочу стати: морпіхом, десантником чи розвідником. Я замислився, а потім виявилося, що мені 46 повних років, а на ці спеціальності брали лише до 45 включно. То я повернувся додому, мав ще кілька тижнів райського літа у Сумах: щодня ходив із родиною на пляж”.
Він дістав нове відношення – пресофіцером, але й цього разу не склалося.
“ТЦК чхати на відношення і твою ефективність, – говорить Владислав. – Тут можу дати пораду:
якщо ви отримали повістку і знаєте, де вас чекають на службу, то їдьте туди й укладайте контракт. Інакше ТЦК відправить вас туди, куди в них буде замовлення,
і не дивитиметься ні на що. Мене от вдруге відправили до Одеси, вчити на фахівців тилу. Тут вікова планка була більша, і я пройшов, 35 днів опановував премудрості функціонування речової служби. Жили у бліндажах, майже щоночі слухали, як наше ППО бореться з обстрілами руснею Одеси, але море було за кілометр, то це все виправляло. Плюс були хороші викладачі, з якими спілкуюся і досі”.
Після навчання Владислава відправили в новий піхотний батальйон. Дещо Івченкові довелося починати з нуля: облік речового майна був майже відсутній. Не було навіть канцтоварів – тек, файлів, степлерів, паперу. Із цим допомогли знайомі.
“Поступово трохи розвиднілося, міг навіть дозволити собі гуляти степом (це був наш південь). Поступово звик до побутових незручностей: туалетів типу “вигрібна яма”, спання в одній кімнаті з півтора десятками людей, індивідуального миття власної миски після кожного вживання їжі, – розповідає письменник. – Тільки все налаштувалося, як мене забрали в бригаду, де довелося досить непросто призвичаюватись до нової посади. Пройшов вже перші серйозні звіти, наче справляюся, але комплекс самозванця не полишає. Як і сум за родиною.
А ще мрія знайти більш сродну працю в ЗСУ. Але це для колишнього письменника та журналіста, здається, межує з фантастикою. Поки ж намагаюся добре виконувати свою роботу. Досі ми в досить глибокому тилу, але в будь-яку мить можемо отримати наказ на переміщення”.
Владислав Івченко
Війни втритул Владислав поки не бачив, але зміни в ньому вже сталися. Зокрема, тепер він – атеїст. Бо “важко вірити у всеблагого і всемогутнього Бога, коли бачиш стільки болю та горя”.
Івченко вважає: війна дарує авторам величезну кількість матеріалу. “Звісно, ми б з задоволенням обійшлися б без цього подарунку, але нас ніхто не питає”.
Від початку вторгнення до мобілізації він написав дві збірки оповідань та роман, пов’язані з війною. Дві книги вже вийшли. Третя теж невдовзі з’явиться.
У війську чоловік повністю припинив писати з об’єктивних причин: через відсутність приватного місця та часу, і через стрес, через завантаженість. Каже: після робочого дня хочеться лягти, а не писати.
Є й суб’єктивні причини, з якими поки не розібрався. Втім, сподівається, що його мовчання урветься.
“Писати для мене – один з елементів щастя, без якого я хвилююся і дратуюся. Розумію, що у порівнянні з тим, що переживають хлопці в окопах, мої хвилювання – дріб’язок. Заспокоює і те, що ідеї і далі приходять у голову, я їх старанно записую, обмірковую в сподіванні, що колись таки зможу написати. Цікавість до кіно, читання та музики теж залишається. Тому оптимістичний погляд на себе такий: “тимчасово колишній письменник Івченко”, – всміхається військовослужбовець.
Артем Чапай (справжнє ім’я – Антон Водяний), 1981 р.н. – письменник, перекладач, репортер, мандрівник, військовослужбовець. Книги: «Авантюра» (2008), «Червона зона» (2014), «Тато в декреті» (2016), «The Ukraine» (2018), «Дивні люди» (2019) тощо
27 лютого 2022-го Чапай пішов у військкомат. Його розподілили у військову службу правопорядку (ВСП). Свого часу він вчився в Академії Служби безпеки України, але покинув навчання. Навіть написав про навчання книгу “Тераріум”. У ТЦК сказали, що ВСП – щось схоже на його навчання.
“Сказали, що мають перевірити. Я собі уявляв, що це якось пов’язано зі спецслужбами, розвідкою. Потім виявилось, що мене по ходу просто перевіряли за міліцейським планшетом – чи несудимий. Недавно я дізнався, що військових нами (ВСП) лякають, і що військові нас не люблять, – всміхається письменник і журналіст, який тепер ВСПшник. – То хочу сказати, що більшість із нас тут мобілізовані, та, як і я, не знали, що воно таке. І ми займаємося не зовсім тим, чим уявляють військовослужбовці”.
Чапай не хотів, аби війна його міняла, але, каже, звісно, вона його змінила. Хоча він і намагався проговорити це з психотерапевтом.
“У мене виникла велика зневага до тих, хто ухиляється. У тому числі до публічних осіб, бо я розумію, що якщо вони так відкрито виступають, то є або куповані довідки, або інші речі, про які просто не говориться”, – зазначає Водяний.
Він багато пише в соцмережах про тих, хто не поспішає у ТЦК, про необхідність замінити вояків, які за майже два роки вже виснажені. А найкоротше його оповідання про війну: “ЗСУ захистить – кажуть пацани з “качалки”.
Мобілізований письменник у вересні 2022-го навіть розмістив петицію на сайті президента про врегулювання термінів демобілізації. Вона набрала необхідні для розгляду 25 тисяч підписів громадян. Президент відповів авторові документа, що немає інших підстав для демобілізації в умовах воєнного стану, окрім як за віком, станом здоров’я, через сімейні обставини, набуття чинності обвинувального акту суду, а також поважні обставини.
Артем Чапай
Водяний-Чапай і досі не вирішив, як писати про війну, “щоб це не було паразитування на чужих стражданнях, і на своїх у чомусь також. Це витискання сльози виходить. Але зараз важко писати по-іншому. І виходить, що ти ніби використовуєш чужі страждання, перетворюючи їх на текст. У цьому є щось паразитичне”.
Чапай в армії має можливість писати. І навіть під час ротацій на Сході, коли часу обмаль, він практикував вставати о другій ночі, працювати пару годин і знову лягати. Навіть вдавалося висипатися.
“Переважно я пишу статті за кордон, щоб грошей підзаробити, тому що [в армії] платять не стільки, як розповідають, – посміхається Артем Чапай. – Із художнім важко. Я починав кілька разів, але питання паразитизму мене мучить”.
Нині він нарешті повернувся до читання антивоєнної літератури, яку любив у юності. Власний досвід участі у війні змінив оптику, під якою Чапай дивиться на ті тексти.
“Раніше мені було нудно читати книжку Орвелла “На пошану Каталонії”. Але зараз я розумію, що вона доволі точно передає, як є насправді: нудно-нудно, а потім раптом трагедія, нудно-нудно, а потім раптом трагедія. Але я трохи переживаю, тому що в Орвелла всі військові, які пішли добровольцями, в кінці опиняються в тюрмах. Мені цікаво, чи в нас таке не виникне рано чи пізно.
Натомість трохи розчарувався в Ремарку, бо там багато нереалістичного, там таке – красиве. Розумію, що це не автобіографічне, бо він так довго не воював, як його головні герої, – розповідає письменник. Він зауважив, що автори часто пишуть про свій досвід. А також про те, що різні війни впливають на людей по-різному. – Наприклад, у Юнгера в “Сталевих грозах” узагалі немає жодної рефлексії про те, чому у вас дружнє французьке населення, якщо ви, бляха, німецька армія. Тільки побут-побут-побут. Або книга “Короткостроковиків” Гасфорда, за якою знято “Ціліснометалеву оболонку” Кубрика. Там усі військові стали такими агресивними, злими. А я дивлюсь, і ті, хто найбільше бачив, – це зазвичай люди з найдобрішими очима. Війна впливає на людей по-різному”.
Читайте також:
“Моя мова – моя броня”. 5 історій воїнів, що перейшли на українську
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
