автор: Анастасія Федченко
фото з особистих архівів героїв
За кілька місяців виповниться 10 років відтоді, як Росія напала на Україну.
Ця цифра мене лякає, бо означає, що війна триває третину мого життя. Ця цифра означає, що командувати взводами після військових вишів невдовзі почнуть ті, хто закінчував п’ятий клас, коли вторглися росіяни.
Діти моїх друзів малюють синьо-жовті серденька солдатам на фронт і Путіна у вигляді какашки. Десятилітня війна принесла українцям не тільки горе і втрати, не тільки об’єднала їх проти спільного ворога (і нині роз’єднує срачами, які часом видаються національним видом спорту, будьмо відверті), а й українізує співгромадян.
У Дніпрі постійно українською я говорила аж одна з 65 однокурсників журфаку ДНУ. На перервах, у гуртожитках україномовних було, може, п’ятеро. Нині чимало моїх колишніх однокурсників спілкуються українською, ведуть нею соцмережі, вживають питомо українські слова – навіть ті, хто десятиліття тому питав у мене, що означає слово “люстерко”.
Та найвідчутніша українізація – у сфері послуг. На тебе більше не дивляться як на міську божевільну чи “дєвушку са Львова”, а вітаються українською, пропонують одяг чи парфуми українською, бажають гарного дня так само нею.
У Києві ситуація ще краща. Звісно, не без ексцесів. Торік охоронець столичного автовокзалу на прохання обслуговувати українською сказав, що “рєбята в акопах разгаварівают на русскам”. Я відповіла, що як будемо в окопах – тоді послухаю його російську, а зараз не вважаю за потрібне.
Власне, саме хлопці (і дівчина) з окопів, які українізувалися “завдяки” російській агресії, розповіли “Новинарні“, що їм допомагало перейти на українську, що вони думають про російськомовних побратимів і посестер та чого очікують від українців у тилу.
Прізвищ й підрозділів військовослужбовців у тексті не вказано з міркувань безпеки.
Віктора русифікував Харків. У зросійщеному місті, куди приїхав навчатися у виші, хлопець із Полтавщини, який говорив суржиком, мусив щось робити, аби не називали “селюком”.
“Можна було говорити літературною українською, але більшість розмовляли російською. Та й із Росією ми тоді ніби як дружили, тому вибір був очевидний”, – пояснює Віктор.
У 2014-му він серйозно переосмислив “дружбу”. Їздив у відрядження на фронт як медійник, із україномовними військовими говорив українською. Але вдома продовжував спілкуватися російською.
“Майже всі друзі – російськомовні. І було таке відчуття, що як перейду на українську, буду наче випендрюватися перед ними”, – посміхається.
У 2019-му йому зателефонувала нова колега, і чоловіка вразила її красива українська. Отак, із першої розмови, вона українізувала Віктора. Із нею говорив винятково рідною мовою. Нині ця колега – його дружина.
Поступово Віктор почав коментувати в соцмережах українською, публікувати нею пости. Зауважив, що й деякі друзі почали переходити з ним на українську.
Остаточно він українізувався після початку повномасштабного вторгнення.
“Мова – це зброя. Якщо згадати історію, розумієш, що Росія сприймала українську культуру як ворога, нищила інтелігенцію, немов літературознавець чи кобзар – це терористи. Адже мова була дуже небезпечною зброєю для імперіалізму”, – каже чоловік.
За кілька днів до 24 лютого 2022 року, коли по українських містах полетіли російські ракети, він вивіз дружину з Харкова. А сам повернувся в місто за “військовим” наплічником, складеним іще з осені. Нині, попри травму спини, – розвідник.
“У моєму підрозділі є російськомовні побратими, але вони намагаються перейти на українську, коли з ними розмовляєш українською. Комусь легше, комусь – важче, хтось соромиться русизмів.
Але “какая разніца” від них я жодного разу не чув. Усі розуміють важливість українізації”.
Коли має час, Віктор дивиться фільми українською, ролики в соцмережах, покращує словниковий запас. Зізнається, що нині Харків його вражає:
“На харківських вулицях чутно українську, і це приємно. Думаю, у тих, хто зараз українізувався, сталося переосмислення, що “мижебратья” – насправді вороги. І все, що з ними пов’язане, – це кров, смерть. Тому треба від них відходити чимдалі в усьому: мові, музиці”.
Читайте також:
“Бо гриз сором”. Відомий блогер із Харківщини розповів, як і чому перейшов на українську мову
Антон
Рідне місто Антона у Запорізькій області вже майже два роки як окуповане росіянами. Його бабуся – теж росіянка. Та й сам Антон закінчив 5 класів московської школи.
“Українську мову почав учити з репетитором перед тим, як іти до 6-го класу. Але в нашій школі українською викладали тільки українську мову та літературу, решта предметів – російською. Вчителька української після уроку переходила на російську.
В училищі і в університеті теж було викладання російською. Я навіть не пам’ятаю, щоб на вулиці чув українську, – зізнається військовий. Він усього на кілька років старший від української Незалежності. – Я любив українську. Мені подобалося її звучання. Але тоді в нас казали, що українською розмовляють селюки”.
Антон пішов воювати у 2014-му. Під час служби почав потроху українізуватися, але повністю перейшов на українську вже після повномасштабного вторгнення.
“Я просто напружив мізки і згадав мову, – ділиться рецептом. – Звісно, іноді досі вживаю русизми. Але потім аналізую, що сказав, щоб більше не помилятися. Найголовніше в переході на українську – бажати цього, усвідомити це. І точно не треба соромитися помилок”.
Офіцер наголошує: Росія завжди прагнула знищити українську ідентичність – мову, традиції, історію. Але напала не через “захист російськомовних”, а тому, що імперії без війн і поневолень неможливі.
“Не Путін породив Росію, а Росія породила Путіна. І коли кажуть, що війна скінчиться, як Путін здохне – ні, нічого не скінчиться. Проблема в людях. Вони тупі, обмежені, живуть убого, а тому озлоблені на цілий світ. Крім Москви і кількох великих міст, усі живуть у гівні”, – розмірковує чоловік.
Антон переконаний: агресивні суперечки про мову точно не об’єднують проти спільного ворога – росіян, а натомість роз’єднують українців.
“Легко займатися популізмом і принижувати людей. Якщо Фаріон така принципова, хай приїде до 3-ї штурмової або в “Азов” і піде з хлопцями на штурм, а потім розкаже, як вони повинні спілкуватися.
На час війни від військових, рятувальників, лікарів із “мовним питанням” треба відчепитися”,
– вважає армієць.
Водночас Антон воліє, щоб люди в тилу не займалися демагогією, а працювали на благо Сил оборони, співробітників ДСНС, медиків, бодай якось тримали на плаву економіку і дбали про збереження й розвиток української мови та культури. Аби ми передали в спадок майбутнім поколінням країну без тих проблем, із якими отримали її від батьків.
“Тим, що ми зараз маємо (війною – “Н”), зокрема і “мовним питанням”, маємо “завдячувати” предкам. Вони про*бали той момент, коли потрібно було відстоювати свою незалежність, мову, культуру, свою історію і традиції.
Після розпаду СРСР усі займалися своїми справами, дружно “забили”… і про*бали. При цьому “мовне питання” постійно порушували перед черговими виборами, і ніхто не заважав політтехнологам цього робити, – розмірковує військовий. – А в людей і досі нема розуміння, що свою культуру треба поважати. У тебе паспорт із тризубом, тож говори українською!
Коли бачу інтерв’ю якогось чиновника російською, аж закипаю. Таких одразу потрібно позбавляти всіх посад і мандатів, звільняти з держслужби. Якщо ти не поважаєш мову, історію, традиції і культуру своєї країни, то не можеш щось вирішувати в цій країні“.
Читайте також:
“Проросійська сволота має бути знищена”: Данілов різко відповів Бужанському, який відмовився перейти на українську в ефірі
Російську рідню має і Володимир. Народився він у Києві, а потім батька-росіянина відправили працювати до Росії. Хлопець закінчив школу “на Московії”. Після 8-го класу “зібрав манатки” та приїхав учитися до Києва.
“Москалі мені були огидні. Це складно передати словами, треба бачити. Їхня культура, їхній снобізм, зневажливе ставлення до всіх, крім росіян. І ти там завжди відчуваєш себе людиною другою сорту, хоча насправді це не так”, – розповідає чоловік.
Викладали спершу в технікумі, а потім і в Київському політеху переважно російською, хоч українську студент добре розумів.
“У нас був такий Шаміль Шахович, абхаз. Він на першому курсі читав історію України, а ще за Союзу, здається, історію партії. Я не розумів майже нічого з того, що він говорив, бо йому було тяжко розповідати українською, але на російську він не переходив“.
Після отримання диплому Володимир викладав інформатику, завідував лабораторією віртуальних засобів навчання КПІ.
“Після Майдану російські родичі мені почали говорити: “Ти же наш. Какой же ти хахол? У тєбя же батя русскій”. І так мене цим вкурвили!
Я послав усіх родичів до дідька, сів, подумав, випив пару чарок – і вирішив спілкуватися тільки українською. Щоб мене, не дай Боже, не плутали з цими падлюками.
Було складно. Спочатку я бекав-мекав, і, коли друзі починали сміятися, замовкав”, – зі сміхом згадує чоловік.
Він почав читати українською, слухати українську музику, користуватися тільки тими сайтами, які мали українську версію. Якщо сайт був російською, Володимир закривав його і більше не відкривав.
Українізації сприяли і побратими: 2014 року чоловік пішов на війну, де був у складі УДА – у ЗСУ обмежено придатного не брали. Згодом таки підписав контракт.
А у 2022-му воєнком виписав йому цнотливо чистий військовий квиток, де Володимир – “здоровий”. “Це крутіше, ніж Христове: “Встань і йди”, – посміхається.
Чоловік радить тим, хто українізується, якомога більше читати українською – це дозволяє швидко накопичити словниковий запас, учить грамотності. І не зважати на помилки:
“Шлях до хорошої української лежить через погану українську, і його подолає тільки той, хто йде”.
Володимир вважає: Росія напала на Україну, бо без нашої країни імперські амбіції РФ не варті нічого.
“Але мова має значення. Українізація має бути масовою. Втім, це повинен бути більш свідомий вибір. А Україна як держава має заохочувати українізуватися.
Як саме? Не знаю, це тяжке питання. Було би простіше дати всім тягла, – сміється, – але це теж не шлях. Навіть дрібні “плюшки” – кав’ярня, де не обслуговують російською, табличка на базарі з цінами, де кавун коштує суттєво дешевше, ніж “арбуз” (сам таку бачив) – сприяють поступовій українізації.
Знаю історію, коли син воює, а його батьки з Донеччини переїхали на Івано-Франківщину. Через кілька місяців у сільських крамничках їм сказали: “Ви вже пожили в нас якийсь час, вчіть потроху українську. – Нам так удобнєє. – А нам незручно вас обслуговувати”.
То вони почали їздити за продуктами у райцентр. Це принциповість? Ні. Це обмеженість. Українська дуже красива, значно багатша від російської, її цікаво вчити”.
Армієць вважає: люди в тилу повинні припинити маніпулювати російськомовними захисниками і виховувати в собі мовну стійкість – не переходити на російську у відповідь на звертання російською, не заплющувати очі на порушення Закону про мову у сфері обслуговування.
“Коли мені щось говорять російською, я кажу, що не розумію цієї мови, аж поки не звернуться українською”.
Володимир встановив правило: у месенджерах підрозділ спілкується тільки українською.
“Мені ось прийшло “молоде поповнення” – чоловік, 58 років, із Харкова. Йому тяжко говорити українською. Кажу: “Друже, намагайся. Я з тебе не сміятимусь. Ти тут надовго – до пенсії, за два роки мову хоч трохи підтягнеш“.
Коли у старшого сержанта метр дев’яносто зросту і він може швидко в голову дати – це дуже мотивує українізуватися, – регоче армієць. – Бовдури, вчіть українську, будьте людьми. А то й далі будете, як мавпи”.
Під час відпусток чи коли випадає нагода старший сержант займається вишколами дітей у військово-патріотичній організації, яку заснували кілька років тому з побратимами-добровольцями.
“У нас заборонена лайка, а за російське слово – 10-15 відтискань. Діти нормально реагують на “покарання”.
У мене маленька донечка, то, коли “Ютуб” випадково увімкне російський мультик, ми кажемо: “Фу! Москалі!”. Вона зрозуміла: москалі – це щось погане. І тепер, коли не хоче чогось робити, каже: “Фу! Москалі!” – усміхається гордий тато.
Читайте також:
Зросійщення/русифікація як злочин геноциду українців
Олександр
Олександр жив у Білій Церкві, але чи не кожне літо проводив у бабусі в Маріуполі.
“Ми гралися з однолітками, я сказав “калюжа” – так, як у нас у Білій Церкві говорять. І мене за це гнобили багато років, дражнилися – пригадує він. – Певно, це стало для мене травмою, і я повністю перейшов на російську: вдома і в школі. Ніхто навіть уваги не звернув, наче так і потрібно”.
Приватний підприємець брав участь у Революції гідності, тоді ж почав усвідомлювати: говорити російською в Україні – дивно і нелогічно.
Коли почалась війна, волонтерив. “Списаний” через те, що не має половини легені, у 2015-му ледь “вибив” військовий квиток і підписав контракт із Бригадою швидкого реагування НГУ.
“У нас була волонтерка Катерина, з такою чудовою українською. Якось ми поїхали в крамницю купити хлопцям продукти, фрукти. Вона й питає: “Сашо, чому ти говориш російською?”
Мені було страшенно ніяково, і я відповів, що не хочу бути, як Азаров. Вона: “Сашо, я приїхала на Майдан із Москви”.
Вона була росіянкою. І вона говорила зі мною, українцем, чудовою українською! Це мене присоромило. Відтоді я в листуванні повністю перейшов на українську”, – розповідає військовий.
Розмовляти рідною повсякчас почав у 2021-му. В Олександра тоді були зйомки неподалік окупованого Криму, то він і членів знімальної групи українізував.
“Я їм пояснив, як у Криму ставляться до української. Зйомки тривали місяць. І мені цього місяця вистачило, щоб почати думати українською”.
Нині Олександр на фронті, де чимало його побратимів – російськомовні.
“У мене нема до них жодних питань. Вони вже тримають зброю, і готові за країну віддати найцінніше.
Я впевнений: кожен із моїх побратимів рано чи пізно зрозуміє, що в нас є своя чудова мова, культура, ідентичність.
Коли прийде час, вони перейдуть на українську. Просто зараз у них трохи інше завдання – не вивчити мову, а втримати ворога,
– зауважує чоловік. – У мене є побратим, який зі мною переходить на українську, а з рештою розмовляє російською. То я часом роблю йому зауваження. Просто його двомовність дуже помітна”.
Він переконаний: ніхто в тилу не має права прикривати своє небажання переходити на українську російськомовними захисниками.
“За нас воюють люди, які розмовляють англійською, грузинською, польською і ще купою мов. То що, маємо говорити грузинською? – емоційно питає він. – Ні! Є законодавство, згідно з яким єдина державна – українська. То зробіть так, щоб у наших дітей ця історія не повторювалась.
Я не можу збагнути, як це – досі не вивчити українську. Мову країни, де ти живеш, де ростуть твої діти! Ті, хто недотичні до фронту: припиніть використовувати військових, які ризикують найдорожчим, якою б мовою вони не спілкувались.
Ми не тиснемо один на одного, бо наші життя залежать одне від одного. Наше завдання – зберегти якомога більше життів і втримати ворога, знищити його. Ваше завдання – стежити, щоб нарешті повністю українізувалися держслужбовці, сфера послуг.
Воюйте мовою не одне з одним, а проти ворога. Покажіть, що любите Україну, любите українську.
Я тільки в дорослому віці зрозумів, яке гарне слово “калюжа”, через яке з мене сміялися в дитинстві. Ми ж дорослі, то давайте хоч зараз обійдемося без агресії”.
Олександр вважає: після того, як Україна поверне нині окуповані росіянами території, люди, які там живуть, із часом також перейдуть на українську. Адже встигли відчути на собі всю жорстокість і гнилизну “русского міра”.
На бронежилеті воїн носить шеврон “Моя мова – моя броня”. Із таким шевроном він пройшов пекельні бої в Бахмуті.
Читайте також:
“Наша мова – це бренд, який символізує незламність”: історія херсонки, що навчає іноземців української
Аліна
Аліна народилася на Херсонщині. Бабуся – росіянка, мама говорила російською, дівчинка – теж. Продовжила нею спілкуватись і на Кіровоградщині, куди згодом переїхала родина, і в Києві, де навчалася і працювала організаторкою заходів.
Коли почалась війна, дівчина волонтерила. У 2017-му підписала контракт із ЗСУ.
“У мене була посестра Настя, такий двигун прогресу. Вона говорила виключно українською, то і я переходила з нею, потім потроху з іншими побратимами”, – розповідає про початок своєї українізації.
Коли закінчився контракт, вона повернулася до Києва. Розмовляла російською з російськомовними, українською – з україномовними.
Від початку повномасштабного вторгнення – знову у війську. Аліна досі – у процесі українізації. Соцмережі веде тільки державною мовою, навіть із російськомовною мамою говорить українською. І та теж старається відповідати дочці українською.
Військовослужбовиця зізнається: ніяк не відучиться говорити російською з російськомовними побратимами. Втім, відсоток україномовних порівняно з її “контрактним” періодом суттєво виріс.
“Я зараз на Донеччині. Тут багато людей русифіковані, хтось намагається переходити з нами на українську. Ми з побратимами всіляко їх підтримуємо, допомагаємо підібрати слова. Дуже приємно, коли вони вчать якісь нові фрази.
Питання не в тому, щоб забути російську, питання в тому, щоб знати українську”,
– каже військова.
Деякі її побратими намагаються перейти на українську. У когось виходить краще, в когось – гірше.
“Я бачу, які вони зусилля роблять, і дуже ними пишаюся. Вони – великі молодці, підтримую їх. Вчимося разом, – усміхається. – Мова – це зброя, бо вона формує ментальність, óбрази й образ усієї української нації. І вона допомагає нам відбудувати той конструкт, на який ми будемо нанизувати наші бачення навколишнього світу, наші сенси”.
Росія – одна з останніх імперій у світі, наголошує Аліна. Природний стан імперій – розширятися чи розсипатися. Росія поки намагається збільшуватися.
“Їй треба розширюватися, причому в той бік, де колись була її частина, і ця частина стала жити краще. Вона в жодному разі не дозволить показати населенню, що хтось може жити краще, ніж метрополія. Мова – це “відмазка”, – переконана військова.
Аліна обурюється, коли цивільні роблять зауваження армійцям щодо мови: “Хто ти таке, щоб узагалі щось від них вимагати?!”
І так само дратується, коли в тилу апелюють, що на фронті захисники говорять російською.
“Це навіть більше, ніж маніпуляція. Це спроба людини психологічно наблизитися до тих, на місце чиїх вона ніколи не стане.
Така людина ніколи не опиниться у Вугледарі чи Авдіївці, але їй хочеться бути дотичною, тому вона намагається “примазатися”, надати собі більшої ваги, ніж є насправді”, – вважає військова.
Вона рідко буває у Києві, але бачить, як зростає кількість україномовних на вулицях. Усвідомлює, що після війни їй доведеться більше контролювати себе, щоб не переходити на російську.
“Україна міняється, і нам доведеться змінюватися разом із нею, коли повернемось. І більшість моїх побратимів це розуміє. Адже ми розуміємо, що захищаємо. І в канву нашої перемоги ми вплели питання мови. То куди ми подінемось? Підлаштуємось”, – усміхається жінка.
Аліна доволі жорстка у своїх ідеях щодо українізації тимчасово окупованих територій після їхнього повернення під український прапор. Вона вважає, що ніхто з людей, які жили в ОРДЛО, не може обіймати державні посади. Адже потенційно вони є зрадниками, і всіх на причетність до партизанського руху чи проукраїнськість не перевіриш.
“Нам треба буде дати час для вивчення української, адже там уже закінчує школу дітвора, яка йшла в перший клас, коли починалася війна. Потрібні іспити на знання мови, історії України.
Щоб розуміти, з ким ми маємо справу, які повноваження можемо їм надати, а які залишимо собі.
Бо вони наголосують, а нам потім знову по окопах бігати.
Не хочеться бути надто жорсткими, але й дуже добрими теж бути не можна, – наголошує військова. – Важкі часи вимагають важких рішень”.
Аліна любить читати, слухає українську музику, намагається запам’ятати нові слова й активно їх уживати в повсякденному мовленні.
“Хтось із хлопців скинув відео, де хлопчик питає в перехожих, що таке “ластовиння”. І не всі, хто навіть спілкується українською, це знають.
Це ж так просто! Ластовиння – це ж поцілунок сонечка. Люблю це слово з дитинства, – знов усміхається військовослужбовиця. І наголошує: – Нам усім треба переходити на українську, знати її. Це саме та зброя, яка нас об’єднує.
Орки досі не можуть розшифрувати дійсно гарну українську, коли їм вдається перехопити ефіри. Саме тому маємо перейти на українську, щоб ворог ніколи не розумів наших планів”.
Читайте також:
Український пароль “паляниця” проти імперських міфів
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
