“Бо гриз сором”. Відомий блогер із Харківщини розповів, як і чому перейшов на українську мову

Ішов сьогодні по воду й роздумував про причини, які спонукали мене розмовляти українською всюди, вийти із зони комфорту (досі згадуються здивовані погляди друзів і знайомих, які раптом відкрили, що я вдома не розмовляю російською) і всіляко сприяти розвитку та поширенню українського вмісту.
Звісно ж, на першому місці було розуміння того, що без мого прикладу діти не будуть ні знати, ні говорити рідною мовою їх народу. Бо занадто багато в мене прикладів з рідні перед очима. Та й не тільки рідні.

А десь одразу за цим розумінням ішов сором. Сором перед тими українцями, яких століттями гнобили, а вони не відмовлялися від своєї мови й культури. Мови, яку забороняли то поляки, то австріяки з угорцями, то московити (а потім – росіяни), а наші предки її берегли й передавали нащадкам. В умовах розірваності між різними імперіями, в умовах бездержавності. Вони марили незалежністю, всіляко наближали її, покладаючи на це свій час, сили і життя.

І от ми отримали незалежність. Здавалося б, предки можуть спокійненько зітхнути на тому світі, бо їм немає чого соромитися: їхня мета досягнута – Україна нарешті отримала державу. А що робимо ми, нащадки? А ми тим активно нехтуємо і… німіємо, німіємо.

Точніше, німіли. Зараз я бачу зміни. Вірю, що ще далеко не все втрачено, бо є небайдужі.

Але сором пік саме через те, що ось же, все є: незалежність, своя держава, предки тішаться перемозі, а я, нащадок, програв.
Мене перемогли оті циркуляри і заборони, які на нас чіпляли імперці століття через століття.

І що вражало найбільше: вони мене перемогли, бо я їм дозволив. І все. Не більше і не менше.

І оцю перемогу, перемогу над минулим, над катами нашого народу, насправді, отримати найлегше.

Кожен українець, який ховається за розмовами про те, що мова – це просто інструмент, звісно ж, має право так вважати. І розмовляти тією мовою, якою вважає за потрібне. Ми ж живемо у вільній країні. Але суті це не змінює. Цей українець – програв.

Читайте також:
Сім’я переселенців з Донбасу агітує переходити на українську.
В мережі шириться проникливе відео

Особисто мені було соромно за те, що мене перемогли от так – через десятиліття. Я свого сорому позбавився більше року тому (до речі, моя російська теж нікуди не поділася, і по роботі з іноземцями я з нею спілкуюся, як і раніше. Як і англійською), але мало хто навіть усвідомлює той сором, бо своєї історії знати не хоче. А якщо й знає її, то, знову ж таки, прикривається мантрами про те, що мова – не важлива.

Але сором – гризе. Саме тому й стільки негативної реакції на прохання розмовляти або обслуговувати українською. Бо в більшості – то саме сором. У когось глибше, у когось – ні.
Сором від того, що їх перемогли привиди минулого і їм не сила бачити тих, хто виявився стійкішим та продовжує зберігати українську ідентичність, до якої, хто б там і що не казав, належить і мова теж.

Не соромтеся бути українцями, бо незчуєтеся, як онімієте, як ірландці. А рудого чуба, який тільки й відрізняє їх від англійців, у вас немає.
Подивіться на білорусів. Їх уже зараз називають просто “більш культурними росіянами”.

Говоріть українською, не дозволяйте минулому перемогти вас.

Читайте також:
Жебрівський: Російська мова – інструмент гібридної війни проти України.
Як колись “невинна” георгіївська стрічка

Марне радіоперехоплення: окупанти на Донбасі не розуміють української