автор: Ірина Костенко
1988 року українська художниця Марія Примаченко намалювала пишну паляницю і підписала свою роботу так: “Дарую дорогій армії українську паляницю”.
Красивий подарунок несподівано виявився дуже практичним. 2022 року, після широкомасштабного вторгнення, він чітко розмежував воюючі сторони на чужих та своїх.
І в той час, коли міжнародний злочинець Путін переконував світ, що його армія воює на “своих исторических землях, где воевали дружинники князя Мономаха”, ніхто в цій армії загарбників не спромігся вимовити звичайне українське слово “паляниця”. Але якщо Україна – це “историческая земля” москалів, то чому ж їм не під силу вимова, яка є споконвічною на цих землях?
Адже і тисячу років тому і тепер українці вимовляють незмінно м’яко: “вінець, молодець, Донець, молодиця, пшениця”.
На відміну від Московщини, де “ц” в кінці слів вимовляють незмінно твердо: “пьяница, убийца, мерзавец, извращенец, мертвец, конец”.
Одним словом, у перші ж дні широкомасштабної війни українська паляниця пішла штурмом на імперські небилиці і нагадала, що українці стали в оборону своєї предковічної Батьківщини, де з давнього давна розмовляли не міфічним “древнерусским язиком”, а українською мовою. І що важливо пам’ятати – не лише розмовляли, а й писали. Адже саме українською лексикою наповнені тексти стародавніх київських літописів.
Так, у знаменитій “Повісті врем’яних літ” Нестора Літописця “немає жодного російського слова”, стверджує професор Василь Яременко, один найіменитіших знавців руських манускриптів – “зате українська лексика ллється суцільним потоком”.
Звісно, це аж ніяк не заважає москалям називати Нестора Літописця своїм “первым русским летописателем”.
Але постає питання: якщо тисячу років тому “первый русский летописатель” писав у своїй “Повісті”: “БогословецЬ, ТройцЯ, отецЬ, вінецЬ, БогородицЯ, царицЯ, ПереяславецЬ, жрецЬ, дівицЯ, трапезницЯ, власяницЯ, багряницЯ”, то чому сьогодні російські окупанти не здатні вимовити слово “паляниця”?
Відповідь на це запитання перший ректор Університету святого Володимира Михайло Максимович дав ще 1896 року у публічній дискусії з імперськими ідеологами про мову “Повісті…”:
“Якщо у Нестора написано «цариця». «у отця», «перебреде Донець» і т.д. – то ми повинні визнати, що це написано українцем”.
До речі, сам Нестор називає себе у тисячолітній “Повісті…” не “летописатель” і не “летописец”, а лише “літописецЬ”.
З такої ж причини не вписується у формат “русского наследия” і “Слово о законі і благодаті” (ХІ ст.) – знаменита промова, рівній котрій не було у тогочасній грецькій церкві. Її автор, перший руський митрополит і головний ідеолог Русі Іларіон, також був українцем, бо рясно запаролив текст українськими словами і мовними формами: “година, творецЬ,отецЬ, сонцЮ, дівицІ, у віцІ, ТройцЯ, десницЯ, самодержецЬ, вінецЬ…”
Автора геніальної поеми ХІІ століття “Слово о полку Ігоревім” москалі називають “великим предшественником Пушкина и Тостого”. Цю брехню також найкраще спростовує мова старовинного шедевру, яка безумовно засвідчує його українське походження. Знаменитий плач Ярославни у поемі починається зі звертання княгині до Дніпра Славутича у суто українській кличній формі: “Славутицю”, і далі у тексті: “конецЬ, птицЬ, в Каялі ріцІ, сонцЮ, дівицЮ, на тоцІ, питецЬ…”.
Загалом у тексті представлена сила-силенна прикладів української лексики: “кИяни, звенить слава в КИєві, невеселая година, туга полонила, діти бісові, оксамити. кожухи, стяг…”
Чи кому доводилося читати подібне у творах Пушкіна чи Толстого?
Руські літописці іноді називають князя Ярослава Мудрого, який з дитинства кульгав на одну ногу, “хромецЬ Ярослав”. Це слово також дійшло до нашого часу у численних українських прізвищах.
До речі, показово, що, попри серйозну фізичну ваду (плюс невисокий зріст і не дуже міцну статуру), князь, як наголошують літописці, особисто брав участь у битвах і “був хоробрий у раті”.
Онук Ярослава Мудрого, князь Володимир Мономах, до якого сьогодні набивається у родичі міжнародний злочинець Путін, був видатним державником. І автором знаменитого “Повчання” нащадкам, зі змістом якого московський диктатор явно не знайомий.
У ХІІ столітті (!) Великий київський князь виступав проти смертної кари, радив зважати на думку громади і наказував справедливо судити, щоби ніхто “ані худий смерд, ані убога вдовиця” не були покривджені. Текст свого високоморального заповіту Володимир Мономах також рясно запаролив українською формою слів на зразок “паляниці”: “вдовицЯ, грамотицЯ, безліпицЯ, серцЯ, блудницЯ, СвітодавцЯ, ЯрославцЯ…”
Отак пароль “паляниця” несподівано перегукнулося з живою мовою княжої Русі. А через мову – з високою тисячолітньою літературою, яку академік Михайло Грушевський назвав “прегарним плодом переживань, досягань і страждань нашого великого народу”.
Пароль “паляниця” підтвердив, що Русь – це Україна. І що в нинішній страшній борні українці стоять за свою державу, яку тисячу років тому на цих землях створили наші славні пращури, за свою величну культуру і мову, “кожне слово якої записане у Літописі” (поет Василь Голобородько).
І отаким чином путінська маячня щодо “триединого народа” вкупі з так званою спецоперацію з денацифікації “на своїх исторических землях” успішно розбились об українську паляницю, яку Марія Примаченко так завбачливо подарувала українській армії.
Читайте також:
“А ворогов трясцею оточи”. Історія української мови для “чайників” з ХІ ст. до сьогодні
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
