“А ворогов трясцею оточи”. Історія української мови для “чайників” з ХІ ст. до сьогодні

 

автор: Олена Шарговська

9 листопада – День української писемності та мови.
Відколи ми можемо впевнено говорити про існування української мови? Де вона вперше зафіксована? Які історичні чинники і як саме вплинули на її розвиток?
Якою була вимова українців у різні часи – від князя Ярослава до Тараса Шевченка – і звідки ми про це знаємо?
Про це та ще чимало цікавинок, пов’язаних з історією мови, “Новинарня” розпитала в науковців

Лексика: відображення найдавнішого періоду нашої мови – в графіті Софії Київської

Коментує: Віктор Мойсієнко
доктор філологічних наук, професор Житомирського державного університету ім. Івана Франка

Віктор Мойсієнко

– Історики вважають, що графіті на стінах Софії Київської доводять: уже на початку ХІ століття існувала староукраїнська мова. Чи ви згодні з цим твердженням? Які ознаки свідчать про те, що українська виділилась в окрему мову?

– Справді, українські історики – Сергій Висоцький, сучасні – Надія Нікітенко, В’ячеслав Корнієнко – виявили кілька тисяч графіті, які датували, починаючи з ХІ століття.

Найдавніші з виявлених графіті у Софії Київській нашкрябані 1018 року, кажуть історики. Найчастіше це молитви: «Господи, помози рабу Божому» тощо. Це – записи, які відображають тогочасне мовлення киян.

Графіті з Софії:
“Господи помози рабу своєму Петрові”

“Господи помози рабу своєму грішному Костянтину и избави от всякоя біди”

Звісно, аудіозаписів на підтвердження не може бути, але на основі порівняльно-історичних студій, залучення фактів говірок, даних лінгвогеографії ми можемо говорити, що графіті значною мірою відображають мовлення XI-XIII століть. При порівнянні його із мовленням сучасних українців ми бачимо, що воно суттєво не відрізняється!

От приклад записів: «Мати, не хотячи дитича, біжа геть. Бог не хотя чоловіка бідамі кажет». Українцям не треба коментувати цей запис, усе зрозуміло, немає потреби якось інакше його перекладати. А москвини цей запис так трактують: «Мать, не желая ребенка, бежала прочь».

Або ще один приклад: «О горе тобі Андрониче ох тобі небоже». Хіба тут треба використовувати особливі знання і перекладати українцю від Закарпаття до Слобожанщини? А рускіє, коли коментують, пишуть: «О горе тебе, Андроник», – бо нема в них кличного відмінку.

Дослідження написів у Софійському соборі. Фото: РІСУ

Ці записи реальні, дуже давні, серед них є не тільки молитви, а й прокльони, вони дуже промовисті: «Господи помози рабу Своєму Луці владичину дяку», «а ворогов трясцею оточи». Все це не потребує коментаря, і питання: «якою ж це мовою написане?» – риторичне.

Зараз українській громадськості явлено найдавніше Євангеліє, написане на Русі, ще за часів Ярослава Мудрого – так зване «Реймське Євангеліє». Так от у цій книзі першої половини ХІ століття в церковнослов’янському тексті ми знаходимо певні риси й особливості, які теж підтверджують записи Софійського собору.

Найімовірніше, що скрипторій був саме у стінах Софії і писець переписував це Євангеліє, очевидно, для князя Ярослава Мудрого й допускав відхилення від оригінального тексту, які ми можемо потрактовувати як живу київську особливість мовлення. Наприклад, тут написано: «отроча же ростяше», коли в той час у всіх церковних книгах – давньомакедонських, давньоболгарських Євангеліях, з яких воно могло бути переписано – скрізь растяше. Отже, він зробив помилку і написав ростяше, так як сам звик говорити, як і українці зараз говорять – рости.

Реймське (Київське) Євангеліє – київська пам’ятка XI-XIІ і XIV століть.
Складається з двох уривків від різних книг, які були переплетені разом 1395 р.

Те, що писали кваліфіковані писарі й допускали описки, і те, що ми маємо на стінах давніх соборів, зокрема, Софійського, дивним чином збігається. Справді, є сенс говорити, що

ці написи – то і є відображення найдавнішого періоду нашої мови

– руської, української, або доречно було б вживати термін давньорусько-української мови.

– Які найдавніші слова ми використовуємо зараз (можливо, з незначними змінами)? З якого часу вони побутують?

– Якщо заглибитись далі, то корені нашої мови сягають праслов’янської мови. Всі свої наукові зусилля я зараз покладаю на те, щоб доказати світові, що писемна спадщина Руси – Володимира, Ярослава, Мстислава – це спадщина українців. Та у відповідь іноді отримую лукавий посміх: «О, знайшли про що говорити, про Київську Русь! Та ви знаєте, що українській мові 10 тисяч років! Або й 20 тисяч років, а ви про Русь кажете…»

Але, на основі встановлених законів розвитку мови, усталеним є розуміння, що українська мова є слов’янською, а не дослов’янською мовою.

Українська не є першою в світі, а пройшла такий само шлях, як польська, білоруська, чеська, будь-яка інша слов’янська мова.

Ми мали спільний слов’янський лексичний фонд, він у більшості слов’янських мов однаковий. Він походить із того часу, коли слов’яни жили купно, та насамперед описує родинні зв’язки, частини тіла, основні поняття – як дім, стіл, земля тощо.

Коли слов’яни починають жити осібно у VIII-X століттях, у них з’являються свої специфічні слова, вони по-різному адаптують запозичені слова.

– Як вплинули на українську мову утиски ХІХ століття (Валуєвський циркуляр, Емський указ)?

– Щоб говорити про вплив, який українська мова зазнала від утисків – заборони друкувати періодичні видання і книжки, навчати українською мовою – то ми маємо пам’ятати, що мова повинна жити повнокровним життям. Наголошую: повнокровним життям!

Мова проникає у всі сфери життєдіяльності людини. Якщо вона зазнає обмежень – «тут має бути та мова, а там інша», – це призведе до того, що в якійсь царині мова не буде поповнюватись, всотувати певний відсоток лексики, необхідної для повного життя. Ця повнокровність передбачає і утворення міського жаргону, і, з протилежного боку, – мова обов’язково повинна проникати в освіту, в судову практику, у місця скупчення людей, як-от мануфактури, фабрики. Носії мови мають знати, що говорити нею не соромно.

Українська мова у ХІХ столітті була позбавлена величезної сфери, куди вона мала бути допущена і розвиватись. Наприклад, вона в місто майже не потрапляла. У Києві було чотири-п’ять родин, які в той час не цурались і говорили українською мовою.

Передовсім, ідеться про підросійську Україну. На Буковині, у Галичині ситуація була інакша, завдяки чому ми маємо в ХІХ і ХХ століттях свій галицький своєрідний варіант тогочасної мови, який кшталтувався не тільки у галицьких, закарпатських чи гуцульських селах, але й у містах.

За деякими винятками, сплесками, ХІХ століття українці протопталися на місці. Дуже довго українська мова зберігалась лише під курними сільськими стріхами. Але завдяки цім курним стріхам наше слово збереглося. Зберігся наш специфічний звук і на місці о, е та і на місця ятя, і ми одразу при першій нагоді його воскресили і сказали віл, шість, ліс, тінь.

Валуєвський циркуляр 1863 року

Так, обмеження вплинули на розвиток української мови. Але Тарас Шевченко знав, що поставити на сторожі коло нас. Він не поставив щит, меч, гармату. «Я на сторожі коло їх поставлю слово», – написав він у вірші «Подражаніє 11 псалму». Його пророцтво діє до цього часу. Там, де на сторожі слово стоїть – там український світ. А там, де зі сторожі слово десь відійшло – там рускій мір.

Сучасна ситуація в Україні – це пряма проекція статистики, яка свідчить, що в Криму, Донецькій і Луганській областях станом на час перед війною менше 50% уважали українську мову як рідну. У Дніпропетровській, Харківській областях – більше 50%, і немає руского міра.

Ну а яскравим прикладом, чим загрожує введення другої державної мови, є Білорусь.

– Які процеси відбуваються в українській мові за часів незалежності?

– Усі 28 років незалежності для вчених було справою честі і життя повернути репресовані зміни, які були вилучені Москвою, Кремлем після розгрому українського правопису 1929 року. Група мовознавців на чолі зі світлої пам’яті Василем Німчуком запропонували ще наприкінці 1990-х років проєкт змін до правопису і тоді відбулась жива дискусія, їх підняли на кпини і так тоді ці зміни й не ввели.

Зараз прийняте половинне рішення – допущена в певній частині орфографічних і орфоепічних норм варіативність. З одного боку, це досягнення. Але з іншого боку, правопис – це закон, і він повинен регламентувати однозначність, норма не може бути двоякою.

Читайте також:
“Индик не проходить”. Максим Стріха – про те, чому українцям не слід боятися нового правопису

Зараз на мовця накочується шалений вал нової лексики зі ЗМІ, із соцмереж. Якщо поставити для цього надто щільні фільтри – мова збідниться. Але з другого боку – не варто перенасичувати мову інтернаціоналізмами, зараз це англіцизми. Для цього треба, щоб вироблялась своя лексика на позначення нових явищ.

Але ми тільки останні кілька десятків років своїми власними окулярами на світ дивимось, можемо вирішувати, як нам бути з тим чи іншим словом. Раніше нам цього не дозволяли, сказали, що будуть Афіни і кафедра – і ніяких там українських катедр і Атен.

Те, яким чином запозичуються іноземні слова, значною мірою створює картинку буття національної мови – чи ми самі встановлюємо для цього свої закони, чи мавпуємо тенденції, які мавпують іншу мову. От якраз у другій половині ХХ століття, коли йшла левова частина термінології, ми не мали права ані адаптувати її за власними мовними законами, ані тим більше пропонувати свої слова. Тому коли на початку 1990-х років почали зявлятись словнички з такою лексикою, як от гвинтокрил, летовище, розчепірка, з них насміхалися. Так і зараз, коли десь з’являється раптівка замість флешмоб, вподобайка, а не лайк – це часто викликає сміх.

А дарма, це процес живого творення мови. І добре, що є форуми (як slovotvir.org.ua – “Н”), де шукають українські відповідники до іншомовних слів, голосують за них.

Також важливим є процес утворення молодіжного сленгу. Бо мова повинна функціонувати в усіх сферах, не має бути криштально чистою.

Чиста, як сльоза, мова в Білорусі. Але вона майже мертва.

Читайте також:
Оновлений Український правопис: що змінилося і чого не вистачає

Фонетика: якою була українська мова князя Лева? Костянтина Острозького? Пилипа Орлика? Григорія Сковороди? Тараса Шевченка? І до чого “досперечалися” Грінченко й Франко?

Коментує: Марина Александрович
кандидатка філологічних наук, доцентка Інституту журналістики Київського інституту Бориса Грінченка

Марина Александрович

— Теорія походження української мови Юрія Шевельова, на яку посилаються всі класичні українські мовознавці, каже, що українська мова походить зі спільнослов’янської мови і ніякої спільної східнослов’янської мови не було. Тобто не було ніякої «спільної колиски» трьох народів — українського, білоруського і російського.
Зі спільнослов’янської мови походить протоукраїнська, з неї розвивається давньоукраїнська, і з кінця XVIIІ століття — беремо відлік з виходу «Енеїди» Котляревського — говоримо про сучасну українську мову.

За цією теорією, формування протоукраїнської мови відбувається в VI–XI століттях у слов’янських племенах на територіях, які увійшли до складу Київської Русі.

Саме про давньоукраїнську мову можемо говорити з XI століття, коли з’являються перші писемні пам’ятки на цій території.

У Київській Русі було дві писемні мови. Перша — церковнослов’янська (старослов’янська), яка прийшла до нас із християнством і була сконструйована греками Кирилом та Методієм на основі македонського діалекту болгарської мови. Її використовували як мову релігійних текстів (аналогічно до латини у середньовічній Європі), і вона не мала розмовного варіанту.

Другою писемно-літературною мовою була давньоукраїнська мова — мова світських і ділових текстів, літописів. Вона постала на народній основі, тобто на розмовній мові Києва, але увібрала в себе риси і, так би мовити, офіційнішої старослов’янської.

Щодо абетки, то до кирилиці й глаголиці у Київській Русі користувалися іншою писемністю, проте з приходом старослов’янської мови вона занепала, як занепала згодом і глаголиця, таким чином кирилиця стала єдиною системою письма в Київській Русі.

Коли скриптори (монахи-писарі) переписували релігійні тексти, то часом помилялися й писали так, як чули — це і є свідчення того, як тоді говорили.

Що далі текст віддалявся від церковного, то більше рис української мови в ньому можемо знайти.

Наприклад, в Остромировому Євангелії (1056–1057), одному з найдавніших кириличних рукописів, на місці старослов’янських літер Ѫ (юс великий) і Ѧ (юс малий), які позначали носові голосні [ун] та [ан] відповідно, та йотованих юсів Ѭ, Ѩ у написанні слів з’являються літери ѹ, ю, я, що свідчить про те, що в Київській Русі не розмовляли з носовими голосними (як у сучасній польській).

Перша сторінка Синодального списку Руської правди

З усіх відомих пам’яток ХІ століття найбільше специфічних рис української мови можна знайти в «Руській правді» — такому собі кримінальному кодексі доби князя Ярослава Мудрого. Однак оригінал пам’ятки не зберігся, і її текст існує у близько 100 списках, що датуються ХІІІ–XVIII століттями. Тобто з цих пізніших списків можна скласти лише приблизне уявлення про те, як розмовляв Ярослав Мудрий, адже під час переписування на цей текст могли нашаруватися пізніше сформовані риси української мови.

У пізніших списках (XIV–XV ст.) дійшли до нас і тексти «Повісті временних літ», Київського і Галицько-Волинського літописів. Це твори багатьох авторів-літописців, що змінювали один одного.

Особливість цих текстів у тому, що уривки церковнослов’янською мовою чергуються з уривками давньоукраїнською залежно від об’єкта опису.

Серед фонетичних особливостей тут впевнено проступають українські риси: повноголосся (не страна, а сторона, не владЂють, а володіють, не градъ, а городъ), початкове о (графічно ω) на місці старослов’янського початкового є (ωдинъ, ωсень, ωлена, ωзеро), поплутання в з у (ВсеволодъОусеволодь, вдаритьударить), м’який звук ц (вЂнЂць, жерець, конЂць).

Досить часте поплутання графеми Ђ з графемою и засвідчують ще одну українську рису: перехід літери «ять», Ђ (яка читалася у старослов’янській як звук [е]) — у звук [і].

Ці самі особливості зустрічаються і в «Повчанні Мономаха».

Юрій Шевельов стверджував, що «в основі української мови лежать галицько-подільські говірки в синтезі з південною частиною києво-поліських, а серед впливових політичних чинників насамперед треба відзначити формування політичних осередків у Галичині і Волині (а може, й Південному Поділлі, на землях уличів і тиверців) і підпорядкування київському, на певних етапах дуже експансивному центрові».

Деякі фонетичні риси цих діалектів учений описує як спільні, але говорить і про відмінності.

Князь Лев Данилович

Князь Лев розмовляв інакше, ніж, скажімо, герой «Слова о полку Ігоревім», праправнук Ярослава Мудрого. На думку вченого, в галицько-подільських діалектах раніше оформився «характеристичний» для української мови перехід о та е в і, так званий ікавізм, тобто раніше стали казати, наприклад, не война, а війна.

Давньоукраїнська (або інакше староукраїнська) мова завойовувала дедалі міцніші позиції як писемна і, крім мови ділових документів, літописів, світської літератури, стала мовою освіти, науки, а згодом і релігії. У ХIV—ХVI ст. вона стала державною мовою Великого князівства Литовського, у складі якого тоді перебувала більшість українських земель. Також виконувала роль літературної в Молдавській державі ХIV ст.

Костянтин Острозький

У цей період князь Костянтин Острозький міг казати вже «вовк» (а не «волк»), «кривавий» (а не «крвавий»).

І хоча він ініціював створення Острозької Біблії (1581) саме чистою церковнослов’янською мовою та профінансував її друк Іваном Федорови(че)м, однак це був жест не проти староукраїнської мови як писемно-літературної, а проти наступу католицизму.

Пересопницьке Євангеліє

Якраз 20 років перед тим з’явилося рукописне Пересопницьке Євангеліє, на якому тепер присягають усі президенти України. Це був переклад з книжної церковнослов’янської на староукраїнську (як тоді казали, «про́сту») мову на замовлення Анастасії Юріївни Заславської, волинської княгині. Відтоді староукраїнська мова закріпилася і як мова релігії.

Церковнослов’янська на той час дуже віддалилася від простонародної мови і стала мертвою книжною мовою.

З’являється перший церковнослов’янсько-український словник Лаврентія Зизанія (1596), і в ньому церковнослов’янські слова та форми в перекладній частині українською зустрічаються дуже рідко, що закріпило окремішність і самодостатність обох мов.

Після об’єднання Великого князівства Литовського та Королівства Польського статус староукраїнської мови як державної похитнувся, її замінила польська. А староукраїнська обслуговувала адміністративні потреби козацько-гетьманської України. Нею ж писали й козацькі думи про Байду (себто гультяя) Вишневецького. Цією мовою писав військовий писар Богдан Хмельницький. А потім писали про нього в козацьких літописах.

Пилип Орлик

У Конституції вихідця Києво-Могилянської академії Пилипа Орлика ми бачимо зразок типового офіційно-ділового стилю української літературно-писемної мови початку ХVIII ст. Україномовний оригінал було віднайдено щойно 2008 року в Російському державному архіві давніх актів, а латиномовна копія XVIII століття зберігається в Національному архіві Швеції. Її повна назва “Договоры и Постановлεnѧ Правъ и волностεй войсковыхъ мεжи Яснε вεлможнымъ εго милостю паномъ Филиппомъ Орликомъ новоизбраннымъ Войска Zапорожского гεтманомъ, и мεжи εнεральними особами, полковниками и тымъ жε Войскомъ Zапорожскимъ сполною з обоихъ сторонъ обрадою утвεржεnnыε и при волной εлεкції формалною присягою ωт того жъ Яснε вεлможного гεтмана потверженnые року ωт Рождεства Христова αψί, м[εся]ца априля дня ε”.

Тут ми повинні мати на увазі, що в писемну мову особливості розмовного мовлення потрапляли пізніше, ніж утверджувалися. Тобто найімовірніше, що тоді вже казали військо замість войско. Крім того, україномовний оригінал містив переклад деяких слів російською мовою, тобто ці слова були незрозумілими: рокугода, панствагосударства, радасовҌт.

Особливістю Конституції є запозичення з інших мов (як-от «елекції» в цьому уривку).

Як і попередник Іван Мазепа, гетьман Орлик володів польською, латинською, німецькою, французькою, російською, давньогрецькою мовами — і це помітно з його текстів.

Читайте також:
Григорій Орлик: актуальність батуринської геополітики XVIII ст. для сучасної Європи

Григорій Сковорода

Мова XVIII століття творів Григорія Сковороди стоїть окремо. Адже він змішував у текстах старослов’янську, просту українську та російську. Так, крім нього, ніхто не писав. Це аж ніяк не є російська мова, як іноді закидають, а спроба витворити єдину міжслов’янську літературну мову, що спирається на староукраїнську літературно-писемну традицію кінця XVI—XVІII ст., яку вивчали в Києво-Могилянській академії.

У своїх текстах Сковорода часом розставляв наголоси, які цілком відповідають нормам сучасної української літературної мови: говóрит, научитéся, твóрите та інші.

З XVIII століття староукраїнська літературна мова значною мірою занепадає, бо сфера її застосування звужується через заборони царського уряду друкувати книжки на Лівобережній Україні і польського сейму писати по-українськи на Правобережній Україні. Тож її місце виразніше починає займати народнорозмовний варіант.

Іван Котляревський

Саме його Іван Котляревський увів до літератури й, так би мовити, легітимізував, ставши «зачинателем» нової української літературної мови. Завдяки йому в сучасній українській мові струмінь розмовної мови перекриває церковнослов’янську. Натомість у російській значно більше від неї лишилось.

Тарас Шевченко

Роль Тараса Шевченка як «основоположника» нової української літературної мови була в тому, що він утвердив ту сучасну українську мову, якою ми говоримо зараз.

Якщо порівняти мову романтиків його доби, наприклад, Левка Боровиковського, то стає помітно, що вони значно більше орієнтувалися на староукраїнську літературно-писемну традицію, а Шевченко був «з народом». Після Шевченка писали вже тією українською, до якої ми звикли.

Читайте також:
Кобзар з кулеметом. На Донбасі воює фіналіст конкурсу двійників Тараса Шевченка. ФОТО

Вважають, що основні риси мови усталилися тоді й значно не змінювались. Хоча історичні обставини (Валуєвський циркуляр та Емський указ, терор в СРСР) впливали на її розвиток.

Точніше саме про вимову ми можемо говорити з середини XIX століття, коли почали записувати український фольклор, а згодом і їздити в діалектологічні експедиції та фіксувати мовлення так, як воно звучало.

З’явилися праці про мовні особливості різних діалектів української мови: наприклад, що на Галичині «укають» (кужух) і «кирвавлять», на Полтавщині «окають» (Пирьотин) й інакше вимовляють [л] (щось схоже до «Польтава», але не зовсім), а на Поліссі кажуть «вуол» і «бурак».

На початку ХХ століття Борис Грінченко й Іван Франко бурхливо сперечались, що вважати українською мовою. Грінченко казав, що українська мова — у Центральній Україні, а Франко заперечував, що навпаки — у Львові й Галичині.

Вони багато листувались, дискутували на шпальтах часописів «Правда» і «Зоря».

Зрештою постановили, що повинна існувати єдина загальноукраїнська літературна мова, в основі якої — центральноукраїнські діалекти, а проте не варто нехтувати і пласт південно-західного наріччя.

Леся Українка висловлює ще більш помірковану позицію у листі до Йосипа Маковея: «Я тільки думаю, що зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діялекту, адже літературна мова мусить витворитись з усіх діялектів, без жадного насильства, сварки й колотнечі».

Читайте також:
“Вічний побратим – позивний Кобзар”. Воїни 10-ї бригади записали в окопах вірш про Шевченка

Перший український правопис прийняла Українська академія наук 1919 року за часів Центральної Ради. До складу правописної комісії належала єдина жінка — Олена Курило, творчиня української наукової термінології з медицини, фізики, хімії, біології. Вона вводила в мову слова, які записувала у своїх діалектологічних експедиціях. Так, наприклад, з’явилося звичне нам слово «кінцівка».

1927 року був ухвалений так званий Харківський правопис – бо за нього голосували на Всеукраїнській правописній конференції, яка відбувалася в тодішній столиці УСРР, у місті Харкові. Затвердив правопис 6 вересня 1928 року народний комісар освіти Микола Скрипник, саме тому інколи цей правопис називають «скрипниківкою».

Його розробляла комісія, до якої входили відомі українські мовознавці, більшість яких згодом репресував і знищив сталінський режим. Членами правописної комісії були також письменники Майк Йогансен, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий, Михайло Яловий.

Усі подальші зміни в українському правописі за радянських часів приймали без жодного обговорення. У 1933 році правописна комісія на чолі з Андрієм Хвилею переробила правопис, визнавши норми 1927-1928 років «націоналістичними».

А 1937 року в газеті «Правда» з’явилася стаття про те, що українську мову потрібно більше наблизити до російської.

Тому в радянський період при укладанні словників дотримувались такого принципу: першим, кореневим словом мало стояти слово, найбільш наближене до російської або взагалі російське, а далі вже — українські.

22 травня цього року Кабінет Міністрів схвалив нову редакцію Українського правопису, яка замінить попередню версію 1992 року. 3 червня ці правила почали діяти.
Правописна комісія повернула частину особливостей «скрипниківки». Адже попередній правопис фіксував мову у тому стані, в якому вона перебувала після десятиліть «наближення до російської».

Питома лексика повертатиметься до нас довго, я це бачу по тому, як сприймають такі слова мої студенти. Вони стають приводом для жартів, звучать «смішно».

Але є дуже втішний процес: у перекладах дитячої літератури великою мірою орієнтуються на «дорадянський» варіант української. І сучасні діти у мовленні використовують питомі українські слова, яких не вживають їхні батьки: нумо замість давай, мерщій замість швидше.

Читайте також:
Українська втрачає позиції на ТБ і в сфері послуг: мовний моніторинг-2019. ІНФОГРАФІКА

 

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна