автор: Наталія Найдюк
фото з архіву Катерини Серватовської
6 березня 2022 року. Об 11-й годині росіяни обстріляли Приморський район Маріуполя. Поранена в ногу та спину Катерина Серватовська лежала під бетонними сходами, які вели від будинку колишнього директора “Азовмашу” до моря, і стікала кров’ю. Згори на неї крапала кров чоловіка, який також прийшов сюди по воду. Катерина намагалася лягти так, аби чужа кров не потрапляла хоча б на обличчя. Потім зібрала всю волю та силу, щоб діяти раціонально: перетягнула ногу паском і подумала, як вижити. Адже вдома на неї чекав 13-річний син, якого вона виховує сама. А виглядало так, що російські обстріли впритул наблизилися до кварталу, де був дім, а в ньому – її Арсеній…
Кожна історія з Маріуполя – готовий сценарій фільму про цю війну. Катерина Серватовська, яка змогла виїхати зі знищеного міста і нині облаштовується у Львові, розповіла свою історію ексклюзивно для “Новинарні”.
Катерина Серватовська – корінна маріупольчанка. Її серце, душа та думки завжди були на берегу Азовського моря. Його запах вона вловлювала за кілометри, повертаючись додому з подорожей. Дім – це затишна бабусина квартира у Приморському районі, син Арсеній та улюблена робота в Приазовському державному технічному університеті. Це своє життя вона обожнювала і про інше ніколи не мріяла.
Катерина Серватовська з сином Арсенієм. Фото зроблено напередодні великої війни, 21.02.2022
18 лютого 2022-го жінка з сином їздили в Бровари на Київщину на новосілля до подруги. За чотири дні повернулися додому. Навіть речі розкласти не встигли, як 24 лютого російські війська обстріляли лівий берег Маріуполя. Тоді жінка усвідомила: почалося війна, про яку так багато говорили останнім часом, і це означало, що окупації не уникнути.
“Росіяни багато років до цього готувалися, та й на мапі ми наступні. Але я не очікувала, що бойові дії триватимуть так довго, що будуть такі руйнування та жертви… Ми мали досвід 2014-го, коли місто кілька місяців було в окупації. Тоді ходили чутки: Ахметов відкупився, щоб його заводи не чіпали. Напередодні війни він сам приїжджав у Маріуполь. Так само й президент Зеленський. Вони ходили новим пірсом і заспокоювали: місто під захистом. Також я знала, що працівників “Азовсталі” та комбінату Ілліча, якими володіє Ахметов, на два тижні відправили додому у відпустку. Тому була впевнена: за цей час все вирішиться, і ми будемо жити, як раніше”, – пояснює Катерина.
Катерина на новому пірсі в Маріуполі. Архівне фото
За її словами, на початку вторгнення закликів виїжджати та організованої евакуації з Маріуполя не було. 24 лютого з міста пішов останній потяг. Про додаткові залізничні рейси 25-го та 26 лютого, про які в інтерв’ю “Радіо Свобода” говорив мер Вадим Бойченко, не чула ні Катерина, ні її знайомі.
Читайте також:
“Трупи лежать на вулицях. Їх закопують там же на штик-лопату”. Монолог жительки Маріуполя
А обстріли наростали і наближалися з кожним днем. Ввечері 5 березня перші снаряди дісталися житлових кварталів Приморського району. Тоді вже не було електроенергії, води, газу та нормального зв’язку. Зранку цей мікрорайон обстріляли знову. А коли крізь кількаденні хмари нарешті вийшло весняне сонце – стало тихіше. У цю перерву Катін сусід Павло запропонував з’їздити автомобілем по воду: напередодні він знайшов криничку неподалік і набрав води додому. Тепер розповів про таку можливість сусідам.
“Починався такий гарний ранок, не вірилося, що навколо війна. Крім того, прийшло розуміння: з кожним днем виходити кудись буде все небезпечніше. Тому треба користуватися тишею тут і зараз. Тож я з двома сусідами Павлом та Сергієм набрали повне авто баклажок та відправилися за водою”, – розказує жінка.
Катя погано знала Павла. Тільки те, що він моряк, живе з дружиною та двома маленькими дітьми в сусідньому під’їзді. Але його доброта та піклування про інших вражали: людина готова була ризикувати собою, своїм транспортом, аби люди мали воду.
Біля кринички черга була довжелезна. Сусіди простояли півтори години, щоб набрати всі баклажки. А потім пішли вгору бетонними сходами, де стояло авто.
“Катя, стрибай! Щось летить”, – раптом гукнули Сергій і Павло.
Але стрибати не було куди, починався паркан біля будинку Савчука – це покійний директор “Азовмашу”, який збудував дім у парку. Жінка інтуїтивно впала на сходи. Раптом у вухах задзвеніло, в спині – заболіло, нога перестала слухатися… Зібравшись із силами, Катя глянула на неї: з кінцівки стирчали дві кістки і вирвало частину м’язів. Від побаченого світ довкола закрутився з шаленою швидкістю.
“Люди розбігалися, переступаючи поранених та мертвих. Поряд зі мною лежав чоловік 40-50 років. Йому осколок попав у голову, звідти йшла кров. Він був уже при смерті, хрипів… Потім я побачила Павла та Сергія: вони були нижче на сходах, але снаряд зачепив і їх. Павло стікав кров’ю, був без свідомості. Сергій мав поранення руки і, як виявилося потім, живота. Коли він, затягнувши руку паском, дійшов до мене, я попросила, щоб покликав когось на допомогу: неподалік колись був пункт “швидкої”. Сергій не міг мене забрати нагору: я йти не могла навіть з опорою, а сходинок було ще багато. Та й сам він ледь пересувався”, – згадує Катя перші хвилини після поранення.
Жінка розуміла, що залишатися на сходах небезпечно. Спуститися вниз і сховатися під ними видавалося найрозумнішим рішенням, але треба було подолати 12-15 сходин. Це допоміг зробити чоловік, який пробігав повз. Далі Катерина вже сама заповзла під бетонні плити.
“Я лежала якраз під тілом чоловіка, який помер біля мене. Намагалася розміститися так, щоби його кров крапала хоча б на плече, а не на обличчя. Іншого місця для захисту я знайти не могла. Перетиснула поранену ногу ременем, який мені віддав перехожий, і так чекала на допомогу, кожні 40 хвилин послаблюючи пасок”, – розповідає Катерина.
Зупинка транспорту в зруйнованому Маріуполі. Літо 2022. Фото: тг Володимира Зеленського
Вона бачила, як Павла знайшла мама, що жила неподалік і захвилювалася, коли син не заїхав на зворотному шляху, як обіцяв. Він помер у неї на руках, так і не опритомнівши.
Від моменту поранення минуло вже кілька годин, але ніхто не приходив на допомогу. Раптом жінка побачила, як над чоловіком, кров якого стікала на неї, хтось схилився. Катя збиралася озватися, але вчасно спинилася. Той перехожий обнишпорив кишені покійника, зняв його куртку і побіг геть.
А ще через дві години Катерину все ж знайшли поліцейські, які прийшли перевірити, чи є хто живий. Відтак вони та четверо цивільних занесли її на гору і потім відвезли до лікарні.
Читайте також:
“На день народження син загадав бажання – вижити”:
історія родини, що 34 дні прожила в окупованому Маріуполі
У відділенні швидкої Катерина була недовго. Коли чергова стрілянина стихла, її доставили в обласну лікарню №2. Величезна відремонтована до війни 9-поверхова будівля виглядала, наче привид із минулого. До 5-го поверху вікон не було. На всю лікарню працювало лише два відділення: хірургія і травматологія. Поранених – понад дві сотні, всі тулилися і коридорах і чекали своєї черги в операційну-конвеєр, яка працювала завдяки героям-лікарям та генератору.
“Пам’ятаю, підходить медсестра і каже: “Вам пощастило: у хірурга на столі помер пацієнт. Тому зараз ваша черга. Не хвилюйтеся, вам допоможуть”. А мені так боляче, що люди померли, і водночас я відчула полегшення, і знаєте, навіть радість, що зараз мені нарешті допоможуть. Від такої двоїстості стало зле”, – згадує Катерина.
Нагадування про операцію без анестезії
В операційній з’ясувалося, що поранена не тільки нога, а й грудна клітина, голова, рука. Також численних поранень зазнала спина. Кістки правої ноги Катерині збирали під місцевою анестезією. А ось маніпуляції зі спиною треба було “потерпіти”. Від болю жінка кричала, заходилася в істериці. Але іншого шляху не було: анестеції не вистачало, тому лікарі її використовували економно. Катя зізнається: вижити їй допомагали думки про її 13-річного сина. Вона не знала, чи повідомили йому про її поранення, чи зостався він у сусідів, що з ним узагалі…
Так жінка залишилася в лікарні. Якось випадково вона почула, що сусід однієї з відвідувачок час від часу під обстрілами бігає до родичів на “вічний вогонь” – це місцевість біля її дому. Жінка попросила передати записку сину чи сусідам. Вона написала, що поранена, що Сергій – живий, але теж має травми, і вона не знає, де він. А от Павло – загинув. Ще у листі Катя попросила дружину Сергія – Юлію – наглянути за її сином, поки вона не може повернутися.
“А потім ми опинилися в буферній зоні. Перед лікарнею стояли наші, а за 500 метрівв інший бік – російські війська. Це було дуже страшно: стріляли постійно, росіяни скидали бомби… І ти щоразу не знав, виживеш чи ні. 16 березня нас окупували, а активні бої перемістилися в бік, де залишався мій син. І це було нестерпно жити й не знати, як він”, – пояснює Катерина Серватовська .
За ті тижні квартал Катерини втратив багатьох сусідів. Із близьких знайомих загинула Юлія, з якою залишався її Арсеній. Вона йшла до лікарні шукати Сергія і потрапила під обстріл. Юлине тіло знайшли випадково, поховали у дворі біля під’їзду. Двох її доньок друзі відвезли до дідуся та бабусі, які вивезли дітей на підконтрольну Україні територію. Сергій був на лікуванні в Донецьку, згодом зміг виїхати і зараз живе з дітьми.
Після смерті Юлії Арсеній перейшов жити до других сусідів, потім до третіх… Так одні з останніх вивезли його 26 березня до окупованого Бердянська, бо залишати його в Маріуполі вже не було з ким.
У Бердянську телефон Арсенія спіймав зв’язок. У цей момент до нього випадково додзвонився друг Катерини – Роман, який жив у Києві. Чоловік шукав інформацію про своїх рідних, тому періодично набирав усі знайомі номери з Маріуполя. Дізнавшись, що сталося з хлопцем, він узявся йому всіляко допомагати. Знайшов у Дніпрі подругу, яка погодилася прихистити хлопця. Але вибиратися з окупованого Бердянська хлопець мав сам: сусіди залишили його у знайомої бабусі, бо мали прямувати на захід.
До Запоріжжя хлопець виїхав автобусом. Пощастило: дорога була безкоштовна. Там переночував у обладнаному для біженців дитячому садочку. А потім його знайшли друзі Романа: погодували, помили, придбали одяг і відправили у Дніпро.
“Отак моя дитина сама приїхала в Запоріжжя. Згодом він розповідав, що на вокзалі в нього спитали, з ким він їде. А дізнавшись, що сам, – показали, на якому автобусі дістатися до того дитсадка для ночівлі. Ні в кого не виникло питань, чому він сам, куди їде, що з ним буде далі”, – розмірковує мати.
Взагалі в той час багато чого переверталося з ніг на голову. Звичні способи отримання інформації стали недоступні: ані зв’язку, ані інтернету. Під час боїв і в окупації працюють лише старі “технології”: – “сарафанне радіо”, записки через десяті руки, усні повідомлення через знайомих. У житті Катерини вони спрацьовували бездоганно кілька разів.
Один із таких разів стався 12 квітня. Тоді Серватовська дізналася, що син на вільній території. До палати зайшов незнайомий чоловік, назвав її ім’я і передав записку. Її зміст: “Арсенія вивезли, він у Дніпрі”. Нижче – номер телефону Романа і підпис “Саша”. Саша – це знайома дівчина, яка останнім часом жила в Туреччині. Вона дізналася про поранення Каті, про виїзд Арсенія через знайомих. Потім написала в месенджер спільному товаришу, який жив біля Маріуполя і мав інтернет. Той роздрукував повідомлення, і так через шестеро рук воно потрапило до Каті.
Катерина Серватовська із сином Арсенієм
Уперше за два місяці поговорити з сином телефоном мати смогла на початку травня. Тоді в окупованому Маріуполі до приїзду так званого “міністра охорони здоров’я ДНР” ввімкнули інтернет від окупаційного провайдера “Фенікс”. Арсеній відчував, що це мама, але не міг повірити. Лише обережно спитав: “Мамо, скажи, що це ти…”
А тим часом Катерина готувалася до виїзду з окупації. Але спочатку треба було знайти свої документи і мати змогу сидіти, адже нога була в гіпсі до сідниці. І якщо гіпс згодом зняли, то з документами ситуація складалася гірше. Її паспорт, податковий номер, документи на житло – все залишилося у квартирі. А домівка згоріла через тиждень після від’їзду Арсенія. А й тут допоміг випадок і кмітливість Катерини: жінка згадала, що якось відправляла фото свого паспорту на e-mail. Зрештою з цими роздруківками вона отримала довідку про так звану “фільтрацію”.
15 червня 2022 року Серватовська покидала окупований та знищений росіянами Маріуполь. Вона їхала тим самим маршрутом, що й Арсеній раніше. Але перевізники вже брали гроші за вивезення людей: 2 тисячі гривень до Бердянська і 7 тисяч – до Запоріжжя. Оплатити все Катерині допоміг Роман, який свого часу знайшов прихисток для її сина.
“Дівчина, яка приїхала забирати мене з лікарні, запропонувала провезти будь-якою дорогою, аби я попрощалася з Маріуполем. Я спершу хотіла побачити свій будинок, але так і не наважилася… Тож у мене є тільки фото руйнувань, яке скинули сусіди. І більше нічого: ні фотографій мами, яка померла в 2010-му, ні речей, ні документів… Наче й не було того всього життя. Мій тато вирішив зостатися в Маріуполі: там його вціліла квартира, там могила мами, його голубник… Про те, що сталося зі мною, про виїзд Арсенія він дізнався лише 19 квітня, коли зміг прийти до нашого будинку. А ми з сином мусили почати нове життя деінде”, – розповідає Катрина.
Залишатися у Дніпрі Катерина не могла: вона потребувала лікування, а медичні заклади в місті були переповнені. Згодом подруга знайшла волонтерів, які евакуаційним потягом перевезли жінку до Львова. І вже тут, у відносно безпечному місті, вона розгрібала нові проблеми, які виринали одна за одною.
Виявилося, що поранена нога зрослася неправильно: лікарі в Маріуполі робили всі маніпуляції буквально навпомацки, без рентгену та апаратури.
Тож аби мати рівну ногу, треба було ламати кістку знову.
Робити таке можна лише після загоєння рани. А вона ніяк не заживала. Тому Катерина ще тривалий час лікувалася у спеціалізованих закладах біля Львова.
Коли нога була готова, австралійські військові хірурги, які спеціалізуються на мінно-вибухових травмах та переломах і періодично приїздять в Україну, зробили жінці операцію.
Шрам на нозі Катерини після відкритого перелому, який спричинений вибухом
Зараз нога знову в процесі загоєння. Тож Катерина чекає на черговий приїзд австралійців, аби визначитися з подальшим лікуванням.
Ще одна проблема, з якою зіткнулися мати з сином, – оформлення статусу ВПО (внутрішньо переміщених осіб). Довідку видали в липні, коли жінка звернулася із заявою. А ось гроші не виплачували до лютого 2023 року. Зрештою заплатили за три останні місяці, а попередні чотири зависли в повітрі. Серватовська неодноразово зверталася на “гарячу лінію” для внутрішньо переміщених осіб. Але ніхто допомогти досі не зміг. Тож питання залишається відкрите.
Вони із сином винаймають квартиру у Львові. Виплат для ВПО вистачає якраз на те, щоб сплачувати оренду. Пенсія, яку отримує жінка через перелом ноги, йде на покриття комунальних послуг.
Читайте також:
“Тут осередок своїх”.
Як маріупольці, що виїхали з окупації, допомагають вимушеним переселенцям у волонтерському хабі ПЦУ
Наразі Катерина так і не змогла оформити пенсію як особа, що отримала поранення під час війни. Заяву в поліцію писала, коли була у Дніпрі. Зараз у Львові в неї просять витяг із ЄРДР. Брати його треба у Дніпрі, а дистанційно отримати проблематично. Тож Катя разом з адвокатесою Української гельсінської спілки розв’язують ці питання щодо документів та недоплачених виплат.
“Отак і живемо. Арсеній у Львові пішов до школи. Також відвідує театральну студію. Нам дуже допомагають люди. Адже коли я виїхала, в мене навіть спідньої білизни не було, все згоріло в Маріуполі… Тут різні організації дають нам одяг, посуд, продукти. Мої друзі спешу скидувалися нам навіть на оренду квартири, поки не було виплат… Дуже їм дякую, я не знаю, як би ми вижили без них”, – розповідає маріупольчанка.
Катерина Серватовська з сином
Якийсь час вона працювала дистанційно у своєму університеті. Зараз – на лікарняному. Коли стане на ноги, шукатиме роботу вже тут, у Львові.
Попри пережите, жінка мріє повернутися до Маріуполя, коли місто стане вільним. Її душа та серце залишилися там, на узбережжі Азовського моря.
“Звісно, іноді в мене буває апатія: я живу не вдома, і невідомо, коли він буде ще, той дім. Але потім я думаю про таке: я вибралася з-під тих бетонних сходів, а багато людей – ні. Мій син вижив фактично з чужими людьми і виїхав, а багато дітей там лишилися назавжди… Мій батько витримав обстріли і хвилювання за нашу долю, а серця багатьох його ровесників зупинилися… Знаєте, всі ці випробування зробили моє життя особливим. Чи хотіла я такої особливості? Ні. Але я вдячна, що живу. Тому не занепадаю духом і вірю, що маю зробити щось дуже цінне, якщо мені подарували цю можливість – жити далі”, – підсумовує Катерина Серватовська.
Читайте також:
“Це найкраще, що я можу зробити для України”.
Студентка-архітекторка з Маріуполя розробила проєкт повоєнної відбудови міста
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
