авторка: Ольга Гах
24 серпня на одному з телеканалів відбулася прем’єра фільму “Юрик” про 11-річного хлопчика, який самостійно вибрався з оточеного Маріуполя. У мережі одразу виник скандал — люди обурювалися, що стрічка дуже спотворює дійсність і применшує злочини росіян. Наприклад, розповідає про евакуаційні автобуси ОБСЄ, хоч насправді представники організації виїхали з міста і жителям не допомагали.
Автори фільму, український продакшн OSNOVAFILM та естонський телеканал ETV, виправдовуються, що не хотіли травмувати глядачів. А тим часом ті люди, які на власному досвіді пережили жахи окупації Міста Марії, діляться своїми, справжніми, спогадами.
“Новинарня” разом з фондом “Голоси дітей” розповідає історію Яни Кушнаренко, яка з двома дітьми 34 дні провела в блокадному Маріуполі.
“Захар Донцов” — картка з таким написом залишилась після театральної вистави “Валіза на чорний день”, в якій брав участь син Яни. У спектаклі такі картки на дітей під час війни чіпляли батьки – щоб у разі їхньої загибелі дитину могли ідентифікувати та розшукати родичів. Ім’я, вік, адреса, хто батьки…
“Ніколи не думала, що буду писати справжню таку картку на випадок, якщо не стане мене і мого чоловіка”, — згадує Яна Кушнаренко.
Коли зранку 24 лютого колега розбудив Яну дзвінком, за вікном займалися пожежі, здіймався дим, літали гелікоптери та їхали танки. Сім’я жила недалеко від виїзду з міста, і на дорозі вже вишикувалась вервиця машин. Яна зібрала речі й чекала.
“Вибухи не вщухали, ставало гучніше. Я зателефонувала чоловікові на роботу й сказала, що мені страшно у квартирі. Ми жили на дев’ятому поверсі. Здавалось, що це найнебезпечніше місце і щось прилетить саме в нашу квартиру”, – розповідає жінка.
Подружжя вирішило їхати до Яниної мами – вважали, що на четвертому поверсі буде безпечніше. Наступні 34 дні родина проведе в цій квартирі: Яна, її чоловік, двоє дітей, мама, бабуся, дві кішки, собака та два папуги.
Старший син Захар розповідає, що коли приїхали до бабусі, то пили чай, дивились телевізор, ніби довкола нічого не відбувається:
“Було страшно, але це не відчувалося як війна. Я відчув війну, коли почали зламувати магазини й склади. Бо у мирний час їх би спіймала поліція. А поліції немає, вона нічого не може зробити”.
Жодного разу сім’я не спускалася в підвал.
Яна Кушнаренко з дітьми
“Я бачила, що люди, які живуть в підвалі, щодня сіріють, дичавіють. У підвалі холодно, вогко і темно. Мені хотілося, щоб до останнього ми зберігали здоровий глузд і більш-менш нормальні умови”, – каже Яна.
До того ж спускатися в підвал було ризиковано – при влучанні снаряда будинок би склався. У перші три-чотири дні повномасштабної війни в Маріуполі ще працювали “швидкі” й навіть електрики відновлювали електропостачання.
“Потім нас відрізали від всього. Не було електрики, газу, опалення, зник зв’язок — росіяни прицільно обстрілювали важливі об’єкти інфраструктури”, – згадує Яна.
Маріуполь. Весна 2022
Коли зник зв’язок, люди намагалися зловити українську радіохвилю, щоб дізнатися хоча б якісь новини. Підіймалися на дахи будинків, майстрували антени. Та росіяни глушили будь-які хвилі. Російські військові почали поширювати інформацію, що Запоріжжя вже захоплене, армія РФ підходить до Дніпра і кудись їхати з Маріуполя немає сенсу. Це було однією з причин, чому родина залишалася в місті стільки часу.
Інша причина – розгубленість і нерозуміння, куди їхати. У новинах розповідали, що стріляють всюди. Коли ж почалися щільні обстріли Маріуполя, виїхати було практично неможливо.
“Ми не знали, де російські війська, а де — наші, і яка взагалі ситуація в Україні. Всередині Маріуполя була повна дезінформація. Нам розповідали: “Щойно ви виїдете з визволених територій (так росіяни називають захоплені українські території), ваші ж вас і застрелять, як зрадників”.
Ми розуміли, що наші війська не стрілятимуть. Це був тиск, щоб ніхто нікуди не їхав. Їм було вигідно, щоб цивільне населення залишалося”, – згадує Яна.
Дітям важко було знайти якесь заняття. Ксенія ліпила з пластиліну, Захар до сутінків читав. Коли за вікном лунали вибухи, сім’я перечікувала в коридорі.
Яна Кушнаренко з донькою
Спочатку харчувалися запасами: мали крупи й картоплю. В перші дні деякі магазини ще працювали, але збиралися довгі черги. Після чотирьох годин в одній із них Яна з чоловіком побачили, що з продуктів залишилися хіба дорогі королівські креветки. Дивом вдалося купити яйця і молоко — “нормальні продукти, на яких можна було триматися”, як каже Яна.
Та згодом їжа почала закінчуватися.
Жінка розповідає: родину рятувало те, що жили на околиці, поруч із продуктовими базами. У місті вже почалось мародерство, люди грабували магазини, аптеки.
“Ми на це не наважувалися, бо важко було прийняти те, що вкрадемо. Це чиясь праця, а ми просто підемо, зруйнуємо і заберемо? – згадує Яна. – Потім зрозуміли, що треба годувати дітей та сім’ю. Потрібна їжа. І ми пішли на склади, вже переважно розбомблені й спалені, але на згарищах траплялися доволі цінні знахідки”.
Наприклад – велика голівка твердого сиру і заморожена риба, складена в ящиках пластами. Опалення не було, тому продукти зберігались довше і не псувалися. Яна згадує, що діти дуже чекали. Донька не могла повірити, що батькам вдалося знайти їжу.
З водою було складніше. Спочатку її злили з бойлера та бачка унітаза. Потім почали збирати дощову.
“Ми збирали стічну воду з труб. Оскільки це був багатоповерховий будинок на чотири під’їзди, то зробили своєрідну чергу, щоб хоча б трошки води вистачило усім. Потім випав сніг. Він чистіший за дощ. Збирали його з машин та з асфальту, топили й пили. Дуже гарний чай виходив”, – розповідає Яна.
Здавалося, ніби природа на їхньому боці. “Коли відчуваєш спрагу і бачиш, що залишилося пів літра води, а вдома шестеро людей і тварини — як це ділити? Починає просто їхати дах, тому що дуже хочеться пити, пересихає в роті”.
Недалеко було природне джерело, куди подружжя ходило по воду. Інколи туди прилітали міни, але жінка каже, що їй та чоловіку щастило. Одного разу наважились взяти старшого сина, щоб принести більше води.
Захар згадує цей перший вихід з квартири так: “Було чутно, як літали снаряди над головою. Коли ми спустилися до води, побачили чергу з 15-16 людей. Мама взяла тазик з речами прати і десь хвилин за 20 повернулася”.
Хлопець сприймав цей похід як пригоду. Яна каже, що так краще, бо до того подружжя намагалося не виводити дітей на вулицю.
«Виходиш з подвір’я, бачиш стадіон, школу, дитячий садочок. Якщо тихо, здається, що немає ніякої війни, все добре. Але щойно виходиш за будинок – усвідомлюєш, що нічого не закінчилось, війна триває”.
Маріуполь. Весна 2022 року
У дворі почали з’являтися могили. Люди помирали не лише від снарядів, а від голоду, страху і старості.
“Картина абсурдна: дитячий майданчик, школа, дитсадок – і безліч цих могил”, – згадує жінка.
Читайте також:
Трупи лежать на вулицях. Їх закопують там же на штик-лопату. Монолог жительки Маріуполя
На день народження Захара вирішили приготувати справжній торт. На цьому наполягла мама Яни. Знайшли залишки галетного печива, кураги, декілька зефірок і джем. Із цього бабусі Захара вдалося приготувати святковий торт. Навіть свічка знайшлася, щоб хлопець міг загадати бажання.
Воно в Захара було чітке: “Я хочу вижити і щоб ми змогли виїхати”. Це стало ключовим у рішенні Яни виїхати з Маріуполя.
У Маріуполі. Весна-2022
Мали й подарунки для іменинника – брелок з побажанням, щоб він був для ключів майбутнього дому, де родина житиме щасливо.
“Бабуся і сестра щось робили на кухні, потім двері відчинилися і я побачив торт зі свічками. Навколо нього всі стояли. Я одразу зрозумів, що хочу загадати, бо це було найважливіше”, – пригадує Захар.
Чоловік Яни давно наполягав на тому, що пора виїхати. Та жінка боялась: “У мене в голові наш будинок був зАмком, який обов’язково вціліє. Їхати було страшно, бо це невідомість”.
Але після загаданого бажання Захара вона вирішила, що пора.
Рішення ухвалили раптово. Був ранок 29 березня зі вже звичною рутиною: чоловік розпалював багаття і ставив чайник. Щоранку пили каву, щоб зберегти хоча б мінімальне відчуття нормального плину життя.
У сім’ї була машина, але недалеко впав снаряд. Осколками розсікло колеса, бічні вікна були без скла. З пробитого бака витекло пальне. Цивільні доступу до заправок не мали.
Бак вдалося залатати господарським милом. На дні лишилося трохи пального, машина заводилась. Це означало, що ходова частина вціліла. Треба було знайти пальне та колеса.
На таких авто люди виривалися з окупованого Маріуполя навесні 2022 року
Каністру бензину потайки виміняли у працівника підстанції швидкої допомоги – отримував його на підтримання генератора для окупантів. В обмін віддали йому залишки їжі, кілька пачок цигарок та трохи горілки. Назбирати “плату” допомогли сусіди: віддавали, у кого що було.
Колеса знайшли на стоянці покинутих автівок. Там було кілька машин, з яких уже познімали акумулятори та позливали пальне. Підходила “Тойота” з цілими колесами та навіть із запаскою в багажнику. Але, щоб зняти їх, потрібен був спеціальний ключ. За його оренду Яна пропонувала людям гроші, але ніхто не погоджувався позичити. Вдалося знайти такий в іншій машині.
“Це було як на зйомках якогось блокбастера, — розповідає жінка — Ми виламували заднє сидіння. Оскільки я трохи менша за чоловіка, залазила в багажники й шукала. В одному з багажників ми знайшли той ключ, який нам був потрібен. Зняли колеса з чужої машини і, на щастя, вони підійшли до нашої”.
Яна каже, що досі винуватить себе, бо, можливо, вони тоді вкрали в когось можливість виїхати. Власників автомобіля або вже не було в місті, або вони загинули. Але думка про крадіжку, навіть за таких обставин, і досі муляє.
Насамкінець заклеїли вікна – розрізали старий надувний матрац і обтягнули все плівкою. В машині було темно, щось бачити міг лише водій і пасажир біля нього, бо прозорим залишилось тільки вітрове скло. Тепер родина могла їхати з Маріуполя.
На вулицях Маріуполя, 17 квітня 2022 року. Фото: Reuters
Приблизно за 20 хвилин спакували речі. Взяли мінімум: документи та дитячий одяг. Все інше згоріло у квартирі подружжя, де жили до вторгнення. З їжею в дорогу допомогли сусіди, хоча самі залишалися в блокадному місті. Казали, що в місто почнуть привозити гуманітарну допомогу і їм буде легше, ніж людям, які їхали.
Далі потрібно було побудувати шлях виїзду з Маріуполя. Брат Яни у Києві знайшов волонтерів, що допомагали вибиратися з Маріуполя. Ті могли вивезти лише частину родини, але Яна не погодилася. Зате завдяки цьому дізналася: Запоріжжя і Дніпро не захоплені.
“Ми зрозуміли – наша армія стоїть, люди борються і нам є куди їхати”, – усміхається Яна.
Виїжджали найкоротшим шляхом, бо пального було мало – в сторону Кривого Рогу через Нікольське, Розівку і Пологи. Карту для виїзду намалював сусід по старій мапі, яку знайшов вдома. Прописав назви населених пунктів, які потрібно буде проїхати, й промалював весь шлях виїзду.
Машина з шістьма людьми та кількома тваринами рухалася повільно: зупинялися на численних блокпостах. У місті вони були за кожні 20-30 метрів. Настільки близько, що російські військові бачили один одного та могли перегукуватися.
“Вони бачили, що на попередньому блокпосту машину зупинили й перевірили, ми проїжджали ці кілька десятків метрів, – і нас знову зупиняли. Думаю, це для того, щоб зламати людей психологічно і показати, що окупанти тут господарі, а ми — ніхто”, – каже Яна.
На блокпостах росіяни обшукували машину, перевіряли документи, чоловікам казали роздягатися, щоб перевірити, чи є патріотичні татуювання. Поки їхнє авто перетнуло межу з табличкою з перекресленим словом “Маріуполь”, минуло кілька годин. Весь час на фоні лунали звуки вибухів, деякі райони обстрілювали.
Сім’я Яни Кушнаренко
Діти Захар та Ксенія поводились спокійно, ніхто не плакав і не кричав. Сиділи на задньому сидінні з Яною та бабусею і не бачили, що відбувається навколо. Ніхто не капризував: автомобіль повільно тягнувся між блокпостами.
У перший день родина не виїхала з окупованої території. Це вдалося зробити лише наступного дня. Першою думкою Яни було: “Все, ми вижили”. Не вірилося. Під час поїздки обабіч дороги були розбиті автомобілі. Жінка розуміла: хтось теж намагався виїхати, але не вдалось.
“Коли ми побачили наших українських військових, вони мені здалися такими гарними! На російських блокпостах ставлення було зневажливе, нас довго тримали, грубо розмовляли. А коли ми вже виїхали на підконтрольну Україні територію, то перше питання військових було: “Діти голодні? Хочуть пити? Чи потрібна медична допомога?”
І вони казали, що все в порядку, давайте швиденько їдьте на безпечну територію. Розуміння, що ми нарешті серед людей, не серед орків, було дуже радісним. Ми знали, що ризик загинути є досі. Але усвідомлювали, що ми вільні й можемо тепер жити, а не виживати”, — резюмує жінка.
Захар пригадує, що відчув полегшення.
“Побачив, що у військових на рукавах не білі пов’язки і значки Росії, а значки України й сині пов’язки. Я відразу зрозумів, що це не Росія, а Україна, і мені стало набагато легше. Війна все одно йде, але ти розумієш, що тут тобі буде краще й безпечніше”.
Захар продовжує займатися в театральній студії
Зараз сім’я живе у Кривому Розі на Дніпропетровщині. Чоловік Яни відновлює власну справу з виготовлення меблів, сама вона займається дітьми та волонтерить. Діти – навчаються, відвідують гуртки. Син вчиться грати на гітарі й продовжує займатися в театральній студії, а донька опановує блок-флейту та кларнет.
“Безумовно, ми мріємо про власне житло і щасливе майбутнє у вільній Україні, про спільні родинні подорожі. Але зараз найважливіше – перемога і відновлення (як фізичне, так і психо-соціальне) людей, які постраждали від війни.
Ми не планували якось особливо відзначати День Незалежності цьогоріч, але значущість цієї дати зрозуміли, як ніколи раніше. Оскільки відчули крихкість нашої свободи і побачили, яку ціну доводиться платити, щоб відстояти цілісність і незалежність України”, – підсумовує Яна.
Яна Кушнаренко з донькою
Читайте також:
Хмарне сховище “азовця” Олександра Гряника, який дістався гелікоптером на “Азовсталь” і там загинув
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
