автор: Анастасія Федченко
фото і відео з архіву Альони Загреби
Відшторюється гардина. “Нам розбили вікно”, – каже дівчинка і стукає пальчиком по склу. Подвійний склопакет став одинарним – з вулиці скло розбилося, тріщини йдуть урізнобіч променями.
Наступний кадр: відчиняються двері, на підлозі лежить килим, на дивані – червона вовняна ковдра, стоять стільці і стелаж зі, здається, мільйоном фіалок. Чутно вибухи на вулиці. “Ухти-пухти”, – каже той самий дівчачий голос. Далі – на підлозі лежать ковдри, простирадла. “Отут ми спимо в коридорі”, – пояснює дівчинка.
Семихвилинне відео під назвою “Наша долина смертної тіні” змонтоване з окремих файлів, знятих упродовж 2-16 березня 2022 року в Маріуполі. У ньому 15-річна Альона Загреба щиро й без прикрас показує повсякденне життя в блокадному місті.
Як горить будинок після влучання бомби. Як у посудинах коло вікна стоїть сніг, який розтане і перетвориться на технічну воду. Яка гарна стоїть навпроти на той час іще дивом уціліла велика лікарня – відремонтована, утеплена пінопластом, пофарбованим у синій та жовтий кольори.
За цей щоденник Альону почали порівнювати з Анною Франк.
Дівчинці та її батькам і навіть коту Персику вдалося вибратися з обложеного росіянами міста. Вона розповіла “Новинарні” свою історію.
Альона Загреба з рідними
Альона народилася у Донецьку, мешкала в Добропіллі. У 2010 році родина переїхала в Хрустальний (до 2016 року – Красний Луч) на Луганщині. Звідти у 2014-му тікали від війни у Покровськ (на той час – Красноармійськ) на Донеччині. Тато дівчинки – пастор. А, як відомо, належати до будь-якої іншої конфесії, окрім як православ’я московського розливу, на тимчасово окупованих територіях небезпечно для життя.
Однак Альона не дуже пам’ятає початок війни – у 2014-му їй було 7 років.
У 2017-му батька перевели служити в громаду Маріуполя.
“Маріуполь дуже гарний, – розповідає дівчинка. – Коли тільки переїхали, було ніби місто як місто. А потім воно почало змінюватися: його відбудовували, оновили пірс, з’явилася площа Свободи, де 25 голубів символізують області України. На опорі кожної – QR-код, що дає інформацію про регіон. І парки облаштовані, дороги хороші, ще один пірс. Ніби планували фунікулер зробити на Лівому березі…
Я дуже любила пірс і площу Свободи. Думаю, Маріуполь відбудують. Дуже хочу побачити відбудоване місто”.
Площа Свободи у Маріуполі до повномасштабного вторгнення Росії. Фото: Маріупольська міськрада
24 лютого 2022 року Альона прокинулася й побачила повідомлення від подруги, що та не піде до школи. Потім мама сказала і їй на уроки не збиратися. А далі з’ясувалося, що їх скасували для всіх дітей у місті. Загреба почала підписуватися на різні пабліки з новинами. Так минув перший ранок.
У лютому потужних обстрілів у їхньому районі ще не було. А 2 березня, на другий день від початку блокади, зникли вода, газ, світло, опалення. І зв’язок.
“Коли вимкнули газ, ми спершу їли те, що було готове. А коли та їжа закінчилась, тато ходив до церкви (вона опалюється дровами), брав дрова і ми готували на вогнищах на вулиці. Цим займалась мама. А я одного разу ходила до лікарні, біля якої ми жили, по питну воду. Її туди щодня доставляли комунальники.
Читайте також:
Нелюди, зрадники і герої. Геннадій Попенко – про те, як виживав окупований Іванків
Через холод у квартирі – температура поступово впала спершу до 5 градусів, а згодом і до 0 – загинули фіалки. Ці квіти Альонина мама вирощувала 17 років. У помешканні Загреб їх було близько 600 кущів.
“7 березня тато виніс їх усі на смітник. А сміття не прибирали, і біля смітника зібрався ще один. Купа наших фіалок була такого розміру, як смітник біля смітника. Мама не могла навіть дивитися у вікно. Але наступного дня випав сніг, їх притрусило”, – розповідає дівчинка.
“Два тижні пекла за сім хвилин”. 02.03-16.03.2022:
Переглянути цей допис в Instagram
У підвал спускалися тільки раз – після авіанальоту, щоб обробити батькові рану. Через годину піднялися назад. Укриття в церкві не обладнане для війни: якщо завалить вхід, то іншого, щоб вибратися, немає.
“Тобто була б така собі братська могила. У Маріуполі таких випадків було повно, коли людей завалило в підвалах, і ніхто їх не діставав, бо не було як. Ми вирішили, що, якщо Бог нас не врятує, то ніхто не врятує”.
Від того, як буденно 15-річна дівчинка розмірковує про завали в підвалах і про братські могили, мені відверто стає моторошно.
Сім’я пастора жила в дев’ятиповерхівці, що була “щитом” для обласної лікарні (тієї самої, з відео), яку росіяни намагалися захопити. 5 березня під вікна будинку впала перша міна.
“Земля ще не розмерзлась і після падіння міни розлетілася навколо, шматок розбив вікно. Перед цим випало скло на балконі – він був старий, а старе скло вилітає першим, – серйозно розповідає Альона. – Але в решті двох кімнатах стояли подвійні склопакети, і розбило тільки по одному склу в залі та кімнаті. У кухні були цілі. Коли в квартирі стало зовсім холодно, ми перейшли в інше житло, при церкві, за п’ять хвилин від нас. Там було трохи безпечніше і можна було топити котел із дровами”.
Але в тому помешканні родина пробула всього два дні. Адже 12 березня був той самий авіаналіт, після якого вони спустилися в підвал… а повертатися було вже нікуди.
Читайте також:
Блокадний Маріуполь: драмтеатр як бомбосховище для тисячі людей. ВІДЕО
Тієї ночі вони всі спали в ліжках – було незвично тихо, в кімнаті тепло, а в коридорі холодно, бо батарей там немає. Ще вдосвіта батько встав закинути дров у пічку. Альона з мамою натягли на себе ще одну теплу ковдру. За мить пролунав вибух.
“Нас із мамою і врятувала ковдра. А батька – те, що він був уже не в ліжку. Бо туди впала залізна балка з віконної рами. Татові трохи поранило склом ногу та обличчя. Було 4:15. Іще кіт загубився, і я плакала, бо ми не могли його знайти, – пригадує дівчинка. – Ми побігли в підвал, татові обробили рану. А о шостій пішли назад подивитися, що сталося. Зрозуміли, що більше жити нам ніде. А кіт узагалі цієї ночі хотів вийти з квартири, нетипова для нього поведінка. Потім знайшовся цілий та неушкоджений”.
Рудий кіт Персик нині теж переселенець. Живе у родичів на заході України.
“Ми його називали “директором” маминого фіалкового агентства, – посміхається Альона. – Мама Персика багато фотографувала. У нього є світлини у вишиванці і ще багато різних”.
Побачивши, що ні церкви, ні житла більше немає, пішли розповісти про це знайомим (по телефону ж не повідомиш).
“Дорогою зустріли українського військового. Запитали, чи можна тут ходити, і він сказав, що можна тільки бульвар перейти, а далі – швидко в укриття! Але ми пішли далі й таки дійшли до друзів. У цей час на бульварі почалися дуже потужні бойові дії. Вийти назад ми не могли ще годин із п’ять. Татові стало зле й ми вклали його спати, а самі потім усе-таки вийшли – пішли додому взяти хоч якісь речі.
Коли ми йшли до друзів, поперек дороги стояли автобуси. Цілі. А на зворотному шляху вони вже були повністю згорілі, – розповідає дівчинка. – Вирви від бомб – по три метри глибиною. Ми йдемо, а навколо весь час щось вибухає. Тричі поверталися, але зрештою вирішили помолитися і йти далі. Ідемо, а назустріч – російський танк. Метрів за 30 від нас. Але пощастило, пройшли. Коли прийшли назад, дружина друга каже: “Ми думали, ви не повернетесь”. Адже вони бачили з вікна, які були бої”.
Зруйновані будинки і спалена техніка на вулицях Маріуполя. Фото: Євген Малолєтка / АР
Альонин батько ще один раз ходив додому. Але виявилося, що в їхній будинок уже прийшли російські солдати. Стало зрозуміло, що краще туди більше не потикатися.
“Російські військові стріляли переважно в скупчення людей. Наша знайома пішла по воду, її вбило коло колодязя. Я вчилася в дев’ятому класі, ми тему геноциду в школі ще не проходили. Але знаю, що це масові вбивства людей. Думаю, в Маріуполі відбувається геноцид”, – буденно розповідає 15-річна Загреба.
Читайте також:
Двічі кладовище. Врятовані з драмтеатру Маріуполя розповідають, як це трапилося і скільки людей загинуло
Альона Загреба з мамою
Своє життя в обложеному росіянами місті Альона знімала на відео, щоб потім змонтувати і показати родичам: дідусь і бабуся живуть в окупованому Донецьку, дядько і старший брат – у Канаді.
Підзарядити телефон без електрики можливості не було, тому на камеру вона фіксувала тільки короткі шматочки побуту: як готують на вогнищі, як топлять сніг на воду, наслідки авіанальотів.
“У нас було шість павербанків, але я все одно економила заряд: зніму трохи й вимикаю телефон. Але знімала різне: що приготували, що в моїй косметичці, що поклала в рюкзак. Мама й тато знімали передусім наслідки ударів”.
Поширювати це відео в соцмережах дівчинка не планувала. Поставити його в інстаграм умовив брат. Після цього Альона отримала багато слів підтримки і пропозицій про інтерв’ю. Першу – від… російської “Медіазони” (інтернет-видання, яке у Росії після початку повномасштабного вторгнення заблокували через матеріали про війну). Розмовляла й з українськими журналістами, і з документалістами, які планують зняти фільм.
“Я не пам’ятаю, хто мене почав порівнювати з Анною Франк. Коли почула про неї, зацікавилась. Ми справді трохи схожі. Тільки вона не знімала, а писала в зошиті”, – каже дівчина.
Альона з жалем констатує, що в рюкзак не влізло укулеле. Цей музичний інструмент вона недавно опанувала самотужки.
“Ще хотіла забрати туфлі і сумку. Але туфлі особливо нікуди носити, та й сумку хіба до суконь. Коли ми ходили по речі, було зрозуміло, що це може бути єдина нагода, тому взяли тільки найнеобхідніше… Я брала пару акордів на укулеле, то настрій одразу піднімався. Мені подобається звук. І дивитися на нього теж подобається, воно дуже гарне. Але мені вже тут, у Люксембурзі, журналісти подарували новий інструмент!”
Після школи вона планувала вчитися монтажу та режисурі у Києві.
Нині Альона думає про однокласників. Їй страшно, що вони ніколи не вийдуть на зв’язок, а значить – їх немає серед живих.
“Якщо хтось із них виходить у мережу, значить, вижив. А якщо так і не вийшов – то залишився в Маріуполі… Моя класна керівниця не вийшла на зв’язок”, – тихо каже дівчинка.
І так само тихо додає: “Наші родичі з росії – теж християни. Але вони нам не дзвонять і не пишуть. Чому? Певно, телевізор дивляться”.
Читайте також:
“Побыстрее убивай всех украинцев и приезжай домой”:
російські школярі закликають швидше вбивати українців
Альона Загреба
16 березня сім’я Загреб сіла в машину до друзів, у яких жили після авіанальоту, і вирішила виїжджати – на свій страх і ризик.
“На блокпостах російські військові оглядали багажник. На виїзді з міста навіть дали мені шоколадки. А потім на якихось блокпостах їсти просили”.
За дев’ять годин через Запоріжжя доїхали до Дніпра. На Дніпропетровщині живе дідусь дівчинки.
“Приїхали, а тут – вода! Можна покупатися вперше за два тижні. Правда, сирена весь час, але ми на неї після Маріуполя не зважали. І в помешканні тепло. А в Маріуполі я два тижні взагалі верхній одяг не знімала.
І ще я усвідомила, як це добре, коли можна просто сходити в туалет, натиснути на кнопочку і змити, а не зливати з відер…”
Нині Альона з мамою в Люксембурзі – живуть у знайомих, оформлюють необхідні документи. Тато залишився в Україні. 15-річна переселенка вже пішла в європейську школу. Їй дуже подобається в цій маленькій затишній країна. Та є одне “але”:
“Тут весь час літають літаки. Мене це дратує! У Маріуполі під час війни теж безкінечно літали літаки… А я ніколи не літала. Але, думаю, зможу. Просто потрібно трохи часу”.
Читайте також:
“Тих, хто виїздить звідти в Росію, не засуджую”:
історія виживання під обстрілами в Маріуполі
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
