автор: Анастасія Федченко
фото з архіву Марії Стецюк
Війна для нашого покоління – до кінця життя. Так вважає психологиня Марія Стецюк. Бо коли зброя на фронті замовкне (хоча російські ракетні обстріли українських міст можуть тривати), а військові повернуться додому, це не поставить крапку у боротьбі. Попереду буде довга і виснажлива битва за збереження родин, відновлення здоров’я фізичного і ментального.
“Який песимізм!” – можете подумати ви. Але не поспішайте закрити цю вкладку. Бо ця розмова з Марією – про те, як нам усім перелаштуватися зі спринту на марафон.
Стецюк волонтерить іще з 2014-го. Її кохана людина, а також багато друзів і знайомих – на фронті. За остані півтора року вона особисто пригнала для військових уже майже два десятки автомобілів. А ще вона – організаторка груп взаємопідтримки для жінок, які чекають рідних з війни. Протягом трьох місяців вони щотижня зустрічаються, онлайн або наживо, і діляться одна з одною способами витримувати довге очікування з передової своїх чоловіків, братів та синів. У колі тих, хто тебе розуміє, це вдається легше. Через ці групи пройшла вже понад тисяча людей.
В інтерв’ю “Новинарні” Марія Стецюк розповіла про те, які запитання не варто ставити дружинам бійців та самим бійцям, як рідним військовослужбовців подбати про самих себе, про 9 років свого волонтерства і про втрату, біль від якої не слабшає й через роки.
Ця розмова – така собі “база”, як сленгово називають щось справді корисне і помічне.
Марія Стецюк і її оптимізм
Війна для Марії почалася з Революції гідності. Вона, на той час – тележурналістка редакції розважальних і соціальних програм, ходила на Майдан, робила канапки і чаї, брала участь у мітингах.
“У нас на роботі ніхто нікому не забороняв туди ходити. Але ніби вичікували, що ж буде далі. І мене ця невизначеність тоді дратувала”, – пригадує Стецюк.
У червні 2014-го хтось із її знайомих шукав у фейсбуці товаришку для того, щоб спілкуватися з пораненими військовими у шпиталі, приносити їм гостинці чи ліки.
“Я вирішила, що ходитиму, скільки буде потрібно, поки хлопці потребують допомоги. А потім уже розбиратимусь, чим зайнятися далі”, – розповідає Марія.
Червень 2014-го. На Луганщині точаться танкові бої. Кремлівські найманці влучають в український танк. Звідти встигає вилізти молодий боєць, його з пораненням евакуюють. Це був Дмитро, якого Марія помітила на території госпіталю:
“Я йшла, а Діма сидів на лавці. До кожного хтось приїжджав, а він – сам. Мені здалося, що мушу підійти і поспілкуватися. Підсіла, ми розговорилися. Хлопець розповів, що йому 21 рік, він із Чернівців. Його виховувала тітка, але вона тоді була вдома з малою дитиною й тому не могла приїхати. Відтоді я ходила в госпіталь навідувати його. Це були такі почуття, як до молодшого брата, якого в мене ніколи не було”.
Дмитро Руснак
Коли у вересні Дмитро повернувся на фронт, у 24-ту окрему механізовану бригаду ім. Короля Данила, вона переключилася на допомогу його підрозділу.
“Зараз, коли кажуть “голі-босі сонечки”, – це жарт. А тоді в них не було касок, спальників. Мене це так обурювало, ображало. Я дзвонила на “гарячі лінії” Міноборони, щоб видали каски”, – пригадує Стецюк.
Дмитру вона відправила свої власні спальник і каремат, для його побратимів попросила спальники в друзів, але все одно вистачило не всім. Тож Марія відкрила картку в банку. Довго соромилася оголосити збір, але коли зрештою з друзями зібрали 8 тисяч гривень і купили півтора десятка спальників, дуже тішилася.
Із Дмитром вони іноді бачилися на вокзалі, часом зідзвонювались та списувались.
“А в лютому з ним якось довго не було зв’язку. Потім хлопці з його підрозділу повідомили, що 9 лютого Діма виходив із бліндажу, і саме почався обстріл. Сховатися він не встиг… – зітхає Марія. – Я їздила на похорон, познайомилася з його тіткою. Вона казала, що він багато про мене розповідав, вважав своєю подругою, радів, що я в нього є. Хоча мені нічого такого не казав. Але з її слів зрозуміла, що таки робила для нього щось важливе.
З Андрієм, побратимом Діми, який служить і досі. Лиман, 2023 рік
Мене тоді хлопці дуже підтримали. Я з ними і досі спілкуюся, вони вже в інших підрозділах воюють”.
Дмитро Руснак загинув коло Світличного Попаснянського району на Луганщині. Посмертно нагороджений Орденом “За мужність” ІІІ ступеня. На місці його загибелі було встановлено пам’ятний знак, повідомляє “Книга пам’яті полеглих за Україну”. Нині та місцевість окупована росіянами.
Пам’ятний знак на місці загибелі Дмитра Руснака
Читайте також:
“Яку двіжуху я зібрав!” Пам’яті Василя Поліщука, що пішов на війну після Майдану і загинув у боях за Харківщину
Після школи Марія вступала на журналістику в Національний університет “Києво-Могилянська академія” та психологію в Національний педагогічний університет ім. Драгоманова. Обрала Могилянку. Але психологією цікавилась.
Якось Дмитро розповів, що психологи в шпиталі ставлять нетактовні питання бійцям і загалом не надто допомагають, тож ті психологам і не довіряють. Відтоді Марія почала думати про зміну професії.
У 2019-му вона вступила в Київський інститут сучасної психології та психотерапії. Виграла грант за розповідь про те, що навчатиметься психології, щоб допомагати військовим – таким, як її полеглий друг Дмитро.
Нині Стецюк вивчає психотерапію.
Марія Стецюк із дипломом психолога
Кілька років тому вона мала психологічні групи з ветеранами. Майже всі вважають, що справляться самотужки, до психолога йти соромно, не всі фахівці викликають довіру. Інформація про те, чому потрібно відновлювати ментальне здоров’я, куди звернутися за допомогою, має бути скрізь: у ЗМІ, соцмережах, центрах комплектації, вважає жінка:
“Після перемоги нам потрібно буде зробити так, щоб якомога більше учасників залучати до груп із ветеранами. Вони спочатку йдуть неохоче, та коли бачать, як усе працює, і що їм стає легше, змінюють ставлення.
У “моїх” ветеранів були різні запити: комусь більше “не заходила” “довоєнна” робота, хтось не міг порозумітися з друзями, які не мали бойового досвіду, з ними не було про що говорити. А в колі однодумців вони розповідали про те, хто як справляється з емоціями, з ПТСР.
Починати з групового досвіду найкраще. Так система працює у США, наприклад. Потім уже можна скеровувати їх на індивідуальні сесії.
Мені дуже хочеться, щоб в Україні було багато просторів для ветеранів, куди вони зможуть прийти і поспілкуватися з такими ж учасниками бойових дій, подивитися футбол, пограти в настільний теніс, без слів зрозуміти одне одного. Це також допоможе їм у поверненні з війни”.
У “Ветеранському просторі” Вінниці, де завжди можна знайти підтримку. Ілюстративне фото
Марія наголошує:
психологічний стан бійця дуже залежить від підтримки в сім’ї.
Якщо рідні поважають його вибір, намагаються підбадьорювати, то й воювати легше. Бо є й сім’ї, в яких дружина мало не тероризує чоловіка.
– Як нам спілкуватися з військовими, які повернуться з фронту?
– Так само, як зі звичайними людьми. Не ставити нетактовних запитань!
– Які запитання є особливо нетактовними саме щодо людини, яка повернулася з війни?
– Наприклад: “Скількох ти вбив? А тобі це подобалось? А що ти відчував?”
Краще зовсім не питати ані про самопочуття, ані про переживання, якщо ви думаєте, що готові підтримати, але насправді не маєте сил вислухати болючу розповідь.
Треба пам’ятати, що немає універсальних подяк. Скажімо, не всі військові однаково добре реагують на руку біля серця.
До когось можна підійти подякувати за службу, якщо знайомий – запропонувати пригостити кавою.
Головне – бути ненав’язливим.
Читайте також:
Війна за ветерана. Як суспільство й держава борються за психологічну адаптацію учасників АТО
На Донеччині: пригнала чергове авто для бійців
Першою клієнткою Марії Стецюк як психотерапевтки була знайома, чий чоловік на війні, часто без зв’язку. Минулої весни вона попросила підказати, як полегшити очікування.
“Я тоді подумала, що людей, яким потрібна буде така допомога, зараз багато. Ти ніби живеш у світі цивільних, але живеш війною, чекаючи вісточок звідти”, – зауважила Марія.
Так вона вирішила організувати групу взаємопідтримки. Це формат, коли учасниці спілкуються одна з одною, діляться досвідом і порадами, а терапевт модерує і вчить базових речей: як подолати тривогу чи панічну атаку.
Відгук серед дівчат був такий великий, що набралося чотири групи. Тож співзасновниця Veteran Hub Івона Костина запропонувала робити групи на базі ветеранського простору за кошти донорів.
“Ми провели за рік понад 20 груп: для жінок, які чекають своїх з війни; для близьких тих, хто в полоні; для рідних загиблих; для жінок поранених воїнів і для самих ветеранів.
До нас приходять переважно у важкому стані, зокрема ті, у кого в оточенні ніхто не воює, тому не розуміє їх. Вони шукають своїх і хочуть збагнути, що “я не з’їхала з глузду, і є ще люди, які відчувають те саме”, – пояснює Марія.
Марія Стецюк за роботою
Йдеться, за її словами, зокрема про злість на родини, в яких із дитиною граються обидвоє батьків, які разом сидять у кав’ярнях. Жінки, які можуть не бачити своїх чоловіків місяцями й не знають, коли вони повернуться, не розуміють: нормально це чи ненормально – дратуватися на людей.
– Як тим, у кого в сім’ї ніхто не воює, спілкуватися з рідними бійців чи полонених? Про що не варто питати?
– Основна фраза, яка чіпляє рідних: “Я тебе розумію”. Скажімо, якщо у мене нікого нема в полоні, я точно не розумію ту людину, у якої в полоні хтось із рідних. І її ця фраза може дратувати або зробити боляче.
Не потрібно давати порад дружині полоненого, що робити, куди бігти, як одягатися, бути веселою чи сумною. Вона сама вирішить, як їй краще. Хоча
непроханих порад узагалі нікому не треба давати, і нашому суспільству слід відучуватися це робити.
Також не варто запитувати, чи давно з чоловіком на фронті не було зв’язку, бо там часто не буває зв’язку. Після чергового обміну не цікавтесь у рідних, чи повернули на цей раз їхнього воїна. Їм і так боляче. Вони і так на нього чекають. Якщо будуть якісь новини, про це повідомлять.
Марія Стецюк із подругою, письменницею Вікторією Амеліною, яка загинула від удару РФ по Краматорську 28 червня 2023 року
– Як ти порадиш реагувати на оцінки так званої “поліції скорботи” – людей, які, всупереч цим твоїм порадам, розповідають, як “повинна” чи “не повинна” вдягатися і поводитися дружина або мама військового, полоненого, загиблого?
– Ти хочеш пораду як психолога чи як людини? – сміється Марія, чий партнер зараз також на фронті. – Можна попросити припинити цю розмову чи уникати якихось тем. Якщо людина мені неважлива, я можу зупинити її поради навіть грубо. Аби не витрачати свої емоції і не погіршувати й так не найкращий моральний стан.
Як кажуть, якщо треба комусь пояснювати, то не треба пояснювати.
Читайте також:
Військовим та їхнім родичам пропонує психологічну, соціальну й інформаційну підтримку “Жіноча сила”
Марія Стецюк
Психологиня нагадує: родина військового стикається з більшими труднощами, зокрема й побутовими, аніж сім’я, в якій чоловік удома. Тоє друзям було б добре пропонувати допомогу: провести час із дітьми, кудись підвезти, щось полагодити.
– Важливо не давати оцінок. Типу: “В тебе все добре, тобі чоловік 100 тисяч присилає. Чого ти бідкаєшся?”; “У тебе новий телефон. Чоловік купив?”. Це недоречно! Так само, як і питання: “Навіщо ти його відпустила? Я б свого не пустила”. Чи фраза: “Твій має воювати, а мій – ні, бо в нього діти/бізнес/собака”.
Просто подякуйте, що в когось чоловік, коханий, брат, кум, сват воюють.
І не пояснюйте, чому ваші рідні не на фронті. Буває, із військовими чи їхніми близькими обговорюють, як ухилитися від служби, як виїхати закордон, де зробити інвалідність, просять порадити лікаря. Я не знаю, якими словами це охарактеризувати, але люди так роблять. І так не варто робити.
Мені так само буває складно, інколи я можу злитися на пару, яка йде, тримаючись за руки: мій на війні, а цей – тут.
А інколи я вірю, що й ми скоро так ітимемо вдвох, і не треба буде з тривогою чекати дзвінків. Часом кажу, що насправді я ці групи організувала для себе, щоб дізнатися якісь нові способи прожити цей час.
Марія, кіт і “мавіки” для військовослужбовців
– А як “правильно” чекати рідну людину з війни?
– Часто жінки, які приходять у групи, розпитують, як краще підтримати чоловіка. Зосереджені на його проблемах: треба зібрати на дрон, купити щось. Деякі навіть не їдять і не сплять. І це насправді сумно.
Дехто, наприклад, не дозволяє собі каву чи манікюр, бо “він же там в окопі”. Я завжди звертаю їхню увагу на те, що варто почати з себе. Поки ти не підтримаєш себе так, як тобі підходить, – через роботу з психологом, заняття спортом, похід у кіно, нову сукню, манікюр – ти не зможеш підтримати ні чоловіка, ні дітей, нікого. Якщо ти зляжеш із депресією чи вигоранням, поради щодо чоловіка тобі будуть уже непотрібні.
Спочатку слід “надіти маску на себе”, а потім уже на інших. Важливо розуміти, що та ж кава може підняти настрій, і ти натхненніше збереш на той дрон.
– А що робити жінці, якщо чоловік довго не виходить на зв’язок і вона місця собі не знаходить?
– На кожній групі я чую це запитання. Але універсальної поради немає.
Коли таке ставалася в мене, я завантажувала себе роботою. У мене в телефоні є спеціальний застосунок для розкладу. Я там записувала: о такій-то годині зустріч, о такій-то я виходжу в крамницю, а тут я йду душ або читаю книгу. Чим дрібніші заняття пропишу, тим краще.
Телефон щогодини присилав сповіщення. Звісно, половину я не виконувала, щось робила, ніби робот. Але точно краще піти в крамницю по хліб, ніж сидіти й дивитися на екран смартфона, є повідомлення чи нема.
Чимало дівчат теж завантажують себе роботою або якимись іншими активностями. Важливо мати поруч подругу чи близьку людину, яка зможе підтримати. Є психологи або сервіси, здатні надати кризову допомогу тут і зараз.
Марія Стецюк
– Як підтримати людину, чий родич не виходить на зв’язок?
– Головне – мати ресурс. Якщо нема ресурсу, то ніяк не підтримаєш. Важливо запитати: “Як ти хочеш, щоб я тебе підтримала (чи підтримав)? Хочеш, поплачемо разом? Хочеш на каву?”
І бути готовим почути: “Відчепись!” та не ображатися. Нас учили, що плакати не можна, потрібно бути сильними. Насправді людині слід і плакати, і кричати, якщо від цього легше. І чим швидше вона ці емоції проживе, тим краще для неї.
– Тобі не здається, що в суспільстві героїзують військових (і це безумовно правильно), але недооцінюють “тил” – рідних, які чекають із фронту?
– Я в цьому впевнена. Рідні військових – це категорія і не військових, і не цивільних, яку суспільство не визнає. Ці рідні не можуть постійно бути в житті чоловіка, бо він на фронті, але й не можуть розслабитися.
Марія Стецюк на презентації дослідження “Шлях коханої воїна”
Ми навіть зробили дослідження “Шлях коханої воїна” – там якраз про переживання, невизнання і багато рекомендацій, що на цю категорію потрібно зважати, їм потрібна підтримка, хоч би й побутова.
Читайте також:
Рятівні ретрити для родин загиблих героїв: як працює намолене місце вінницьких ветеранів
Якісь родини вже не витримали випробування війною, якісь розпадуться в майбутньому, буде багато розлучень і в перші роки після перемоги.
Підтримувати стосунки на відстані, коли за півтора року бачиш партнера кілька днів, складно. Крім того, рідні мають зовсім різні досвіди, і це аж ніяк не цементує сім’ї. Для когось найкращим рішенням буде саме розлучення, комусь доведеться докласти зусиль, аби зберегти взаємини.
Загалом після війни на нас чекає дуже багато роботи, каже психотерапевтка. І краще зараз це усвідомити, ніж наївно вірити, що після перемоги все буде добре.
Попереду – відбудова міст, відновлення психологічного здоров’я не тільки ветеранів, а й їхніх рідних, тих, хто втратили домівки.
Марія Стецюк за роботою
– Я прийняла, що це точно триватиме до кінця мого життя, – спокійно каже Стецюк. – Мені допомогла книга “Вибір” психотерапевтки Едіт Еґер, яка пройшла концтабір.
А ще – “Людина в пошуках справжнього сенсу” Віктора Франкла. Він пише, що найпершими здалися ті, хто думав, що цей жах швидко мине. За ними, – ті, хто вважав, що він ніколи не скінчиться. І найкраще трималися ті, хто нічого не чекав і просто крок за кроком ішов, думаючи, що колись це таки закінчиться.
Вибір є у кожного: ти можеш виїхати з України і налагоджувати життя деінде, можеш залишитися. Мені дуже допомагає розуміння того, що вибір є і в мене.
– А як іншим людям, які не надто хотіли приймати тривалість війни, таки прийняти?
– Мені дуже допомогло знання історії, що цей сусід (Росія – “Н”) багато століть намагається нас знищити і вбити. І навіть після перемоги все одно поруч буде русня, тому в якийсь момент війна може розпочатися знову. До того ж, ніхто не скасовував ракети, коптери. І якщо ти обираєш Україну, значить, твоє життя буде таким.
– У мене ще одне важливе питання як до психологині. Чи нормально радіти тому, що росіянина з’їла акула? Тому що дехто писав, що це – розлюднення.
– Я теж раділа, що москаля з’їла акула. І вважаю, що це нормально – радіти такому в тій ситуації, в якій ми є. Я вважаю, що про розлюднення пишуть чи говорять люди в білих пальтах, далекі від війни, які нікого там не втрачали, не втрачали дім.
Марія Стецюк на Луганщині
– Я іноді жалію себе, коли думаю про ровесників з Італії, Франції, будь-якої іншої країни, де немає війни, адже вони можуть планувати відпустки, народжувати дітей, купувати житло в іпотеку. Як ти вважаєш, у нас є якась перевага порівняно з ними?
– Мені здається, що після життя в Україні можливо все (сміється). Складаєш резюме, пишеш, що ти з України, – і все зрозуміло. Як би не передоксально це було, але я вдячна війні за те, що мені стали очевидні якісь речі. Стало зрозуміло, хто мої люди, а хто – не мої.
Я тепер менше вагаюся в ухваленні рішень, розумію, що для мене зараз важливо. Бо завтра може не бути – прилетить ракета.
Якщо досі для багатьох фрази “живіть сьогодні” були просто цитатами з мотиваційних книг, то нині, мені здається, ми відчули, що означає жити сьогодні.
Мене дуже надихають сила і вчинки людей, це мене підтримує зараз. Так само, як і результати роботи: дівчата після груп кажуть, що наші зустрічі були для них допомогою у найстрашніші часи, а зараз вони й самі можуть допомагати.
– Що буде для тебе перемогою?
– Повернення територій до кордонів зразка 24 серпня 1991 року, повернення близьких людей із війни. А ще – визнання Росією факту програшу і все, що за цим іде, – суди, виплати, каяття. Не знаю, наскільки це можливо, але цього дуже хочеться.
Марія Стецюк біля автомобілів, які пригнала для військовослужбовців
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
