автор: Олена Максименко
з Донецької області
фото автора та з відкритих джерел
Яскрава дівчина з рудою стрижкою, що носить у собі біль втрати та неабияку стійкість, виходить на дорогу, махає і показує, де можна запаркуватися. Автівка повзе по нетрях приватного сектору поміж колись благополучних будинків села на Донеччині.
Євгенія Колесніченко із псевдо “Ївга” за цю війну встигла побувати в різних іпостасях – переселенки, що рятується з дітьми в Польщі від війни, та парамедикині добровольчого батальйону “Госпітальєри”, яка працює біля самої передової. Вдягти однострій і поїхати на фронт її змусила втрата коханого чоловіка, снайпера, що загинув під Бахмутом у листопаді 2022 року.
Євген Колесніченко був майстром спорту з гандболу, тричі чемпіоном України у складі донецького “Шахтаря”, гравцем української збірної. А в першу чергу – люблячим чоловіком і батьком. Оскільки Колесніченки родом із Донецької області, залишити рідний дім їм довелося ще задовго до повномасштабного вторгнення, у 2014-му – під час так званого “референдуму” в Авдіївці відоме патріотичною позицією подружжя заарештували бандити-“ополченці”. Дивом відпустили, але з Донеччини довелося буквально втікати.
Будували життя з нуля у столиці, не цураючись жодної роботи, поки налагодили стабільний побут, піднімали на ноги трьох дітей (молодші двійнята на час вимушеного переїзду були ще геть маленькими). А після 24 лютого 2022 року Ївзі довелося стати переселенкою знову – вона вивезла дітей від війни у Польщу. А Євген пішов захищати країну.
Про Євгена Колесніченка та їхню велику любов із “тезкою” Євгенією “Новинарня” вже писала. Цю ж історію можна вважати свого роду продовженням. Вона – про красиву і сильну жінку Ївгу, яка після втрати коханого зрозуміла, що тепер має зайняти його місце.
Своїх врятованих поранених вона присвячує саме йому.
“Попередили, щоб усі були в готовності”. Фото: Новинарня
Ми спілкуємося в Карлівці, де відпочиває після чергування “Руда”. Так (ну звісно ж) називається Ївжин екіпаж. Сидимо на балконі приватного будинку. Внизу побратим Ївги чистить мангал… Сьогодні в Карлівці незвично тихо. Звуки війни якщо й чути, то геть далеко. Проте зазвичай все зовсім інакше.
“По Карлівці прилітає постійно, – каже Ївга. – Вже звикли, якщо чесно. Цілий день десь навколо гупає, плюхає у ставок, який на в’їзді в Карлівку, на ось це поле, що прямо за будинком. Постійно ховатись не будеш. Коли дамбу підірвали, у нас усі вікна повилітали, досі прибираємо!”
Натомість кількість евакуацій, за її словами, останнім часом зменшилася – Ївга припускає, що це могло бути пов’язано з виходом українських військових із Бахмута.
“Пару тижнів як більш-менш спокійно. Але очікуємо, що робота буде. Бо попередили, що всі в готовності, всі чекаємо”, – описує поточну обстановку.
Євгенія закінчила філософський факультет, спеціальність – релігієзнавство. До повномасштабного вторгнення РФ разом із подругою тримала крамничку товарів для вишивки “Хитра синиця”, а також розробляла дизайн для вишивки.
Євгенія Колесніченко, 2018 рік
Попри загострену фазу війни, магазин не припиняв роботи, хіба до мінімуму скоротили виробництво наборів. Зараз “Синицею” займається напарниця Ївги.
У Польщі на маму чекають 13-річна донька Аня та 10-річні сини-близнюки.
“Маючи трьох дітей, я не можу вступити до лав ЗСУ… бо тут у мене вільний графік, – пояснює парамедикиня. – Я можу сама більш-менш планувати свою ротацію, планувати, з ким я залишаю дітей на цей час. А якщо мені треба бути в Києві, я можу собі це організувати. Армія такої свободи не дає”.
Читайте також:
Порятунок з “Австрійкою”. “Новинарня” взяла участь у першій ротації унікального евакоавтобуса “Госпітальєрів”
Євгенія Колесніченко
Попри позитивне ставлення і підтримку, яку вони з дітьми отримали у Польщі, доброволиця зізнається, що для неї бути в ролі переселенки набагато важче, аніж на фронті.
“Насправді те оточення, що в нас там було, залучене в новини, багато хто допомагає українцям. Нам у цьому плані повезло: ми не стикалися з проросійськими поглядами, байдужістю. Нам завжди ішли на допомогу, – наголошує Ївга. – Дітей у школі зустріли дуже добре, дуже з розумінням. Коли загинув чоловік, у школі теж дітей дуже підтримували. Ті люди, з якими ми з спілкувалися, розуміють, що відбувається і як відбувається, підтримують Україну”…
Але навіть за таких сприятливих обставин раптом опинитися в іншій країні з трьома дітьми непросто.
“У Польщі принаймні мова дуже схожа на нашу, можна якось порозумітися. Але все одно це мовний бар’єр, це інші якісь структури – там треба занести купу довідок, тут щось оформити, дітей записати у школу… І це коли не розумієш механізмів, не знаєш, як усе працює. Тебе просто вирвали з корінням, кудись перенесли в чуже середовище.
І плюс новини. Я вже переконалася, що
наші новини сприймаються значно гостріше, коли ти далеко, ніж коли ти тут, в Україні.
А ще ж були постійні переживання за чоловіка, як він там… Емоційно мені тут точно легше”, – посміхається.
На похороні чоловіка: “Коли я йшла поруч чи стояла біля труни, мене ніщо не могло змусити схилити голову чи понурити плечі. Я проводжала ГЕРОЯ”. Фото: Новинарня
Готуватися до вступу в батальйон Ївга почала одразу після загибелі чоловіка. Бо розуміла: якщо залишиться в Польщі і далі – не витримає.
У січні цього, 2023 року, вона пройшла вишкіл і поїхала на першу ротацію.
“Звісно, хвилювалася, був трошки страх, що не впораюсь, розгублюся чи ще щось. Але вишкіл від батальйону справді був дуже якісний, – згадує Євгенія. – Ти ніби в стресі – а в голові все саме структурується, руки роблять те, що треба. І все якось само собою виходить.
Головне тут – стресостійкість. Бо поруч може щось прилітати, вибухати, поранений кричить від болю – а ти все одно маєш працювати й не розгубитися”.
Перший її пацієнт мав уламкові поранення сідниць та пневмоторакс – уламки в легенях. Перша ротація відбувалася в Покровському, де “Госпітальєри” підсилювали добровольців УДА. Усі ж наступні ротації були вже тут, у Карлівці.
Читайте також:
“З мого відділення жива я одна. Наше життя – ресурс на війні, воно належить ЗСУ”.
Історія бойового медика Лізи “Чайки”
Євгенія Колесніченко “Ївга”
Кожен екіпаж “Госпітальєрів” віднаходить свою формулу співпраці з військовими. Десь це підсилення медиків бригади, десь взаємозаміна. Екіпаж “Руда” співпрацює з медиками 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка.
“Конкретно в нашого екіпажу домовленості з батальйоном такі: ми з екіпажами ЗСУ чергуємо подобово. Тобто якщо ця доба наша, то що б не сталося – це “наші” поранені, вони туди не їдуть. А коли доба їхня – то це їхня доба”, – пояснює Ївга.
Поранених екіпажу передають військові, які вивозять їх “мотолигою” (тягачем МТ-ЛБ). У цій ситуації добровольці є “середньою ланкою” на шляху між полем бою і госпіталем. В автівці “швидкої” мають 15 хвилин, щоб стабілізувати стан пораненого, після чого передають його далі – бригадним медикам. Саме вони доправляють бійців далі, до медичних закладів.
Ївга зізнається, що найтяжче на війні дається чекання й відсутність роботи:
“Коли ти головою розумієш: це ж класно, що нема роботи! Значить, усі цілі, все йде, як треба. Але це очікування трошки розслабляє. Бо коли ти день-два-п’ять сидиш без нічого, а потім різко якийсь виїзд, та ще й на якесь складне поранення, то треба якось це устаканити в голові”.
Євгенія Колесніченко “Ївга”. Фото: Новинарня
Війна перемелює людей, завдаючи неминучих змін. Євгенія також відчула це на собі:
“Мені вже важко в Києві, я вже не розумію весь цей цивільний “двіж”. Виходиш на вулицю і просто хочеться кричати: “Люди, що ви тут робите?! Блін, там таке відбувається!..”
Хоч ніби й розумієш: не факт, що ці люди не роблять чогось корисного. Можливо, вони справді залучені. Але… вже трошки не знаходиш себе в цивільному житті”.
Повертатися до попередньої діяльності Ївга не збирається:
“Після перемоги я планую отримати медичну освіту. Зараз при ВНЗ відкривають факультети парамедиків. Навчання – два чи три роки, в різних вишах по-різному. І так, я планую продовжувати. Можливо, коли трошки устаканиться ситуація з дітьми і я зрозумію, що мені є з ким їх залишити, то це буде навіть служба в армії”.
Євгенія і Євген Колесніченки
Діти по-своєму переживають втрату і важко переносять розлуку з матір’ю.
“Бо я поїхала відразу майже після загибелі тата, – каже госпітальєрка. – Дуже важко отримувати від них повідомлення на день народження в стилі: “Тільки не вмирай!..”
Але в мене був такий вибір, що або я тут, і ми з ними про це домовляємося, або я б просто з’їду з глузду, сидячи десь у Польщі і розуміючи, що я взагалі не корисна”.
Читайте також:
Як українські учні у Польщі закінчують шкільний рік
Евакуації не завжди відбуваються за планом. Власне, правильніше буде сказати, що будь-які плани в цій справі до смішного марні.
Про один із таких випадків “не-за-планом” Ївга згадує зі сміхом:
“Коли ми чекали на евакуацію 5 годин, нам сказали, що буде троє поранених, а привезли вісьмох! І нам треба було їх якимось чином усіх запхати в “швидку”. Ми це назвали “маршрутка на Селідове”. Там був один лежачий, а всі інші могли більш-менш стояти чи сидіти. І от вони на підлозі сиділи, на сходинках – всюди, де був хоч клаптик місця. Ну хіба не маршрутка?
Пам’ятаю, хтось мене тримав, поки я надавала допомогу лежачому. Бо по машині кидає, доріг же немає. Але загалом це був цікавий досвід: “До вас їде троє. Ой, ізвінітє, вісім!” Це як той відомий мем: “Дайте 200 г цукерок, будь ласка. – Вийшло 3 кілограми! – Йой, най буде!”.
Ївга з побратимами
У будинку та в екіпажі – троє “госпіків”: водій і двоє парамедиків. Медичної освіти не має ніхто.
“Зараз у мене в екіпажі юрист і програміст, – зі сміхом розповідає Євгенія. – Геть різні люди! Ми вдвох із хлопцем не змінюємось. У нас постійно змінюється третій. Тут дуже різні люди! Але всі розуміють, навіщо вони тут, що ми робимо. Тому в цілому ми спрацьовуємося з усіма”.
У вільний від роботи час побратими щось готують на мангалі, грають у настільні ігри та просто спілкуються.
“Ходимо до військових в гості, а вони до нас, – розповідає Ївга. – У нас дуже добрі відносини з медекіпажами військових. Дружня обстановка, спілкування, разом проводимо час. У нас тут дійсно досить комфортні умови побуту. Після підриву дамби, щоправда, зникла вода, та й світло дуже рідко з’являється, але в цілому… В нас є генератор, інтернет. Якось справляємося”.
Батальйон забезпечує всім необхідним – від “медицини” до одягу та предметів побуту і харчів. Цивільного населення в Карлівці майже немає. А з тими, хто залишився, добровольці не перетинаються.
Читайте також:
“Ми живемо одним днем”: прифронтова Дружківка в передчутті загострення ситуації. ФОТОРЕПОРТАЖ
Євгенія Колесніченко “Ївга”. Фото: Новинарня
Майстриня Віта Гладченко, подруга Ївги з вишивальної спільноти, подарувала “госпікам” дві плетені ляльки, які стали талісманами екіпажу. Одна, з рудою зачіскою, – зменшена копія самої Ївги, інша – її напарник.
“Віта певний час була клієнткою магазину, потім почали дружити, – розповідає Євгенія. – В неї син теж служить в армії, вона збирала донати і пропонувала зв’язати ляльок на замовлення. Я замовила, а вона мені їх подарувала. Ось це якраз наш сталий екіпаж, ми їх укладемо в машину, і будуть бойові ляльки”.
На запитання про те, чому її навчила війна, Євгенія довго мовчить.
“Навіть не знаю… а як пристойно сказати “пох**зму”? – каже нарешті зі сміхом. – Я не знаю пристойного слова!..”
“Дзен відростила?!” – пропоную я.
“Саме так! Насправді, це точне визначення. Бо треба інколи багато чекати, адже евакуація – це не якийсь сталий процес. Тобі можуть сказати: “Ми вже просто зараз їдемо”. А потім там починається обстріл, і вони виїдуть ще через 5 годин. Доводиться чекати.
Ївга за роботою
І ще – спонтанність. Як би не планували військові свою евакуацію, яка б у них там супер-схема не була, все одно все піде в сраку, завжди!.. Треба вміти ухвалювати рішення просто тут і зараз”.
А ще війна вчить цінувати кожен день і кожну мить життя. І жити це життя – яскраво, “на повні груди”, – доки воно є.
“Я давно вирішила, що якщо я жива, то гідна найкращого. Я більше не економлю на манікюрі. Я купую прикраси, якщо маю таке бажання. І мене з’явилось купа нової косметики, яку я використовую навіть на війні (інколи). Я маю не практичні і не супер зручні, зате опупітєльно гарні туфлі.
Перше, що я роблю наприкінці ротації – запис у салон краси. Я вбіса гарна жінка і я маю дбати про себе.
Я не хочу виглядати завжди так, як на цьому фото. Я мрію про перемогу і побачити в дзеркалі жінку. В гарній сукні. І більше не картати себе за те, що поки я вдома відпочиваю, хтось наближає перемогу”, – написала Євгенія в одному з нещодавніх дописів на фейсбуці.
“Не хочу виглядати завжди так, як на цьому фото. Я мрію про перемогу і побачити в дзеркалі жінку. В гарній сукні”.
Хоча поки що повернення з війни їй уявити важко, зізнається Ївга.
“Боюся, що з війни ми у повному розумінні цього слова вже не повернемось.
Думаю, тут, швишде за все, буде потрібна психотерапія. Будемо справлятися якось”.
* * *
Ївга зі своїм екіпажем лишається на варті – чекати на виклики і рятувати життя. Її бронік і медичний рюкзак завжди лежать в автівці, щоб бути готовою до виїзду в будь-який момент.
“Дуже там страшно зараз?” – обережно запитує про Карлівку військовий на блокпості.
Та анітрохи.
Парадокс війни у тому, що в прифронтовій Карлівці справді менш страшно, ніж може бути у майже мирному Києві чи в далекій Польщі.
На дорогах Донеччини (гортайте):
Читайте також:
“Він був людиною із серцем завбільшки з планету”. Спогад про Євгена Колесніченка, який загинув у боях під Бахмутом
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
