Студент магістратури Українського католицького університету у Львові Максим Іржавський мріє стати не так священником, як богословом Православної церкви України. В інтерв’ю “Новинарні” він розповідає про те, якими запитаннями заганяв у глухий кут митрополита Московського патріархату, як бачить майбутнє Української церкви, переваги екуменізму та чому важливо розтлумачити людям, де був Бог в Ірпені й Бучі
спілкувався: Максим Омельченко
Перший за тривалий час Великдень без Московського патріархату відсвяткували цьогоріч Львів, Івано-Франківськ та ще низка українських міст. Саме напередодні найбільшого православного свята – у шостий тиждень Великого посту – західними регіонами України прокотився “церковний майдан”. Відмова “УПЦ МП” виконувати рішення Мінкульту про виселення з Києво-Печерської лаври, подальша підтримка центру в Москві, заяви про провину українців у розв’язуванні війни, побиття українського військовослужбовця у храмі – все це призвело до того, що в людей урвався терпець. Громади, які довго вагалися, чи змінювати церковну юрисдикцію, почали масово робити вибір на користь Православної церкви України. В окремі дні “УПЦ МП” втрачала по 12-13 парафій. Впали такі “стовпи” московського православ’я в Україні, як кафедральні Свято-Георгіївський храм у Львові та Свято-Покровський – у Хмельницькому. Наразі процес переходів дещо сповільнився, проте – не зупинився.
Події 4–6 квітня у Львові напевне увійдуть в історію. Станом на початок місяця в столиці Галичини Московський патріархат мав єпархіальне управління, величний кафедральний собор Святого Георгія та ще дві парафії. А вже 6 квітня мер Андрій Садовий констатував “завершення історії” московської церкви на території міста.
Почалося з одиночного пікету, який місцева активістка Анастасія Сосна провела біля церкви “УПЦ МП” у Сихівському районі. На дівчину накинулися “віряни” з розповідями про те, що “війну розпочали щирі українці”, а диякон храму розповів, що пишається тим, що він “русскій”. Після того, як ситуація набула розголосу, з’ясувалося: так звана “церква” є незаконним самобудом. Осередок “русского міра” демонтували. А перед тим, 5 квітня, громада Георгіївського храму проголосувала за перехід до ПЦУ – попри агресивну поведінку та погрози з боку адептів “МП”.
Ті, хто стежив за подіями, що відбулися біля кафедрального собору, запам’ятали рудого юнака у сірому пальто. Він активно сперечався з прибічниками московської церкви та засипав їх питаннями, на які вони не знаходили відповідей. Хлопець загнав у глухий кут навіть митрополита Львівського та Галицького “УПЦ МП” Філарета (Кучерова). Зрештою вже колишній центр московської єпархії став Гарнізонним храмом Юрія Переможця Православної церкви України.
Максим Іржавський 5 квітня біля Свято-Георгіївського храму у Львові
Той герой “львівського розгрому” – Максим Іржавський. Він студент Українського католицького університету, випускник Волинської православної богословської академії.
Ми поспілкувалися з Максимом про події 5 квітня, про те, що спонукало сучасну молоду людину зробити досить неординарний вибір у своєму житті – стати священником, про труднощі на цьому шляху, про виклики та перспективи розбудови помісної Православної церкви України.
– Максиме, події 5 квітня біля Свято-Георгіївського храму зробили тебе “зіркою”, до певної міри. Як сталось так, що ти у цей день опинився в епіцентрі протистояння з “УПЦ МП”?
– Все почалося з інциденту біля церкви “УПЦ МП” на Сихові, де напали на дівчину-активістку. Цей випадок набув широкого розголосу, і з’явилась інформація про те, що на Вербну неділю планується акція протесту біля головного храму “УПЦ МП” на вулиці Тараса Бобанича. Ніхто не думав, що щось відбудеться в середу. Я в середу вранці мав іти на пари. Прокинувся, побачив новини про те, що Свято-Георгіївський кафедральний собор перейшов до ПЦУ. Потім мені трапилася трансляція в інтернеті на сторінці митрополита Львівського [“УПЦ МП”] Філарета, де вже точилася дискусія в храмі між прихильниками переходу в ПЦУ і прибічниками Московського патріархату. Дискусія була доволі гаряча, хтось уже намагався затіяти бійку, поліція почала виводити людей із храму. Я тоді виходив із дому і, вже їдучи в ліфті, передумав їхати на пари. А вирішив, що поїду до Георгіївського собору, ба там, на мою думку, не вистачає богословського обґрунтування.
Тобто громадськість, активісти і парафіяни, які виступали за перехід до ПЦУ, однозначно розуміли, що так звана “УПЦ” – російська церква. Але аргументовано опонувати і переконати, що це російська церква та що треба переходити в ПЦУ, вони не могли. Без фахових аргументів суперечка могла перерости в сутичку або силовий розгін, “УПЦ” зробила б із цього гарну таку картинку: мовляв, ПЦУ “погана” та бере грубою силою. Тому я вирішив, що їду туди терміново, і викликав таксі.
На момент, коли я приїхав, храм уже був закритий. Двері заблокували наші активісти, щоб “УПЦ МП” туди не могла зайти. Але точилась палка дискусія. Якась жіночка виступала, що “УПЦ” – це, мовляв, українська церква, незалежна. Я, щойно вибіг із машини, звернувся до неї: “Надайте мені, будь ласка, аргументи, що це незалежна українська церква”. Так я став учасником цієї дискусії.
Спочатку дискутував з парафіянами, потім до дискусії підключилася хористка, яка дуже агресивно поводилася. Там ще була молода дівчина, а з нею – якийсь громадянин Канади, який спитав, чи ми не боїмося відповідальності, коли у Львів прийде Путін.
– Цей момент потрапив на відео?
– Не думаю, що це потрапило на відео, тому що тоді камери ще не були націлені на нас. Потім на мене переключилася “молодіжка” російської церкви, яка намагалася мені довести, що вони “незалежна церква”. На мої тезові питання, наприклад: “чому Онуфрія немає в жодному з диптихів?”, “чому жодна церква світу не визнала “УПЦ” як незалежну церкву?”, “чому Онуфрій і досі є членом Синоду РПЦ?” – вони не могли відповісти.
“Молодіжку” почали по одному відводити, тому що вони “проколювалися”. Один відкрито сказав, що вони – автономна церква, а не незалежна. Тоді я почав допитуватись: “автономна у складі якої церкви?”. Його забрали від дискусії.
Якраз під’їхав вікарій, заступник митрополита Львівського “УПЦ МП” Яків (Галандзовський). Його, як я розумію, митрополит Філарет кинув напризволяще. Мовляв, “іди сперечайся”. Він намагався, але йому також нічого не вдавалось. Тому що я ставив чіткі питання, на які в нього не було відповідей.
Владика Яків вирішив тікати в єпархіальне приміщення. Я разом із журналістами послідував туди за ними. Там ще була дружина одного зі священників “УПЦ”, яка намагалася мені перешкоджати, випихала мене. Але ми з активістами зайшли в це приміщення. Владика Яків встиг замкнутися. Ми їм стукали, вони не відчиняли і ніяк не реагували. І вже тоді приїхав митрополит Філарет (Кучеров). Він теж не хотів нас допускати в єпархію, тому я почав з ним розмову в коридорі.
– На той момент громада храму вже перейшла у ПЦУ?
– Парафія вже проголосувала за перехід, священники “УПЦ МП” відмовлялися звільнити храм, намагалися ще до чогось апелювати. Хоча прийшов Олексій Дегтяренко, який був головою зборів. Він показав протокол зборів: 106 голосів “за” перехід і один – “проти”. Навіть юрист від “УПЦ” погодився, що це ніяке не “рейдерське захоплення”, все згідно із законом.
І вже тоді митрополит Філарет пішов на діалог з ПЦУ. Точніше, почав вирішувати, як йому звідси виїжджати. Вже ввечері Філарет вийшов до журналістів і висловив свою позицію, заявивши, що він не збирається переходити в ПЦУ, бо це, мовляв, для нього ворожа церква. А в “УПЦ”, за його словами, він лишається через те, що він у ній вихований. При цьому на моє питання: “Чому ви лишаєтеся в одній церкві з владикою Павлом (Лебедем, арештованим намісником Київської лаври)?” – він не відповів.
Десь о восьмій годині Філарет покинув територію храму з іподияконами, священниками, і, частково, речами. Так все і відбулося за один день.
– Я бачу на твоїй сторінці у Facebook, що відтоді ти часто буваєш у храмі Святого Георгія.
– Там наразі не залишилося хору, обслуговуючого персоналу. Храму треба оговтатися. Тому я допомагаю: веду їхню сторінку у Facebook, сприяю в різних питаннях з парафіянами. Люди повертаються. Особисто мені телефонували колишні парафіяни Московського патріархату, які палко зі мною сперечалися 5 квітня, але коли побачили на наступний день новини про російські паспорти в Онуфрія (предстоятеля “УПЦ МП”) та інших, то дзвонили та вибачалися. Я запросив їх до храму, вони сказали, що будуть приходити.
Максим Іржавський. Фото з ФБ
– Чи надходили тобі погрози від представників “УПЦ МП” після того, як ти так “засвітився” в цій історії?
– Були агресивно налаштовані люди з оточення владики Філарета. Хлопець на ім’я Андрій чи Антон – не знаю, яку посаду він займає, – намагався мені щось таке говорити. Мовляв, щоб я боявся ходити по місту тощо. Я знаю, що це звичайні методи для “УПЦ МП”. Були певні атаки ботів на мою сторінку у Facebook, там писали різне. Але поки що мене особливо не чіпають. А от Анастасії, нашій активістці, яка на Сихові вийшла перша з плакатом, прямо погрожували. Казали, що, мовляв, вона “підписала собі смертний вирок”, знайшли її адресу, залякували, що у неї там під будинком стоять.
– Хто були ці люди, які вам погрожували, які з вами сперечалися?
– Це парафіяни, владики, іподиякони… Зазвичай ті, хто найбільш палко відстоює свого священника, свою церкву – це хористи, староста храму, касири, прислужники, паламарі.
– Яка подальша доля храму Святого Юрія? Я так розумію, що це буде гарнізонний храм?
– Цей храм хочуть зараз зробити гарнізонним. У Львові є один гарнізонний греко-католицький храм, а це буде гарнізонний для православних.
Але там ще треба попрацювати з документами. Прийняти парафію до ПЦУ набагато легше, ніж прийняти собор, який колись був кафедральним, тому що там дуже багато приміщень. Ціле єпархіальне управління. Треба розробляти проєкти, думати, що з цими приміщеннями робити.
Але люди потихеньку повертаються.
– Що тепер чекає митрополита “УПЦ МП” Філарета (Кучерова), який залишився без кафедрального собору та єпархіального управління?
– У Філарета є великий храм Сергія Радонезького в Києві.
Чому було такі нападки з погрозами від людей Філарета? Тому що владика Філарет – це один із найвпливовіших ієрархів “Української православної церкви Московського патріархату”. Він був одним із найбагатших.
Коли ми зайшли в єпархіальне приміщення, один парафіянин прокоментував: “Ми ніби в Межигір’я зайшли”. Такий там рівень ремонтів і так усе розкішно зроблено.
– Розкажи більше про себе: звідки ти, як склалося твоє знайомство з церквою?
– Я родом із міста Конотоп Сумської області, хоча майже все своє дитинство провів у селі Шевченковому, яке колись називалося Гирявкою. Склалося так, що я ріс без батька, а мама їздила на заробітки в Росію. Тож я виховувався в селі бабусею.
До церкви було якесь тяжіння з самого малку. Хоча родина в мене не релігійна.
Найперший раз я потрапив до церкви, коли впросив свою родину взяти мене зранку на освячення пасок. Я чомусь собі ще років у сім, напевно, визначив, що маю бути священником. Чому – не знаю. Мені це подобалось.
– Як сталося, що ти не втрапив у пазурі Московського патріархату?
– Це, напевно, був якийсь Божий знак. Київський патріахат у Конотопі на початку 2010-х років називали “безблагодатною” церквою, то була новобудова (собор Різдва Пресвятої Богородиці, відкритий 2009 року – Авт.). Позаочі називали “церквою Ющенка”. Навіть зараз я стикаюся з тим, що люди думають, нібито її збудував Ющенко, хоч вона збудована коштом Євгена Сура. І так сталося, що моя мама поїхала на поминки, повезла панахиду з сусідкою на 9-й день і познайомилася з настоятелем отцем Павлом Кузем. Сказала йому, що от є такий я, який дуже хоче в церкву.
Хоча ми живемо в кінці міста, а храм у центрі, і хоча я був малим – надалі я вже знав шлях, і в мене ніколи не стояло питання пропустити службу, бо я скоріше пропускав школу. Вчителі знали, що якщо свято випадає і мене немає в школі, то, значить, я в церкві.
Собор Різдва Пресвятої Богородиці у Конотопі. На передньому плані – пантеон конотопців, загиблих у російсько-українській війні, встановлений у 2019 році
Читайте також:
Із військовим парадом і почестями: в Конотопі відкрили оновлений Пантеон національної пам’яті. ФОТО
– Твої рідні були проти того, щоб ти пов’язував життя з церквою. Що на це казали вчителі, однокласники?
– Картинка про священника у людей на сході України сформована радянською пропагандою. Начебто він обов’язково неосвічений, має проблеми з алкоголем, недоглянутий. Моя бабця казала: “Фу, ти будеш попом бородатим”. І в школі вчителька це сприйняла негативно. Але на мене не було якогось тиску чи булінгу, пов’язаного з цим. Було різне, хлопці часом називали мене “MC Хрест”. Але в школі я був активний, був старостою, командиром класу, ведучим на виступах. Проте вже в класі шостому чи сьомому визначився, що хочу йти далі в семінарію.
Школяр Максим Іржавський у 2018 році
– Чи часто ти перетинався у своєму місті з адептами “УПЦ МП”?
– У мене був друг, старший на два роки, іподиякон у теперішнього митрополита “УПЦ МП” в Конотопі, Романа (Кимовича). І вже тоді зі спілкування з ним у мене склалося враження про структуру Московського патріархату як ворожу. Часом він мені навіть “стрілку забивав”, такі в них “поняття”.
А справжнє відкриття для мене Московського патріархату як неукраїнської церкви сталося після того, як друг розповів “Ти знаєш, мені священник заборонив у школі вчити українську мову і українську літературу”.
Я в коментарях часто висловлював свою позицію, тому дискусії з Московським патріархатом у мене почалися ще з дитинства. І завжди мене дивувала напруженість їхня. Це була якась така ворожа позиція, що нас (ПЦУ) треба просто знищити.
Коли вони не могли відповісти на якийсь аргумент, вони одразу міняли тему. Вже пізніше, коли я почав навчатися в академії, я зрозумів, що це сектантський підхід. Крім того,
ознакою секти є вчення про ексклюзивність спасіння. Воно присутнє в російській церкві повністю
– переконання, що спасіння є тільки в них. І я чув не раз оцю фразу, що “гріх розколу не змивається навіть мученицькою кров’ю”, що у нас “сатана служить в церкві” і так далі.
– Розкажи про свого першого духівника – отця Павла Кузя.
– Людей такої духовності, як отець Павло, я більше не зустрічав. По-перше, це людина, яку не цікавить заробіток. У Конотопі по сей день його церкву знають як таку, де все безплатно. Тобто в нас у соборі немає цінників. В отця Павла принципова позиція, що якщо людина хоче, вона сама пожертвує, не треба з неї силою витягати гроші. У нас немає 15-20 скриньок по всьому соборі, біля кожної ікони. У нас стоїть одна скринька і все. Отець Павло слідує євангельському принципу. Як казав Христос: “задарма отримали – задарма давайте”. Те, що він купує за гроші – ікони, свічки – він продає за тією ж ціною. Але те, що він отримав задарма, тобто свій сан і цю благодать, яку він передає іншим, – це він віддає безкоштовно.
Протоієрей Павло Кузь. Фото з фейсбуку
Але найбільше вражає його ставлення. Приїхати у Конотоп священником Київського патріархату у 2000-ні роки, в новий собор, у необлаштовану громаду – це дуже важкий шлях. Я не раз від нього чув, як він розповідав: “Я коли служив першу літургію, не знав чи мені сміятись, чи плакати, бо я служу – а позаду стоїть матушка з дитиною, і більш нікого немає взагалі”.
Він капелан ЗСУ, сам з Івано-Франківської області, з Калуського району. Випускник Волинської академії. Тому я за його порадою теж обрав цю семінарію.
Читайте також:
Зеленський у Києво-Печерській лаврі нагородив капеланів ЗСУ і НГУ
– Ти так і зробив – після 9-го класу вступив у Волинську академію.
– У Волинській академії тоді щойно створили православний коледж. На Волинь я вступив, склав екзамени. До них я дуже сильно готувався, хвилювався. І коли я вперше зателефонував мамі, щоб розповісти про успішний вступ, вона зізналася: “Я так молилась, щоб ти не поступив”. Тому що вона знає життя отця Павла. Знає, що життя священника дуже нелегке.
Максим Іржавський. Свято-Воскресенський Ново-Афонський монастир у Львові. Фото з ФБ
Про те, що священники – це завжди “Мерседес”, вілла, розкішне життя – люди бачать із картинки, яку створюють медіа через Московський патріархат. Насправді таких священників, напевно, відсотків п’ять від загальної кількості. А є священники, які змушені виживати на мінімум. І, крім храму, працювати паралельно.
– Які ти знаєш історії про семінаристів? Як вони прийшли до того, що вони хочуть стати священниками?
– Це дуже різні історії. Часто це діти священників. І я вважаю добрим, коли діти продовжують цю династію. Але я вважаю негативним, якщо батьки залучають сина до цього, попри його небажання.
На жаль, освіта богослова в Україні ще не є поширеною. Переважно навчаються на священників. Тим паче, в семінаріях тебе формують як священника в першу чергу. Якщо ти вже захочеш науково розвиватись, тоді підеш в магістратуру, аспірантуру і так далі. А перший бакалаврський рівень – це суто пастирство, тебе формують як священника.
– Потім таких людей, які не хотіли ставати священниками, зупиняють за кермом напідпитку абощо, і вони дискредитують духовенство своєю поведінкою.
– Церква – це боголюдський організм, де трапляється всяке. Але треба пам’ятати, що наші гріхи не впливають на Бога. Якщо ми, будучи ніби як єдині з Богом, робимо якісь погані справи, це не робить Бога поганим, це не може його змінити, бо Бог – досконалий. По-друге, церква – це ж не зібрання святих. Святі теж мали свої певні пристрасті, гріхи, і стали святими саме завдяки тому, що з ними боролись. І так само священники – це теж люди, вони теж мають свої пристрасті і з ними борються.
Максим Іржавський – ліворуч
– Скільки часу ти навчався?
– Разом із коледжем – п’ять років на бакалавра.
У семінарії за чотири роки було різне: я був секретарем студентської ради, почав працювати помічником у бібліотеці Волинської православної богословської академії, а на четвертому курсі став в.о. директора бібліотеки.
Оце, напевно, моя найулюбленіша справа. Бо в мене багато хобі: я захоплююся історією, дуже люблю читати, і це не тільки богословська література. Я люблю жахи, містику, Стівена Кінга. Читаю також про психологію.
– Як сталося, що ти після 4-го курсу вступив до Українського католицького університету?
– Раніше я був так типово православно вихований, що католики – це “єретики, схизматики”. І раптом стається так, що нам в академії пропонують взяти участь у літній міжконфесійній школі діалогу, яку організовує Інститут екуменічних студій УКУ. І подумав: “А чому б ні?” До того ж, там були чудові умови: проживання забезпечують, харчування, цікаві лекції, екскурсії по Львову. Я написав резюме, нас відібрали. Поїхав я і ще троє моїх “односемінаристів”, так би мовити.
І коли я відвідав цю міжконфесійну школу від УКУ, я зрозумів рівень цього закладу. І переосмислив своє ставлення до католиків. Все-таки ми не можемо бути постійно на ворогуючих позиціях. Я побачив, що в них є прагнення до єдності.
І я зрозумів, що з католиками нас розділяють передусім російська церква та модель російської церковної освіти.
Проблема освіти в ПЦУ – це те, що досі не напрацьована певна своя програма. Тих самих підручників українських богословів у достатній кількості немає. До праць митрополита Василя Липківського і доби його УАПЦ суперечливе ставлення. У діаспорі було зроблено багато видань – літургік, гомілетик, але по них у нас не викладають, а викладають по російських богословах. Порівняльне богослов’я ми вчили по російському порівняльному богослов’ю ХІХ – початку ХХ століття. Тож ясно, що нас вчили, ніби католики – це ті, до кого ми маємо бути вороже налаштовані.
На міжконфесійній школі, коли зачіпалися питання чи Філіокве, тобто Символа віри (в католиків у Символі віри є вставка, що Дух Святий сходить від Отця і від Сина), чи там питання непогрішності Папи Римського, то для нас ставало шоком, що католики ці догмати не так сприймають, як думають православні. Тобто ми звинувачуємо католиків в тому баченні догматів, якого вони не мають.
Досвід навчання в УКУ для мене дуже позитивний, тому що тут я став на шлях відстоювання екуменічного руху. Після міжконфесійної школи я зрозумів, що екуменічний рух не передбачає злиття церков. Він про те, щоб знайти якусь формулу видимої єдності, співпричастя, щоб хоча би священники могли спільно причащатись.
Головна проблема розвитку екуменічного руху в Україні – це брак освіченості, адже священники по обидва боки переважно, негативно це сприймають. Друга проблема – це вплив російської церкви, для якої екуменізм – це єресь.
Часто під час навчання в УКУ мені було соромно за позицію деяких священників чи ієрархів нашої церкви. Взагалі, вихід за межі своєї спільноти – це дуже цікава річ.
Випускники Міжконфесійної школи діалогу в УКУ, 2022 рік
До речі, магістерська робота, яку я пишу в УКУ, має назву “Проблематика негативного ставлення до екуменічного руху в православних церквах України”.
– Скільки тобі часу ще навчатися?
– Ще півтора роки, а далі, якщо буде можливість, – аспірантура.
Я не хочу бути просто священником сільським, мене це не цікавить. Я хочу розвиватися далі, тобто розумію, що треба щось змінювати, навіть у тому самому руслі екуменічного руху.
Священник має бути освіченим. Адже церква має вплив на людей, вона може вкладати людям якісь думки в голову, певним чином формує світоглядну позицію. І я думаю, що для цього вона існує в принципі. Для того, щоб вести людей до якихось моральних чеснот.
І ось, наприклад, який світогляд формує у людей Московський патріархат. Нещодавно мені один прихильник Московського патріархату доводив, що якщо ПЦУ почне служити в Лаврі, то, мовляв, ангели заберуть ікону Успіння, прорве якусь дамбу і затопить печеру, щоб ПЦУ “не оскверняла печеру”. Виникає питання: це ж який освітній рівень у людини, щоб вона могла в це повірити?
Можливо, бачачи отаку релігійну неосвіченість, ущербність деяких священників, люди і стають атеїстами. А насправді бути священником – це не кадилом махати. Коли я почав навчатись на богослов’ї, то зрозумів, що, напевно, це одна з найважливіших наук.
Дуже багато питань, які не досліджені в церкві. І мені здається, що якщо в нас усі семінаристи, всі священники сфокусуються тільки на тому, щоб служити, щоб бути настоятелями, то церква залишиться на якомусь середньовічному рівні. А треба, щоб був розвиток. Тим паче, зараз ми стаємо перед викликами.
Ось війна: Буча, Ірпінь. Дуже часто люди задаються питанням: де був Бог у Бучі? Чому так сталося? Чому Бог допустив? Церква, яка не має богословського розвитку, не зможе дати навіть елементарного співчуття. Тому що сказати, як російська церква каже, – “це кара за гріхи”, – ну, це образити мільйони людей.
– Все ж таки, “УПЦ МП” зараз підпорядковується РПЦ чи ні? Тому що вони кажуть, що вони нібито зараз автокефалія.
– По-перше, комісія Державної служби з етнополітики і свободи совісті зробила висновок, що так звана “УПЦ” підпорядковуються РПЦ.
Московський патріархат почав кричати, що комісія нібито не брала до уваги статут. Але виникає інше питання: ви кажете, що ви незалежні, але є диптих у православній церкві – це список предстоятелів, згідно з яким кожен предстоятель Помісної церкви поминає всіх інших предстоятелів, цим засвідчуючи єдність церков. У жодному диптиху іншої церкви, неважливо, чи це церква російського впливу, чи грецького, немає Онуфрія.
Потім інше питання: “Українська православна церква”, яка нібито “не Московського патріархату”, не бере участі в жодних міжцерковних форумах. Вона не має представництва ні у Всесвітній раді церков, ні в інших екуменічних організаціях, де є свій представник від кожної незалежної православної церкви. А від “УПЦ” немає, бо “УПЦ” – це структурна частина Російської православної церкви.
Крім того, інші православні церкви не сповіщені про те, що “УПЦ” нібито порвала з РПЦ.
Синод Російської православної церкви, патріарх Кіріл виступають зі зверненнями щодо ситуації навколо Лаври. Виникає питання: чому інша церква так стурбована не своєю ситуацією? Якщо ті звернення перечитати, то там з усього випливає, що “УПЦ” – це російська церква. Онуфрій далі в списках Синоду РПЦ. Він не бере участі в Синоді, але він є його членом. Зі статуту російської церкви досі не прибраний розділ про те, що “Українська православна церква” перебуває в складі російської, там є цілий розділ про це. Це все навіть не якісь високі богословські аргументи, це аргументи на рівні суперечок парафіян.
А Томос їхній де? Попередні 30 років їхньою основною претензією до Київського патріархату було: “А у вас нема Томосу”. Тепер у ПЦУ є Томос, а в “УПЦ” – немає.
І навіть якщо там йдеться про самостійне управління, то поруч чітко сказано, що “зв’язок з іншими церквами відбувається через російську церкву”. Значить вона не є незалежною церквою.
Максим Іржавський на зустрічі з митрополитом “УПЦ МП” Філаретом у межах Міжконфесійної школи діалогу влітку 2022 року
Влітку торік я в рамках міжконфесійної школи діалогу був на зустрічі в митрополита “УПЦ МП” Філарета (Кучерова). Він сказав таку цікаву річ, коли ми почали говорити про розкол і це все, і я його “завалив” питаннями, то він каже: “Взагалі треба було прийти на Об’єднавчий собор [під час створення ПЦУ в соборі Святої Софії] у 2018 році, і не було б проблем”. А я його питаю: “А що вам заважало на нього прийти? Листи були розіслані всім ієрархам “УПЦ”, всьому єпископату”. А він каже: “А як прийти? Ми 30 років людям розказували, що автокефалія – це гріх, це пекло і так далі, як їм тепер це все пояснити?” А я йому кажу: “А навіщо ви 30 років це проповідували, ну навіщо?” А він каже: “Бо дурні були”. Оце відповідь московського митрополита.
– Це можна назвати гріхом гордині по-церковному?
– Це дійсно гординя. Ви ж бачите, вони на “соборі” у Феофанії наче як сказали, що готові до діалогу, але висунули ПЦУ умови. Ці умови – капітуляція: визнати, що ми не канонічні, покаятися за “розкол”, і тільки тоді можливий діалог. Тобто ми маємо відмовитись, по суті, від Томосу, від свого священства, визнати, що ми були в розколі, і тоді аж спілкуватися з “УПЦ”.
Об’єднавчий собор 15.12.2018. Учасники собору вітають обрання митрополита Епіфанія главою ПЦУ. Фото: пресслужба президента України Петра Порошенка
– Що надалі буде з “УПЦ”?
– Є дуже багато парафіян, які відвідують храми “УПЦ” і мовчать про своє бажання бути в Православній церкві України. Щоб не нарватись на неприємнощі. Можливо, надалі буде більше переходів до ПЦУ. Буде поглиблення закритості залишків “УПЦ”. І тих хай 5% населення України, які лишаться в “УПЦ”, стануть просто сектою. Тоталітарною і ворожою.
– Які головні виклики ти бачиш зараз перед Православною церквою України?
– Єдина проблема – це щоб у зв’язку з переходами храмів і громад вона не уподібнилася до “УПЦ МП”. Тобто щоб вона не втратила свою оцю демократичність.
ПЦУ зараз має дуже великий шанс отримати православну монополію, так як це має бути по праву в Україні. Але в ПЦУ має лишитися плюралізм думок і критика, визнання недоліків.
Читайте також:
Архімандрит Авраамій вперше провів літургію як в.о. намісника Києво-Печерської лаври ПЦУ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
