“Тих, хто виїздить звідти в Росію, не засуджую”: історія виживання під обстрілами в Маріуполі

автор: Олена Максименко
фото автора, надані героїнею та з відкритих джерел

Валентина – студентка Національного університету “Львівська політехніка”, мешканка Маріуполя. У рідному місті працювала аніматором для дітей і заробляла на фрілансі. Від початку повномасштабного вторгнення дівчина з родиною мусила жити в підвалі. Через 17 днів їм вдалося евакуюватися до Львова.

Новинарня” розпитала у Валентини про пережите в розбитому й заблокованому російськими військами місті.

“Нарахувала десь 200 вибухів за три години”

Валентина з Маріуполя. Фото: Новинарня

Такого не очікував ніхто. Ми думали, що будуть обстріли лівобережного району, Східного, як це було у 2014-му році. Але ніхто не думав, що бомбитимуть центр, інші вулиці й райони. Досить багато людей евакуювалися на самому початку, але, як я розумію, вони думали, це буде максимум на тиждень-два. В принципі, і ми так думали. Мене подруги закликали виїхати, але я відповідала: Та що тут буде? Нічого страшного..

Починалося все з лівобережного району, але ми вибухів не чули. Наш район почали обстрілювати 4 березня. Ми прокинулися… навіть не прокинулися, а підскочили з ліжка від того, що прямо в наш двір упав снаряд. Побігли до ванної кімнати, бо в нашому домі не було ані підвалу, ані укриття. Сиділи там три години. Мама мене накриває ковдрою, дідусь поряд сидить, а йому 80 років – йому ще важче це переносити було.

Сиділи, трусилися, думали – коли вже це закінчиться? Коли чуєш три години безперервних “градів”, якими тебе “поливають”, перший звук вибитого скла, то молишся тільки про те, щоб не влучило просто в квартиру. Заспокоювали себе тим, що живемо на першому поверсі. Потім дивилися на фото – і справді найбільше прилітало на дев’ятий, восьмий поверхи.

Щоб якось заспокоїти себе, я рахувала вибухи. Точно не пам’ятаю, але за ті три години їх було близько 200.

Читайте також:
Маріуполь у вогні: в мережі показали, як виглядає з неба атаковане Росією приморське місто. ВІДЕО

“За документами в укритті мали бути ліжка, вода, харчі… Насправді не було нічого”

Під час обстрілу житлових кварталів Маріуполя, 12 березня 2022 року. Фото: Євген Малолєтка / АР

Коли почалися наступні обстріли, ми побігли в підвал – знали, що він є в сусідньому будинку. І нам дуже пощастило: підвал виявився великий, із колонами. І будинок цегляний. Він був більш безпечний, ніж ті “блочні” будинки, які просто як карткові хатки складаються.

Нам там одразу відчинили двері. Ще й виявилося, що там є сім’я з собаками. Ми зраділи, бо дуже не хотіли іти в укриття, куди не можна з тваринами. У нас двоє котів. До речі, без них ми нікуди б і не поїхали! Звісно, вони зараз із нами, навіть у нормальному стані вже…

У мене тоді був зібраний лише один рюкзак із документами. І більше нічого. А підвал виявився геть не облаштований. Хоча за документами, як ми вже потім дізналися, це мало бути повністю облаштоване укриття: з ліжками, їжею, водою і навіть генератором. Але нічого цього не було, взагалі!

Перше “ліжко” ми зробили з піддону і пінопласту: зверху накрили ковдрою, кинули подушку. Першу ніч там провели. Там було більш спокійно. Хоч ми чули, що вже не тільки обстрілюють, а й важка техніка поїхала… Але все одно морально легше, хоч і страшно.

Світло, газ, вода і зв’язок зникли вже 28 лютого. Потім зв’язок почав інколи з’являтися. Я вперше додзвонилася подрузі 8 березня. Нам тоді здалося, що вже “тихо”, і я піднялася до квартири.

Дзвоню, і перше, що чую в слухавці: “Ти жива?!!” Ну так, жива… а що?

Але потім зловити зв’язок було вже майже неможливо. Хіба що йти до самої вежі “Київстару” чи підніматися на найвищі поверхи.

Читайте також:
Блокадний Маріуполь: драмтеатр як бомбосховище для тисячі людей. ВІДЕО

“Тим, кого поховали на футбольному полі за школою, “пощастило”. Інші й досі лежать на вулицях…”

Життя в підвалі під обстрілами

У підвалі ми жили 17 днів. Загалом – десь до 100 людей. Там було багато кімнат, тож поділилися. У нашій кімнаті жило 11 людей, п’ятеро котів, морська свинка і двоє папуг…

Перші дні ми були просто як одна сім’я. Тоді ще нас було досить мало, бо більшість залишалася вдома. У нас була спільна кухня, готували на вогнищі у великих каструлях, щоб на всіх вистачило. Для цього виходили надвір. Хлопці шукали дрова по околицях. Гріли воду, бо в підвалі дуже холодно було…

Я встигла взяти свою гірлянду на батарейках. Повісили в підвалі гірлянду – і одразу така приємна атмосфера! Потім уже, коли батарейки сіли, то запалювали свічки або робили світильники зі скляних банок із горючою олією й скрученим із тканини гнотом.

Серед нас було багато людей із проросійськими поглядами. Дуже багато, на жаль. А оскільки новини ми дізнавалися, як висловився мій друг, “офіційно за чутками”, то всю інформацію треба було ділити навіть не “на два”, а “на п’ять”.

У тому, що сталося, ці люди звинувачували українців. Ми не конфліктували, бо не знали, скільки ще доведеться разом сидіти… в принципі, ми взагалі небагато говорили про політику. Всі просто хотіли, аби все це скоріше закінчилося.

Їжі було дуже мало. В перші дні вистачало всім, ми одне з одним ділилися. Але коли прицільно обстріляли будинок, у підвалі якого ми сиділи, до нас прийшло ще багато людей. І тоді вже кожен був сам за себе. У певний момент у нас із дідусем і мамою на всіх залишався лише шматочок сиру і банка паштету. Розділили їх на три дні.

Щойно район розбомбили, почалося мародерство. Першим ділом “винесли” аптеку. Тоді наші хлопці з підвалу теж туди сходили, взяли на всіх кілька ящиків із ліками найбільш необхідними… Як потім виявилося, чи не найбільше з них згодився спирт.

Приготування їжі в умовах укриття

Бо коли вже постійно гатили міномети й гранатомети, на вулицю вийти стало неможливо – це  була вірна смерть. І щоб готувати їжу, ми зробили “пальник”. Ставили поміж трьох каменів консервну бляшанку, наливали туди спирту, підпалювали, зверху каструлю – і цього вистачало, щоб скип’ятити воду, зварити гречку тощо.

Було страшно, коли люди прямо в підвалі помирали. У когось серце не витримувало під час вибухів, коли стіни двигтіли… Між нами був поліцейський, то він сказав: єдине, що ми можемо зробити – це виносити їх надвір. Там всюди дуже багато мертвих людей зараз лежить…

Мою школу, 52-гу, розбомбили повністю. За нею було велике футбольне поле. Зараз, кажуть, там суцільне кладовище. Але це вважається добре, якщо тебе поховають у полі. А не будеш тижнями лежати на подвір’ї…

Читайте також:
“Путін забрав у мене найрідніше”: в Маріуполі померла мама телеведучого Андрія Бєднякова

“Йдемо по згарищу і плачемо…”

Зруйновані будинки і спалена техніка на вулицях Маріуполя. Фото: Євген Малолєтка / АР

Про гуманітарні коридори ми не знали. Знали тільки, що пів міста – 17-й і 23-й райони – вже непідконтрольні нашим. Якось до нас прийшли військові і сказали, що тут залишатися більше не можна: “Ті обстріли, які ви зараз чуєте – це квіточки, далі тут буде повне пекло”.

Ми їх почули. І на наступний день зібралися й почали виходити маленькими групами, по 10-15 людей. Перша група вийшла о 10:00. Ми не знали, чи вони дійшли. Але через півгодини вийшла друга група, наша. Вирішили іти на 17-й [район], бо там уже було більш-менш тихо.

Коли вийшли й побачили місто… я була просто в шоці. Двір, у якому я прожила два роки, в якому тільки-тільки все так гарно зробили для дітей, для літніх людей… все розбито вщент! Не уявляю, що треба було скинути, який снаряд, щоб машини просто “розплавилися”. Наш будинок згорів фактично повністю.

Ідемо ми по цьому згарищу, плачемо всі, звісно… Нас іще попередили, щоб на головах не було ніяких шапок, капюшонів тощо. Бо нагорі сидять снайпери і, наскільки я зрозуміла, мають бачити, що ми не військові, не в касках.

У принципі, дійшли ми нормально. Дорогою дізналися, що евакуація відбувається з 2-ї міської лікарні. Пішли туди, там уже були військові. Вони нас поселили, нагодували. Сказали, що запис на автобус завтра зранку. Зранку ми підійшли, записалися, і за дві години поїхали в Нікольське, а вже звідти – в Бердянськ.

Приїхали – а Бердянськ цілий… Незвично. Правда, наступного ранку в порту “бомбануло” російські кораблі. А спершу ж не знав ніхто, що це вибухає. У людей там трохи паніка почалася.

У магазинах майже нічого не було, але гривні брали. Зв’язок тоді ще був, а через кілька днів, казали, на деякий час зникав.

З Бердянська намагалися виїхати в Запоріжжя. Але я прочитала, що автобусів ніяких не запускали і не випускали. Тільки дякуючи моїм друзям зі Львова ми знайшли водія з машиною, який нас відвіз. Дорогою мусили 10 годин простояти у Василівці, а до того ще ночували в Токмаку (Василівка і Токмак Запорізької області, як і Бердянськ, тимчасово окуповані російськими військами – “Н”)

“Маріупольців, які виїздять у Росію, не засуджую: в них просто немає вибору”

Набережна Маріуполя в жовтні 2021 року. Фото: Оmore.city

Маріуполь з 2015 року став таким гарним містом, цілком європейським. Цей простір навколо Драмтеатру… і другий пірс тільки встигли зробити (зона для відпочинку на узбережжі – “Н”), там так було гарно. Чудове місто зробили. Скільки його тепер будуть відбудовувати?..

Але, якщо чесно, ми з родиною ще до початку вторгнення планували переїзд. Якраз думали про кінець березня. І тут стався такий “копняк”… Тепер треба все повністю починати з нуля. Нашої квартири немає. Все згоріло. Ми просто дуже вчасно звідти вийшли.

Що робитимемо далі, поки що не знаю. Спершу треба заспокоїтися й відновити здоров’я. В мене і дідусь, і мама похворіли: пневмонія, бронхіт, низький гемоглобін. Лікарі кажуть, що в них виснаження. Вилікуємося, а потім уже будемо щось вирішувати.

Я думала про те, щоб написати книжку про пережите. Історій дуже багато. Я нічого не занотовувала, бо боялася, що це буде “смертний” щоденник. Але все запам’ятовувала, робила фото.

Насправді досі неможливо повністю усвідомити, що там все знищено. Я ніби це розумію, бачила на власні очі. Але розум відмовляється вірити. Як і в те, що я туди більше просто не зможу повернутися. Нема куди.

А маріупольців, які виїжджають в Росію, я не засуджую. У них просто не було вибору. А в деяких там хоча б родичі є.

До речі, з тих, хто жив із нами в підвалі, виходити погодилися не всі. Дехто казав: “Ну що ми будемо робити на Нікольському? На Мангуші? Куди поїдемо?”

Та в сенсі, думаю, “куди”?! Головне – подалі звідси! (сміється). В нашій кімнаті в підвалі вже стеля почала прогинатися і колона тріснула.

У мене в Маріуполі лишалося тільки дві подруги. Одна, я знаю, виїхала в Донецьк. А іншу досі не можу знайти…

Читайте також:
Депортовані маріупольці ввімкнули в окупованому Джанкої наш гімн і скандують “Слава Україні!”


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".