автор: Анастасія Федченко
із Донецької області
фото авторки
В окопі можна залишити черевики: болото таке, що по ньому не ходиш – балансуєш, аби не впасти, витягти з багнюки черевик і таки дійти.
“Та це ще нічого, – каже військовий, який нас супроводжує. Молодий офіцер, м’язистий, зібраний, він ходить цими траншеями кілька разів на день. – Ось тиждень тому болото було ще гірше. Зараз уже підсохло”. На позиціях чатують воїни.
Усе це відбувається неподалік від окупованої Горлівки, звідки в останні дні постійно “прилітає” від окупантів.
“Ведуться масовані обстріли. Зі ствольної артилерії калібру 152 мм, здебільшого працюють міномети 120-го калібру, – розповідає про ситуацію Андрій. – Кількість снарядів не порахуєш. Ми працюємо, стараємося тримати повну бойову готовність. Даємо відповідь адекватну, коли зовсім дошкуляє. Ми не мовчимо, але хотілося б якихось активніших дій із нашого боку”.
На чергуванні армієць не надто стежить за новинами. Каже, кожен повинен виконувати свою роботу. І якщо він відволікатиметься від чергування на читання новин – це може нічим хорошим не закінчитися.
Але, звісно, знає, що Росія визнала “незалежність” ОРДЛО.
“Почнуться ще більші масовані обстріли, провокації поводитимуться ще більш нагло. Не можна такого допускати, потрібно якось це вирішувати”, – прогнозує Андрій.
Він переконаний: тепер можливий тільки силовий метод розв’язання проблеми.
“Якщо вони не йдуть на політичні поступки, то слід показувати їм, що це наша земля, що їм немає тут чого робити. Чи то оборона, чи наступ – ми до всього готові”, – запевняє воїн.
Коли Андрію було 18, він почав збирати документи, щоб піти у військо. І в 19 підписав контракт. Уже понад два роки у війську.
Для хлопця це було свідоме рішення: вирішив продовжити справу батька. Той — один з армійців, які пройшли пекло Дебальцівських подій. Тоді ще школяр, Андрій страшенно хвилювався за тата. А згодом вступив до університету на історичний факультет.
“Заглибившись в історію, зрозумівши помилки нашого минулого, помилки нашого теперішнього, я просто не зміг всидіти вдома. Ми повинні зараз виборювати свою суверенність і незалежність. Молодий це буде чи старий – це наша робота, наш обов’язок”.
Читайте також:
“Україну ж має хтось захищати. Правильно?” Про що говорять захисники Світлодарської дуги
Іван спершу ховає обличчя в бафі. Каже, не хоче, щоб мама побачила його по телевізору і хвилювалася. Коли питаю, чи вона знає, що син у війську – заперечно хитає головою, відвертається і бафом витирає сльози.
А тоді зовсім знімає його: “Буду так!”
Чоловік — із міста, яке нині в окупації. Його мама – на підконтрольній Україні території, але деякі родичі залишилися в ОРДЛО.
“Ви ж здогадуєтесь, чому я з ними не спілкуюся?”
Пес Кабан, він же Бичок
Визнання Росією терористичних “ДНР” та “ЛНР” Івана вкрай обурило.
“Я взагалі не розумію, як це. Прийшли на нашу землю і починають господарювати, розповідати щось. Шкода людей, які там залишилися і яких, як би сказати м’якше, обманули. Ми моніторимо цю ситуацію. Їх відвозять у Ростов, вони там голодують. Ну ви самі все прекрасно знаєте, що там відбувається”, – із гіркотою каже військовий.
“Вони нікому не потрібні! Крім нашої влади, наших людей, які переживають за них. Ми переживаємо, і місцеві за них переживають”, – додає Іван.
А кому не подобається жити в Україні, Іван нагадує:
“Кожен громадянин України народився на цій землі, виріс тут. Йому Україна дала життя, виховання, освіту, сім’ю, роботу, дітей онуків. Він має захищати свою землю. А хто каже, що це «наша земля, ми хочемо тут руського миру» – може, це грубо сказано, але збирайте валізи, їдьте туди і живіть”.
21 лютого він дивився промову Путіна. Хоч інтернет на фронті й слабкий. Іванові, народженому за часів СРСР, це нагадало пленум ЦК КПРС.
“У них були пригнічені, перелякані обличчя. Сам Путін, коли сидів за столом, так розвалився на цьому стільці, типу царьок. І вони не знали, як йому догодити. Особливо Наришкін (директор російської служби зовнішньої розвідки – “Н”), бідний, аж спітнів. Ну це збіговисько якесь, балаган”.
Іван переконаний: у всьому світі вже чітко розуміють, що відбувається. Та поки в їхні двері не постукають, ніхто не заворушиться.
Боєць розповідає: ще тиждень тому було значно тихіше. Але з 17 лютого російські окупанти почали бити зі ствольної артилерії, мінометів калібру 120 мм.
Переважно гатять із житлових кварталів. Чи ховають установки за териконами, де їх не дістати.
“Якщо ви справжні чоловіки – давайте зустрінемось!” – звертається до ворога Іван.
“Тут достатньо місць, де можна зустрітися. Але вони просто боягузи, прикриваються людьми. Як сказав Путін, «ми будемо стояти за спинами жінок і дітей». Ви прикриваєтеся людьми. Так нацисти робили в роки Другої світової”.
Читайте також:
Артудар по Залізному: “два роки було тихо, і тут на тобі”
Юрій
21 лютого на фронті внаслідок ворожого артобтрілу загинуло двоє військових: старший лейтенант Ігор Демидчук та штаб-сержант Олександр Стельмах. Офіцер загинув на місці, сержанта вдалося евакуювати, та поранення були надто складні.
“Втрати бойові. Дуже шкода. Це серйозна втрата для Збройних сил, для нашої бригади. Досвідчені, фахові військові”, – говорить речник підрозділу Юрій.
І наголошує: попри все, ворог не повинен відчути ані нашої слабкості, ані нашого смутку.
Пес Кабан, він же Бичок
Чого не скажеш про відповідь. Її він повинен відчути однозначно.
“Розкривати характер наших дій я не можу. Але, повірте, жоден злочин російської мразоти безкарним не залишиться. На жаль, наша бригада має до них немаленький список боргу. І за все вони відплатять по повній”, – каже Юрій.
Читайте також:
Мар’їнка. Повернення в 2014-й
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
