автор: Анастасія Федченко
фото автора та з архіву Андрія Лагутіна
Життя Андрія Лагутіна було сповнене поїздок і пригод: багаторазовий фіналіст та призер чемпіонатів Європи й світу з підводного плавання і підводного полювання весь час тренувався, готував до змагань українську збірну, знімав про це документальні фільми. Коли Росія напала на Україну, почав допомагати армії як волонтер, надалі – як інструктор. Контракт на службу в Збройних силах підписав, коли йому було 53.
Про те, як киянин із довгим списком спортивних досягнень та нагород у званні старшого сержанта створив боєздатний підрозділ, як ходив “за нуль” та став народним героєм – в інтерв’ю “Новинарні“.
Андрій Лагутін – майстер підводного плавання й полювання
Ще з дитинства Андрій вирішив: буде, як батько. Тато сподівався, що син також стане авіаційним інженером. Проте хлопця захоплювала не татова професія, а його хобі: підводне полювання.
“Десь уже з другого класу я себе без нього не уявляв. Потім уперше поплавав із аквалангом – і мене «вставило»”.
Андрій Лагутін – майстер підводного плавання й полювання
Настільки, що Лагутін через усе місто поїхав записуватися у щойно відкритий палац підводного плавання. Але йому відмовили – 13 років, за спортивними мірками вже “старий”.
Андрій не відступився. Впродовж наступного місяця він їздив і просився у секцію. Зрештою отримав “добро” на заняття… і за годину до першого тренування зламав руку. Щоб під час плавання гіпс не намок, запасся гумовими рукавичками й сподівався, що тренер не побачить.
Звісно, його звільнили від занять. Але й попри це ходив у басейн – не міг дочекатися, коли рука зростеться.
“Це був 1977 рік, я сказав, що хочу стати чемпіоном світу. На мене всі дивилися, як на дурня. Казали, що навіть за кордон із Союзу не виїдеш. А щоб брати участь у чемпіонатах, треба щонайменше виїхати, – посміхається Лагутін. – Але я згодом виграв чемпіонат міста з підводного полювання. У 1990-му став чемпіоном СРСР. Мав бути в збірній, але москалі тоді сказали: «Якого хріна хохол поїде виступати за збірну?» Це мене трохи засмутило”.
Андрій Лагутін – майстер підводного плавання й полювання
Потім були чемпіонати країн СНД, призові місця. У 1994 році – перший чемпіонат світу в Перу, куди йому допоміг полетіти благодійник. Втім, Лагутін на всі змагання їздив або самотужки, або за спонсорські кошти – держава не надто підтримує підводні види спорту.
У 1998-му він встановив світовий рекорд із підводної стрільби, виграв чемпіонат Європи. Тоді ж втратив товариша – той знепритомнів під час спливання і втопився. Спортсмени з інших країн складалися грішми, адже українці не мали страховки. Повернути тіло друга в Україну було непростим випробуванням.
На наступному чемпіонаті Європи Андрій виграв стрільбу на точність, хоча й оговтувався від запалення легень. Були ще призові місця в чемпіонатах Європи та світу.
Загалом у колекції Лагутіна – з пів тисячі медалей із різних змагань.
“У 2012-му на чемпіонаті світу з підводного полювання в один із днів я показав найкращий результат з-поміж учасників. Але тоді ж зі мною сталася і пригода: обірвало мій буйок із рибою, і я поплив у «м’ясорубку» – це місце, де хвилі розбиваються об камені на мілководді. Такі місця люблять риби, але людям там не місце. Відкинуло мене метрів за 700, хвилин 40 не могли знайти! А коли вже знайшли, я багато часу втратив. Та все одно виборов 4-те місце”, – пригадує чоловік.
Андрій Лагутін – майстер підводного плавання й полювання, переможець і призер міжнародних змагань (праворуч)
Навіть під час війни він не припинив брати участь у змаганнях.
“У 2014 році потрібно було їхати на чемпіонат світу. Спонсор давати гроші відмовився. Значить, треба їхати самому. Узяв наплічник і поїхав. Тоді в Перу я взяв 7-ме місце. У 2015-му дещо гірше виступив на чемпіонаті Європи. У 2017-му вже як військовослужбовець узяв відпустку, щоб змагатися в європейській першості, запросив пілотом човна свого ж бійця. Ми жили в човні, бо грошей не було, тренувалися і готувалися. Я взяв тоді 9-те місце”, – розповідає Лагутін.
Читайте також:
Санінструктор, миротворець, головний сержант – людина нової армії: історія “королівського” піхотинця Юрія Сухотіна
Ветеран АТО і ООС Андрій Лагутін. Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня“
З початком Євромайдану Лагутін брав участь у мітингах, возив туди їжу, теплий одяг. “Коли розстріляли хлопців на Грушевського, стало зрозуміло, що війни не уникнути”, – пригадує чоловік.
У ніч із 18 на 19 лютого він був на Інститутській… із камерою. Знімав, що відбувалося навколо, як горів Будинок профспілок. І зробив про це фільм “Хроніка однієї ночі Майдану”.
Коли Росія окупувала Крим, почали їздити з друзями на полігон і тренуватися. Вважає, на передову потрібно їхати підготованим.
“Я – абсолютно мирна людина. Хоч і «строчку» служив, але коли то було. За спеціальністю – артилерійський розвідник. Потрібно було підтягти і стрільбу, і розвідку. Купив собі карабін. Уже є з чим воювати. Як у тому анекдоті, коли гуцула призивають у радянську армію, а він питає – “А зброю свою брати чи там дадуть?” – усміхається.
Андрій Лагутін – майстер підводного плавання
Правда, воювати він пішов не одразу – спершу возив на фронт волонтерську допомогу, відтак став інструктором, зокрема вчив бійців “Азову”. “Знайомився” з воєнними реаліями все ближче й ближче.
“Усі ми бачили війну у фільмах чи чули про неї від когось, хто був в Афганістані. А тут ти бачиш це на власні очі – і це щось зовсім інше”, – ділиться враженнями Андрій.
“Що мене завжди вражало – бруд, сміття. Війна – це дуже брудна справа. Починаючи від брудних окопів, які, коли пройде дощ чи розтане сніг, перетворюються на болото, по ньому чи то йдуть, чи пливуть бійці, навколо – гори сміття. Бруд війни – це найстрашніше.
Андрій Лагутін під час служби в зоні АТО. Архівне фото
Був у мене боєць – «Ронін» (Артур Безсмертний – латвієць, який воював за Україну, загинув 26 липня 2018 року від підриву невідомого вибухового пристрою – “Н”) – світла йому пам’ять. І він якось сказав: «Як ви можете воювати, якщо так не любите свою країну? У вас сміття скрізь розкидане. Більшість із вас ставиться до своєї країни, як до сміття». Він був єдиний із моїх бійців, хто збирав і сортував відходи”, – розповідає Андрій.
Ще одним прикрим моментом перших років українсько-російської війни для нього стало те, що чимало мобілізованих бійців випивали.
“Хоча їх можна зрозуміти: їх схопили «на вулиці» – не фахівців, не патріотів – і змусили служити під кулями, мінами, майже без грошей, нормального одягу, харчів. Людям було просто страшно. І найпростіше – запити, – розмірковує старший сержант. – Крім того, вразило безвідповідальне ставлення багатьох до служби. Тому
я був радий, коли у 2016-му останні мобілізовані повернулися додому і на передовій залишилися контрактники”.
Читайте також:
Кріт у наступі. 26-річний комбат “Холодного Яру” Ростислав Силівакін та його покрокові поради з “покращення тактичного положення”
Андрій Лагутін під час служби в ЗСУ періоду АТО. Архівне фото
Сильно зачепила Андрія й несправедливість. Коли з одного боку – кадрові військові на високих посадах, які змогли допустити Іловайськ, Дебальцеве і не понесли покарання, а з іншого – історія командира роти снайперів 72-ї бригади Олександра Портяненка. 2 серпня 2014 року він вивів своїх бійців з оточення – але не на українські території, а в Росію. А коли військовослужбовців передали в Україну, Портяненка затримали, звинувативши в дезертирстві та умисному знищенні військового майна.
“Мій товариш, блискучий офіцер, він тоді опинився між двох вогнів: з одного боку – російський кордон, звідти стріляють росіяни, з іншого боку – ті самі росіяни, тільки звуться «сепарами». Хлопці вони воювали, поки не закінчилися боєприпаси. Зрештою, Саша завантажує всю зброю в одну машину, підпалює її й виходить колоною на російську територію.
Він урятував людей від неминучої загибелі. За такий вчинок, вважаю, потрібно давати Героя України. А йому вліпляють божевільну догану, позбавляють звання, інкримінують знищення устаткування. Він урятував людей, а йому рахують гроші за те, що спалив автомати, щоб вони не дісталися ворогу”, – обурюється Лагутін.
Олександрові Портяненку загрожувало до 10 років позбавлення волі за дезертирство. Та після суспільного резонансу в 2016 році Артемівський міськрайонний суд Донецької області звільнив його від кримінальної відповідальності. У 2017-му Олександр був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
“Вражають контрасти: тупість, якої в армії не бракує і яку виправдовують тим, що «це завжди було», і водночас відданість бійців – як 18-річні хлопчики підписують контракти і б’ються за цю державу, як не жаліють себе і роблять неможливе…” – ділиться Лагутін.
Зізнається: “Насправді я не знаю, як ми втрималися в цій війні.
Маленька радянська армія не може опиратися великій радянській армії,
а ми витримали: на силі духу, на мужності.
Як на мене, ця війна – це наша Синайська пустеля, в якій ми проходимо тест на українськість, свідомість, на право існування.
І за цим дуже захоплююче спостерігати. Хоч я багатьох втратив. Але завдяки війні познайомився з величезною кількістю неймовірних людей, яких би так ніколи не зустрів”.
Читайте також:
“Кров з абрикосовим пюре”. Історія Олега Посохова – шевця і “кіборга”,
двічі кавалера ордену “За мужність”
Андрій Лагутін під час служби в зоні АТО. Архівне фото
Наприкінці 2015-го волонтер-інструктор Лагутін познайомився з командиром 54-ї бригади Володимиром Горбатюком. Той запропонував прийти і сформувати взвод, який виконуватиме дуже складні завдання, зокрема з розвідки.
“Ну, я і погодився. Після чемпіонату світу зібрав речі та поїхав на війну. Думав, пів року повоюю, зиму там пробуду, а на весну воно закінчиться”, – зізнається Андрій.
У взводі, який він мав формувати, був не КамАЗ – “чотири колеса з гайками і кузовом”, тож використовували його особистий мікроавтобус. Після того, як одного дня пів бусу розвалила міна калібру 82 мм, довелося купити ще джип Mitsubishi. Взвод розростався, стало замало і джипа, й відремонтованого буса – з допомогою волонтерів купили ще один джип.
Про збирання автопарку Лагутін розповідає повільно і ґрунтовно, як господар. Так само “копієчка до копієчки” збирали й зброю, і спорядження. Шукали приміщення під житло, бо досі розташування було в зруйнованій будівлі, де протікав дах, не було електрики й води.
Не менш ретельно командир підбирав особовий склад: не тільки з тих, хто вже був у бригаді, а й їздив рекрутером у “Десну”. Хто справлявся із завданнями – того залишав, хто не справлявся – мусив іти. Усі бійці у взводі – значно молодші від Андрія.
Коли взвод було сформовано, саме почалися бої за “Чарівний ліс” на Світлодарській дузі.
Читайте також:
Мінометниця Бурлакова зі Світлодарської дуги: “…триває бій, все інше буде після”
“Там була позиція «Прищ», яка дуже докучала. Але я придумав, як вийти до них у фланг, і ми вийшли. Тоді зрозумів, що можна заходити і брати цей ліс”, – пригадує Андрій.
Після того, як доповів про це “Куполу” – командиру 1-го батальйону Олексію Оцерклевичу, – пішов на розвідку вже зі спецпризначенцями з 3-го полку… і потрапили на мінну засідку.
“Дивом вижили. Я тоді був іще слабенький розвідник. Подзвонив до Києва друзям, попросив приїхати і політати з квадрокоптером – своїх у бригаді не було. І бачимо, що за кілька днів окупанти вирили бліндажі, яких не було, окоп. Ще день-два, і зайдуть у Луганське по посадці”, – розповідає старший сержант.
Тож операцію з повернення частини лісу планували екстрено – буквально за день.
“Знову приїхав спецназ, нас восьмеро пішло, і двоє спецпризначенців нариваються на ОЗМку (протипіхотна міна – “Н”). Їх дуже посікло, але вони вижили. Я був поруч, мене не зачепив жоден уламок. Після спрацювання ОЗМ сепари почали стріляти. Із нами було двоє бійців із танкового батальйону, одному куля влучила в плече, – уже троє поранених. Ми вийшли о 5-й ранку, бо нашвидкуруч усе організовувалось. А варто було заходити раніше, по темному. Це була погано спланована операція. Ми залягли, бо обстріл. А треба ж якось відходити. І я стаю на повен зріст, розкладаю триногу і починаю стріляти по теплових плямах, які в нас стріляють”.
Їм вдалося трохи відійти. Андрій попросив товариша накидати по ворогу “алабам”. Так на армійському сленгу називають міну калібру 82 мм, накручену на маршовий двигун ручного протитанкового гранатомета.
Але сапер… залишив мішок із закрутками там, де було перше зіткнення. Тож Лагутіну довелося бігти через поле за мішком.
“Притягнув. Кажу: «Кидай!» Ну, він кинув, у ворога все затихло, ми змогли витягти поранених. А там іще такі канави для зрошування заледенілі. І як поранених перетягти через них? Додумався: просто застрибував у канаву, упирався руками і ногами в її стінки, став ніби місточком, ну і по мені перетягали хлопців“, – розповідає підводний мисливець.
Я на мить уявляю собі, який би героїчний, напружений і ефектний вигляд це мало в художньому фільмі.
“Нормально, дуже ефективно вийшло”, – посміхається Андрій. За той бій він отримав орден “За мужність” ІІІ ступеня.
Каже, після лісу “стало зовсім не страшно” – щез отой “тваринний” страх, на зміну якому прийшло набуте власним досвідом усвідомлення, що треба бути обережним.
Хлопців, які тоді полягли, Лагутін добре знав. Особливо боляче вдарила загибель командира роти Микити Ярового – “дуже світлий хлопець, розумник”. Щоб якось відволіктися, заїжджав у гості до “Тайри” – парамедика Юлії Паєвської, яка була серед тих, хто вивозив поранених зі Світлодарської дуги.
“Стоїш, дивишся на неї, а вона курить одна за одною, і в очах порожнеча. А потім раптом ніби оживає і починає показувати ті жахливі поранення на фотографіях. І ти розумієш, що вона і пропускає цей біль крізь себе, і водночас аналізує як професіонал, із чим доводиться стикатися. І це навчило мене ставитися до втрат простіше, як би це не звучало, десь зачерствіти, інакше не витримаєш цього. І в якийсь момент ти розумієш, що загинули хлопці, вони заплатили свою ціну. І це не предмет горювати – це предмет стиснути зуби і йти далі. І відірватися по повній за те, що сплачене”.
Читайте також:
Тайра – командир “ангелів”.
Юлія Паєвська та її шлях із Майдану у фронтові парамедики, а звідти на Invictus Games
Андрій Лагутін під час служби в зоні АТО. Архівне фото
Андрій та хлопці з його підрозділу часом були такими собі “святими Миколаями” для піхоти. Жили не на передовій, тож до них постійно приїжджали зі смаколиками волонтери, і в кожен вихід розвідники мали правило – брати в наплічник печиво чи цукерки для тих, хто стоїть на передньому краї, адже до них гостинці потрапляють найрідше.
“У пацанів собача робота, тому потрібно робити їм радість, – пояснює ексрозвідник. – У якийсь момент хлопці навіть почали питати: «О, а що ви принесли?»”
2017 рік став для підрозділу Лагутіна значно продуктивнішим, ніж попередній. Каже, вдалося без просувань нормалізувати лінію фронту, налагодилася співпраця з іншими підрозділами.
“Якщо в першу ротацію у мене більше була організаторська робота, то тут уже бойова. Я перетяг у свій взвод Роніна. Ми з ним облазили ввесь ліс. Знайшли броніки пацанів, які загинули в грудні, боєприпаси”, – розповідає Андрій.
Крім того, виходили в “сіру” зону. Лагутін порахував, що за чотири роки служби виходив “за нуль” близько 300 разів, найдальший вихід – на 2,5 кілометри.
“Раз на два дні обов’язково сходиш кудись”, – каже буденно, наче йдеться про вихід у крамницю по хліб чи цигарки.
Скажімо, коли стояли на Попаснянському напрямку, біля Катеринівки він виходив із нашої позиції до ворожої за чверть кілометра, яку українські бійці називали “12-й орієнтир”. Покружляв навколо і знайшов шлях, яким можна вийти в тил до ворога. Запропонував командиру операцію, яка могла закінчитися захопленням полоненого. Зрештою завдання погодили, але аврально, “на вчора”.
Андрій Лагутін під час служби в зоні АТО. Архівне фото
“Вечір, а мені потрібно це все погодити з розвідниками, групами підтримки: кулеметниками, артилеристами. Я пів ночі їжджу по Золотому і шукаю начальника. О четвертій ранку знаходжу, п’є каву. Піднімаю сонних розвідосів його. Виявляється, зв’язку особливо немає, бо рації не перепрошиті, все неготове. Аби зустріти розвідосів, і вони могли нормально зайти, ми маємо вже о 5-й ранку лежати в тилу у сепарів. Ніби все ще встигаємо. Виходимо в тил. Лежимо на прикритті. Розвідники, замість того, щоб бути о шостій як штики і брати «язика», коли всі ще сонні, приїхали о сьомій. Мороз, сонце, краса-а-а. і хвилин 15 як змінився караул”, – розповідає старший сержант.
Однак це не зупинило розвідників, і вони пішли “в лоб” до ворога. Вартовий почав стріляти з кулемета, вони залягли і почали відстрілюватися. І так зв’язали руки групі Лагутіна. Адже ті теж змушені були лежати і не могли зайти на ворожу позицію.
“Я викликаю нашого кулеметника і наказую йому не прикривати нас, а стріляти напряму у вогневу позицію, щоб їхній кулеметник був дезорієнтований. Він молодець, відпрацював добре”.
Завдяки цьому розвідники встигли відійти з лінії вогню. Тоді Лагутін наказав кулеметнику зробити паузу – і знову відкрити вогонь. Під час цієї коротенької перерви його група по голому полю, по насту до колін промчала на свої позиції: “Нас покласти було запросто. Але вийшли всі ціленькі, все добре”.
Мінометники не підтримували групу, бо не було команди. Але коли вони розповіли, які мали орієнтири, Лагутін на мить став найщасливішою людиною в світі – міномети були спрямовані точінісінько на те місце, де лежала їхня група.
Згодом “12-й орієнтир” знищили.
У виходах “за нуль”, каже старший сержант, найважливіше бути впевненим у кількох речах:
“У більшості виходів я клав на прикриття своїх, які тебе знають, знають, де тебе витягати. Я так рятував літачок «Армії SOS», який залетів на бік ворога. Вирахував за допомогою свого коптера, куди саме. Мені комбриг забороняв його витягати. Зрештою мені вдалося «обхитрити» командира, він дав добро на вихід.
Ми на бусі приїжджаємо на позицію до піхоти, нас восьмеро, березень, морозець, снігу нема. Вийшли на яр, я поклав прикриття, ми втрьох із «Греком» і «Роніним» пішли. І все, як по нотах: знайшли цей безпілотник за орієнтирами, схопили і пішли. Дуже красиво, тихо. Кинув фото командиру, він почав кричати, бо зрозумів, що я його обдурив. Волонтери були дуже вдячні за врятований безпілотник і навіть «підігнали» нам два планшети. А за два тижні мені ще бригадну нагороду дали за це. Ну, приємно ж”, – посміхається Лагутін.
Ветеран АТО і ООС Андрій Лагутін. Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня“
Перших втрат підрозділ Лагутіна зазнав у грудні 2017-го: на розтяжці підірвалися двоє, ще один боєць “спіймав” п’ять уламків у долоню.
“«Тополь» рік провів у шпиталях. Здається, 17 уламків із нього витягли. Коли я його привіз у шпиталь, мені сказали, що він не ходитиме і втратить око, в яке влучив один уламок. Але він трохи бачить, ходить і повернувся у взвод. Дуже класний чувак”, – радіє за колишнього підлеглого Андрій.
22 січня 2018-го був вихід, що став фатальним для Сергія Сергієнка, “Полтави”. Йому було 29, коли загинув під час мінометного обстрілу.
“Того ранку я сказав «Лому» з «Полтавою» іти до розбитої будівлі збоку від «Лівші», а сам рухався в бік кущів, там був хороший пост. Щойно я вмостився, як лунає вибух. І тут по рації Лом, який тільки повернувся зі шпиталю після підриву на розтяжці, передає, що Полтава «трьохсотий»”, – пригадує Лагутін.
Він побіг до хлопців. Лом уже наклав бандажі на ноги пораненому. Але осколки влучили і під око, в шию, під щелепу, під ребра. Втім, крові майже не було.
“Ми його поволокли, у нас недалеко бусик стояв. Потім піхота підійшла допомогти. Поїхали в Луганське, я дзвоню медикам, Марічка з “Мілкою” стрибають до нас у машину, і ми далі мчимо в шпиталь… Не довезли. Шкода було. Класний чувак, дуже добрий, хороший, надзвичайно світлий. Полтаву всі любили”, – зітхає чоловік.
Ветеран АТО і ООС Андрій Лагутін. Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня“
Тоді в дівчат із підрозділу сталась істерика. Лом почав пити.
“Їхати ховати Полтаву, а він не просихає. І я здав його у ВСП. Більше нічого не міг зробити. Ми відбули похорони, на зворотному шляху забрали його, він ніч провів у «мавпятнику»”, – розповідає старший сержант і про такі реалії війни, про які не прийнято говорити.
Тоді командир поставив бійця перед фактом: або той бере себе в руки, або йде зі взводу. У їхньому підрозділі це вважалося найбільшим покаранням.
“Я таки вигнав його зі взводу. Він хороший хлопець. Зараз добре воює, між іншим, – каже Андрій. – Тоді, думаю, всі все добре зрозуміли. Але перемогти цей істеричний натовп, звісно, було важко”.
У 2018-му вони “красиво закінчили Світлодарку”. Потім їх поставили на Попаснянському напрямку.
“Готувалися до захоплення однієї позиції. Я облітав усе, облазив, – розповідає Лагутін. – Взвод був готовий. Усі заряджені, готові рвати сепарів на дрібні шматочки. Всі дуже вмотивовані. Мені дуже подобався цей стан взводу. А потім командування просто скасувало цю операцію. А ми натренувались уже, спеціально побудували копію позиції, яку мали захоплювати…”
Ветеран АТО і ООС Андрій Лагутін і його нагороди. Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня“
Крім ордена, за службу він отримав кілька відомчих нагород та нагородний пістолет Стєчкіна – за ефективну роботу.
21 травня його нагородили недержавним орденом “Народний герой України” – кандидатуру подав боєць ДУК ПС за результативну роботу в Авдіївці, де “п’ятдесятчетвірка” стояла торік.
Сам Лагутін каже, що після кожної ротації подавав своїх бійців на вручення державних і відомчих нагород. І обурюється: “Моїх, нагороджених відзнаками, можна на пальцях однієї руки порахувати. Як тренер із багаторічним досвідом, хочу сказати, що цей кластер в армії взагалі не перекрито. У нагородних відділах сидять або дурні, або негідники”.
І розповідає історію. На Світлодарці у ворога була позиція “Цирк” – 1700 метрів до наших опорників, по яких звідти періодично працювали дві “дашки”. Андрій запропонував “роздерибанити” “Цирк” і розповів, як це можна зробити.
“Я тиждень бив ноги по всіх багнюках, пройшов увесь «передок», кожен метр, підібрав позицію, доповів. Командир каже: бери протитанкістів і вези. Я привіз, ми все оглянули. Одна позиція ідеальна – старий окоп, за яким гарно сховається установка. А під ним – бліндаж. Звідти виходить жінка і питає, що ми тут робимо. Коли дізналась, почала обурюватися: «Вони почнуть стріляти по нас! Ви наражаєте солдатів на небезпеку!»
Пояснюємо, що «Цирк» наражає на небезпеку всю лінію фронту, на якій стоїть бригада, його треба розвалити. Вона сидить у закритому бліндажі й істерить, навіть не розуміючи, що ставить себе вище від підрозділу!” – розповідає чоловік.
За кілька тижнів та військовослужбовиця отримала бригадну нагороду. “З якого дива? За що? Незбагненно!” – стенає плечима Андрій.
Ветеран АТО і ООС Андрій Лагутін під час церемонії нагородження “Народних героїв” у Сумах в травні 2021 року. Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня“
7 травня 2020 року в Авдіївці Лагутін дістав мінно-вибухову травму. Вони з побратимом пішли облаштовувати місце, звідки було би зручно спостерігати за ворожою позицією.
“Знайшли місце, повертаємось. Переходимо асфальтовану доріжку, залишається три метри до окопу, і я зриваю розтяжку. Мене відкинуло. Три великих уламки прийшло в груди. Добре, що на мені був шикарний протиосколочник, який я спеціально замовляв, – 24 шари кевлару. Ноги посікло дуже, руки. Один уламок у шиї. Побратиму великий осколок прийшов у шию. Він хрипить, я себе обмацав, бачу: критичної кровотечі нема, кинувся до нього. Дістав свою аптечку, наклав йому пов’язку, ми побігли до позицій. Кричимо, що це ми, щоб не стріляли. Звідти – до автобуса. Я повідомив командиру, що ми поранені, і поїхали. Передав побратима медикам. А сам поїхав на штаб. Там мене оглянули медики, перев’язали”, – розповідає Лагутін.
Він зо три тижні пробув у шпиталі в Покровську, на сусідніх ліжках із побратимом. Той у сорочці народився – уламок нічого важливого не зачепив, тож його навіть не стали витягати, бо небезпечно.
Відзнака Андрія Лагутіна під час церемонії нагородження “Народних героїв” у Сумах в травні 2021 року. Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня“
Андрій іще відгуляв відпустку, у нього якраз закінчувався контракт. Підписав новий піврічний, а потім звільнився – бо “перемир’я, все одно робити нічого“.
Крім того, каже, дається взнаки втома, та й за роки війни накопичились справи, які потрібно зробити в тилу.
Але в разі чого старший сержант завжди готовий повернутися на фронт.
Читайте також:
“Якщо буде новий 2014-й”: одкровення розвідника Проскуріна після звільнення з 93-ї бригади
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
