СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
647976 +12287
Летальні випадки:
11263 +188
Одужали:
299358 +8298
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 4279025 (+35425). Оновлено: 08:32 24.11.2020

“Кров з абрикосовим пюре”. Історія Олега Посохова – шевця і “кіборга”, двічі кавалера ордену “За мужність”

 

автор: Анастасія Федченко
фото “Новинарні” та з архіву Олега Посохова

“Мабуть, я остання людина, хто мав тут опинитися”, – каже сіроокий кругловидий чоловік невисокого зросту, зовсім не схожий на “термінатора”. Його було вкрай непросто розговорити, бо скромний і мовчун. Але історія солдата Олега Посохова – ще й яка цікава.

Харків’янин, колишній швець-взуттєвик, він був несвідомим виборцем Партії регіонів. Але з’їздив у Київ на Майдан “туристом”, а повернувся – українцем. Пішов до армії добровольцем. Учасник боїв за Донецький аеропорт. Двічі поранений – біля Пісків та в ДАП, двічі кавалер ордену “За мужність”.

Про те, як здобув українську ідентичність, як воював у найгарячіших точках, як брав у полон росіян, звільнявся з війська та чому зараз на передовій, боєць 58-ї мотопіхотної бригади Посохов розповів в інтерв’ю “Новинарні“.

Мудрий Японець

Олег Посохов

“Японець”. Таке псевдо має Олег Посохов. На питання “чому?” спершу мовчить, потім тихо: “Та якось незручно навіть”, але за кілька хвилин призвичаюється і починає розповідати.

Було це взимку 2015-го. Під час маршу на Піски зупинилися на ночівлю, здається, в корівнику. Для Олега вже не перша ротація, але з ними йшов підрозділ, де були хлопці без бойового досвіду.

– Вони так хотіли, щоб усе було ідеально. Почали щось будувати на ночівлю, наче ми там житимемо там до пенсії, – посміхається чоловік. – Я своїм хлопцям кажу: не метушіться. Зсунули ящики з-під “градів”, зверху натрусили соломи, кинули каремати, спальники, оце й буде нічліг.

Але товариші все одно пробили дірку під димохід, поставили буржуйки, розпалили вогонь, почали будувати ліжка. І щойно на буржуйках закипіли чайники, надійшла команда: “Перший взвод, виходимо з речами, вантажимося!”

“Будівельники” здивовано подивилися на Олега й запитали, звідки він знав, що так буде?

– А я їм: “Є така мудра японська приказка (чомусь мені здавалося, що японська): коли навалило багато проблем, треба лягти полежати, і половина відпаде сама собою”. Хтось із них: “Ну ти як мудрий японець”. Так і причепилось до мене – Японець. Зазвичай позивні, що ситуативно виникли, приклеюються.

Від Майдану до полігону

Олег Посохов під час інтерв’ю

Олег жив у Харкові, був шевцем: “Робив для дівчаток чобітки”.

Аполітичний чоловік навіть голосував за Партію регіонів, як більшість земляків, бездумно. А потім почався Євромайдан. У Харкові теж збиралося багато людей. Але доволі “ватне” місто повнилося чутками, нібито в Києві “на Майдані платять гроші, щось у чай підливають”. 36-річний Посохов хотів подивитися на власні очі, розібратись для себе, що ж там відбувається.

– Чесно, я поїхав “туристом”. Подивитися, спробувати щось для себе зрозуміти. Побачив простих людей, вони розповідали дуже цікаві історії. Звісно, нічого в чай не підливали.

Пробув на Майдані три чи чотири дні.
Повернувся українцем, якщо можна так сказати.

Тільки кинув удома сумку, а там розстріли, жах почався.

Невдовзі на роботі Олег почув по радіо, як уже в. о. президента Олександр Турчинов оголосив мобілізацію. Того ж дня зайшов у військкомат. Залишився там служити (раніше служив “строчку”). До обіду йшов у комісаріат, після обіду – на роботу, ввечері – знову в комісаріат. Працював із документами, розносив повістки.

– Це тихий жах! Ми хлопців відправляємо, в одного десь на кордоні згоріли всі речі і документи. Вибирався, якісь дідусь і бабуся дали йому штани і футболку, він приїхав додому, в Харків, покупався, поголився і прийшов у військкомат… Насправді носити повістки – дуже невдячна справа. Кожен хоче тебе тикнути: “А ти служив? Куди ти відправляєш?” Я почав писати рапорти з проханням відрядити мене в бойову частину. Ну і коли почали перші “двохсоті” повертатися – це… – зітхає Олег.

Читайте також:
“За Україну помирати гонорово”: як запроваджується новий ритуал поховання воїнів ООС

Коли з фронту привозять тіло загиблого воїна, рідних сповіщає воєнком, похорони теж організовує місцевий військовий комісаріат. На прощання доводилося їздити і Посохову.

– Жуть! – вигукує Олег, коли розповідає про це. І повторює: – Жуть! Мені не доводилося нічого говорити. Але я б не зміг. Я б і зараз не зміг.

До літа набралося зо три десятки таких хлопців, хто, як і Олег, хотів на передову. У всіх було дуже слабке уявлення, що таке війна, бойові дії, обстріли. Але, каже, всі були дуже вмотивовані.

Олег потрапив у 93-тю механізовану бригаду. Пройшли тритижневе бойове злагодження – але в основному відпрацювання роботи на блокпостах, огляд техніки. На полігоні мало приділяли уваги, як заходити в селище чи просуватися лісосмугою.

Допомагало те, що дехто в підрозділі мав бойовий досвід. Скажімо, “афганець” пояснював, чому потрібно забирати загиблих із поля бою.

– Я вважав, що ми не маємо їх забирати, адже це небезпечно. Мені це здавалось неправильним. Краще зберегти живих, відійти нашвидку. Він пояснював: “Скільки нас прийшло, стільки і має піти. Ми одне одному зобов’язані, – зітхає чоловік.

Кров з абрикосовим пюре

У військовому квитку Японця було записано: “снайпер”.

– Але я зрозумів, що ніякий не снайпер. У 2014-му як було? Що видали, з того і стріляєш. У мене перший запис узагалі “стрілець-санітар”. Кажу: “Та я крові боюсь!” Це не грало ролі. Просто заповнювалися штатки, бо треба було заповнити.

Ніч напередодні штурму Пісок

Уперше на Донбас вони заїхали на початку липня. То була ціла пригода, адже дорога розтягнулася на кілька днів – їхали залізницею, потім на БМП “по-похідному”. Техніка ще радянських часів, виходила з ладу, на ходу ремонтували.

– Дісталися до Зеніта під аеропортом. Там уперше потрапили під справжній обстріл – із “градів”. Тоді я побачив, наскільки це красиво! Коли ми заїхали, там більш-менш ціле все було, ще хлопці-строковики зустрічалися. Дітвора! Ніхто нікуди не ховається, не тікає. Ніхто не розумів смертельної небезпеки. Якось усе через сміх: “ха-ха, вам туди прилетіло, а нам туди!” Наша техніка вціліла. За пару дні ми зайшли в аеропорт.

ДАП тоді став для них своєрідною перевалочною базою. Олег із побратимами переночували там і зранку рушили в Піски, ще зайняті бойовиками.

Головним укріпрайоном окупантів була недобудована окружна з транспортним переходом, що згодом став позицією “Республіка Міст”, а відтак – “ворітьми” до селища.

Посохов до останнього не знав, куди йдуть. Може, надзвичайний режим секретності і був виправданий, але, з іншого боку, “ми наче йшли в туман”.

Тоді ж відбувся і перший бій солдата Посохова, із загиблими, пораненими, підбитою технікою.

– Дуже мене вразило, як горів танк. Кожна деталь відбилася в голові, наче фотографія. Якби вмів малювати, все б зобразив: як він стоїть без башти у напівоберті, язики полум’я. Доти танк здавався мені безсмертною машиною, фортецею. Величезний, потужний, гучний. А тут таке!

Тоді я зрозумів, що людинка
– це просто комашка на війні у плані своєї вразливості.

Цей смішний бронежилет на тобі, – вражено розповідає Олег.

Олег Посохов (праворуч)

Тоді він дістав перше поранення. Спершу не зрозумів, що сталося, його наче збило електричкою чи вантажівкою. Боляче не було.

– Я біг в одному напрямку, а потім полетів у протилежному. А там якраз стріляв танк, і натрусило абрикос, я впав у них, забруднився, і єдина думка: “Блін, де ж тепер випратися? Весь у цих липких абрикосах”. Я чомусь не думав, чи живий, як далі жити, як звідти відповзати. А абрикоси такі соковиті, величезні, то я ще кілька з’їв, – сміється Олег.

Він і сміється якось скромно, розповідаючи ось так просто одну з найяскравіших історій, яку я колись чула від армійця.

Олег Посохов під час інтерв’ю

Чітко уявляю сонячний день, “комашок” у бронежилетах і з автоматами в розпалі бою, охоплений вогнем танк і жовтогарячі плями абрикосів.

Куля калібру 12,7 мм із великокаліберного кулемету пробила бронежилет, увійшла Посохову в правий бік грудей, вийшла з лопатки і застрягла в задній плиті.

– Вона була бронебійно-запалювальна. Може, це і допомогло, бо запекла рану, і крововтрати такої не було, як можна було очікувати, – розповідає Японець.

Згодом, уже в шпиталі, він подумає, що треба випрати і зашити чохол бронежилета, бо “некрасиво ж”. Побачить потрощену пластину і витягне звідти запалювальний стакан. Олег пошиє чохол для шматка металу і зберігатиме його вдома наче реліквію.

Поруч із харків’янином були “афганець” Павло Вовк і тоді ще комбат Дмитро Кащенко (нині командує 58 омпбр імені гетьмана Івана Виговського – “Н”). Олег гукнув, що поранений.

– Можеш рукою ворушити?

– Так!

– Ну так до бою!

І Посохов далі відстрілювався з автомата.

Відтак була дорога на тодішній Червоноармійськ (нині Покровськ) і шпиталь у Дніпрі. Посохов лікувався близько місяця. З’їздив додому.

Він не розповідав батькам, що в армії. Ще коли служив у військкоматі, почав казати мамі з татом, що зникне.

– Я жив разом із сином, батьки – в іншому місці. І я, коли зідзвонювалися, почав говорити, що роботу пропонують, мабуть, поїду у Бровари на фабрику. І “поїхав”. А після поранення почав хрестик носити. У нас родина не релігійна, батько запитав, чому це я. Кажу: “Та хай буде”.

Втеча зі шпиталю в Піски і ДАП

Однак тоді в шпиталі він не долікувався, втік. 93-тя саме обороняла ДАП. Людей бракувало, тож побратими заїхали по Японця.

– Я застрибнув у машину, і ми в цивільній машині поїхали в сектор. Там я вже потрапив під командування “Адама” – Жені Межевікіна. Маленькою колоною заїхали в ДАП. Швидко я відобороняв. За два тижні знову в шпиталь.

У ДАПі

6 вересня в ДАПі вантажівка з росіянами просто повернула не туди. Українські військові відкрили по ній вогонь. Звідти вискочив старший чоловік, думаючи, що перед ним свої, почав матюкатися: “Що ви робите? Краще по “укропах” навалюйте!”

Усіх шістьох, хто були у вантажівці, взяли в полон.

– Всі “попливли”: один реве, дідові в руку куля влучила, сидить пониклий, інший труситься. Рудий росіянин “строчку” тільки навесні закінчив, у нього на руці фломастером були якісь координати написані, мало не збожеволів – просто помирав від страху!

Старший – “матьорий” – одразу представився: “Я – капітан радянської армії”.

Я йому кажу: “Ну яка радянська армія?” Зв’язую його: “Розслабся, все одно вас поміняють, скотів”. Його життя не коштує ні копійки, за великим рахунком, а він так спокійно: “Синку, я в 1986 році потрапив у полон до моджахедів. Я нічого не боюсь”. І я бачу, що він справді нічого не боїться. Настільки впевнений у собі!

Читайте також:
“Кіборг” Роман Костенко, який став нардепом: Два тижні в ДАПі визначили мою політичну кар’єру

Олег переконаний: не варто недооцінювати ворога. Він сам хотів би мати витримку, як у “капітана радянської армії”.

– У нього був пістолет. Йому кричать: “Кидай зброю”. А він: “Не кину. Це мене Гіркін нагородив”. Йому: “Я тебе вб’ю!” Відстань – тридцять кроків, не промахнешся. А він настільки в собі впевнений. І не віддав пістолет, аж поки не забрали!

Тоді ж “капітан” сказав, що 10 вересня заїжджає омський спецназ. Мовляв, там мужики по дві-три війни пройшли і полонених не братимуть. Їхнє завдання – зайти в новий термінал.

– Капітан каже, з матюками, звісно: “Синку, я тобі скажу чесно: вам кінець. Ваш “Єнот” їм без різниці, вони нікого не жалітимуть”.

Під час боїв у Донецькому аеропорту, осінь 2014. Фото Сергія Лойка

“Єнот” – найближча на території ДАПу позиція до Донецька. До бази “Гіві” в дев’ятиповерхівці – кількасот метрів.

Українські вояки готувалися до 10 вересня, але бій почався перед світанком 11-го.

– Дуже сильний бій! Я не брав участі в такому ані до, ані після. Шквал вогню. Вони нашу позицію оточили з трьох боків. З усього стріляли, крім хіба важкої артилерії. А так і СПГ, і АГС принесли, і великокаліберні кулемети, і гранатомети”.

Постріл із гранатомета влучив у холодильник, з-за якого Олег вів огонь. Чоловікові посікло голову й пошкодило очі. Пам’ятає, як повз, як заповз усередину будівлі і як нічого не бачив.

Олег Посохов після другого поранення з дружиною Катериною

– Я думав: “Можна жити без пальця, без ноги, без руки. Але як без зору прожити?” Я був згоден втратити кінцівку. Але хоча б одне око мені має залишитися”.

Але потім Посохов обтерся від крові, і на мить перед очима щось зблиснуло. Потім іще. Пам’ятає, як був тоді невимовно щасливий. Повз пробігав побратим, посадив Олега на стілець, зірвав із вікна якусь гардину: “На, витрись!” Посохов іще навпомацки заряджав магазини автоматів. Відтак його доправили на новий термінал, де медики надали допомогу. Й Олег повернувся воювати.

Посохов у Донецькому аеропорту

Читайте також:
Під час оборони ДАПу загинули 100 українських воїнів. ІМЕНА, ФОТО

Однак невдовзі його вивезли. Новий шпиталь, потім – відпустка. А потім з іншим батальйоном стояв неподалік Горлівки.

– Опорний пункт 9306. Там тихо, спокійно, можна так сказати. На Новий рік додому. Потім знову вийшли в Піски. І вже до дембеля я був там, – згадує Японець.

Піски справили на нього незабутнє враження.

– Ми заїхали, я ночував у “Домі Барса” – величезний будинок. Ні, велетенський! Розкішний, із мармуровими сходами, перилами. Я спершу думав, що це якийсь палац піонерів, – сміється Олег. – Там своя підстанція на території. Мені здається, для родини це занадто. Камін завбільшки зі спальню мого старшого сина.

Читайте також:
Командувач ДШВ “Женя-Війна” Мойсюк: На початку АТО нас на Донбасі зустрічали квітами

“До мене підеш? – Звісно, піду!”

Старший Олегів син Данило, йому 19 – майбутній еколог. Молодший, Тимур – пішов у садок.

Із мамою Тимура Посохов познайомився, коли доліковувався після першого поранення. “Не було би щастя”, – всміхається. Катерина тоді привезла у шпиталь у Черкаському вентилятори – літо 2014-го було дуже спекотним. “Ну і розговорились…”

Заради дружини він переїхав у Дніпро, знайшов там роботу на взуттєвому підприємстві.

– І ніби все добре, живи собі, не сумуй. Квартира, зарплата, родина, думки про дачу, по закордонах помандрували трохи, безвіз же. Але, мабуть, не відпустила мене війна. Новини ці, зідзвони з товаришами…

Олег Посохов

Олег телефонував командиру 58-ї мотопіхотної бригади Дмитрові Кащенку. Просив порадити підрозділ.

“До мене підеш?” – спитав полковник. – “Звісно, піду!”

– Кащенка поранило біля Пісків, коли і мене, він за п’ять метрів лежав. Ну і потоваришували. Розумію, що між нами 11 звань. Але дружба є, – усміхається солдат Посохов. – У лютому я підписав найкоротший можливий контракт – на пів року, потім продовжив.

Японця відрядили у комендантський взвод – охороняти штаб бригади. Потім прикомандирували до іншого взводу кулеметником.

Катерина була не в захваті від ідеї чоловіка продовжити контракт. Але поставилась із розумінням.

– Я прийшов і хочу бути корисним. Мене тривожить, що зараз я не такий корисний для армії, бо перемир’я. Війна за Батьківщину, звісно, переважає родину, дітей, але вдома дуже багато справ, зараз я там потрібніший. Та коли тут почнеться справжня війна, звісно, маю тут бути.

Ціна нагород

У Японця – кілька нагород: від міністра оборони, начальника Генштабу, волонтерів. А головне – він двічі кавалер ордену “За мужність”. Відзнака третього ступеня – за перший бій у Пісках. Ніяково пояснює: “Із серйозним пораненням я не покинув поле бою, а коли він закінчився, ми завантажили всіх поранених і загиблих, і тоді я на травичку тільки присів”. Орден “За мужність” другого ступеня – за бій в аеропорту, коли Олег знову був поранений. Тоді теж не покинув поле бою.

Тільки учасники бойових дій можуть оцінити медалі й ордени на кітелях інших вояків. Цивільним байдужі військові нагороди, робить висновок Посохов.

– Кажуть іноді: “Служи, дурачок, одержиш значок. Ось ти втратив здоров’я, а тобі дали за 17 гривень залізячку”. А ніхто ж не розуміє, що стоїть за цією залізячкою.

Олег Посохов під час інтерв’ю

Крім двох поранень, за “залізячками” Посохова стоять контузії, отримані в аеропорту. Дрібні він навіть не рахував. Була ще велика контузія, коли втратив свідомість, а з носа й рота текла кров. Олег тоді зомлів. Ця контузія позначилася на пам’яті і стирає звідти іноді щось малозначиме, іноді – дуже важливе.

Чоловік згоден із твердженням: “кіборги” вистояли, не вистояв бетон”. Щоправда, каже, то про подвиг і мужність переважно останньої ротації. Себе “кіборгом” не вважає.

Коли питаю про доцільність оборони ДАПу взагалі, Олег довго мовчить.

– Ну що я там зі своєї бійнички міг роздивитися? Бачив сто метрів в один бік, сто – в інший, і п’ятдесят – уперед. Я ж навіть не командир взводу. Але, мабуть, це було важливо, раз ми там були. Нами керували такі командири, що якщо вони там були, значить, і ми мали бути.

Дуже приємно, знаєте,
коли полковник бере гранатомет і йде в бій воювати.

Не було там “туристів”. Коли жарко ставало, кожен робив усе, що від нього залежало.

Читайте також:
“Якщо буде новий 2014-й”: одкровення розвідника Проскуріна після звільнення з 93-ї бригади

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

781
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: