автор: Людмила Кліщук
фото з архіву головного героя
Російські пропагандистські ресурси, публікуючи матеріали про цього офіцера ЗСУ під час подій у Криму навесні 2014-го, називали його “тот самый Никифоров”.
Тоді Олексій Никифоров був “замполітом” 501-го батальйону морської піхоти. Він не зрадив присязі – на відміну від командира, вийшов на материк. І планував звільнитися з армії… Але прийшов до новостворених Сил спеціальних операцій та очолив пресслужбу ССО.
У великому інтерв’ю “Новинарні” 45-річний підполковник Никифоров розповів, як Росія ще в 2003-му намагалася відкусити від України острів Тузла. Про вихід із Криму морських піхотинців та зраду командира. Як можна було запобігти втраті півострова. Про створення однієї з найпотужніших пресслужб у структурі української армії. Про невідомі здобутки ССО на фронті. Про непозбувну підтримку в суді свого підлеглого – Андрія Антоненка “Ріффмастера”. Та про ймовірне повернення в Крим “на білому коні”.
Народившись в Росії, до 11 років Олексій жив у Казахстані, згодом приїхав в Україну, на Черкащину. Після закінчення школи в 1992 році вступив до Київського інституту ВПС. Вітчим був військовим, тож дитинство Никифорова фактично проходило на аеродромах.
У 1995 році молодого офіцера Никифорова відправили служити в Крим, на посаду командира взводу – викладача окремого навчального полку в Керчі. Саме в цьому місті військовий прослужив 18 років.
– Полюбив я це місто. Кращий, ніж Керч, лише Париж. І то лише тому, що я там не був, – жартує Олексій.
У 2003 році він був очевидцем подій навколо острова Тузла в Керченській протоці, коли Росія прагнула його присвоїти та почала насипати дамбу до нього з Краснодарського краю. Працюючи у три зміни, будівельники споруджували по 150 метрів дамби в день.
Никифоров входив до групи, яка чергувала на оперативному пункті управління – військові збирали інформацію для українських прикордонників про все, що відбувалося на Тузлі.
– Про Тузлу ми дізналися, коли до нас звернулася Державна прикордонна служба з листом, щоб ми надали можливість відправити на острів наш похідний автоклуб (ПАК-65/70). Він був у моєму розпорядженні. Автомобіль мав гучномовець, який дозволяв транслювати повідомлення на той (російський) бік. Прикордонники за допомогою цієї машини проводили заходи контрпропаганди, якими попереджали росіян.
Тоді, пам’ятаю, записав звернення й командувач ДПСУ, типу:
“Панове морські піхотинці Російської Федерації, не залишайте ваші сім’ї в заручниках Севастополя!”,
“Острів Тузла – українська територія” і тому подібне, – розповідає Олексій Никифоров.
Олексій під час технічного обслуговування похідного автоклубу ПАК-65/70, Керч, 2001 рік. Фото з архіву Никифорова
Під час загострення ситуації на Тузлі також перебували спецпризначенці-прикордонники під легендою змагань із рукопашного бою серед ДПСУ.
А на території військової частини, де служив Никифоров, були облаштовані вогневі позиції, розміщений реактивний дивізіон. Зброя була спрямована в бік РФ.
Працювала під час “тузлівських” подій і російська пропаганда проти України.
– У 2003 році дуже розганяли в ЗМІ РФ буцімто опитування про ставлення українців до того, що острів Тузла стане російським. Показували, в тому числі, фільм покійного Павла Шеремета, де він дещо відбілював дії Путіна. Неоднозначно все показували. Транслювалася риторика про те, що острів має стати півостровом у складів РФ. Було перекручування історії про те, чи був острів “подарований”, і таке інше.
Щодня росіяни возили каміння і бетон, інтенсивність руху вантажівок складала до 200 ходок за годину.
– По тій косі, яку вимостили й насипали росіяни в 2003 році, тепер стала дорога на Кримський міст. Вони вже тоді готувалися до цього мосту, я лиш тепер це усвідомлюю. Нічого не робилося просто так.
На той час і в тих умовах, на мою думку, військове та політичне керівництво України непогано спрацювало. Була реакція. Але росіяни зробили хорошу роботу над своїми помилками після 2003 року, на відміну від нас, і підготувалася до окупації вже всього Криму. Вони зробили все для цієї анексії, – вважає офіцер.
Керч – географічно найближче місто до Росії в Криму. Втім, у ньому не було військових частин РФ.
Але військові ЗС України тісно співпрацювали з росіянами. На навчання, скажімо, наші армійці заходили на полігон “Опук” біля Керчі, який контролювали російські військові.
Олексій Никифоров
Никифоров пригадує, що інтенсивність підготовки двох армій годі було й порівнювати.
– На навчання ми виходили раз на рік, протягом місяця, бо не мали достатньо пального. А росіяни як заходили на полігон у квітні, так виходили в листопаді. Не пам’ятаю жодного випадку, щоб ми приїхали на полігон, а там не стояв російський табір. Уже зараз я розумію це – з українських і російських військових намагалися штучно зробити псевдодрузів. Росіяни були з нами завжди поруч.
На параді 2010 року в Керчі (після указу Януковича парад у День Перемоги 9 травня проводили не лише в Києві, а і в містах-героях Одесі, Керчі, Севастополі – “Н”) коробку з 382-го батальйону морської піхоти ЧФ РФ із Темрюка вів той командир, який потім, навесні 2014-го, прийшов до мене у військову частину буцімто блокувати і викликав на переговори. І вони прийшли не як вороги чи противники – а вели себе як друзі, котрі прийшли до братів, захищати нас від радикалів, “Правого сектора” і кримських татар. Такий був їхній меседж, – згадує Олексій.
Офіцер пригадує, як у 2009 році американці пропонували створити в Старому Криму полігонну базу – як Яворівський полігон у Старичах на Львівщині. Штати готові були надати на це шалені гроші.
– Вони просто втомилися їздити до нас на навчання і щоразу купувати по аутсорсу душові кабіни тощо. Якби в Криму створили інфраструктуру, їм дешевше обходилися б щорічні візити в Україну. Це вигідніше, ніж привозити з Туреччини біотуалети. Краще один раз інвестувати, зробити базу підготовки, де можна було б проводити навчання.
Американці вже пригнали до Криму судна, великий корабель із резервістами-інженерами, щоби почати роботи. Але росіяни тоді прокачали ситуацію, й гібридними чи ІПСОшними (називайте, як хочете) методами розвернули ці кораблі.
Судно простояло два тижні у Феодосії. [Лідерка Прогресивної соціалістичної партії України Наталія] Вітренко та інші тоді влаштували акцію “НАТО – геть”. І все, кораблі вийшли з Феодосії. А американці хотіли всього лише допомогти нам збудувати для нас же базу підготовки, – згадує тодішній заступник командира 501 обмп з Керчі.
Никифоров зі злістю згадує тодішню українську оборонну доктрину, називає її “штучно сформованою та викривленою реальністю”:
– Нам завжди вкладали в голову на військових навчаннях чи заходах бойової підготовки: “Росія – союзник, НАТО – ворог, румуни – наступатимуть на острів Зміїний, кримські татари – незаконні збройні формування, які вже облаштовують схрони зі зброєю в лісах, в горах, у Бахчисараї, в Старому Криму, а Туреччина хоче анексувати Крим”. Це було легендою всіх військових навчань, відпрацьовувалося на всіх рівнях, аж до Міністерства оборони України. А життя показало, що все навпаки, – каже офіцер.
Никифоров вибачається, зокрема, перед кримськотатарським народом, в якому свого часу вбачав ворогів.
– Для мене УПА була “зрадники”, Мазепа – “зрадник”, кримські татари – теж “зрадники”. Це ті наративи, які нам давала радянська і російська пропаганда. І вони вплинули і на мене, – визнає Олексій.
Водночас агресивна російська пропаганда стала однією з причин, чому він вирішив вийти з Криму навесні 2014-го. Поворотним моментом для Никифорова став виступ Путіна на телебаченні:
– Він сказав, що “зелені чоловічки” – це не російські військові. А я ж знаю цих людей особисто: ім’я, по батькові, прізвище, звання. І це російські військові! Ми їх знали в обличчя. Коли Путін стверджував протилежне, я не міг усвідомити, як посадова особа державного рівня може так обманювати весь світ?
Я офігів. І “пуповину” з цими наративами я перерізав після інтерв’ю Путіна про те, нібито в Криму немає російських військових.
До мене родичі телефонували з Росії і повторювали у слухавку цю ж пропаганду – про те, що на півострові нема ніяких кадрових військових ЗС РФ. А я їм відповідав: “Невже вам видніше за три тисячі кілометрів, хто в мене стоїть під військовою частиною?!”
Олексій Никифоров після виходу з Криму
Уже після виходу з Криму Никифоров у Києві потрапив на виставку та фільм про Українську повстанську армію і “прозрів” остаточно.
Торік офіцер вступив до аспірантури й свідомо обрав для себе тему про УПА, бо хоче більше розібратися в цій темі.
Однією з причин, чому більшість українських військовослужбовців, дисклокованих у Криму, залишилися на окупованій території та перейшли на службу до РФ (а з 20 тисяч на материк вийшли тільки шість), тодішній “замполіт” батальйону Никифоров називає матеріальне забезпечення військових.
Тоді серед армійців побутувала меркантильна приказка: “Поганий той український офіцер, який не мріє стати російським контрактником”.
– Так, станом на 2012 рік мічман Чорноморського флоту РФ отримував на 1000 грн більше, ніж командувач Військово-морських сил ЗСУ в Севастополі – 16 тис. грн проти 15 тисяч. Командир взводу 810-ї бригади морської бригади ЧФ Росії мав приблизно 23-24 тисячі гривень, командир роти – 26. А я на посаді заступника командира батальйону – 3400 грн. Простий солдат строкової служби ЧФ РФ і то мав більше – 3500 грн, – наводить Никифоров статистику.
– Ми виглядали не дуже привабливо, і в очах проросійськи налаштованого цивільного населення в тому числі. В Севастополі зняти квартиру було нереально. Ти приходив до господаря, а тебе запитували, в якій армії ти служиш. Якщо в російській – отже, платоспроможний, – розповідає Никифоров.
За його словами, українським військовим у Криму три роки не видавали форму – її шили за власний кошт.
– Хто яку тканину знайшов – таке собі й пошив. Якось приїздив до нас начальник військ берегової оборони (тоді генерал-майор Ігор Воронченко – “Н”). Зустрічають командир батальйону і чотири його заступники. Генерал звертається до нашого командира і каже: “Саєнко, дивися: один, два, три, чотири, п’ять. Знайди хоча б одну однакову форму?” Бо ми всі були візуально різними. Тому росіяни перше, що зробили, після того як зрадники і запроданці підняли триколор – наступного дня загнали у всі військові частини [ЗСУ] вантажівки з новенькою російською формою й іншим речовим майном.
Це ще один доказ: у росіян все було заготовлено.
У Перевальному, пригадую, був один негідник підполковник, який спочатку казав, що стоятиме до перемоги і не здаватиметься, а коли одягнув російську форму, то заявив: “Тепер я відчув себе офіцером”.
Читайте також:
СБУ з нагоди свого свята “привітала” колишніх колег у Криму роликом “Пам’ятаємо про зрадників”
Командир 501-го батальйону морської піхоти Олександр Саєнко, на той час безпосередній командир нашого співрозмовника, у 2014 році зрадив присязі й обрав службу в РФ.
Никифоров пригадує, що доти в Саєнка не було якихось яскраво виражених проросійських поглядів. Немає інформації й про те, що Саєнко взяв певну суму за перехід на бік ЗС РФ. Але вже з першого дня перемовин з окупантами Саєнко, зі слів Никифорова, “дав слабину і готовий був одразу віддатися росіянам”.
Російські військові в Керчі на в’їзді на територію в/ч 501-го батальйону українських морпіхів. Фото Керч.ФМ
– Під час однієї з нарад, в ніч на 2 березня, в кабінеті Саєнка були я, головний старшина, розвідник, начальник штабу. Ми в той день дуже сильно з ним посварилися. В робочому кабінеті командира над його головою висіла клятва морського піхотинця в рамці під склом.
Ми цю клятву йому об стіл розбили й увіткнули два ножі в статут зі словами: “Ти збожеволів, частину здавати?!”
Він трусанув і більше нам не показував намірів, що готовий переметнутися. У той день ми вірили, що будемо стояти.
Олексій Никифоров пригадує ще один важливий момент, який вплинув на поведінку українських армійців у Криму:
– Приїхав на початку березня двічі міністр оборони Кузьмук (генерал армії Олександр Кузьмук, у 2012-2014 рр. – народний депутат від Партії регіонів, член комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони; очолював МОУ в 1996-2001 та 2004-2005 рр. – “Н“), у Перевальному зібрав командирів усіх військових частин Криму і з трибуни їм заявив: “Ви тут у чапаєвих не грайте. Один постріл у Сараєво призвів до Першої світової війни”. З якими думками поверталися після цих слів командири частин у свої підрозділи? Чи думали вони йти в атаку?…
Коли 19 березня Олексій Никифоров зайшов на заблоковану територію батальйону, йому сказали: “Командир здає частину і готовий запускати росіян”.
– Ми з ним у той день так посварилися, що я навіть за пістолет хапався. Мене російські полковники за руки тримали. Я говорив: “Не сорóм військову частину! Це ж батальйон морської піхоти, а ти здаєш підрозділ. Тебе ж не захоплюють, ворота не зносять, як?!”
Але вже 20 березня Саєнко, змовившись з іншими командирами боєготових частин (в містах Сімферополь, Бахчисарай, Перевальне), впустив росіян, і на території 501-го батальйону підняли російський прапор.
– За що я ще не можу пробачити командира частини: він спочатку зібрав усіх офіцерів у своєму кабінеті й почав опитування. Мовляв, від росіян надійшло три пропозиції. Перша: всі, хто хочуть піти на континентальну Україну – ніяких переслідувань не буде. Друга: хто хоче звільнитися – без питань, можна, в кого є право на пенсію – можна звільнитися, але треба перейти в російську армію. Третя: залишитись служити, тут буде окрема військова частина морпіхів із новим обладнанням, технікою, зброєю, класний штаб тощо. “Мені запропонували залишитися командиром частини – я дав добро, хто зі мною?” – питав Саєнко. І піднімав усіх по черзі. А вони: “Я з тобою, командир! Я з тобою!” Бо ж підлеглі завжди думають, що командиру видніше, у нього більше інформації і таке інше.
Піднімає мене: “Ти як, замполіт?” Я кажу: “А куда ви спішите поперед паровозу?”
Один підлеглий підскочив із місця і вигукнув: “А раптом паровоз піде поперед нас?”
Ушльопки…
Після переговорів з офіцерами Саєнко вишикував військову частину на плацу і так само запропонував: “Хто зі мною – на цей бік, хто в Україну – на той”. Просто тобі сцена з фільму “Черкаси”.
– Маю цікаве спостереження: там, де виходили на материк командири військових частин – там виходило й більше особового складу. У нашій військовій частині картина не відрізнялася від загальної ситуації на флоті: 1 до 5 (залишилося в Криму в п’ять разів більше військовослужбовців, ніж вийшло – “Н”).
10-15 осіб із нашої частини не захотіли служити ні там, ні там. Їм найгірше – бо в українській армії вони дезертири, і в російській – без документів, не закриті військові квитки тощо.
Із більш як 300 людей зі мною з Криму вийшли 64 військові, – розповідає “замполіт”.
Вербували росіяни і Никифорова.
– У день, коли росіяни вранці запустили техніку в нашу військову частину, я вже був не в штабі, а з тими побратимами, що хотіли виїхати з півострова. Мене викликали. Я зайшов у кабінет командира, Саєнка там не було. Сидів генерал Остріков, командир військ берегової охорони ЧФ РФ, поруч із ним у морській формі кадровик. І два бритоголових у шкіряних куртках. ФСБшники. Він (генерал Олександр Остріков – “Н”) мене запитує: мовляв, всі вже написали рапорти, а я досі ні, чому зволікаю? Я відповів, що вони можуть молодих дурити, а я вже старшого віку, 20 років вислуги, пенсія вже є. ФСБшники мене питали, чому я так поводжуся… А я їх запитав: “Панове офіцери, ви хотіли б опинитися на моєму місці?” Один із них усміхнувся: “Ні”.
Я вийшов із кабінету, пройшов по території військової частини – мені назустріч інші морпіхи, які не хотіли переходити на бік РФ, у них сльози на очах: “Замполіт, що відбувається? Чому, бл**ь?!” Я, зриваючи із себе шеврони морської піхоти, відповів: “Не знаю!”
Після цієї розмови ті військові, що залишилися вірними присязі, вирішили виходити з Криму.
А Никифоров визначився, що вже не хоче бути у війську: в російському – бо він туди й не збирався, а в українському – бо вже мав право на пенсію.
Четвер 20 березня, коли зрадники в його частині підняли російський прапор, Олексій пам’ятає достеменно. А в ніч із п’ятниці на суботу новинарі ТСН організували телеміст з окупованим Кримом. Запросили приєднатися через скайп і Никифорова.
– Я не знав, що серед запрошених – міністр оборони Ігор Тенюх. Він прийшов на ефір і почав розповідати, що в нього в Криму все під контролем, із кожним командиром телефонний зв’язок. Мені аж мову відібрало! Я йому спробував пояснити, що в мене офіцери рапорти в російську армію пишуть хором! А він каже, що в мене у військовій частині “погане виховання”, – емоційно розповідає заступник комбата по роботі з особовим складом зразка весни-2014.
Морпіх Каспійської флотилії РФ знімає герб України з трибуни на території батальйону, вже на фоні триколора. Цю фотку Никифоров я надіслав в студію під час суперечки з міністрмо Тенюхом
За кілька днів Тенюх подав у відставку.
– Перший, хто мені написав “смс-ку” після цього ефіру о першій ночі – командир моєї військової частини: “Тепер ти зрозумів, чому я прийняв таке рішення?” Він (Олександр Саєнко) мав на увазі, що київські генерали його “кинули”, і столиці було байдуже до Криму. Таке тоді було відчуття в багатьох. Нас поставили перед вибором: совість чи гроші.
Пригадує Никифоров ще один відеозв’язок із Києвом – за участю військових посадовців із Генштабу та міністерства, а також політиків:
– Зайшов якийсь високоповажний начальник і хвилин 15 верещав матом на своїх підлеглих, які подали йому не той папірець. А ми сидимо по цей бік екрану, в Криму, і думаємо: “…Твою дивізію, про що люди думають?! Тут уже Крим здали, а ви сидите і сваритеся за папірці?!” Мені було так соромно в той момент…
“Персоною нон-ґрата” у своїй військовій частині Олексій Никифоров став після випуску новин ТСН, де він коментував події в керченському батальйоні морської піхоти з проукраїнської точки зору.
Пояснював Олексій свою позицію і російським пропагандистським ЗМІ
“Я тепер розумію Степана Бандеру, стаю українським націоналістом… Росія пропонує більшу зарплату, але хіба все вимірюється матеріальними цінностями? Є ж ще й душа”, – казав етнічний росіянин Никифоров.
– Ми дуже не хотіли виходити з Криму із соромом. Ми хотіли вийти на материк як бойова одиниця, а не як біженці. З атрибутами, печатками, з архівом, а це 30-40 коробок документації, – пояснює Олексій. – Після одного сюжету про нашу військову частину на українському ТБ вранці мені подзвонили з невідомого номера: “Здрастуйте. Я виконувач обов’язків міністра оборони генерал Коваль”. Він сказав зібрати всіх, хто не зрадив присязі, і поспілкуватися через гучномовець. Сказав, що ми молодці, і порадив триматися. Я запитав його те саме, що й Тенюха: “Як виходити, адже люди хочуть служити Україні?”
Військовослужбовці 501-го батальйону морської піхоти ВМС ЗСУ покидають територію захопленої росіянами частини. Фото: kerch.com.ru
Виходили з Криму на початку квітня. За волонтерські кошти орендували фуру, завантажили туди майно. Вантажівка зробила круг по Україні, розвезла все до місць призначення. Із Цюрюпинська замовили ще автобус, плюс три-чотири легкові авто – поїхали разом із родинами, дружинами, дехто – з грудними дітьми.
На пункті пропуску під Армянськом, пригадує Никифоров, він домовився, щоб російські силовики перевіряли автобус не надто прискіпливо. На материку їх зустріла машина супроводу ВСП з Миколаєва.
Олексій Никифоров (зліва) із сином, 2014 рік. Фото: kerch.com.ru
– За день до від’їзду з Криму я сидів і дивився російські канали, бо українське ТБ не транслювалося, а інтернет я вже не оплачував. Лягаючи спати і наслухавшись пропаганди, з іронією кажу дружині: “Наташо, зупини мене, може, я щось не так роблю? Тут таке прекрасне майбутнє описують, якщо залишимося. А там, куди ми їдемо – не зрозуміло, що буде”. Дружина заперечила: якщо вже наважилися – треба їхати. Я їй дуже вдячний за це.
А були випадки, коли проблема вибору – виходити з Криму чи залишитися – руйнувала сім’ї.
Зараз на території військової частини, де служив Никифоров, немає батальйону морської піхоти, хоча окупанти в 2014-му й обіцяли. Там стоїть бригада залізничників і будівельників – тих, що споруджували Керченський міст.
Щодо офіцерів, які зрадили присязі й перейшли на службу в ЗС РФ, то, за даними Никифорова, багато з них уже позвільнялися. Решту командування порозкидало по гарнізонах всієї Росії, обґрунтувавши потребою в перепідготовці.
Зрадника Саєнка підвищили. Спочатку відправили в Феодосію в батальйон, згодом у Севастополі послужив. Зараз він – на Каспійському флоті.
– Тих командирів, які були “підсвічені” в інфополі під час окупації, Росія намагалася підвищити. Стороженко, командир 36-ї бригади, відучився в академії ГШ ЗС РФ і, як я чув, став заступником командувача Тихоокеанського флоту десь на Далекому Сході.
Читайте також:
86% росіян підтримують анексію Криму, – Левада-Центр
– Олексію, як на вашу думку, чи можна було тоді не допустити захоплення Криму російськими військами?
– Вважаю, переламати хід подій можна було ще 27 лютого, коли вони захоплювали Верховну Раду Криму. Вбити все в зародку.
Росіяни діяли рівно так, наскільки ми їм дозволяли. Якби тоді заблокували й зачистили це приміщення… Але ким зачищати? Цим не мала займатися армія, та й це не її функції. І ніхто не міг дати їй команду. Це мали робити СБУ, “Беркут”, міліція.
Тоді були всі підстави розстріляти захоплений парламент: хто ті люди, без форми і розпізнавальних знаків?
Але силовики, які це мали зробити, повернулися деморалізованими з Майдану, пройшли крізь “коридори ганьби”. Ніхто не хотів вступати в сутички з будь-якими протестувальниками і грати, як тоді вважалося, в політичні ігри.
Якби нам нинішні мізки та розуміння всієї ситуації застосувати в лютому 2014-го в Криму – все було би інакше…
Никифоров пригадує, що біля його військової частини була єдина залізнична гілка, по якій росіяни переганяли згодом техніку в Крим через поромну переправу.
– Якби знання – мої прапорщики за ніч розібрали б цю залізницю на металобрухт так, що її рік довелося б відновлювати. І поромну переправу можна було оточити й заблокувати. Все можна було зробити. Але не було команд і рішень.
Якби ми реагували на дії РФ – сценарій міг бути іншим. Реакції ж не було, і Росія діяла активніше.
Але Росія зробила всі передумови на півострові, щоб ми не ухвалили жодних рішень.
І не тільки Росія.
На той час була вбита (“реформована”) система продовольчого забезпечення ЗСУ за рішенням одного із міністрів оборони (Никифоров має на увазі Анатолія Гриценка, главу МОУ в 2005-2007 рр. – “Н”). Мало того, що військових почали годувати цивільні, по аутсорсу, так ще й була змінена система поповнення запасів продовольства. До реформи у військовій частині мало бути на 30 днів запас харчів. У 2014 році в моєму батальйоні був запас продуктів на три доби. Поняття “сухпайка” я не знав, хіба на міжнародних навчаннях така опція була. Нам привозили в целофановому пакетику дві банки консервів – і це називалося “пайком”.
Говорити про те, що прилетіли б десантники і всіх перемогли? Окей, а хто й чим їх годував би?..
Після виходу в Миколаїв Олексій Никифоров проводив рекрутингову кампанію для 501-го батальйону. А вже з вересня 2014-го по лютий 2016-го навчався в Національному університеті оборони імені Івана Черняховського в Києві. Після випуску був призначений на посаду начальника пресслужби в новоствореному Командуванні Сил спеціальних операцій.
Олексій Никифоров у лавах ССО
Це вже зараз у ССО є “наворочений” сайт, сторінки в соцмережах із десятками тисяч підписників. Коли починав працювати Никифоров – не було нічого, а його кабінет нагадував комірчину.
– Спочатку в пресслужбі, згідно зі штатом, було дві посади: я і мій помічник. Не існувало пресслужб у військових частинах ССО. Але я якось на ефірі “Армії FM” журналіст розповів, що має однокласника, який не проти служити в ССО. Я попросив його резюме. Бо до того в мене було два резюме від пенсіонерів. Запропонований новий кандидат був молодим десантником із потужним знанням англійської. Я показав ці три резюме командувачу – і так у мене з’явився мій нинішній помічник.
Зараз у наших частинах ми маємо групи зв’язків із громадськістю. Дуже надіємося, що в нас з’явиться пресгрупа і в навчально-тренувальному центрі, бо там завжди є що показати.
Андрій Антоненко – і музикант, і сержант-“піарник” ССО
Коли додалася сержантська посада – у групі просування ССО з’явився Андрій Антоненко “Ріффмастер”.
– За допомогою його концертів ми могли потрапити до нашої цільової аудиторії – військовослужбовців інших родів військ, поширювати наш матеріал.
На жаль, Андрюха зараз не з нами, але сподіваємося, що справедливість відновиться, він буде виправданий, повернеться, його робоче місце його чекає, – каже Никифоров.
Читайте також:
Командувач ССО Галаган прокоментував справу Антоненка
Перший командувач ССО Ігор Луньов одним із завдань пресслужби поставив просування рекрутингової кампанії для спецпризначенців, розповідає Никифоров.
– Такої функції немає в жодному іншому командуванні. Ніхто так не займається рекламою і популяризацією, як ми. Не хочу хвалитися, але за якістю друкованої та аудіовізуальної продукції ССО – трішки попереду. Бо в інших військових структурах цим займаються кадрові органи – тому в них і інший результат, оскільки кадровик не є фахівцем, скажімо, в дизайнерській галузі.
Сайт ССО розробляли волонтери.
Допомагали й досі допомагають країни-партнери – і фінансово, і менторською підтримкою. Так, нещодавно США передали пресслужбі ССО техніку – фотоапарати, відеокамери, ноутбук для обробки матеріалу, камеру GoPro та інше.
Андрій Никифоров за роботою
Читайте також:
Головний сержант ССО Сергій Шкодін: “морський котик”-вусань переміг смерть і формує хребет нової армії
Із партнерами в ССО відбулися вже дві інформаційні кампанії. Никифоров не для друку називає суми, які інвестують Штати в іміджеву привабливість ССО: цифри значні.
– Перша інфокампанія – “Стань бійцем нового формату” – тривала, на жаль, без нашого втручання. Мене попередили вже тоді, коли вона стартувала. Ми обґрунтовано показали партнерам дизайнерські недоліки тієї реклами – білборди, сітілайти. Вони відповіли, що просто не знали спроможностей нашої пресслужби. Та що готові співпрацювати (сміється).
Іншу інфокампанію, запущену кілька місяців тому, розробляли вже разом. Їхні гроші пішли на виготовлення та розповсюдження, а ми працювали над дизайном. Так ми зекономили кошти американських платників податків.
До речі, ми провели невелике дослідження: жоден із військових ССО, які прийшли на кваліфікаційний курс, не дізнався про ССО з білборда. Тому в цій інфокампанії ми вже не використовували такий вид реклами.
Читайте також:
11-й кваліфікаційний курс у Силах спецоперацій ЗСУ: випробування витримав кожен десятий
– Яка реклама найкраще залучає рекрутів до ССО?
– Найкраще впливає YouTube, інстаграм. Трохи менше – фейсбук. Великий відсоток – особисте спілкування.
Олексій Никифоров
– Бути пресофіцером у спецпризначенців, мабуть, важкувато. Потрібно приховувати обличчя військових, імена, зміст і результати бойових завдань. Яких ви бачите “трьох китів” комунікації в ССО – щоб і цільова аудиторія залишилася задоволена, і бійцям не нашкодити?
– Довіра, правда, якість.
Чому довіра? Ми проговорюємо зі ЗМІ завжди про безпеку військових. Я довіряю журналістам, а вони – мені. Так само це довіра з боку бійців. Під час зйомок буває, що у військового немає з собою бафа, який міг би прикрити обличчя. За роки служби вони вже впевнені в тому, що я не випущу матеріал, який дозволить їх ідентифікувати.
У нас напрацьована кількаетапна перевірка всіх матеріалів. Ми складаємо акти експертної оцінки на всі матеріали, які оприлюднюємо. Це не про бюрократичну тяганину, а для перевірки самого себе. Я можу щось не побачити, а служба охорони державної таємниці перевіряє всі відео буквально по стоп-кадру.
Щодо правди. Ми знімаємо все те, що відбувається з нашими воїнами – це їхнє спорядження, форма, дії. Якщо в кадрі гвинтівка “Баррет” – отже, вона в нас на озброєнні.
Інколи доводиться додавати чимало художніх моментів, щоб не полегшувати нашим недругам їхню справу.
Журналісти часто запитують про якісь подвиги, спецоперації, бойові вилазки. Я відповідаю, що якщо про спецоперацію почули – отже, це невдала операція. Десь, очевидно, був провал, якщо це стало публічним.
Фото: пресслужба ССО
Наші хлопці дуже не люблять славу. Бувають випадки, коли цю славу приписують собі інші підрозділи. Як, скажімо, було з розвідником ГРУ РФ Віктором Агєєвим, якого взяли в полон улітку 2017 року. У повідомленнях ішлося про те, що “підрозділ механізованої бригади взяв у полон російського розвідника”. Але все було інакше. Виходила наша група, було бойове зіткнення, в результаті якого вони (бійці ССО) взяли його в полон, провели первинний допит. Після цього через розвідку бригади передали у відповідні органи. І далі пішли виконувати завдання.
Всі ті, хто заслужив із наших – тихенько отримали свої нагороди, і все. Тільки через деякий час я дізнався, що то працював наш підрозділ.
Читайте також:
Російський найманець Агєєв отримав 10 років позбавлення волі
Схожа ситуація була під час визволення Травневого і Гладосового. Наша група зайшла, тихенько розмінувала всі підходи, працювала два тижні. Потім у населені пункти зайшла механізована бригада і “офіційно звільнила” ці два населені пункти.
Так, ССО потрібні для того, щоб забезпечувати перемогу “сухопутки”. Якщо буде перемога – це спільна перемога.
Олексій Никифоров під час курсів стратегічних комунікацій для пресофіцерів ЗСУ
– Чи відчуваєте інформаційне протистояння з російськими спецслужбами? Як це відбувається?
– Росіяни працюють настільки нахабно, що запустили свій “сайт ССО ЗСУ” раніше, ніж запрацював офіційний сайт ССО ЗСУ. Час та аналіз “поведінки” його модераторів привели мене до висновку, що за тим творінням стоять російські ІПСОшники, які працюють на ротаційній основі. Можуть рік нічого не видавати, а потім знову виходити в ефір.
Запустили псевдо-ФБ-сторінку-“дзеркало” Командування ССО ЗС України – але, щоправда, підписали її з помилками (сміється). Вони всі наші публікації просто перепощували собі. І коли зібралася б нормальна аудиторія – просували вже б свої наративи, вкиди.
Після того, як ми верифікували свою сторінку у ФБ – вони свою сторінку якось перейменували. А [фейковий] сайт ССО досі працює, його ніхто не блокує. У пошуковиках їхній сайт навіть першим за наш видавало.
Коли стартували судові засідання по Ріффу і я почав ходити на суди, на цих ресурсах виходили публікації про те, що, мовляв, ССО іде проти головкома Зеленського. Мовляв, Никифоров не згодний із державною політикою, тому і він, і Луньов проти Зеленського (сміється).
Також є кілька сайтів, які намагаються буцімто зливати інформацію про наших ІПСОшників, дискредитувати їх.
– Ви й надалі відвідуєте суди у “справі Шеремета-Антоненка”, є поручителем для обвинуваченого. Це лише ваша позиція щодо Ріффа? Чи всього командування?
– Із цим ніколи не виникало запитань – ні з попереднім, ні з нинішним командувачем ССО.
Олексій Никифоров поруч з обвинуваченим Андрієм Антоненком у залі суду. Фото з ФБ
Із 48 судових засідань в Печерському, Шевченківському і апеляційному судах я пропустив одне чи два засідань за певних обставин. І не пропустив жодного, де розглядалося питання зміни запобіжного заходу. На решті засідань суду я завжди присутній із клопотанням про взяття [Антоненка] на поруки. Командувач не заперечує. Суд розбереться в цій ситуації, я вірю. Якщо не перша інстанція, то апеляція, касація чи ЄСПЛ.
Читайте також:
Андрій Антоненко на суді: Ми не білоруси – нас не вийде поставити в стійло
Никифоров також розповідає, що Андрію Антоненку пропонували політичну кар’єру – стати депутатом, перебуваючи в СІЗО.
– Слава Богу, він молодець – сказав, що є військовим, і політика його не цікавить. Він відмовився, – ділиться Никифоров.
– До судових засідань над Ріффом я жодного разу не пошкодував, що переїхав на материк. Вперше це сталося в день, коли потрапив на апеляційне засідання, де Андрієві мали змінювати міру запобіжного заходу, але не змінили.
Тоді в мене закрався сумнів: який був сенс міняти Росію на Україну, якщо в Україні також порушують права людини, як і в РФ?
– Все-таки не шкодуєте, що не звільнилися зі Збройних сил, як хотіли навесні 2014-го?
– Перед виходом з Криму я думав, що звільнюся з армії, потім тихенько повернуся в Крим і спокійно собі там житиму. Але почалася війна, і питання про повернення в окупований Крим вже не поставало.
Совість не дозволяє звільнятися зі ЗСУ, поки триває війна.
Я служу вже 28 років. Поки що тримаюся, тримаю себе в формі. Крим повернемо – от тоді можна й на пенсію.
Олексій Никифоров
– Скільки ще керуватимете пресслужбою ССО?
– Я вже п’ять років на цій посаді. Це термін, який потребує вже ротації кудись. Або на іншу посаду в межах командування, або в структуру Генштабу чи Міноборони. Пропозицій поки не поступало (усміхається).
– Яка ваша місія на посаді начальника пресслужби?
– Я дуже хочу нашої перемоги над російським агресором. Дуже хочу, щоб Донбас і Крим повернулися в склад України. Дуже хочу, щоб на момент їхнього повернення я ще служив.
У Криму я сказав, що ми ще повернемося – але на білих БТРах.
Мав на увазі, що в рамках якоїсь миротворчої місії ООН. Думав, що на тих білих БТРах я буду одним із перших (сміється).
Дуже хочу, щоб військовослужбовці і цивільні не велися на російські наративи. Я вже отримав свою ін’єкцію в 2014 році від російської пропаганди. В ЗСУ є ще багато людей, які бачать Росію як колоса на рівних ногах. А я хочу, щоб ці ніжки колись підкосилися.
І я зараз служу в ССО, бо думаю, що коли ці ніжки підкосяться, то ССО будуть до цього причетні. Але казатимуть, що це не вони (сміється).
Олексій Никифоров
– У Криму маєте куди повертатись?
– Ну… В мене там залишилося дві квартири. Одну, барачного типу, мати купила біля військової частини за 700 доларів у 1999 році. Сусіди трохи її розграбували, зняли радіатори опалення, навіть штори познімали.
Інше службове житло отримав у 2012 році – 83 кв. метри з автономним опаленням. Робили ремонт – у коридорі, ванній, двох кімнатах. Залишалася кухня. Держава у 2015 році дозволила мені її приватизувати, оцінила в 14 грн 70 коп. Зараз я – власник майна в Криму за 14 грн! Продати її я не можу.
Квартиру в Києві поки не отримав, але грошова компенсація від держави за піднайом житла діє. Вже третій рік маю право на грошову компенсацію для отримання житла як УБД-ВПО. Рішення Солом’янської РДА є, а грошей немає.
Читайте також:
“Коли побачу в прицілі Миколу, який перейшов у Криму в ФСБ – буду стріляти”.
Велике інтерв’ю командувача ССО Григорія Галагана
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
