Головний сержант ССО Сергій Шкодін: “морський котик”-вусань переміг смерть і формує хребет нової армії

 

автор: Людмила Кліщук
фото “Новинарні” та з архіву Сергія Шкодіна

Цей чолов’яга має міцне рукостискання, армійську виправку та козацькі вуса.

– Я з ними ще з 1985 року! Дружина мене навіть не пам’ятає без вусів. Втрачав їх лише двічі – в Іраку та після важкого поранення на Донбасі, поки був без тями.

Так невимушено починає інтерв’ю головний старшина Сил спецоперацій старший майстер-сержант Сергій Шкодін.

У 53-річного воїна за спиною – миротворчі операції в Іраку, вишкіл “морських котиків” на острові Майському, бойові дії на Донбасі, важке поранення внаслідок обстрілу російськими “градами”, коли Шкодіна вважали зниклим безвісти, важка реабілітація, повернення у військо, опанування посади головного старшини нового роду військ.

У День сержанта Збройних сил України (18 листопада)Новинарня” розповідає детальніше про одного з бувалих діячів сержантського корпусу – а Сергій Анатолійович Шкодін протягом усієї військової кар’єри носить сержантські погони.

– Сержант у крові я! І ніким іншим себе не бачу, – каже він, вмощуючись на стільці.

Це розмова про бойовий досвід та цінності людини, яка причетна до становлення хребта української армії.

Без трьох місяців офіцер
та “привіт” від російських спецпризначенців

Сергій – етнічний росіянин.

– Я родом із Росії, але мої діти виросли та виховані в Україні, розмовляють українською краще, ніж я. Я пішов служити тій державі, де ростуть мої діти, де моя дружина працює, тут і я служу вірою та правдою своїй Батьківщині. Вже Батьківщині. Я пішов воювати за неї, і буду продовжувати, – розповідає Шкодін.

Головний сержант ССО Сергій Шкодін під час інтерв’ю “Новинарні

До армії Сергій потрапив ще за часів СРСР – у 1985 році на “строчку”. Відслуживши, вирішив здобувати офіцерські погони, вступив до Одеського артилерійського училища. Після закінчення навчального закладу, теоретично, Шкодін мав би отримати звання лейтенанта та посаду комвзводу в морській піхоті.

– У мене навіть є фото, де я сиджу в лейтенантській формі. Але в житті повороти різні бувають, і за три місяці до випуску мене відраховують із училища, хоча мій взвод був найкращим у дивізіоні.

Де зараз мої однокурсники? Один – вже Герой Росії, один із морського спецназу – капітан 1-го рангу, захоплював частину в нашому Криму в 2014 році, і мені “привіт” тепер передає. А в 2015-му я дізнався, що начальник артилерії “ДНР” – мій курсант, з яким я теж служив.

Майський. Вишкіл “морських котиків”
та “велике переселення” на берег

У 1999 році Шкодін прийшов служити в 73-й морський центр в Очакові на посаду командира відділення.

– Починав з острова ще, у моєму рідному спецназі! Це така моя-моя робота, – розповідає Сергій з азартом та теплотою в голосі.

У цій військовій частині він служив до 2016 року.

Сергій Шкодін (праворуч) під час служби в 73-му центрі в Очакові

Коли на острові Майському ще базувалася військова частина, Шкодін був старшиною загону бойових плавців. Згодом, коли частина перебазувалася в містечко, став старшиною загону підводного мінування.

Мій співрозмовник – очевидець того, як у “морських котиків” відбирали їхній штучний острів-плацдарм та переселяли на материк, в Очаків. Він досі він не в захваті від такого рішення  військово-політичного керівництва.

– Ми були незадоволені, коли перейшли на берег. Тут не було духу острова, присутності  Майського. Хто служив там – він мене зрозуміє. Берег і острів – це різні речі, для бойових плавців – це як небо і земля.

Читайте також:
Острів Майський: як штучний насип у Чорному морі став базою “морських котиків” ССО ЗСУ

Штучний острів Майський (на Чорному морі при вході у Дніпровсько-Бузький лиман), облаштований для потреб армії, з висоти пташиного польоту

Військових розмістили на території закинутого військового містечка, де перед цим розташовувався 550-й окремий вертолітний полк, передислокований раніше в Саки.

– Частину піднімали з нуля – точніше, те, що від неї залишилося. Бо про яку інфраструктуру можна говорити на території, яку покинув підрозділ? Ми ж і парашутисти, і під воду ходимо. У нас не було тоді майданчика, де тренуватися за напрямком парашутним – нас возили в Миколаїв, у “сімдесят дев’ятку” (79-ту окрему десантну-штурмову бригаду“Н”), де ми й тренувалися.

Я не можу запитати у співрозмовника про легенди, котрі чула про бойових плавців із Майського: чи правда, що вони були настільки витривалими, що могли запросто з острова доплисти до Очакова?

– Так, це історичний факт. У 80-х роках таке було. Розумієте, для бойових плавців діяв сильний, якісний відбір. Тому це непоодинокі випадки: бійці плавали в Очаків. Ніч, танці, дискотека, дівчата. Але на ранок вони стояли на шикуванні, наче й нічого не бувало.

Ірак. Перша співпраця з американцями – на рівних та на довірі

Головний старшина 73-го морського центру спеціального призначення брав участь в миротворчих операціях в Іраку в 2007-2008 роках. Там він уперше перетнувся із військовослужбовцями зі США.

Усі прапорщики ЗСУ, каже Шкодін, в Іраку кермували “Хамерами”. Українські військові ходили в колоні у супроводі з американцями.

– В Іраку з американцями ми працювали на рівних та на довірі стовідсотковій. Вони підбирали собі саме українських військових, щоб іти з нами в одній колоні.

В Іраку, до речі, я вперше побачив 20-річну американку в званні сержанта. Вона вела колону на відстань 20 км від бази. Це мене так аж зачепило – 20-річна, а вже молодший командир! – згадує Сергій.

В Іраку Шкодін вперше втратив вуса – побилися об заклад, чи залишиться він на другу шестимісячну ротацію в цій “гарячій точці”.

– Я дуже хотів залишитися, програв суперечку, залишився, вуса збрив, – сміється вояк.

Вдруге “змінити зовнішність” довелося, перебуваючи в комі.

Сергій Шкодін із вусами вже 35 років

Іловайськ. Старшина, який накриває собою солдатів

У 2014 році, з початком російської окупації Криму, старший мічман Сергій Шкодін у складі групи прикривав кримські перешийки, щоб унеможливити ймовірний прохід ворожої ДРГ. Їхня група стояла перед Армянськом.

Потім був Донбас у складі зведеної групи.

– Ми пішли під Іловайськ. Нас там і накрило. Хтось говорить, що “градами”, інші кажуть, що “ураганами”.

Завдання, яке перед нами поставили
– пробитися через окуповану територію –
ми виконали.

Забезпечили боєприпасами, харчуванням, зв’язком підрозділи, які були в оточенні. Ми повернулися на місце – і… Чи то нас здали, чи що… Але росіяни спрацювали сильно по нас: там стояли і “добробати”, і група з 3-го полку. Накрило, були втрати, – пригадує спецпризначенець.

Обстріляли підрозділи спецпризначенців 17 серпня 2014 року під Старобешевим – поночі, коли хлопці готувалися до сну. Армійці не були в засобах захисту. Шкодін віддав наказ усім сховатися в укриття, але сам не встиг.

– Коли обстріл почався, то командир був в одному місці, я – в іншому… Поруч були молоді бійці мої. Я зреагував так, щоб не зачепило молодших. Ліг на них, все на себе взяв.

– Ви накрили собою своїх підлеглих? – уточнюю в тодішнього головного старшини 73-го центру.

– Так, але я не роблю з цього героїзму якогось. То молоді пацани були, 20-літні. Один, до речі, продовжує служити в 73-му центрі, в іншого завершився контракт і він звільнився зі ЗСУ.

Під час атаки росіяни під Старобешевим загинув командир 73-го центру капітан 1-го рангу Олексій Зінченко. Був ще один “200-й” і “300-ті”.

– Загинув один боєць, який другу Чечню пройшов, а куля піймала під Іловайськом, – опускає очі долу Шкодін.

Після того обстрілу його кілька днів вважали зниклим безвісти чи загиблим.

“Почав вчитися ходити й розмовляти з нуля,
щоб повернутися в ЗСУ”

Сергій Шкодін отримав вогнепальне проникаюче черепно-мозкове поранення, куля влучила в ліву лобову область. Медики діагностували забій головного мозку 3-го ступеня, субарахноїдальний крововилив, вогнепальне поранення грудної клітки справа, осколкове поранення крила правої клубової кістки, проникаюче осколкове поранення черевної порожнини з множинними пораненнями тонкого кишечника.

В голові залишилася куля, яку неможливо дістати, щоб не завдати шкоди ще більшої.

8 вересня 2014 року Сергій був удостоєний ордену “За мужність” III ступеня. У шпиталі пораненого спецпризначенця нагороджував тодішній командувач Військово-морських сил ЗСУ Сергій Гайдук.

Поранений Шкодін під час нагородження

Після поранення воїн тривалий час перебував у комі. Успішною реабілітацією завдячує дружині Аллі, з якою вже 31 рік разом.

– Чому я був все-таки піднятий на ноги? Бо мене дружина виходила. Коли я був лежачий, наче колода, з нуля вчився ходити та розмовляти, дружина мене підтримувала, як підтримувала дружина [Героя України Ігоря] Гордійчука. Моя Алла так само мені допомагала, вона зі мною все пройшла: і злети, і падіння.

Нова посада в нових ССО

Поновився шкодін на службі у 2016 році – у своїй військовій частині, на тій же посаді, повернувся в Очаків.

– А потім головний старшина ЗСУ [Олександр] Косинський подзвонив та запропонував нову посаду. Тим паче – новий рід військ, але мій, війська спецпризначення. Прийшов у Командування ССО – а командувач [Ігор Луньов], виявляється, – командир взводу з мого училища, з одного дивізіону. Я був у п’ятій батареї курсантом, а він командиром взводу в четвертій. Пам’ятаю старшого лейтенанта в ньому, а через стільки років побачив генерал-майором!

А тепер от новий командувач прийшов – теж із нашим спецназом мав справу. Генерал-майор Галаган починав із 50-го навчального центру спеціального призначення. Теж наша, спецназівська душа. Приємно…

На посаді головного старшини Сил спецоперацій Шкодін – із грудня 2016 року.

Головний сержант ССО Сергій Шкодін під час інтерв’ю “Новинарні

Його робочий кабінет рясніє атрибутами морського спецпризначенця – вимпели, брелки у формі ласт, кажанів, морських коників. Поруч – сувенір від головного старшини ССО Литви, отриманий торік.

Того ж 2019 року головний старшина ССО Шкодін як інструктор взяв участь у міжнародних навчаннях “Сі бриз”, під час яких українські “морські котики” працювали пліч-о-пліч з болгарськими колегами.

На стіні в кабінеті Сергія – великий плакат-схема, який показує рівні підготовки сержантів.

Шкодін пояснює, наскільки важливо попрощатися із совковими прапорщиками та мічманами в ході реформи сержантського корпусу – і документально, і ментально.

– Ми відходимо від розуміння колишнього прапорщика – “онучі-будівництво-цвяхи-рубероїд-цегла”. Зараз сержант – це людина, яка займається повністю адмініструванням. Тобто він дивиться, куди послати солдата на навчання, щоб поставити його згодом на посаду. Сержант може підказати командиру, які в цього бійця якості варто розвивати тощо, – пояснює Шкодін.

Головний старшина ССО не приховує – починав ще з лав радянської армії, але зараз сам же вибиває цей “совок” з українського війська, створюючи та шліфуючи новий сержантський корпус.

Як виходець із військ морського спецпризначення, Сергій Шкодін все-таки особливо вболіває за морську компоненту ССО: пригадує, як у 73-го центру були свої кораблі для забезпечення водолазів. Зараз цього немає.

– Але мені приємно усвідомлювати, що командування береться відновлювати і морську, й авіаційну компоненти ССО. Спорядження в “морських котиків” буде нового зразка, зовсім нове, все старе виходить із ужитку, – тішиться Шкодін авансом.

На власному прикладі пояснює, як сержант, комунікуючи з найвищим офіцером, може мати вплив на рішення у війську:

– Мені приємно, коли командувач мене чує та прислуховується – так було з Луньовим, так є зараз із Галаганом. Відчувається результативність, коли я підійшов до генерала з питанням проблемним, озвучив його, а через тиждень це питання, яке стосувалося наших військ, вирішилося. Відчуваєш свою користь. Я стараюся виправдати свою довіру.

Збори старшин і сержантів ССО. Головуючий – Сергій Шкодін, на передньому плані. Фото: Новинарня

Один із основних принципів, які сповідує на посаді головний сержант – людиноцентричність в роботі з особовим складом.

– Я любив та люблю роботу з людьми, інколи – з “важким” особовим складом, в якого, можливо, кульгає військова дисципліна абощо. Але саме тому саме з ними цікаво працювати, а не з “ботаніками”. В спецназі не повинно бути “ботанів” – мають бути трохи авантюристи, шибайголови, “безбашенні”, але на яких можна покластися, думаючі. І мені цікаво та є з ким працювати.

– На ваш погляд, цей “хребет нової армії” – сержантський корпус – формується не занадто повільно?

– Повільно, але формується, іде вперед. Головне – не стояти на місці. Нехай маленький крок – це вже добре для нас.

Совдепівська система ламається.
Важкою працею, але ламається.

Ми вже ближче стали до країн НАТО. Допомагають іноземці дуже. Литовці нам нещодавно сказали, що наші інструктори настільки добре підготовані, що їм (литовцям – “Н”) в Україні, грубо кажучи, нічого робити. Бо наші хлопці підходять із сенсом до того, що роблять: вони ж і повоювали на Сході, і повчилися в іноземних інструкторів – виходить унікальний “національний продукт”, вони вже й когось іншого можуть навчити.

Головне – рухатися. Бо будь-який застій – це вже автоматично повернення до совковості, все заглохне. А ми ж почали.

Читайте також:
Сержантська реформа на прикладі Сил спецоперацій: “мама-тато” для солдата за прикладом НАТО


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.