автор: Катерина Стулень
фото автора та надані героями статті
Вже минуло сім років, як Росія окупувала Крим. Цього дня, 18 березня 2014 року, Володимир Путін у Великому кремлівському палаці підписав незаконний акт анексії українського півострова. Нині в Криму вже ходять до школи діти, які народилися під окупантами.
В українському суспільстві досі багато хто впевнений, що синьо-жовтий прапор над Кримом спустили без жодної боротьби. Це не так. Звісно, простіше бути патріотом у Києві, коли поряд на Майдані сотні тисяч однодумців, у Львові, Чернігові чи Дніпрі. Це неможливо порівняти з кримськими реаліями, де проукраїнські активісти і кримські татари десятиліттями жили під психологічним пресингом, а місцеві органи влади одразу стали опорою окупантів. Хай там як, у Криму було багато патріотичних громадян, які ризикували здоров’ям та життям, організовували мітинги, протидіяли російській пропаганді та бойовикам із “кримської самооборони” – і словом, і кулаком.
“Новинарня” зібрала історії чотирьох кримчан, які боролися за Україну у 2014-му та які продовжують свою війну зараз.
Наші герої мають різні думки – хтось впевнений, що півострів тоді можна було відбити. Хтось вважає, що в тих реаліях півострів уже неможливо були вирвати з пащі “старшого брата”. Проте всі вони впевнені, що в Криму чекають звільнення. І кожен із наших героїв готовий боротися заради української перемоги.
Сергій Вікарчук народився на Житомирщині. Але його родина була змушена переїхати до Криму, в кращий клімат, бо малий Сергій хворів на бронхіальну астму. Вікарчук досі говорить, що Крим врятував його.
“Я був чиновником невеликого рангу в Євпаторії – відповідав за туризм у міській адміністрації. Звісно, хотілося поїхати на головний Майдан до Києва. Але тоді в родині було дуже скрутно з фінансами. Ми щойно придбали маленьку квартирку, жили на невеличку зарплатню. Та й мені, як держслужбовцю, було заборонено брати участь у протестах. У Євпаторії свій Майдан організовували біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Я туди приходив на вихідні, під виглядом, ніби просто прогулююсь парком. Хоча всі й так знали мою проукраїнську позицію”, – згадує Сергій.
Сергій Вікарчук під час інтерв’ю. Фото: Катерина Стулень / Новинарня
На євпаторійському Майдані збиралося по кілька десятків небайдужих.
“Ви уявіть сміливість тих, хто приходив! Одного разу, коли вже починалася окупація, ми з родиною і друзями прийшли покласти квіти до пам’ятника Шевченку. У цей момент під’їжджає чотири чи п’ять авто із бритоголовими пасажирами. Тобто хтось із сусідньої висотки побачив і “настукав” про “бандерівців”. Безумовно, ми одразу розійшлися. Битися не було сенсу – зі мною діти, а “тітушок” занадто багато”.
Місцева влада, яка була повністю підконтрольна Партії регіонів, ще до російської окупації намагалася придушити проєвропейські зібрання. Все частіше траплялися випадки нападів і побиття.
У лютому побили православного священника УПЦ Київського патріархату о. Ярослава, коли він ішов на місцевий майдан.
“Тоді почали з’являтися листівки із портретами тих, хто виходить на проукраїнські акції. Їх називали “бандерівцями” й “фашистами”. Серед них було і моє фото. В соцмережах вказували наші адреси, де ми працюємо, в який садок ходять наші діти тощо. На тих сайтах активно обговорювали, якими маршрутами я ходжу та як би мене спіймати і побити”, – розповідає Сергій.
Він щодня змінював маршрут із дому на роботу й назад. Щоб якось замаскуватися, змінив зачіску, відпустив бороду. У туфлі клав ножик на випадок нападу.
“Я щодня отримував погрози. Понад усе за все боявся за дружину і двох маленьких доньок, – зізнається Вікарчук. – Якось дружина вирішила взяти участь в акції солідарності з Євромайданом, де дітки малювали квіти. Мені передали: якщо вони підуть на ту акцію, їх закидають камінням. Я тоді сказав дурницю, що ми всі живемо в невеличкому містечку, і якщо ви покалічите чи вб’єте мою родину, я просто вас заріжу. Після цього мої знайомі, які мали проросійські погляди, попередили, що зі мною планують покінчити. За мене хотіли взятися люди з організації “Пуск”, куди входили відставні “беркутівці”, проросійські особи. Власне, вони перші почали захоплювати Євпаторію. Я зважив на дружні поради і став дуже стриманим”.
На початку березня, коли на півострів уже зайшли російські війська – почалася явна пряма окупація, Сергій і його знайомі почали звертатися до українських військкоматів.
“Тоді в мене була команда із 30 чоловіків. Це були освідченні люди, активні, які полюбляли ходити в гори. Нам була необхідна зброя. Ми розповіли у військкоматі, що готові оборонятися, тримати підходи до міста. Я впевнений, що кримські татари стали б поряд, щоб відстояти Євпаторію. Потім з’ясувалося, що військовий комісар уже тоді почав працювати на росіян. Військові чекали наказу, якого не було.
Відбувався якийсь фарс. Армійці з місцевої ракетної частини викликали поліцію (!), щоб правоохоронці відганяли російських “кізяков” і божевільних бабусь, які штурмували їхню частину.
За цим натовпом стояла вантажівка з російськими номерами. Машину поставили кузовом до воріт, а всередині кулемет”, – згадує Вікарчук.
Українська демонстрація жінок у Євпаторії, 8 березня 2014 року. Фото: Євромайдан SOS
Коли оголосили про так званий “референдум”, Сергій не міг повірити в абсурдність того, що відбувається.
“16 березня я з родиною пройшовся по так званих “дільницях”. Народу було небагато – алкоголіки й бабусі, які прийшли пригоститися безплатними бутербродами і горілкою. Ось і всі виборці, – згадує Вікарчук. – Цифри, яку назвав Путін (97% голосів за приєднання до РФ), точно не було. У нас в Євпаторії і раніше приходило хіба 20-30% на вибори, а тоді було набагато менше”.
Читайте також:
Другі роковини референдуму. “В кримському суспільстві панує страх”
Після “референдуму” Сергій почав обговорювати з дружиною виїзд із Криму. Лишатися на півострові було дуже небезпечно.
“Я почав розсилати резюме куди тільки міг – Київ, Львів, у всі регіони, навіть відправляв у Донецьк. Роботи не було. Ще пів року нам довелося жити в окупації. Коли Росія всіх почала змушувати отримувати російські паспорти, тоді ми з дружиною в один день зібрали валізу, взяли по іграшці донькам – їм тоді було два і чотири рочки – і покинули Крим”.
Родина Вікарчуків, як десятки тисяч інших родин, виїхала в невідомість. Попереду були нелегкі випробування, пошук роботи і життя в хостелі.
“Усе ніяк не вдавалося знайти роботу, гроші закінчувалися, ми вже навіть почали думати, щоб повернутися. Та я ж у Криму накоїв ще деяких речей, і якби повернувся, то, напевно, пішов би по зонах. Може, колись розповім, але не зараз. Що саме?.. Якщо коротко, то передавав інформацію про події в Криму на материкову Україну. Багато корисного зробив для України. Як мені потім повідомили, перед моїм від’їздом уже готувався пакет документів, щоб притягнути мене до відповідальності за російськими законами”, – розповідає Вікарчук.
Зрештою євпаторійцеві вдалося влаштуватися у Києві на Перший національний телеканал у комерційний відділ.
Тоді вже повним ходом йшла війна. Сергій зізнається, що серце краялося від кожної новини про загибель наших воїнів на Донбасі. Хотів піти на фронт. Але тоді тільки він міг заробляти, дружина Оксана мала глядіти дочок.
“Після боїв за Дебальцеве (січень-лютий 2015 року – “Н”) я прийшов додому і сказав, що більше не можу, – згадує Сергій. – “Письменники, музиканти – всі там, а я що, не можу туди піти?! Я маю бути там!” І тоді дружина вже підтримала мене.
Не повірите, якраз у цей момент прийшов дільничний із повісткою в армію. Від радості я аж затанцював! Я відчув, що я потрібен своїй країні”.
Сергій поїхав на фронт зв’язківцем у складі 21-го батальйону тероборони “Сармат”, сформованого переважно з мешканців Херсонської області (тепер – 21-й окремий мотопіхотний батальйон у складі 56 омпбр). Потім став гранатометником і стрільцем. На війні отримав позивний “Євпаторія”.
Сергій Вікарчук у лавах Збройних сил України
“Для багатьох військових було дивно бачити на фронті кримчан. У суспільстві почала вкорінюватися думка, що всі кримчани – “зрадники”. Коли дізнавалися, звідки я, то часто дивувалися, що я говорю українською”, – згадує Вікарчук.
Він ділиться надзвичайною інформацією: “Родичі й друзі відправляли мені з Криму пакунки на фронт. Все було – і викрутки, і труселя, провізія. І обов’язково дитячі малюнки. Все це роздавав у підрозділі, щоб вони знали, що в Криму є патріоти, які підтримують нашу армію”.
Зараз Сергій розвиває свій власний туристичний бізнес, ростить дочок. І мріє бути в підрозділі, який звільнятиме Крим.
“Я хотів би захистити тих кримчан, які не підтримали окупантів, але не мали змоги виїхати. І не дати уникнути відповідальності тим, завдяки кому Росія змогла анексувати Крим”, – говорить Євпаторія.
Читайте також:
“Батьки в Сімферополі не знають, що я на війні”.
Як Сергій на Донбасі воює за Крим
“Крим можна було відбити! Я в це вірю досі. Але проукраїнські сили тоді не змогли мобілізуватися”, – говорить організатор Євромайдану в Сімферополі Андрій Щекун, на той час – директор інформаційного видавничо-виробничого центру “Медіа-Крим”, редактор незалежної газети “Думка”.
Андрій Щекун під час інтерв’ю. Фото: Катерина Стулень / Новинарня
Він був одним із перших, хто збирав у Криму мітинги за європейський вибір у 2013 році, і став одним із перших полонених у російсько-українській війні, що почалася з окупації півострова.
“Коли російська пропаганда почала лякати кримчан “фашистами” і “бендерівцями”, ми були готові до цього. Такі ж самі методички проросійські сили використовували ще під час Помаранчевої революції у 2004 році”, – згадує Андрій.
24 листопада 2013 року великий мітинг за євроінтеграцію відбувся на Європейській площі в Києві, і того ж дня кримчани разом зі Щекуном вийшли з аналогічними гаслами під стіни Ради міністрів АРК.
“Звичайно, нам намагалися завадити – був організований проросійський мітинг на підтримку Митного союзу, який намагався нас заглушити. Це був перший проросійський мітинг в Україні задовго до київських “антимайданів”. Нас було декілька сотень, а з іншого боку – кілька тисяч. Як годиться в таких випадках, на проросійську акцію привезли бюджетників, – розповідає Андрій Щекун. – Тоді ми довго біля Ради не залишалися, через годину пішли колоною до представництва президента України в Криму. А коли бюджетникам дозволили розходитись, чимала їх частина приєдналася до нас. І поки ми дійшли до представництва президента, наша колона збільшилася майже до тисячі”.
Євромайдан у Сімферополі став щоденним. Люди, хай і небагато, збиралися хоч на одну-дві години після роботи. Інколи до десяти людей, інколи – до сотні. За словами Андрія, головне було – показати рішучість кримчан.
Мітинг у Сімферополі 9 березня 2014 року в Сімферополі. Фото: RFE/RL
“Проти нас були організовані та профінансовані проросійські сили. З початку грудня в Криму з’явилися групи “НОД” (“Народное освободительное движение”), а вже з січня в громадському транспорті почали крутити ролики про “зрадників Криму”, де були портрети проукраїнських активістів. Серед них була і моя фотографія. Тоді вже масово розклеювали листівки із нашими фотографіями та підписами, що ми “працюємо на ЦРУ”. Співорганізатору Сергію Ковальскому розбили вщент машину. Стало небезпечно виходити на акції, бо проти нас постійно збиралися агресивні представники руху “Русского единства” чи комуністи. Іноді наші кілька десятків активістів мусили стояти в їхньому оточені”, – розповідає Щекун.
Він нагадує важливу деталь: коли українським активістам загрожувала реальна небезпека під час мітингів, їм допомагали футбольні фанати. У Сімферополі це були “ультраси” ФК “Таврія”.
“Коли нас оточили, я зателефонували знайомим з “ультрас”. Дуже швидко нам на допомогу прибігли 20 хлопців міцної статури.
“Російська община” й міліціонери були в щоці! До мене один із міліціонерів підійшов, питає: “А хто це?” “Наші. І зараз ще сотня таких же буде тут. Хочете крові? Буде вам кров!”
Тоді наші противники злякалися і відступили”.
Сімферопольські активісти намагалися побувати також на головному Майдані в Києві. Перша поїздка відбулася одразу після побиття студентів. Хоча вже з початку грудня виїзди на материкову частину країни контролювалися.
“Був випадок, коли ми скинулися грошима, щоб поїхати в Київ максимальною групою наших активістів. Назбирали десь на чотири десятки квитків. Але коли я вже оплатив і мені касир простягнув у віконце квитки, якийсь чоловік вихопив їх і втік. Я впевнений, що це було сплановано, може, за нами слідкували, а може, касирка повідомила. Був ще випадок, коли ми два автобуси найняли, щоб організовано поїхати до Києва. Та багато не проїхали, як раптом майже всі колеса полопалися. Звісно, що і це було заздалегідь організовано”, – говорить Андрій.
На головний Майдан країни кримчанам частіше вдавалося пробитись невеличкими групами. Останнього разу Андрій із побратимами був на Майдані 19 лютого. Поїзд прибув у Київ якраз після розстрілу Небесної сотні…
“Коли ми прийшли на Майдан, застали вже, як складали тіла вбитих активістів. На київському Майдані постійно відчувалася сила від людей, а в той день – біль”, – згадує Щекун.
Через день вони повернулися до Криму. Готували масштабний мітинг – адже автономією вже ширилися чутки про “референдум”. Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров надав інформацію про те, що кримська влада має намір 26 лютого проголосувати за зміну територіального устрою, щоб дати Росії можливість поглинути півострів.
“Тоді ми провели наймасштабнішу за весь час акцію і не дали цьому здійснитися. А 27-го на вулицях Сімферополя з’явилися “зелені чоловічки”, – зітхає Щекун.
Кримчани були розгублені й налякані. На той момент Андрій уже відправив родину до родичів на материк, а сам переховувався в мисливських будиночках із Сергієм Ковальським.
“На нас полювали. За Сергія давали 10 тисяч доларів. Він був бізнесмен, і проросійські сили вважали, що саме він фінансує наші акції. А мене? Напевно, просто вбити хотіли“, – просто каже Щекун.
Уже під час окупації Андрій проголосив на мітингу Всекримську українську раду, до складу якої увійшли кілька громадських організацій – для захисту інтересів кримських українців.
Мітинг у Сімферополі 9 березня 2014 року біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Фото: RFE/RL
Незабаром колаборанти його таки схопили. Як згадує наш герой, на 9 березня, 200-річчя Тараса Шевченка, під пам’ятником Кобзарю в Сімферополі готували масштабну акцію. Друзі з Києва передали потягом пакунок з українськими прапорами. На вокзалі Андрія схопила “Самооборона Криму”, його передали у відділок міліції. Окрім Щекуна, там тримали ще кілька десятків кримчан із проукраїнськими поглядами.
Читайте також:
В окупованому Севастополі на букети “для Шевченка” пропонували знижку в 50%, – ЗМІ
“Мене катували – били, підключали до струму, різали, стріляли з травматів та тиснули морально. Намагалися вибити якусь інформацію про співпрацю з “Правим сектором” і хто нас фінансує. Вони не вірили, що люди можуть самі вийти на Майдан. Тепер я знаю, що в підвалі нас допитували Гіркін і Безлер (Ігор Гіркін “Стрєлков” та Ігор Безлер “Бес” – російські диверсанти, які організовували силове захоплення адмінбудівель у Криму та на Донбасі, були лідерами терористичних угрупувань – “Н”). Їх називали “спецами”. Ми нікого не бачили через замотані очі, але чули російський акцент. Вже тоді були і чеченські найманці”, – згадує ті дні Андрій.
Андрію допомогло триматися те, що його родина була далеко. Але деякі під тортурами ламалися. Так, серед полонених вирахували українського “крота” – молодого одесита, якому вдалося під прикриттям потрапити до лав російської “самооборони”.
“Його Максимов звали. Після Криму він пішов воювати на Донбас проти росіян. Там і загинув”, – говорить Андрій.
“У тому підвалі був ще один, який, навпаки, підтримував анексію. Юра їхав у Крим допомагати росіянам. Але на вокзалі його прийняли за члена “Правого сектору”. Йому під час тортур відрізали вухо і прострелили ноги. Пізніше він мені зізнався, тортури його протверезили. Тоді він погрожував, що помститься росіянам. Після того я про Юру нічого не чув”, – каже Щекун.
Читайте також:
“Межа очікування”: в Києві показали фільм про долю українських полонених та зниклих безвісти на війні
У полоні він перебував 11 днів. 20 березня Андрія та ще 48 кримчан обміняли на одного ГРУшника, якого спіймали в Миколаївській області. Так Щекун виїхав на материк і з’єднався з родиною.
“Я не вважаю себе вимушеним переселенцем. Я депортований! Мене насильно вивезли з Криму росіяни.
Та якби вони тоді знали, хто я, то, напевно, живим би не вийшов із того підвалу. Тепер це можна говорити – я голова кримського осередку ОУН. Про це знали наші СБУшники, але, напевно, їм вистачило розуму не передати мою справу російським “колегам”. Це мене врятувало”, – розкриває свою таємницю Щекун.
Націоналіст Андрій Щекун на мітингу в Криму
До Організації українських націоналістів (“мельниківської”) він вступив ще у 1993 році під час навчання в університеті. Участь в ОУН (м) Андрій не афішував. Із членами осередку зустрічалися зазвичай у бібліотеці.
Також у 90-х та 2000-х роках він був активістом кримських філій студентського братства “Зарево”, Української студентської спілки, Народного руху України. Разом із дружиною розвивав кримський “Пласт”, був головою кримської організації “Молодого руху”, надалі – членом Української народної партії, заступником голови “рескому” УНП.
ОУНівець Щекун був прихильником освітньої українізації, робив ставку на школярів. І йому це вдавалося – так, у бахчисарайській школі Андрій ініціював відкриття української вертикалі від 1-го до 11-го класу.
Така просвітницька діяльність забезпечила достатньо охочих батьків, які хотіли, щоб їхні діти вчилися українською мовою. Із кожним роком у Криму більшало проукраїнськи налаштованих людей. Доки не сталася окупація-2014.
Андрій Щекун із кримськими школярами
Тепер Андрій продовжує боротьбу за український Крим в інформаційній площині – він головний редактор видання “Кримська світлиця“, курирує сайт “Голос Криму”, представляє Крайову раду українців Криму (КРУК), виступає ініціатором різних проукраїнських акцій та рухів.
“У 2014-му провели перший з’їзд вимушених переселенців із Криму, у 2015-му був другий. За допомогою громадськості відпрацювали план стратегії деокупації Криму, який був затверджений на парламентських слуханнях у 2016-му. Ми постійно працюємо над тим, щоб не дати забути про кримчан в окупації”, – говорить Андрій Щекун.
Читайте також:
РНБО ухвалила Стратегію деокупації та реінтеграції тимчасово окупованого Криму
Він один із тих, хто не вірив, що в Криму можна обійтися мирними акціями під синьо-жовтими прапорами. Данило Новицький забезпечував охорону активістам Євромайдану в Сімферополі, а пізніше – військовій частині ЗСУ під час її блокади російськими окупантами.
Данило Новицький “Борода”
31-річний чоловік зараз живе у Києві. Друзі його знають за позивним “Борода”, який він отримав на фронті на Донбасі. А народився Данило в українській родині в Криму і все життя до окупації прожив на півострові.
“Для мене ніколи не стояло питання, чий Крим. Я з того покоління, яке виросло зі знаннями, що Крим – то є частина України. І ніколи не звертав уваги на те, що говорили “совки”. Моє середовище було патріотично налаштоване, тому я не відчував якогось негативу до проукраїнських настроїв. Уже з підліткового віку був членом різних патріотичних організацій. А почалося все з організації “Пора” ще за часів Помаранчевої революції”, – починає розмову Данило.
Однак, на початках Новицький не підтримував Євромайдан. Данило тоді не хотів, щоб Україна вступала у якийсь союз до інших держав – ні до ЄС, ні до Росії.
“Я б хотів, щоб моя країна була цілком незалежною і розвивалася самостійно. Але мій батько був активним учасником Євромайдану в Сімферополі. Тому я з побратимами брав участь як силове крило – ми забезпечували захист учасникам мітингів, разом з “ультрас” допомагали нашим майданівцям”, – розповідає Данило. З його слів, тоді в Криму “вже почала відчуватися агресія щодо проукраїнських людей – напевно, вже “розкачували” ситуацію”.
Після побиття студентів на столичному Майдані він почав часто їздити до Києва.
“У Криму протести виглядали зовсім по-іншому. У них було два прояви. Перше – це мирні мітинги. Переважно в них брали участь кримчани середнього віку. Вони до останнього вірили, що зможуть мирними протестами захистити Крим і свої домівки. А з іншого боку були ми – молодіжне крило. Ми намагалися не світитися за можливістю. Наша задача була стати на перешкоді іншим групам молодиків, які мали проросійські погляди.
Тож активне протистояння в Криму почалося раніше, ніж у Києві”,
– каже Данило.
Обидва молодіжні середовища – і ті, що підтримували Україну, і їхні проросійські антагоністи – переважно знали один одного.
“Сімферополь – доволі компактне місто. Ми ж із ними ходили в одні школи, одні спортивні секції, в одних парках пиво пили. Тому, коли почалася Революція Гідності, кожен знав, хто з іншого боку барикад.
Проукраїнських хлопців було доволі багато, і ми були серйозніше налаштовані, ніж вони. Тому на етапі мітингів, ще до лютого, коли з’явилися “зелені чоловічки”, нам вдавалося стримувати їх. Тоді ще вистачало декількох телефонних розмов і зустрічей із тими, хто не розумів. Але коли вони відчули, що їх підтримує Росія вже відкрито, то стали нахабніти. Хоча ми не пасували – трималися один одного і давали відсіч, як могли”, – згадує Данило.
На початках Новицький та його побратими навіть їздили до Києва одними автобусами із проросійськими “тітушками”. Виїхати з півострова було важко, силовики намагалися не випускати проукраїнських людей.
“Часто організовували поїздки автобусами для підтримки “Антимайдану”. Ми записувалися в “тітушки” і так діставалися до столиці. Ті, хто дійсно їхав підтримати режим Януковича, знали, що ми не поділяємо їхніх поглядів. Але мовчали. Я ж кажу, що Сімферополь – доволі невеличке місто, всі один одного знають”, – пояснює Данило.
“Думаю, ми б могли впоратися із ними, якби Росія не почала завозити своїх людей”, – переконаний активіст.
На головному Майдані України Новицький вступив у ряди “Правого сектору”. Вже тоді розумів, що треба діяти організовано. Він бачив, що система так просто не відступить, але вірив, що Україна переможе.
“Я бачив ту потужну силу. Люди в Криму підтримували Україну. Коли Янукович утік, Майдан переміг. Ми тоді з Майдану до Криму повернулися на такому позитиві! Одразу навідалися в ті бари, де збиралися проросійські “опоненти”, і розігнали їх. Не забули “нагадати” нашим міліціонерам, кого вони мають захищати та кому вони присягали. Але, на жаль, “братній народ” ніяк не хотів відпускати і визнавати поразку”, – говорить Борода.
За його словами, перших “казаков” завезли з Росії. По всьому місту почали з’являтися листівки із портретами проукраїнських кримчан, яких у тих листівках називали “терористами”. Серед них був портрет і Данила.
“У місті вже почали з’являтися незнайомі обличчя, почали надходити погрози. За себе я не боявся, але першими вивіз батьків. Мій батько – Євген Новицький – не приховував свої погляди і писав постійно в соцмережах на підтримку Майдану. У нього було багато читачів, він був небезпечнішим, ніж я, тому на нього стали полювати”, – розповідає Данило.
Після штурму Верховної Ради Криму росіянами 27 лютого 2014 року події стали розвиватися стрімко. Кримчани дезорієнтовані, окупанти глушили зв’язок.
“Після штурму телефон майже не ловив сигнал, телевізор показував погано. Я жив у центрі Сімферополя, побачив у сусідньому дворі групу міліціонерів. А ті, хто мешкав десь на околиці, взагалі могли не знати нічого. Окупанти сплановано підійшли до анексії. Тільки в мій Сімферополь направили близько 16 тисяч силовиків”, – розповідає Данило.
Російські “казаки” біля будівлі кримського уряду, 9 березня 2014 року. Фото: RFE/RL
Новицький і його побратими миттєво зреагували на появу загарбників. Навіть намагалися полювати на “зелених чоловічків”, але ті діяли професіонально і постійно ходили по двоє, а інша пара була десь неподалік.
“Десь на вулиці їх вихопити було нереально. А під військовими частинами вони були дуже стримані. Напевно, у них був наказ не вестися на провокації. Тоді більша загроза була від так званої “самооборони Криму” і завезених із Ростова “казаков”. Вони виконували всю брудну роботу і нападали на кримчан, – пояснює Борода. – Серед таких угрупувань ми бачили місцевих і до них навідувалися додому, щоб вправити мізки“.
У той час Данило вже не з’являвся вдома. Переховувалися по знайомих або під кінець вже майже жив біля військової частини морпіхів, яку вони з друзями охороняли.
“Нам вдалося тримати, умовно кажучи, 100 метрів біля частини, і завдяки цьому морпіхи не були у повній блокаді. Їм могли підвезти воду, харчі тощо, – згадує Борода. – Потім почали говорити, нібито українські військові здалися одразу. Не скажу за інших, але наші сімферопольські морпіхи трималися до останнього. Офіцерський склад майже весь був дуже рішуче налаштований відбиватись, готувалися до реальних боїв”.
Читайте також:
Олег Сенцов: Зараз якщо ти розмовляєш російською – підтримуєш цим ворога. ВЕЛИКЕ ІНТЕРВ’Ю
Морпіхи готувалися тримати активну оборону – розставили міни по периметру ППД, снайпери стояли на своїх постах цілодобово в повній бойовій готовності.
“І це при тому, що екіпірування наше явно програвало тому, яке було на “зелених чоловічках”. Наші на те не зважали і хотіли битися!” – згадує Данило.
До того часу кількість людей, які підтримували Росію, зросла, “їх вистачило, щоб зробити потрібну картинку”.
“Спочатку всюди звучало на кшталт: “Ми не українці, ми – кримчани!” І коли у свідомості людей відокремили від України, було простіше ширити наративи, що кримчани – то росіяни. Та маса, для якої важливий тільки холодильник, за цими лозунгами пішла. Власне, нимиі вдалося маніпулювати. Їм обіцяли ту ж ковбасу по 2,20, вищі пенсії, зарплати. І люди побігли… Але ніхто в Кремлі не планував робити з Криму квітучий сад. Росії треба було лише перетворити півострів на військову базу“.
“Не думаю, що якби ми почали війну на півострові, то Росія відступилася б. Можливо, склалося б усе по-іншому, можливо, було б ще гірше, ніж сталося. Але Росія не заспокоїлася б. Он подивіться на Грузію. Хтось її питав, що хотіли грузини? [Росіяни] зайшли, повбивали людей і забрали частину території”, – проводить паралель Борода.
Одразу після псевдоререндуму Данило виїхав із півострова. Йому було небезпечно залишатися там.
І буквально з Криму Новицький потрапив на початок війни на Донбасі. Через те, що виїхати до Києва було дуже складно, Данило з друзями вирішили добиратися через Донецьк.
“У той день, коли ми прибули, відбувалися перші штурми адмінбудівель у місті. Тоді ми одягли георгіївські стрічки, щоб дізнаватися інформацію зсередини силових угрупувань. Усі думали, що ми кримчани, які підтримали анексію і тепер приїхали підтримати “ополченців”. А ми “зливали” отриману інформацію в Київ”, – розповідає Данило.
Читайте також:
Дудаєв в інтерв’ю 1995 року:
Росія планувала ввести війська в Крим одразу після війни в Чечні. ВІДЕО
Він до останнього не вірив, що на Донбасі буде війна. “Що там давити тих “ополченців”? Ми могли б їх задавити. Це доволі успішно й робили. Доки Росія не почала вводити техніку і військових”.
У Києві Новицький приєднався до перших добровільних бойових загонів. Хлопці, яких називали “чорними чоловічка”, озброювалися, їздили на підтримку майданівцям у Харків. Також планували підготуватись і поїхати до Криму.
Данило Новицький – боєць “Азову”
“Але мені передали, що російська влада оголосила мене в федеральний розшук. Це перекреслило будь-які спроби потрапити додому. Там лишалася вагітна дружина. Вона сподівалася, що якось усе владнається. Не хотіла лишати дім, рідних. Але зрештою вона виїхала теж. Я тоді був уже на фронті в складі батальйону “Азов”, – говорить Данило.
Читайте також:
“Ми вже звикли робити неофіційну роботу на передовій”.
Як артилерист-розвідник Юра з “Азову” воює за рідний Донбас
На фронті Новицький отримав дві серйозні контузії. Зараз він продовжує боротьбу за Україну, готуючи рекрутів.
“Тільки не називайте мене ветераном. Ми станемо ветеранами, коли переможемо Росію. А це обов’язково станеться”, – додає “азовець” Борода.
Доля журналістки, маркетолога і кулінарної майстрині Леране Хайбуллаєвої схожа на долі тисяч інших кримських татар. Вона народилася в Узбекистані, в родині депортованих із Криму. Але з самого дитинства дівчинку виховували з думкою про повернення. І воно сталося в червні 1988-го.
Леране Хайбуллаєва. Фото: Катерина Стулень / Новинарня
“Вісім років мені виповнилося на борту літака, коли ми летіли додому. Повертатися чи ні – питання ніколи не стояло. Але в Криму ми будували життя з нуля, ніхто не допомагав житлом чи роботою. Мама хотіла жити в місті, але кримських татар не прописували в містах. Ми оселилися в селі Павлівка Джанкойського району. Вже пізніше переїхали в Сімферополь”, – згадує Леране.
Після окупації, вже з власною маленькою дитиною на руках, Хайбуллаєва буде змушена залишити Крим – через тих самих російських окупантів, які в 1944 році насильно депортували з півострова її пращурів.
“Коли почався Майдан, в Криму люди стали на свій страх і ризик виходили на площі. Я була в декреті, нещодавно втратила в автокатастрофі чоловіка, сестра і мама також постраждали в ДТП, і бабуся була прикута до ліжка. Я гляділа синочка і вдома намагалася заробляти на життя. Фізично вже на акції протесту не вистачало сил, – говорить Леране. – Я не горіла бажанням бути активісткою, але й осторонь стояти не могла. Ми пильно слідкували за подіями в країні і дуже переживали. Все змінилося після того, як зник Решат Аметов”.
Читайте також:
Президент присвоїв звання Герой України кримському татарину Решату Аметову,
якого росіяни вбили в березні 2014-го
Решатова родина жила неподалік від дому Леране. Його вся вулиця знала, бо, на відміну від інших сімей, у яких із дітьми гуляли переважно матері, зі своєю донечкою гуляв винятково Решат. Він весь час проводив зі своїми трьома дітьми.
“Моя історія пов’язана із долею Решата і його родини. Він хотів щось робити, казав дружині, що піде в військкомат. 5 березня він вийшов з одиночним протестом до Ради міністрів Криму і більше не повернувся. Вже біля обіду стало зрозуміло, що з ним щось трапилося. Бо в його сім’ї було заведено, щоб усі один одного попереджали, де вони і коли будуть. А телефон Решата не відповідав. Я досі не можу забути, як побачила його дружину Заріну. Вона бігла вулицею, затуляючи рукою рот, щоб не розридатися вголос, – згадує Леране. – Усі кинулися на пошуки Решата. Я на своїй сторінці висвітлювала кожен крок, закликала підтримати пошуки. На мої пости відгукувалися люди з усієї України та з-за кордону…”
Решат Аметов із дітьми
Щоб якось зарадити Заріні, Леране замість неї спілкувалася із журналістами та громадськістю, розклеювала на вулиці портрети зниклого чоловіка, робила сюжети на каналі ATR.
Решатів брат Рефат навіть ходив до російської “самооборони” – просити, щоб віддали Решата.
Стало відомо, що Аметова викрали саме представники так званої “кримської самооборони”, які діяли разом з окупантами. Відеокамери зафіксували, як вони силоміць посадили чоловіка в автівку та вивезли в невідомому напрямку.
За день до псевдореферендуму, 15 березня, за 60 кілометрів від Сімферополя знайшли труп. Не було ніяких сумнівів, що Решата катували – на тілі були численні різані рани, очі виколоті… Решат Аметов став одним із перших жертв окупації Криму-2014.
Леране продовжувала писати про родину закатованого Решата, про його дітей, про те, що відбувається на півострові. Як Росія встановлює авторитарний режим та як нещодавні прихильники “триколору” розчаровуються у владі Кремля.
“Мене переважно читали українці з материкової частини. Мої пости були важливі тоді – щоб люди знали, що Крим не “здавали”, що тут чекають на Україну, – говорить Леране. – Звісно, таких, як я, блогерів шукали. Але мене не вирахували навіть мої два сусіди-СБУшники, які перейшли на бік окупанта і стали працювати в ФСБ. Може, тому, що мене знали за прізвищем чоловіка – Козакевич, а в фейсбуці я була Хайбуллаєва. А може, знали, та не здали мене. Адже всі сусіди, якщо щось ставалося, то бігли по медичну допомогу до моєї мами”.
“Майже два роки я прожила в окупації. Багато росіян стали приїжджати до Криму на відпочинок чи взагалі на постійне місце проживання. Вони щиро дивувалися, чому це місцеві пручаються і не радіють поверненню в “родімую гавань”. Спочатку я намагався пояснити хоч на пальцях – як би вони це не називали, це просто крадіжка в масштабах цілої країни. Ніхто не хотів чути й розуміти”, – говорить жінка.
Зрештою на початку 2016-го Леране виїхала з Криму. А перед цим знищила свою сторінку в соцмережі, щоб її не схопили на кордоні чи не постраждали батьки, які лишилися на півострові.
Леране Хайбуллаєва у кримськотатарському вбранні. Фото з ФБ
“Моя рідня була категорично проти виїзду з Криму. Адже Росії тільки цього й треба. З таких міркувань там лишилося чимало наших людей. Їх змусили взяти російський паспорт, вони мусять заробляти рублі, але не підтримують окупанта.
Поки що вони мовчать. Але коли настане час і Україна прийде звільняти Крим, вони стануть тією силою, яка зсередини допомагатиме. Я це точно знаю!
– впевнена Леране. – Знаєте, в моєї мами завжди була розвинута інтуїція, її відчуття не підводили. І ось вона відчуває, що перемога України почнеться не з Донбасу, а саме з Севастополя. Поразка РФ буде там, де й почалася її агресія”.
Читайте також:
“Відіб’ємо Донбас – візьмемося за Крим”.
Як воює, тримає рамазан та служить Україні кримський татарин Алім Керімов
Зараз Леране Хайбуллаєва мешкає в Ірпені під Києвом, ростить сина і мріє про свій бізнес. У неї вже було невеличке кафе, куди приходили з усього Ірпеня по свіжі янтики й чебуреки. Але, на жаль, карантин все перекреслив.
Леране – активна учасниця та організаторка різних акцій на підтримку кримчан. Вона прагне, щоб українці не забували тих, хто загинув в окупації. Та що в Криму чекають на звільнення.
“Зараз час, коли українці та кримські татари відроджують і закріплюють свою самоідентичність. Ми боремося на всіх фронтах – на Донбасі, в інформаційній площині, культурній, гастрономічній. Ось ресторатор Євген Клопотенко взявся нарешті поставити крапку в питанні, чий борщ. Так і я хочу довести, що чебурек – то суто кримськотатарська страва. Це дійсно так. Він народився у Криму”, – говорить Леране.
Читайте також:
Кримська татарка Леране Хайбуллаєва в День кримськотатарської кухні готує сарму.
І мріє, щоб чебурек внесли до списку ЮНЕСКО
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
