автор: Дар’я Бура
фото з ФБ Володимира “Мірона”
Шість років тому на Донбасі почалася війна. 6 квітня 2014-го озброєні бойовики захопили будівлю Донецької облдержадміністрації, наступного дня там проголосили “суверенітет ДНР”. 13 квітня українська влада почала антитерористичну операцію.
Багатьом мешканцям Донеччини й Луганщини довелося брати до рук зброю, щоб відвойовувати власний дім у місцевих декласованих елементів, терористів та російських окупантів.
Донеччанин Володимир із позивним “Мирон” розповів “Новинарні” про початок війни в рідному місті, вибір сторони місцевими жителями, про партизанів, сепарів і п’ять сортів ворога, про те, як українська армія ледве не взяла Донецьк, та про свій бойовий шлях у лавах батальйону МВС “Дніпро-1” та в Збройних силах України, із солдатів в офіцери.
“Задача номер один на 2014-2015 рік була виконана нами всіма, хто воював – “русскій мір” фізично не пройшов далі. Задача номер два, яка залежала від політиків і влади, не виконана – “русскій мір” пройшов в інформаційному полі”, – каже лейтенант запасу.
Колишній підприємець, Мирон, на відміну від багатьох солдатів, не лише розповідає те, що бачив, а й систематизує, аналізує та робить висновки.
До війни я був абсолютно цивільним приватним підприємцем, займався будматеріалами, а в 2014-му бізнес закрився.
Ще в січні-лютому (до розстрілів в Києві на Інститутській) так гостро це питання не поставало. На початку березня, пам’ятаю, ми прийшли на український мітинг у Донецьку і зрозуміли, що нас зараз зімнуть. Туди навезли тисяч десять дебелих хлопців з області, а нас було кілька сотень. Вони були “сині” в хлам. Поки вони їхали, їм ставили ящик горілки в автобус. Була така схема – їм ставлять нормові за зміну на заводі, де вони нібито виходять в “упряжку”, але вони замість цього їдуть на мітинг.
Люди, які знали один одного не один рік, вже не розуміли, хто за кого — хто за “бандерівців”, хто за “наших”. Мої працівники, наприклад, говорили: “Тебе знаємо 15 років як розумну людину, ти все правильно говориш, але ми за своїх”. Хто ці “свої”?
На мітингах ми зберігали обличчя, а наші опоненти їхали вбивати. Коли вбили Дмитра Чернявського (13 березня 2014 року донецький “свободівець” загинув від ножового поранення, охороняючи український мітинг від тітушок – “Н”), я бачив, як притискали до автобусів, а потім автобусами вивозили. І міліція нічого не робила.
У мене не виникало питань, що Донецьк – українське місто. А в травні я зрозумів, що просто так це не закінчиться, треба щось робити.
На початку травня я побачив, як із супермаркета “Амстор” біля мого будинку в Донецьку вийшли три озброєні пістолетами чеченці – по-бойовому, кожен контролював свій сектор. Одразу помітно, що люди воювали. Вони підійшли до віджатої машини Hyundai Santa Fe без номерів. Старший відкрив передні двері – я побачив, що там стояв автомат.
Що робили ці три джигіти далеко від свого дому, в Донецьку? Вони приїхали вбивати і воювати.
Тоді я вперше зрозумів, що починається війна. А ще раз – коли за 300 метрів від моєї роботи вбили людину.
Я тієї весни спостерігав, моніторив ситуацію і відшуковував людей, які йшли партизанити. Мене просто бісило, що сам я нічого не можу зробити – бо до червня ходив на милицях. Мав перелом ноги.
Так нікого не знайшов. Це мене дуже сильно тиснуло, пригнічувало. Саме тому в червні 2014-го я поїхав у Дніпро і пішов у батальйон “Дніпро-1” (добровольчий підрозділ особливого призначення, створений у квітні 2014 року в структурі ГУ МВС України в Дніпропетровській області; до його складу входила рота “Донецьк-1” – “Н”).
Люди поділилися на два табори. Меншість дуже тішилася приходу “русского мира”, частково на той час уже до нього приєдналася, брала безпосередню участь у мародерствах, грабунках, або ж люди були родичами таких мародерів. І була більшість, яка з жахом розуміла, що відбувається щось неможливе, страшне. І що це точка неповернення.
Напруга в Донецьку висіла така сильна, що її можна було їсти ложкою. Дуже густа. І щодня вона посилювалася. Тим більше, що події лише підштовхувало до цього. Більшість людей почали виїжджати з міста.
Ті, хто не надто вирізнявся розумом, обговорювали різноманітні чутки. Їх було багато, і божевільність деяких була такою неймовірною… Багато хто вірив їм, бо хотіли вірити. Ті, хто більш тямущий, обговорювали новини.
Мої почуття були змішані і переважно негативні. Своїм знайомим, які дивилися в інший бік, я логічно пояснював, що буде далі. Вони мені вірили, але все одно хотіли Росію. Цей тупізм мені був незбагненний. Люди погоджуються з моїми аргументами (на користь України – “Н”), але при цьому хочуть, щоб була Росія.
Терористи “ДНРівського” батальйону “Восток” на тих самих КамАЗах
Я бачив сині КамАЗи (батальйону бойовиків “Восток”), які зайшли – в них було забагато жителів Кавказу. Висипали з машини, почали смалити в небо. Бабулі підбігали, їх хрестили. А ті з нерозумінням дивилися, бо мусульмани ж.
Тоді все навколо грабувалося. Спочатку пограбували фірми “Оболонь”, “Чернігівське”, “Київ Конті”… А потім уже всіх, у кого не було “криші”. Це відбувалося щодня.
“ДНР” не була монолітною, в неї входило багато різних груп: ахметовські, російські, нохчі. У виконкомі на різних поверхах сиділи різні “денеерівці”. Коли “бомбанули” гіпермаркет “Метро”, ахметовський “Восток” приїхав через два-три дні, там був такий кіпіш…
Розграбування гіпермаркета “Метро” в Донецьку, травень 2014
Одним із знакових моментів стало пограбування салону Nissan. З нього бойовики вивезли 15 машин. Частину потім повернули за гроші, а частину залишили собі. З ночі до обіду ця новина облетіла місто, і наступного ранку всі автосалони були зачинені й пусті.
За ніч з Донецька вивезли всі автомобілі. Ті, що дорожчі вивозили на спеціальних машинах. А щоб вивезти дешевші, наймали водіїв. Машини йшли на Дніпро, Запоріжжя, Київ. Це сталося посеред тижня.
А за вихідні вивезли всі майданчики з автомобілями, де стояли “ГАЗелі”, ГАЗи, ВАЗи, ті автомобілі, які здавали на реалізацію. Викликали господарів і просили забирати, бо ніхто не міг нести за це відповідальність. По всьому місту масово віджимали машини. Це теж був серйозний, знаковий момент, який показував цілковиту відсутність влади і свавілля. Відтоді в Донецьку почалося цілком інше життя, не таке, яким воно було до цього.
Читайте також:
Як Луганськ у 2013-2014 роках чинив опір “русскому міру”: спогади учасниці
Перші немісцеві з’явилися у Донецьку в лютому. Тоді вони були лише в центрі, їх привозили, це була “тітушня”.
Відрізнити їх було легко по двох речах: по говору, який був конкретно російським, із характерними аканням, розтягуванням. І вони були повністю дезорієнтовані в місті, не знали банальних речей, які знають місцеві. Вони постійно шукали обмінники, де можна було рублі поміняти на гривні. Вони як з’являлися, так і зникали, бо їх возили автобусами і вони “каруселлю” “працювали” по Донецьку, Луганську та Харкову.
Уже в квітні-травні почали приїжджати інші. Це були озброєні люди, які потихеньку накопичувалися в місті. На кінець весни в Донецьку вже було багато озброєних людей. Звісно, тих, хто мав слов’янську зовнішність, було складніше відрізнити від місцевих. Та й не надто хотілося говорити з людьми, які мали в руках зброю.
Із приїжджих дуже сильно вирізнялися нохчі (чеченці). Їх було досить багато, і вони впадали в око. Але на блокпостах я їх не бачив, вони машини не кошмарили, а перебували осторонь і підходили пізніше. Який же джигіт опускатиме себе до стояння на блокпосту? Він буде мародерити вже відмародерене.
Чеченські бойовики батальйону “Восток”, весна 2014. Фото: PAP/EPA
Згодом у чеченців з’явилися місця, де вони розміщувалися. Це були віджаті частини Нацгвардії. По місту вони переміщалися на віджатих машинах, порушували всі правила дорожнього руху, закон для них неписаний. Якщо хтось не пропускав – могли розстріляти машини, побити, вбити. Їх боялися.
Місцевих на той момент в “ополченні” було не так уже й багато. А ті, що були, займали якісь найнижчі ланки. До місцевих “ополченців” ставилися і тоді дещо презирливо. Не зважаючи на те, що вони пішли ніби воювати, робити цього вони не вміли, на відміну від тих, хто приїхав із Росії.
Всі, хто приїхав із Росії, пройшли чеченські війни. До того ж з обох боків. Тому росіяни і нохчі трималися дуже віддалено одні від одних.
Те, що Донбас може стати майданчиком для війни Росії проти України, було зрозуміло задовго до 2014 року. В кінці нульових у нас організовувалося щось на кшталт “Донецької республіки” (проросійська організація з такою назвою – “Н”), але на ті мітинги тоді ніхто не зважав. Я знаю забагато людей, які і до війни були за Росію.
У мене була велика злість на всіх озброєних. Так званих “ополченців” і приїжджих. Мене дуже пригнічувало почуття безвиході, я не знав, що робити. Спав по три-чотири години на добу через нерви. Поки не вирішив йти воювати, всередині творилося безладдя. А коли сів в поїзд і поїхав у Дніпро, стало легше.
Я йшов на війну саме для того, щоб звільнити Донецьк. Це було моїй основним бажанням. Наша 5-та рота так і називалась — “Донецьк”.
Нас ротний на Піски повів, щоб зайти в Донецьк, але не вийшло. Після аеропорту стало зрозуміло, що це все, Донецьк у руках ворога.
Але наші дійшли майже до центру, залишилося кілометри три. Вся ця “еліта ДНР” завантажила сумки з грошима і чкурнула в “ЛНР”.
І потім хтось дав наказ відступити в аеропорт.
Мені досі дуже цікаво – хто?
Тоді могли взяти Донецьк, і він залишився б українським. Але все пішло не так.
І друге питання, чому колони Гіркіна не розстріляли [під час переходу зі Слов’янська в Донецьк]?
Я на той час уже воював у “Дніпрі-1”. Ми бачили, як ця колона зайшла в місто. В Донецьку нікого не було. Його можна було взяти.
Читайте також:
Забутий бій під Пісками: історія однієї поразки вересня 2014-го
Мирон у складі батальйону “Дніпро-1” біля Донецька, 2014 рік
У “Дніпро-1” я почав оформлюватися в червні. Разом із полігоном це зайняло місяць. 23-го числа ми виїхали в Донецьку область, у Курахове, а 24-го – заходили в Піски. Там стався перший мінометний обстріл, перше зіткнення.
З автомата я почав стріляти через декілька днів, але перші міни прилетіли в нас 24 липня 2014 року.
Моя позиція в Пісках – “Альпініст”. Від неї до Донецька було метрів 700. А до мого дому – кілометрів 13. Навпростець пішки можна було б дійти за дві години.
У “Дніпрі-1” я прослужив два роки. У 2016-му пішов у ЗСУ. Там достатньо швидко отримав офіцерське звання і став офіцером управління артилерійського дивізіону.
У 2014-му ми зітнулися з мобілізованими. Тоді було багато БК, палива і зброї. Решта – амуніція, спорядження, техніка – у плачевному станіо.
Армійці, які не надто хотіли воювати, дивилися на “правосеків” у Пісках, і це бажання в них з’явилося. Ну, і додавався азарт війни. У нас (добровольців) було більше бажання, а в них (кадрових військових) – більше знань і досвіду. І ми мінялися один з одним. Вони нам досвід і БК, а ми заряджали цих хлопців патріотизмом.
Якщо спочатку вони хотіли просто повернутися додому,
то потім бажали повернутися з перемогою.
Бойове братерство – це не пусті слова. Люди діляться всім, їдять з однієї миски, і коли хтось “з них “трьохсотиться” чи “двохсотиться” – це важкі почуття.
Крім патріотизму, великим почуттям була помста. До того ж, помста чужим – проти нас стояли росіяни.
Звісно, спочатку ми боялися їх. “Красная армия всех сильней” – тиснуло на нас, ми справді думали, що вони сильніші за нас. Але досить швидко цей міф розвіявся. Там теж звичайні люди.
У ДАПі ми побачили, що вони запросто кидали піхоту на кулемети, без підтримки танків чи артилерії, навіть без мінометної підтримки. Тоді наші їх викошували.
Ще більше впевнилися в тому, що “російська міць” – це міф, після того, як поспілкувалися з хлопцями з інших секторів.
У росіян працює стереотип, мовляв “бабы новых нарожают”. “Ополченців” кидали вперед, як м’ясо, і ніхто їх потім не витягував.
У середині січня, коли ще морози стояли,
нам реально було страшно – ось усе розтане, і почнеться епідемія.
Тому що їхні трупи лежали, і ніхто їх не прибирав.
Наприклад, на Савур-Могилі м’ясорубка була сильніша. Так, по часу вона тривала менше, ніж ДАП, але Савур-Могила переходила з рук в руки кілька разів і наших сил було менше, ніж російських (на той момент російська армія вже підійшла, а це була панівна висота). Там псковських десантників поклали дуже багато. Вони без бронежилетів, без касок ішли на кулемети. Показували свою баладу, мовляв, “ми десантура, ми сильні”, але кулі байдуже, хто ти.
“Казак Бабай” (Олександр Можаєв) зрештою втік назад у Росію
Якщо поділити ворога на так звані різновиди, то найслабші противники, як згодом вияснилося, – це казаки. Вони справжні карателі, добре б’ють усіх нагайками і шомполами, але воювати не вміють зовсім.
Нохчі (чеченці) мають непоганий воєнний досвід, вони вміють воювати. Але якщо є можливість не воювати, а мародерити чи просто сидіти без діла (за умови, що в рідному аулі про це ніхто не розкаже), то вони й не воюють. А навіщо підставлятися під кулі на незрозумілій, далекій війні.
Місцеві сепари, за незначними винятками, звичайні люди – чому навчили, так і воюють.
Найкращими солдатами виявилися колишні російські військові, які років п’ять чи сім років тому були звільнені, а зараз повернулися до армії і прийшли в батальйони до бойовиків. Ці люди пройшли не одну війну, вони спеціалісти. З ними було складно.
І кадрові військові РФ, які також були спецами із досвідом війни.
Рятувало те, що спочатку російська армія заходила і виходила, її приховували. Строковиків взагалі небажано відправляти в Україну, бо вони потрапляють у полон і потім стають “заблукалими“.
Насправді добровольців, які приїхали воювати на ту сторону, виявилося не так вже і багато. Тобто вони обраховувалися тисячами. Але не десятками тисяч. Вони не змогли переломити ситуацію. Саме тому до вересня 2014 року почала формуватися стала лінія фронту.
Мирон на марші ветеранів на Покрову, 14 жовтня 2019
Перший “Мінськ”, підписаний у вересні, був потрібен обом сторонам. Нам треба було зализати рани після оточень в Іловайську, під Ізвариним і Старобешевим.
У них творився бардак і анархія, і вони хотіли переформатувати. В цей час армійські підрозділи вивели, щось сховали в тилу у сепарів. Потім лінія фронту трохи змінювалася, сталося Дебальцеве, були деякі наші повзучі наступи, але, зрештою, вона так і залишається досі.
Місцеві мешканці здебільшого були налаштовані просепарськи. Але коли приходять люди зі зброєю, неважливо, з якого боку, – цивільні бояться. Проукраїнських місцевих, до речі, теж було немало.
Ми намагалися з Пісків виселити всіх у тил, бо на серпень уже йшли значні щоденні бої, контратаки з обох боків. Ми деблокували ДАП і колони туди заходили зі зміною, зі зброєю, сепари не могли з цим змиритися, тому намагалися перерізати це, а щоб це зробити, їм треба було взяти Піски. Це в них не виходило.
Усіх місцевих жителів, з якими я спілкувався в серпні, просив поїхати. Вони виїхали. Один потім повернувся – професор. Є там такий будинок професора. Але це була не наша ротація. Він повернувся восени, копати картоплю. Поряд впала міна і він загинув. Безглуздо.
Багато хто тримався за будинки. Ми пояснювали, мовляв, подивіться на сусідські, їх немає, вони згоріли. Йде війна. Вже не важливо, хто правий, а хто ні – це війна. Тому, вважаю, що будь-хто з цивільних, хто перебуває в зоні бойових дій, сам винен. Його поранення чи загибель висить на ньому.
Я не можу відповісти, куди їм потрібно їхати, як і хто там допомагатиме… Тоді я був військовим і воював. А в тилу є гуманітарні місії.
Читайте також:
Ексватажок бойовиків Ходаковський зізнався, що віддавав наказ про обстріл Ясинуватої з “Градів” у 2014-му. ВІДЕО
Мирон на фронті
Дуже довго я не міг зрозуміти, чому місцеві, які живуть на території України, чекали, а деякі й досі чекають, щоб прийшла Росія і їхні населенні пункти опинилися в “ДНР/ЛНР”. Для мене це не мало пояснення – ось, є лінія фронту, і всі чудово знають, що відбувається на фронті.
Крайнє спілкування з такими в мене було в Щасті на Луганщині. І вони змогли мені пояснити, чому так.
Ці довбні мислять суто холодильником і гаманцем.
Перебуваючи в “ЛНР” біля лінії розмежування, ти значно менше, ніж в Україні, платиш за комунальні послуги, а в Україну можна їздити по нормальні продукти, і ціни дещо нижчі. І найголовніше: ти отримуєш дві соціалки і дві пенсії – там і в Україні.
Ось чому стоять такі неймовірні черги на КПВВ в Станиці-Луганській.
Черга на КПВВ “Станиця Луганська”, вересень 2018. Фото: пресцентр ООС
Читайте також:
У черзі на КПВВ “Станиця Луганська” помер чоловік
Вони йдуть, отримують пенсії, затарюються – і все. Там немає ніякого патріотизму, тільки гроші і більше нічого. Ці люди без цінностей, вони матір продадуть. І зараз їх там більшість.
Для мене ці люди викреслені, я не хочу з ними спілкуватися і неодноразово затикав їм рота. Зазвичай, вони ні в чому не винні, а винні всі навколо них. Ну, й Україна для них завжди винна у всьому…
Мирон у Станиці Луганській, 2019 рік
Найцікавіше, що росіяни їх теж не вважають нормальними. У 2014-2015 роках з РФ приїхало чимало людей воювати за “русскій мір” і, зіткнувшись із цим місцевим бидлом, самі офігіли та за людей їх не вважали. Їх використовували, як могли.
Але загалом, для РФ ми всі хохли – з Донецька, Луганська чи з Києва. Зверхнє ставлення до всіх ще з Радянського Союзу.
А ще в росіян викликало негатив те, що ці люди не йшли воювати. Вони кляли Україну, бризкали отрутою, але не воювали. Росія найбільше тягне на собі, відповідно, і ставлення: “Ми приїхали за вас воювати, ось і закрийте рота”. А місцевим потрібні гроші і подачки.
Коли я був у “Дніпрі-1”, неодноразово зустрічався з донецькими партизанами. Також у нас в батальйоні були люди, які на вигляд – сепар-сепаром. Вони спокійно заходили в Донецьк і виконували ті задачі, які були поставлені.
Мирон (із правором ліворуч) у складі батальйону “Дніпро-1”
Звісно, в мене є знайомі місцеві, які взяли зброю до рук і пішли воювати з того боку. Я з ними по кілька років уже не спілкуюся, не знаю, хто з них загинув, хто отримав поранення. Але знаю, що багато хто з них уже не воює. У багатьох почалися проблеми в особистому житті. Тобто війна війною, а сім’я сім’єю.
У 2014-2015-му ми чимало спілкувалися з сепарами. Смішні розмови виходили з моїм колишнім вантажником – він говорив виключно штампами, писав тільки те, що їхні замполіти втокмачували їм у голови.
Перший час багато моїх донецьких знайомих не знали, що я пішов добровольцем на війну, вважали, що просто виїхав у Запоріжжя. І обіцяли, що скоро Запоріжжя теж стане “Новоросією”.
Коли в серпні відбувався Іловайськ, вони вважали, що досить швидко візьмуть Запоріжжя, Харків, Дніпро, а далі й Київ та Львів.
Коли вони дізналися, що я воюю, неодноразово дзвонили з погрозами розправи всіма мислимими і немислимими способами.
Читайте також:
“Ми самі примусимо бойовиків стрибати з вікон, тільки звільніть нас”: інтерв’ю з окупованого Донецька
Якщо розуміти, що в Донецьку віджимався бізнес не просто у звичайних бізнесменів, а навіть Ахметов втратив значну частину свого. Втрачені магазини, заводи. Уявіть, скільки всього викачали з Донбасу. Зараз він – пустушка. Вугілля зараз добувають безкоштовно для того, щоб дуже дешево продати в Росію.
Ще до війни на Донбасі були три складові, навколо яких крутилося життя: вугілля/шахти, металургійні підприємства/коксохіми, а також залізниця, яка забезпечувала перші дві складові. Як тільки одна з цих складових випадає, там стає мертва зона. Зараз на Донбасі робиться мертва зона.
Екологічна обстановка і так ніколи не була сприятливою. Чистої води ніколи не було. Брудної води під землею багато, але це все смертельно небезпечно.
Під Донецьком земля нагадує сир. Там є штучні пустоти, там накопичується ґрунтова вода, вона виштовхує нагору два потужних гази – метан і радон. Ці ґрунтові води збираються в підвалах, гаражах. Ще в радянські часи відбувалося руйнування будинків, через те, що ґрунт “гуляє”. Зараз точка неповернення вже пройдена, і надалі все ставатиме гірше. Ось, можна поспостерігати за подіями в Макіївці, де стаються землетруси. Це початок кінця.
Як корінний донеччанин, вважаю, що рано чи пізно Донецьк впаде в Україну, як гнилий фрукт.
І чим пізніше це станеться, тим краще буде для України.
Краще сухофруктом, ніж гнилим.
Те, що Донецьк і Луганськ повернуться – це 100%. Але розгрібати доведеться ці “авгієві стайні”. Нам це зовсім не потрібно. Україна отримає екологічно вбиту територію, сепаратистськи налаштоване населення. Відсутність всього, що там було колись.
Володимир “Мірон”, фото з ФБ
Читайте також:
“Куди відступати – до Києва?!”
Інтерв’ю з-під арешту АТОвця з Донецька Волкова, звинуваченого в нападі на Сивохо
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
