Лівійський вузол: чому Туреччина активізувалась в Африці і причому там Росія

автор: Юрій Олійник
співзасновник Центру дослідження Африки, експерт НАЦ “Українські студії стратегічних досліджень”

Громадянський конфлікт у Лівії триває з 2011 року, коли на тлі “арабської весни” заворушення проти лідера Муамара Каддафі, який очолював країну понад 40 років, переросли у масштабну війну. У неї втрутилися США, Франція, Італія та інші країни НАТО та Близького Сходу, що допомогли опозиції повалити режим Каддафі. Після періоду певного хаосу Лівія поділилася на зони, підконтрольні центральному уряду, визнаному ООН, та військам фельдмаршала Халіфи Хафтара на сході країни. Однак останнім часом ситуація в Лівії заграла новими барвами – після того, як у “гарячу точку” прибули бійці російської ПВК “Вагнер”, а затим на території Лівії з’явилася й Туреччини.

12 лютого очікується ухвалення резолюції Радбезу ООН з лівійського питання. Тож варто розібратися, чи можливо розв’язати клубок геополітичних протиріч у цій “гарячій точці” та що нам несе участь у лівійському конфлікті Анкари, Москви та Європи.

Поділена країна

Після Першої громадянської війни 2011 року Лівія фактично розпалася на племінні зони, контрольовані польовими командирами. Друга фаза війни почалася з ескалації 2014 року. Зараз головне протистояння триває між Урядом національної єдності (GNA) на чолі з Фаїзом аль-Сараджем в столиці країни Триполі, що визнаний Заходом і контролює більшу частину західної провінції Триполітанія, та силами Лівійської національної армії (LNA) фельдмаршала Халіфа Хафтара на сході країни, з центром у Тобруці, провінція Кіренаїка. Останнього підтримує Росія, а останніми місяцями налагоджують підтримку деякі арабські держави, а також Франція. Показово, що сусід французів – Італія – стоїть за Урядом національної єдності, як і Катар.

По суті, зони впливу головних груп накладаються на історичний поділ країни, яка до ХХ століття завжди існувала у формі окремих провінцій – Триполітанія, Кіренаїка та Феццан.

Загалом із 2011 року дві фази громадянської війни в Лівії спричинили понад 27 тисяч смертей, до 70 тисяч людей були поранені (включно з мирними жителями).

Сили Лівійської національної армії торік на початку квітня спробували оточити столицю Триполі, наступаючи з семи напрямків. Однак Уряд національної згоди зміг призупинити наступ у районі міста Місурата, за підтримки спецслужб Італії, що обстоюють інтереси італійського нафтовидобувного концерну Eni.

76-річний Халіфа Хафтар, колишній високопоставлений офіцер з оточення Каддафі, має покровителів у Росії ще з часів СРСР. У 1977-1978 роках він закінчив вищі офіцерські курси “Постріл”, а в 1983 році був слухачем курсів в Академії імені Фрунзе у Москві; володіє російською мовою. Його сили базуються в Кіренаїці на сході країни. Крім того, на РФ орієнтується новопостала “7-ма бригада” – група прихильників Мейфаля Іслама Каддафі, одного з синів попереднього диктатора.

Внутрішні пустельні райони Феццану контролюють ісламістські групи, в тому числі близькі до ІДІЛ.

Надалі в Лівії слід очікувати більшу воєнну активність та можливе розростання гуманітарної катастрофи. Також Лівія продовжить бути тригером нестабільності в регіоні Сахари та Сахелю.

Наскільки сильні позиції Москви в Лівії?

Можливо, одним із факторів, що змусили активізуватися в Лівії Туреччину, стало розширення підтримки генерала Хафтара. Адже йому стали допомагати не лише Росія як світовий жупел, а й Франція – кажуть, зокрема і зброєю для LNA – та арабські держави (ОАЕ, Єгипет, Саудівська Аравія). А це означає ризик розширення на Магриб зони впливу аравійських монархій та їхніх союзників, з якими Анкара конкурує за вплив на Близькому Сході.

Багатьом на Заході повноцінна участь військ Туреччини у лівійському конфлікті бачиться проблематичною, з огляду на те, що Анкара серйозно загрузла у війні на півночі Сирії.

Цим користається Росія. Зокрема, Москва розраховує, що її позиція щодо проєкту резолюції з лівійського питання буде врахована до того, як документ винесуть на голосування в Раді Безпеки ООН 12 лютого.

Лівія стала епіцентром російського впливу в регіоні, зокрема в лівійській Кіренаїці, де базується LNA, після усунення від влади Омара Аль-Башира в Судані. З іншого боку, війська Халіфи Хафтара набувають непрямої підтримки Франції та Саудівської Аравії, що прагнуть підтримати більш сконсолідовану силу та посилити присутність у Лівії.

Халіфа Хафтар у Москві. Фото: Reuters

За попередніми даними The New York Times, Росія до кінця 2019 року відправила до Лівії 200 найманців. Натомість турецький президент Реджеп Ердоган оголосив, що в Лівії воюють 5 тис. найманців із Судану та понад 2 тис. найманців із російської ПВК “Вагнер”.

США наполягають на тому, що за останні місяці Росія додатково відправила в Лівію від 600 до 1200 осіб. Це свіжі твердження, що містяться в опублікованій 11 лютого доповіді генеральних інспекторів Держдепартаменту і Пентагону про ситуацію в Північній і Західній Африці, яка охоплює період із жовтня по кінець грудня 2019-го.

“Російська присутність в Лівії зростає і є викликом для проведення США контртерористичних операцій”, – йдеться в доповіді. Американці вважають, що російські сили могли бути причетні до зникнення в небі над Триполі американського безпілотника в кінці листопада.

Читайте також:
Макрон звинувачує Ердогана у втручанні в конфлікт у Лівії

Прихід Росії й Туреччини змушує країни Заходу активніше втручатися в ситуацію.

Так, 19 січня в Берліні відбулася конференція з питання врегулювання в Лівії на рівні глав держав та урядів із представництвом Росії, США, Франції, Великої Британії, Німеччини, Туреччини, Єгипту, Алжиру й ОАЕ. Були запрошені й лідери протиборчих сторін, Сарадж і Хафтар, однак, за словами канцлера ФРН Ангели Меркель, вони не взяли участь у дискусії через надто серйозні розбіжності.

У підсумковому документі учасники саміту закликали до припинення вогню, зобов’язалися утриматися від втручання в справи Лівії, запропонували створити єдину державу і запустити реформи для “відновлення державності”. Також сторони конфлікту погодилися на створення спеціальної комісії для моніторингу перемир’я.

Раніше переговори з лівійського врегулювання відбулися в Москві, їх ініціювали Путін та Ердоган. Однак тоді Хафтар відмовився підписувати угоду про перемир’я.

Хай там як, Росія вважає сам факт початку переговорів своєю заслугою.

Політика Туреччини в Лівії, загальноафриканський контекст та наслідки переговорів

Туреччина має тривалу історичну традицію присутності в Африці часів Османської імперії. До кінця ХІХ – початку ХХ століття Туніс, Лівія, Єгипет, Судан та Еритрея номінально входили в зону контролю Порти, хоча місцеві правителі й користувались значною автономією. Глибинні терени континенту заселяли сунітські громади, що визнавали османського падишаха халіфом усіх мусульман (за винятком нетривалої історії альтернативного халіфату Сокото в західному Судані у ХІХ ст.). Перші антиколоніальні рухи, зокрема махдисти у Судані, теж користувались моральною підтримкою Стамбула.

Після колапсу халіфату кемалістська Туречина тривалий час була зосереджена на внутрішніх та мікрорегіональних проблемах (протистояння з Грецією за Кіпр, курдське та вірменське питання). Однак з початку ХХІ століття в країні проходить регенерація традиціоналістських сил під егідою Реджепа Ердогана. Він намагається реабілітувати імперську історію, просуває геополітичну доктрину “неоосманізму”, що спрямована на відродження домінації Туреччини в регіоні колишнього впливу Османів (Балкани, Близький Схід, Північна Африка, Кавказ та Причорномор’я), насамперед економічними та культурними засобами.

Досі Ердоган приділяв багато уваги ситуації в мусульманській Африці. У 2014 році Туреччина провела Другий турецько-африканський саміт в Малабо (Екваторіальна Гвінея), проводячи вектор активної гри в регіоні (нарівні з Індією, Китаєм, ЄС). Учасники саміту затвердили спільний план дій до 2019 року, зафіксували початок стратегічного партнерства. У 2010-2015 роках в Африці Анкара відкрила 27 нових посольств, їх сумарна кількість досягла 39. З іншого боку, кількість дипломатичних представництв африканських країн у Туреччині зросла з 16 до 30, що свідчить про позитивну реакцію місцевих режимів. Об’єм африкано-турецької торгівлі збільшився з 5,5 млрд дол. до 20 млрд дол. щорічно. Також з 2015 року обговорюються плани створення турецької військово- тренувальної бази на території Сомалі.

Після 2016 року, коли в Туреччині було придушено військовий путч, Ердоган форсує корекцію зовнішньополітичного курсу, концентруючись на ірако-сирійській політиці. Однак зберігаються претензії відновити впливи і в більш віддалених регіонах. І ось наприкінці 2019 року, після успішних виборів та посилення концентрації влади в результаті референдуму в Туреччині, Ердоган вирішив втрутитись у лівійську ситуацію.

Колона турецької військової техніки. Фото: middleeasteye.net

26 грудня “триполійський” уряд Лівії офіційно попросив в Ердогана військової допомоги. За кілька днів, 2 січня, турецький парламент схвалив це рішення. Із 5 січня почалося перекидання військ. Це стало вагомим фактором, що й змусило генерала Хафтара в січні піти на переговори.

Читайте також:
До Лівії прибули перші підрозділи турецької армії

Західні держави, Саудівська Аравія та Росія періодично намагаються посадити різні групи за стіл переговорів, однак вони вже кілька разів зривалися. Врешті лівійські групи задекларували намір провести вільні та демократичні вибори до парламенту (Палати представників) колись, у віддаленій перспективі. Також “друзі Лівії” сформують Міжнародний комітет підтримки, що збиратиметься щомісяця. Передусім ідеться про зацікавлені сторони – Німеччину, Францію, Росію, Туреччину, Велику Британію і США.

Цікаво, хто брав участь в переговорах. Зрозуміло, ніхто не пустив за стіл ісламістських лідерів. Натомість спілкувалися представники міжнародно визнаного Уряду національної єдності та угруповання Хафтара.

Попри відсутність реальних результатів, вони закріпили свій статус як визнаних сторін переговорів, на основі яких будуватиметься майбутня архітектура Держави Лівія.

Читайте також:
“Із ЦАРем в голові”. Що шукає Росія в Центральній Африці і як ми мусимо її спинити

В очікуванні криз

Туреччина – Лівія

Додатковим фактором, що впливатиме на ситуацію в регіоні, є переплітання інтересів із європейськими державами, насамперед на морі. Тут активізується греко-турецьке протистояння, хоча ці дві держави разом входять до НАТО.

27 листопада Туреччина і триполійський Уряд національної єдності підписують угоду про розмежування морських зон у Середземному морі, розширюючи їхні межі. Цей крок зустрічає обурення з боку урядів Греції, Кіпру та Єгипту. І це на тлі наступного рішеня турецького парламенту про відправку контингенту на африканський берег!

Тож імовірно, в 2020 році слід очікувати кризи у відносинах Греції й Туреччини, до якої підключатимуться Кіпр (у тому числі невизнана Турецька Республіка Північного Кіпру, окупована Анкарою), лівійські уряди та Єгипет. Ідеться також про контроль за потенційними газопроводами в бік Європи з Північної Африки та Західної Азії.

Також греко-турецьке “похолодання” може варити по позиціях Вселенської патріархії в Туреччині, що загрожує деяким зменшенням темпів анттиросійської діяльності Фанару. Це може певним чином ударити й по Україні.

Читайте також:
Нові двері на Чорний континент для України: Африка визнала ПЦУ