Ціна правди між Голодомором і “кризою”. Фільм, який змушує думати

дивилася: Ольга Погинайко

З 29 листопада в український прокат вийшов довгоочікуваний фільм Агнєшки Голланд “Ціна правди” (в іноземному прокаті — Mr. Jones). Одна з тем, яку він заторкує — Голодомор 1932-1933 років. 

Чого чекає від цієї стрічки свідомий український глядач? Думаю, не помилюся, якщо скажу, що не більше й не менше як нищівної правди про Голодомор, котра вдарить західний світ і українського обивателя (“несвідомого глядача”) по голові всією вагою того жаху, який, як по правді, ми й не можемо уявити. Вдарить, оглушить і заставить врешті все зрозуміти без будь-яких “але”.

Але ні. “Ціна правди” — це не екранізація “Жовтого князя” Василя Барки. А Барку, до речі, у далекому 1991 році екранізував мій “улюблений” (табличка *сарказм*)  режисер Олесь Янчук (остання робота якого, присвячена Симону Петлюрі, мене свого часу просто вразила). Ця стрічка є у вільному доступі на Youtube, і якщо після Гарета Джонса хтось би й далі хотів подивитися щось дуже тяжке про Голодомор — то сміливо гугліть “Голод 33”.

Фільм Агнєшки Голланд розказує про українську трагедію набагато тонше, вплітає її в ширший геополітичний контекст, у суто людську історію честі і чесності, підлабузництва й страху, наївності й цинічності, врешті, нормальної людяності.

Читайте також:
Фільм “Містер Джонс” про Голодомор переміг на фестивалі в Польщі

Так, зображення Голодомору займає у стрічці не такий уже й великий відсоток екранного часу. Але це не так уже й важливо, скільки. Бо режисерці вдається в цих приблизно 20 хвилинах показати все: і порожні села, в яких лише спустілі хати та завивання вітру; і мертвих на вулицях міст (не Харкова, як ми звикли, а Сталіно, себто Донецька); і підводу з трупами, на яку збайдужілі труповози закидають ще живу дитину, бо й так помре; і дітей, що співатимуть моторошні частівки про Сталіна доти, доки лише будуть мати надію, що у вас є їжа і її можна випросити чи вкрасти; і тих, хто пробував їсти навіть кору та так і вмер, як жив — удвох на лаві; і врешті навіть тих, хто нагодує головного героя м’ясом, звареним завдяки старшому братику Колі, точніше, з нього.

І якщо цього всього комусь не досить, щоб відчути жах, то слід подумати про власну здатність до співпереживання.

З офіційної анотації

Події розгортаються в 1933 році. Радник прем’єр-міністра Великої Британії та журналіст Гарет Джонс (Джеймс Нортон) приїздить до Москви з наміром взяти інтерв’ю у Сталіна. Його нова знайома Ада Брукс (Ванесса Кірбі) відкриває йому очі на те, що відбувається у Радянському Союзі. Ризикуючи власним життям та переховуючись від радянських спецслужб, Гарет Джонс робить репортаж про Голодомор в Україні. Відверта публікація надихає письменника Джорджа Орвелла на написання книги “Колгосп тварин”.

Джозеф Моул у ролі Джорджа Орвелла

Після “подорожі” Україною, під час якої Гарет бачить все це, він потрапляє в тюрму. Знаєте, про що я подумала в цей момент? Що в тюрмі давали бодай якусь баланду!

А знаєте, що перше бачить глядач, коли наш герой повертається в Лондон? Як повз нього через весь екран проносять два велетенські шматки бекону. І так, британці постійно розказують про кризу, яка їх вже майже доконала. Їдять бекон і розказують про кризу! Їдять і розказують! А у Джонса перед очима — старший братик Коля. І у глядача, я певна, — теж.

Все, що відбувається в частині фільму після України, глядач бачить, так би мовити, “крізь призму Колі”.

Ось колега Гарета каже йому щось на зразок “я не дам тобі загубити ще й свою кар’єру”. А ви думаєте: “Боже, там людей виморюють голодом, а він хвилюється про кар’єру…”.

Лауреат Пулітцерівської премії, власкор газети “Нью-Йорк Таймс” у Москві Волтер Дюранті (Пітер Саарсгард) категорично заперечував Голодомор в СРСР, звинувачуючи Джонса у брехні

Ось Ллойд Джордж питає в Гарета, чого той врешті від нього хоче, не може ж він розірвати з СРСР стосунки, коли в Британії така криза. А ви думаєте: “Криза? Чоловіче, там людей виморюють голодом, а ти розказуєш про якусь кризу”.

Відчуття такого обурення несправедливістю я не переживала давно.

Особливо вражає сцена, в якій британські діти сміються з прибацаного “того Гарета”. Вона вибудувана так, що глядач відразу пригадує сцену зі зголодженими українськими дітьми. Так, ніби сміються не з Джонса, а з них. Паралелі — моментальні.  

Несправедливість, яка вражає як головного героя, так і глядача, — це навіть не так сам Голодомор, як виразне небажання знати про нього. Бо так зручніше. Можна розказувати про кризу й влаштовувати своє сите життя.

Джонс розказує про голод в Україні після повернення до Лондона

Але Гарет Джонс не може просто забути побачене й жити далі. Тож, як кажуть нині, його плющить і ковбасить. Треба віддати належне актору Джеймсу Нортону, йому дуже добре вдалося передати цей стан героя.

“Ціна правди” — це фільм, що заставляє глядача постійно проводити паралелі. І думати. І обурюватися. І знову проводити паралелі. І знову думати.

Словом, хороше кіно.

P.S. Усі статті та щоденники Гарета Джонса викладено на сайті, присвяченому творчості журналіста.

Що почитати далі

Шість книжок для тих, хто хоче дізнатися більше:

1. Улас Самчук. “Марія”
2. Василь Барка. “Жовтий князь”
3. Маргарет та Найджел Келлі. Більше, ніж зерно правди: біографія Гарета Джонса (More Than a Grain of Truth: The Biography of Gareth Richard Vaughan Jones)
4. Джеймс Мейс. “Україна: Матеріалізація привидів”
5. Людяність у нелюдяний час. Доброчинці в часи Голодомору 1932-1933. Упорядники Володимир Тиліщак, Віктор Яременко. Український інститут національної пам’яті
   
6. Енн Епплбом. “Червоний голод. Війна Сталіна проти України”

Читайте також:
“Крути 1918”. Несподівано. Добре

“Гуцулка Ксеня”: дуже красиво і є що потролити