“Таємний щоденник Симона Петлюри”: на старі граблі обома ногами

 

Ольга Погинайко
заступник директора видавництва “Смолоскип”

Почну з того що зняти хороший художній фільм про Головного отамана військ армії УНР треба було давно, тим більше, що ось уже чотири роки, як у такій стрічці є, прямо скажемо, суспільна потреба. Адже паралелей нашого часу з Українською революцією 1917-1921 років не проводили лише ліниві, а про засвоєння уроку та уникнення помилок не думали хіба що недалекоглядні.

Звісно, можна читати великі наукові дослідження, як-то смолоскипівську цеглину “Симон Петлюра в боротьбі за самостійну Україну” Сергія Литвина, або “Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918” Павла Скоропадського, видані позаторік “Нашим форматом”, або “Записки генерал-хорунжого” Юрка Тютюнника, “Відродження нації” Володимира Винниченка чи “Сповідь анархіста” Нестора Махна (усі три видані далекого 2008 року видавництвом “Книга роду”, але їх і досі можна купити).

Але давайте будемо чесні: всі ці і десятки інших чудових книжок про Українську революцію – для широкого кола вузькозацікавлених історією осіб, які прагнуть все-таки розібратися, що ж відбувалося насправді. Проте таких – обмаль. Більшості цілком вистачає винесеної зі шкільної лави думки, що то такий період, що чорт ногу зломить, і туди краще просто не пхатися. І то в кращому разі, бо є ще стійкі асоціації з “Весіллям в Малинівці”, де “наші” змальовані далеко не найкращим чином. А в найпоширенішому варіанті – бездумне повторення постулатів радянської пропаганди.

Олесь Янчук під час зйомок

Достукатися до незмірно більшої кількості людей можна хорошим фільмом – ми ж бо всі знаємо, що ще запеклий противник Петлюри Ленін наголошував на важливості мистецтва кіно, і за сто років нічого принципово не змінилося.
Ну, і ось, дочекалися, на широкий екран вийшов – “Таємний щоденник Симона Петлюри” не кого-будь, а самого директора кіностудії Довженка, а з серпня минулого року – голови Національної спілки кінематографістів Олеся Янчука.

Петлюра – не перший об’єкт знущань досліджень цього режисера. Ще у 90-х він зняв фільм про Степана Бандеру (“Атентат – Осіннє вбивство у Мюнхені”), у 2000-му – про Романа Шухевича (“Нескорений”), а у 2008-му – про Андрея Шептицького (“Владика Андрей”). Нічогенький послужний список, правда? Втім, не для тих, хто ці фільми бачив. Скажу лише, що прізвище режисера на афіші мене, гм, дещо напружило. І, як виявилося, не даремно.

Спершу про хороше. “Таємний щоденник…” справді розповідає про Симона Петлюру та проговорює ключові закиди радянської пропаганди і вітчизняних критиків. Зокрема: єврейські погроми, “договорняк” із Пілсудським, убивство Болбочана, нібито розпуск армії, невдалий Другий зимовий похід та врешті постійні внутрішні війни й інтриги в українському середовищі.

У широті висвітлення творцям дорікнути нічим, як і в щирому бажанні спростувати глибоко засвоєні суспільством радянські міфи. Але на цьому хороше закінчується, бо прагнення “впихнуть невпихуєме” вкотре привело до того, що на багатому історичному вийшов млявий і, що вже там, цілком посередній фільм. Хоча й не такий безнадійно дубовий, як “Владика Андрей”.

Стрічка розпочинається короткою сценою суду, потім на мить перескакує у 1930-й (неясно для чого, щоправда), потім повертається у 1926 рук, потім уже 1917-й, ну, і далі дія постійно скаче між 1926-м, коли Симон Петлюра в Парижі рефлексує над визвольними змаганнями і пише щоденник, та власне подіями визвольних змагань.

До речі, історики стверджують, що Петлюра ніколи не писав щоденника. Але творці художнього кіно мають право на художню вигадку, особливо якщо вирішують саме навколо неї побудувати весь фільм.

Виглядає, що куди логічніше було би зробити це навколо судового процесу (тим більше, що він і так – центральна подія), але не буду присікуватися – і щоденник підійде. Врешті, якщо щоденник не знайдений, то це ще не означає, що його зовсім не було.

Те, що дія у фільмі скаче, як блоха по собаці – саме по собі не погано, а от те, що в куті екрану щоразу з’являються титри “Париж, 1926”, “Київ, 1919” і так далі – відверто дратує. Таке враження, що глядача вважають апріорі нездатним провести якісь найпростіші паралелі: тут Петлюра в костюмі – це Париж, а тут у шинелі – це Україна.

Але й це ще не все. Найвеселіше стає, коли ці титри з’являються під людьми: “Володимир Винниченко”, “Михайло Грушевський”, “Йосип Кобзон”, ой, сорі, це з іншої опери 🙂

Come on! То ви справді думаєте, що український глядач не годен пізнати Грушевського без підказок?? (хоча, якщо подумати, такого Грушевського… хтозна ?).

Зрештою, це просто дуже схоже на документальне кіно.

Що ще схоже на документальне кіно – то це чорно-білі епізоди з кінохроніки. Вони просто з’являються посеред фільму, незрозуміло чому і для чого, і так само без причини закінчуються. Відповідь на питання, для чого було їх туди пхати, я так і не осягнула. Може, просто, щоб були?

Єдине місце в стрічці, де це виправдано – епізод, у якому Петлюра з колегою-журналістом переглядають відзнятий в Україні матеріал, але саме там чомусь несправжня кінохроніка.

А тепер перейдімо до акторів. Головного героя грає актор Одеського театру юного глядача Сергій Фролов. Скажу відразу: Сергій Фролов – це не найгірше, що є в цьому фільмі. Але і не найкраще. Він цілком переконливо курить біля свого вікна в Парижі 1926-го, і дуже навіть непогано ходить по парку та п’є вино на Монмартрі.

Щоправда, коли доходить до подій Української революції, то скорбного лиця і цигарки стає якось недостатньо. Ну, окей, було тяжко. Не було амуніції, не вистачало набоїв, ліків. Але де пристрасть? Де харизма, за якою вояки підуть на смерть? Де врешті віра в українську справу? Як подивишся на того Петлюру, то скиснути хочеться, які вже там перемоги…

А хочете, скажу, хто в цьому фільмі зіграв найгірше? Окрім, звісно, “як приведеної” доньки режисера Вікторії Янчук (Леся Петлюра), яка до всього ще й потрапила на афішу. Найгірше зіграли маститі і талановиті Богдан Бенюк і Євген Нищук.

Я не знаю, для чого було перетворювати Бенюка-Грушевського на бочку з погано розчесаною бородою, але саме так і сталося. Перший президент України Михайло Грушевський в цій історії – статист, функція якого – зиркати по черзі на Петлюру і Винниченка в кабінетах Центральної Ради та один раз бовкнути щось примирливе.

Може, з Грушевського не був дуже добрий політик насправді, але щоб аж такий поганий…

Натомість Винниченку-Нищуку (як головному опоненту Петлюри в підходах до політики УНР) випало трохи більше слів… і майже всі він сказав так, ніби був в той момент на якомусь мітингу в ролі міністра культури.

Особливо “потішила” сцена, в якій Винниченко дізнається про смерть свого візаві.

Перше: Винниченко в цей час був не в Цюриху, Швейцарія, як стверджують всюдисущі титри, а в курортному містечку Сен-Клер на півдні Франції, і дізнався про це не з газет, а від дружини Розалії на пляжі, про це є запис у його щоденниках, виданих “Смолоскипом” ще у 2010 році.

Друге: що Винниченко з цього приводу подумав, теж можна прочитати в цій книжці на ст. 115-117. Не цитуватиму, скажу лише, що нічого схожого на пафосну промову в кріслі там нема.

Воно, звичайно, виглядає, що я з тим Винниченком чіпляюся до неважливих деталей. Але питання насправді критично важливе: якщо фільм зроблений так, що явно претендує на певну історичну достовірність, то авторам слід було підійти до людей і подій особливо скрупульозно. Інакше неминуче постає цілком логічне запитання: скільки ще таких неточностей? І чи не закралися вони випадково у значно важливіші сюжетні ходи?

А тепер промінчик світла. Є один актор, який зіграв свою роль дуже добре. Це покійний вже нині Олег Треповський (помер 25 квітня 2018 року), і це роль убивці Симона Петлюри анархіста єврея Самуїла Шварцбарда.

Ось де весь спектр емоцій – від страху до божевілля, ось де запал і ненависть, і навіть віра у власний месіанізм.

І слід сказати, що сцена суду теж зроблена добре. Один за одним виходять свідчити ті, хто не має нічого спільного ані до Шварцбарда, ані до Петлюри, і свідчать про єврейські погроми, яких вони не бачили, преса біснується заголовками, і голоси тих, хто може сказати щось по суті, врешті просто тонуть в цьому інформаційному гулі.

Чіпляє навіть попри те, що вирок суду загальновідомий – Шварцбарда, який всадив Петлюрі сім куль просто посеред вулиці, виправдовують і присуджують 1 франк штрафу за відмивання тротуару від крові.

Отже, підсумуємо. Стрічка млява, тяжіє до документальності, при цьому містить неточності і цілий ряд незрозуміло для чого доданих сцен. Акторська гра здебільшого теж непереконлива, а часом і взагалі незрозуміло, навіщо той чи інший герой з’являвся у кадрі. І все це за 23 мільйони державних коштів + гроші української діаспори (частину коштів виділив Український конгресовий комітет Америки).

Звісно, якби таке кіно з’явилося років шість тому, ми всі подякували би режисерові, що “хоч так”. Але, слава Богу, той час нарешті минув. Нині вже недосить зняти кіно про Петлюру, його треба знімати якісно!

Якщо хочете, то після “Кіборгів” і “Міфа” знімати так, як це зробив Олесь Янчук – просто марнування державних коштів. І мені страшно навіть подумати, що, мабуть же, його також планують показувати і в Європі.

Одним словом, цей Петлюра нам не підходить, давайте іншого!

Читайте також:
Правдивий Петлюра: на студії Довженка за підтримки діаспори знімають
фільм про командувача військ УНР

У Вінниці відкрили пам’ятник Симону Петлюрі. ФОТО

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна