Бойовий генерал Олег Мікац: Буває, приходиш після управління боєм – і далі воюєш уві сні

“Нові генерали Українського війська”: як хлопець із Новограда-Волинського пройшов Ірак, перший в’їхав на танку в Авдіївку, “пролетів” повз парламент, зате осягнув премудрість управління армією

автор: Людмила Кліщук
із Рівного

Кабінет заступника командувача оперативного командування “Захід” у Рівному. За робочим столом – кремезний чоловік із масивними біцепсами.

Перед початком розмови він підводиться з-за столу, обходить його та сідає біля мене – на місце, де зазвичай сидять відвідувачі. Так зникає умовна перепона між співрозмовниками.

Знайомтеся – генерал-майор Олег Мікац, 43 роки. Командир 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ в 2013-2015 роках, один із керівників оборони Донецького аеропорту. Із березня 2015-го очолював 169-й навчальний центр “Десна”, де до війни був заступником. Звання генерал-майора отримав у серпні 2015 року.
Згодом, знову в АТО, командував оперативно-тактичним угрупованням “Луганськ”.
В ОК “Захід” Сухопутних військ ЗСУ призначений у березні 2017 року.

Олег Мікац розповідає про свій шлях першого українського генерала, який ніколи не служив в радянській армії. Про перший воєнний досвід в Іраку. Про ДАП і військові хитрощі під час війни на Донбасі. Чому запам’ятав перших 23 загиблих воїнів зі свого підрозділу. Про що мріє.

“Лихі 90-ті” спрямували в армію

Олег Михайлович – родом із Новоград-Волинського на Житомирщині. Пригадує, що після виведення радянських військ з Афганістану воїни-інтернаціоналісти в його місті створили Школу юних десантників. Там підростаюча молодь займалася спортом, опановувала ази рукопашного бою.

– Коли я пішов у цю школу десантників, мені було чи то 14, чи 15 років. В ті роки був розгул бандитизму та наркоманії на вулицях. Але в той же час у місті було зо дві сотні хлопців, які вели здоровий спосіб життя, займалися спортом, у яких “афганці” виховували почуття відповідальності. Я і приєднався до них, бо сподобався їхній стиль життя, – розповідає Мікац про власні підліткові пріоритети.

Десь тоді хлопець і вирішив пов’язати своє життя з армією та вступати до військового ВНЗ.

Спочатку – Одеське загальновійськове училище (1992-1994), потім – Харківське гвардійське танкове училище. Випустився 1996 року у званні лейтенанта, за розподілом потрапив у рідний Новоград-Волинський (у тодішню 30-ту танкову дивізію), де перша керівна посада – командир танкового взводу.

“Ірак порівняно з Донбасом – як дитяча іграшка проти потужного танка”

В Ірак Мікац потрапив у 29-річному віці. Тоді вже тривала операція “Свобода Іраку”. 81-ша тактична група зі складу 80-го аеромобільного полку ЗС України пройшла злагодження та була направлена для виконання миротворчої місії.

Виконували завдання у провінції Васіт поблизу міста Ель-Кут. Провінція – на кордоні з Іраном. Це зумовлювало особливості служби “блакитних шоломів”, згадує Мікац.

– Були напади на колони та конвої, були засадні дії, мінна війна, виявлення бомб, які закладали шахіди, інженерна розвідка доріг тощо. Кілька разів були обстріли, інколи – з мінометів. Але активних бойових дій не було, як і втрат серед особового складу, на щастя, теж.

Водночас Олег Мікац наголошує: українські миротворці в Іраку отримали колосальний досвід, можливість працювати за стандартами НАТО разом із військовими партнерами по Альянсу.

Українці в “гарячій точці”  перебували у складі польської дивізії американського корпусу.

Мікац протягом двох тижнів служив на посаді перекладача, після чого його призначили на посаду офіцера зміни тактично-оперативного центру.

– Ми займалися узагальненням, збором, відслідковуванням інформації на території всієї провінції. Дванадцять годин працювали, 24 – відпочивали. Було важкувато. Хтось супроводжував конвої, хтось здійснював охорону бази, хтось патрулював, хтось охороняв стратегічно важливі об’єкти – завдання були різні.

Працювали і з місцевим населенням: надавали медичну допомогу, відбудовували зруйновану інфраструктуру тощо. Тамтешні мешканці, каже Мікац, цінували ці старання українців.

Табір українських миротворців в Іраку, архівне фото

Принагідно запитую, чи, на думку генерала, допоможе міжнародна миротворча військова місія для розв’язання конфлікту на Донбасі.

– Допоможуть. Аналізуючи мандат, який надається миротворцю, треба сказати, що це, по-перше, повне припинення вогню, по-друге, роззброєння незаконних збройних формувань, і головне – перекриття державного кордону, бо він стане контрольованим. Якщо зараз перекрити ці понад чотири сотні кілометрів, які тимчасово не контролюються, то не буде постачання ні зброї, ні боєприпасів, ні “свіжих” військових. Бо ні для кого не секрет, що конфлікт живиться з РФ, – переконаний Олег Михайлович.

Зіставляючи службу в Іраку та війну на Сході України, Мікац наголошує, що це – речі не порівнювані.

– Це як порівняти дитячу пластмасову машинку з потужним танком. В Іраку було все без напрягу. На Сході важче – це наша земля, і на ній гинуть люди, – каже український генерал із досвідом миротворця.

Читайте також:
Сергій Грабський: Миротворці — вони як конкістадори

“На початку війни 80% речей нам забезпечували волонтери”

Командиром 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ (смт Черкаське Дніпропетровської області) Мікац був призначений улітку 2013 року, відтак АТО зустрічав комбригом.

Полковник Олег Мікац (праворуч) 2014-му

Перша “тривожна звістка” у 93 омбр прийшла під час Майдану, 22 січня – тоді був наказ привести підрозділ у вищий ступінь бойової готовності.

Майдан переміг – почалася агресія Росії.

– Потім пройшло злагодження батальйонно-тактичної групи, після цього ми вирушили на кордон поблизу населеного пункту Мілове в Луганську область. Це було на початку березня 2014 року, – пригадує тодішній полковник і командир бригади.

Людей, каже, не вистачало – батальйонно-тактична група складалася, в основному, зі строковиків.

У Міловому 93-тя стояла до початку активних бойових дій. А вже 4 квітня повністю розпочалася мобілізація, і 3 травня бригада вирушила для виконання бойового завдання в район Добропілля на Донеччині. Тоді вже в складі бригади були і строковики, і мобілізовані, і контрактники.

“Техніки у нас було відповідно до штату, але вона роками стояла, не діяла, тим паче, навіть не заводилася. Під час прийому бригади я як заводив її – і все. Техніка виходила зі строю, машини швидко нагрівалися, були затримки при стрільбі, двигуни були в кепському стані… – розповідає Мікац про забезпечення підрозділу на початку збройного конфлікту.

Допомагали волонтери, які присилали цілі ремонтні бригади в підрозділ – приїздили безпосередньо на позиції та ремонтували техніку.

– Із початком мобілізації у нас не було матраців та ковдр навіть – усім завдячуємо волонтерам. Відсотків 80 побутових речей забезпечували у підрозділ саме вони, – визнає Олег Мікац.

Читайте також:
Шоумен Притула подарував військовим 93-ї бригади сучасний безпілотник

“Тоді ми зрозуміли, що воюємо з підрозділами збройних сил Росії”

Під Добропіллям бригада вперше була обстріляна росіянами з реактивної системи залпового вогню “Град”. Це сталося 13 червня. Тоді, поблизу станції Мерцалово, окупанти зробили кілька залпів з РСЗВ БМ-21, та допустили помилку в прицілюванні і влучили в овочебазу.

Один із “градів” бійці 93-ї бригади тоді захопили – противник покинув машину при відступі, спробувавши підірвати. Але невдало.

Захоплений 93 омбр ЗСУ під Добропіллям “Град” 18-ї мотострілецької бригади ЗС РФ. Архівне фото

– Тоді ми зрозуміли, що воюємо із підрозділами Російської Федерації: там були всі документи на машину, приїхала вона із Чечні, були іменні списки та сухі пайки з маркуванням РФ. Такої машини навіть не було на озброєнні в Україні – то була БМ-21-М1, в Україні таке не виготовляється, – каже Олег Мікац.

Втім, під Добропіллям для його частини була вже не перша бойова сутичка. Під Золотим Колодязем 23 травня відбулася спроба ворога захопити блокпост 93-ї бригади. За день до того підрозділ Безлера розстріляв бійців 51-ї окремої механізованої бригади під Волновахою – загинули 17 військових.

– За аналогічним сценарієм вони хотіли захопити і наш блокпост. Бронеавтомобілі інкасаторські у супроводі співробітників міліції заїхали на блокпост та почали напад. Наші хлопці були готові, дали відсіч, серед противника були втрати, але і у нас теж – два військові загинули одразу від снайперського вогню, третій – 19 днів із кулею в шиї пробув у лікарні та помер у харківському шпиталі, – пригадує перші бойові втрати комбриг.

Після цього почали обладнувати взводні та ротні опорні пункти, змінилися завдання. Якщо доти бійці 93-ї стояли на блокпостах та проводили фільтраційні заходи, то потім район закрився та почалися активні бойові дії – позиційна війна.

Підрозділи Мікаца просунулися в район Красноармійська (нині Покровськ) та Карлівки.

– У нас було завдання: звільнити Карлівку та не допустити підриву дамби Карлівського водосховища. Без втрат би не вийшло – бо були і кулеметні гнізда на нашому шляху, і снайперський вогонь. Я прийняв рішення, і ми спочатку зайняли населений пункт Новоселівка Друга. Був бій із російськими танками – загинули сім військових на чолі із командиром. Там ми “познайомилися” з російським спецназом та російськими танками Т-72.

Далі бригада вийшла на околиці Авдіївки, деблокувала Донецький аеропорт, звільнила Піски. Противник перебував в оточенні: і з боку Пісок, і з боку Карлівки. Рух по контрольованій українською армією трасі Донецьк-Дніпропетровськ було зупинено.

Тоді комбриг Олег Мікац вдався до воєнних хитрощів.

– У певний момент, ми розуміли, що нас прослуховують, тому вдалися до демонстративних дій. Ми провели радіогру: мовляв, намагаємося наступати на Карлівку. Бойовики підтягнулися до Карлівки, а ми вдарили зі сторони Пісків. Це все військові хитрощі, і так потрібно робити, бо метод “іду на ви” зараз не дуже спрацьовує.

Сам встановлював прапор над Пісками, у звільнену Авдіївку в’їжджав на танку

На момент звільнення села Піски біля Донецька, каже Мікац, жоден житловий будинок не був пошкоджений. Так, українські військові могли б закріпитися безпосередньо в населеному пункті, але тоді постраждало б місцеве населення.

– Тому ми прийняли рішення відійти з Пісків, нанести вогневе ураження по позиціях противника за Пісками. А вже згодом зайшли назад і закріпилися в населеному пункті.

• Ви робили свою роботу досить ювелірно…

– Та як, ювелірно… – опускає очі додолу генерал і продовжує: – Наступного дня із [тодішнім командиром ДУК “Правий сектор”] Дмитром Ярошем ми спланували операцію та звільнили Авдіївку, дійшли до фільтрувальної станції, відновили в місті українську владу.

Олег Мікац і Дмитро Ярош

• Коли хтось встановлює український прапор у щойно звільненому населеному пункті, це завжди зворушливий момент. Хто це був?

– Та я сам його встановлював!.. – каже Мікац із фірмовим “придихом”. – То було на будинку культури. Сільська рада – одноповерхова, було б не видно, а в Пісках є і 5-поверхівка. Будинок культури на пагорбі, добре помітний, в тому числі з аеропорту. Снайпер мене прикривав, а я встановлював прапор.

Цей снайпер, до речі, у мирному житті – суддя [Олександр Мамалуй]. Прийшов до мене в бригаду мобілізованим, відслужив у нас дуже добре, демобілізувався, потім знов призвали у прикордонні війська, ще там послужив, знову демобілізувався і знову одягнув суддівську мантію.

Читайте також:
Відбір у Верховний суд: пройшов снайпер з АТО Мамалуй,
відомий відповіддю “кримській шкурі”

Коли звільняли Авдіївку, Мікац в’їжджав у місто на танку. Картина, погодьтеся, тягне на кадри голлівудського бойовика: широкоплечий комбриг на броні. Втім, каже, так вийшло випадково: “мотолигу”, з якої він зазвичай здійснював управління боєм, пошкодили, довелося пересісти на танк і вже із нього керувати боєм.

– Та то випадково вийшло, що саме мій танк був першим,

– скромно пояснює Мікац та береться розказувати про важливість командира в бою.

Апологет броні

– Аби військова частина виконала успішно завдання, їй потрібна підтримка артилерії, своєчасно введені в бій резерви, вчасний відхід, постановка мінного поля тощо. Забезпечення управління боєм – це моя робота, – розповідає як по нотах.

Олег Мікац, до слова, на початку своєї офіцерської кар’єри очолював танкові підрозділи. І зараз, будучи у командних посадах у Сухопутних військах, наголошує на важливості броньованої техніки у підрозділі:

– Добре, коли ти стріляєш, але дуже погано, коли стріляють в тебе. А броня дає можливість потужного вогневого ураження по броньованих цілях противника, його вогневих засобах, знищує живу силу. Один танк може зробити те, що не може зробити ціла механізована рота без техніки. Коли є танки – то воювати набагато веселіше, – сміється Мікац.

Він розповідає про оборону та звільнення української землі із фанатизмом та блиском в очах. Каже: це азартно. Але – коли без втрат серед особового складу.

– Коли звільняли Піски вдруге, то засікли батарею “градів” противника. Один наш боєць – коригував, а ми вели по них бойові дії. Пряме попадання. Тоді і входиш в азарт. Але голову втрачати від цього не варто, бо затягує, – каже офіцер, який із відзнакою закінчив Національну академію оборони України.

Що в ДАПі пішло не так

Коли тривали бої за Донецький аеропорт, позиції протяжністю на понад 30 км – від Красного Партизана до Пісків – були зоною відповідальності 93-ї бригади. Під керівництвом Мікаца здійснювалася, в тому числі, і оборона ДАПу. Запитую його:

• Чому ж, зрештою, “не витримав бетон”, що пішло не так, як це аналізувати з відстані часу?

– Так сталося, в тому числі, і через віроломство: вибухівку [вороги] в ДАП занесли тоді, коли домовилися про збір поранених. Вони занесли вибухівку – підірвали колони, – каже генерал.

– Як на мене, якби на день-два раніше вийти з аеропорту – було би краще. Але, можливо, політичне чи військове керівництво держави бачило якусь іншу картину. Я бачив лише Донецький аеропорт – а вони, можливо, бачили ДАП у якійсь загальній системі, тому, можливо, була стійка позиція щодо утримання цього об’єкту, – пояснює Мікац, який завжди жорстко опонував “диванним” і “фейсбучним” стратегам.

Українські бійці в ДАПі, жовтень 2014. Фото: FB Сергій Лойко

– Якщо аналізувати все із позицій комбрига, то варто було б на кілька днів, можливо, на тиждень відійти на ті позиції, на яких зараз стоять ЗСУ… Але… Сталося так як сталося, – додає генерал-майор.

Читайте також:
Під час оборони ДАПу загинули 100 українських воїнів. ІМЕНА, ФОТО

На запитання про найяскравіший позитивний спогад із ДАПу Мікац задумується – надовго.

– З того, що приємно згадати – коли Юрій Бірюков привіз торт в аеропорт. Просто так. А Олексій Мочанов приїхав і пісні співав. Це непогано підтримувало бойовий дух. А Олексій Тамразов підігнав нам електромобіль радіокерований, на якому можна було підвозити боєприпаси – 400 кг навантажив, і він везе собі тихенько. Або коли ми накрили російського “Буратіно” – знищили прямим попаданням.

• Ви себе “кіборгом” вважаєте?

– Та я ж не обороняв ДАП, я керував обороною. Найбільше ризикує солдат з окопу, який недоспав, недоїв, перемерз. От вони і є двожильними “кіборгами”.

Олег Мікац з автором роману “Аеропорт” Сергієм Лойком

Олег Мікац завжди наголошує, що і під час штурмових дій, і під час звільнення, зачистки населених пунктів від бойовиків, і в ДАПі його підрозділам надавали суттєву допомогу добровольці “Правого сектору” – вмотивовані бійці добробатів тривалий час стояли у Пісках та в аеропорту.

“Ніколи не вийдуть із пам’яті перші 23 загиблих бригади. І дзвінки матерям”

• Чи за час ведення бойових дій озивалася совість, чи мучать через щось докори сумління за щось?

– Не всіх вдалося вберегти. Ніколи не вийдуть із пам’яті перші 23 загиблих наших військовослужбовців: ми їх ховали за рахунок бригади, самі купували домовини, перевозили – за рахунок волонтерів.

Найважче завдання командира на війні, на думку комбрига, – сказати матері підлеглого, що її син – загинув.

– Що тільки не вислуховував у телефонну трубку, наприклад: “Молодий чоловіче, зараз не 1 квітня, у вас дурні жарти!..” От це найважче. Бо як пояснити матері, що вона ростила-ростила сина, він пішов – і все?

За словами Мікаца, “99% людей не цікавлять загальнодержавні справи – їх цікавить їхня родина, син, майбутні онуки. І ти, командир, винен у тому, що син загинув. От чому її син загинув, а ти вижив?”

Олег Мікац – у першому ряду ліворуч

У 93-й бригаді, каже її тодішній командир, було чимало втрат і серед солдатів, і серед офіцерів – що свідчить про рівність усіх перед війною.

У його військовій частині, запевняє Мікац, не було “привілейованої касти”.

– Найбільша ж проблема, яка зараз є у наших командирів – вони мало спілкуються з особовим складом. Коли людина перебуває в інформаційному вакуумі, коли бачить лиш окоп і те, що перед ним – це проблема. Боєць стає невпевненим. У моєму підрозділі було не так –

щонайменше раз на тиждень я намагався побути на кожній позиції для того, аби солдати бачили, що офіцери – поруч із ними.

Це дуже їх мотивувало. І, навпаки, відсутність командирів їх деактивувала, констатує колишній бойовий комбриг.

Уже генерал-майор, Олег Мікац переконаний: аби солдат ефективно вів бойові дії, на нього має попрацювати багато факторів. Солдат має бути одягнутим, ситим, забезпеченим, він має отримати дані розвідки, щоб спланувати вогневе ураження противника тощо.

– Для цього, на мою думку, і існують штаби, командири та начальники – для забезпечення дієвого солдата української армії.

Статус генерала, служба в тилу, політичні ігрища

Мікац спокійно ставиться до того, що він став першим генералом ЗСУ, який не служив у Радянському Союзі, а розпочинав офіцерську кар’єру вже в незалежній Україні.

– Не пам’ятаю, хто телефонував та приніс звістку про генеральські погони. Можливо, кадровики з Генштабу – сказали, в котрій годині маю прибути до адміністрації президента у вказаній формі одягу. Військове звання генерала присвоюється тричі на рік: День незалежності, День захисника України та День ЗСУ. Я отримував звання на День Незалежності (у серпні 2015 – “Н”). Приїхав – президент вручив.

А що змінилося після цього? А нічого. Якби в інший час отримав звання – то ходив би і пишався у фуражці та лампасах. А зараз, в час збройного конфлікту, це зобов’язує більше працювати та ставати прикладом для інших, – заявляє бойовий генерал.

Після фронту він два роки був начальником навчального центру “Десна”, з усіма мінусами і плюсами, які з цього випливають. Багато чого в тій махині змінити чи поліпшити не вдалося. Волонтери з тактичної медицини вдячні Мікацу принаймні за те, що він створив можливості для навчання військових у цій сфері.

Читайте також:
Офіцер “Десни” зізнався, що це він поставив білборд про “зраду”,
й розповів навіщо

Згодом, виконуючи завдання на чолі ОТУ “Луганськ”, Мікац визнавав в інтерв’ю: “Узяти Луганськ можна легко. Але це розв’яже руки Росії для наступу”.

Зараз генерал-майор Олег Мікац – на тиловій посаді заступника командувача ОК “Захід” Сухопутних військ ЗСУ, де в підпорядкуванні – вісім областей із частинами СВ.

• Вам подобається ця посада?

– Подобається.

• Чи краще було на війні?

– На війні я чітко бачив та розумів, де ворог. Звідки по тобі стріляють – там і ворог. А тут вже, на жаль, багато підкилимних штук та політичних ігрищ, – визнає генерал.

Варто нагадати, що під час бойових дій восени 2014 року полковник Мікац на позачергових парламентських виборах “без відриву від виробництва” балотувався до ВР під третім номером списку партії “Правий сектор”.

Причинно-наслідковим зв’язком такого рішення стала спільна служба під ДАПом із Дмитром Ярошем:

– Він сказав, мовляв, війна війною, а треба проводити політичні зміни в державі та запропонував сходити на вибори, потрапити у Верховну Раду, приймати закони, необхідні для країни з точки зору людей, які пройшли війну.

У Мікаца чимало фотографій із Ярошем та його побратимами

До Ради Мікац тоді не потрапив – “ПС” не подолав 5-відсотковий бар’єр. Але, може, то й на краще, адже політика – річ така собі, а Збройні сили зберегли у своїх лавах професійного командувача.

– Не шкодую, особливо, коли дивлюся інколи на цирк, що там (у парламенті – “Н”) відбувається. Розумію, що мені було би важко там, – каже Олег Мікац.

Він, до речі, небайдужий до суспільно-політичних проблем і зараз: так, у вересні генерал Мікац видав заяву, закликавши владу “розібратися” з антиукраїнськими каналами “112”, NewsOne та іншими.

Вплив російської пропаганди на мешканців сходу України Олег Мікац добре відчув ще 2014 року.

– Було багато провокативних дій з їхнього боку, діяли агентурні мережі тощо. Мирні мешканці перекривали дорогу військовим. То було під Авдіївкою – коли виходила перша батальйонно-тактична група, то дорогу блокували місцеві з іконами. У мене було розуміння, що їх хтось підігріває, і за літньою бабусею, яка плаче переді мною, хтось стоїть. Було морально важко.

Іще раз було схоже під Семенівкою. Намагалися заблокувати самохідний артилерійський дивізіон – дорога була перекрита шинами, люди викрикували гасла “дави укров”. Але ми не зупинялися, проїхали – вони розбіглися і зрозуміли, що ікони нас не зупинять. Бо “повестися” на ікони та втратити дивізіон – це різні поняття, – каже екс-комбриг.

“Коли виникає якась складна ситуація – потягаю гантелю, стає краще”

На дозвілля та відпочинок у генерал-майора немає часу. Каже, що всі українські військові отримають повноцінну відпустку після завершення бойових дій. Але інколи, не приховує, хочеться, аби мізки відпочивали.

– Війна тримає. Але варто знати методи та способи подолання стресу. Мені, скажімо, дуже допомагає спорт. Коли виникає якась складна ситуація – піду потягаю гантелю, стає краще. Тренуюся – і мізки перемикаються.

• Якщо маєте один вихідний – як його проводите?

– Пішов би в спортзал, зустрівся б із другом. Але частіше це такий сценарій відпочинку: відіспався, помився, поправся – і все. Інколи до батьків можу з’їздити в Новоград-Волинський – тут майже поруч, 100 км від Рівного. Хотілося би в гори – посидіти, спокійно, водичка тече, пташки літають, хмарки по небу бігають. І спокій. От це мрія, так.

Влітку, каже Мікац, таки була відпустка: 4 тис. км проїхав по Україні, заїхали і в Карпати, і на море. Але швидко повернувся на службу, бо відбувалися військові навчання, треба було проводити ротації підрозділів.

– Інколи було в 2014-му, що за боєм проводиш добу-півтори, приходиш “витиснутий” і…

– Засинаєш?.. – питаю.

– Ні, продовжуєш воювати уві сні.

Фото надані Олегом Мікацом

Читайте попередній матеріал із серії “Нові генерали України”:
Командувач Морської піхоти Юрій Содоль:
Ступінь подвигу підлеглого визначає його командир