“Стало соромно за свою країну”. Ольга Сімонова з Челябінська зреклася громадянства РФ і воює за Україну в ЗСУ

автор: Анастасія Федченко
Донеччина – Київ
фото: Назар Ільницький та з “Фейсбуку” Ольги Сімонової

Жителька суворого Челябінська Ольга Сімонова, майстер спорту та кандидат у майстри одразу з кількох видів спорту, не цікавилася політикою і не дивилась телевізор. Про український Майдан чула небагато. Зате 2014 року, як і всі росіяни, сповна відчула великодержавний психоз через “Крим наш”. Ольгу це обурило. А коли в Росії почали відверто агітувати йти воювати за “Новоросію”, коли друзі Ольги з України розповіли про перші бої і перші втрати на Донбасі, дівчина зібрала речі і купила квиток до Києва. В один бік.

Їй 30. Уже чотири роки Ольга живе в Україні, торік отримала українське громадянство. Спершу Сімонова стала до лав добровольчих формувань. А останні два роки дівчина офіційно – на контракті в 24-й бригаді ЗСУ імені Короля Данила – воює за нашу країну, яка для неї стала Батьківщиною. Старший солдат, стрілець. Цього тижня після “учебки” в Десні отримала фах командира БМП.

Ольга каже, що її випадок – перший, коли контрактник-іноземець отримав паспорт громадянина України під час служби в Збройних силах.

Про вплив пропаганди, про переїзд в Україну, про її бойовий досвід і мир, про жінок в армії, “зради” й “перемоги” ЗСУ, різницю між росіянами й українцями Ольга розповіла “Новинарні“.

Про пропаганду, “Кримнаш”, “Новоросію”:

“Я стояла на п’єдесталі з прапором Росії й гордістю. Але розібралася в суті подій, і стало соромно за Росію”

До 2014 року я ніколи не була в Україні (Ольга нетипова росіянка – вона каже “в Україні” – “Н”), в мене немає тут родичів, тільки друзі-спортсмени.

Усе моє життя до того часу – це спорт. Які види? Контактне карате, джиу-джитсу, рукопашний бій, спортивний туризм, скелелазіння, велосипед, лижі, сноуборд, біг, баскетбол… Як усі спортивні люди, весь час у роз’їздах, від змагань до змагань, пригод, сплавів, перегонів. Удома не сиділа і телевізор не дивилась.

Коли в Україні був Майдан, усе це транслювалось у Росії як щось погане, неправильне. А я якось пробігаю вдома повз телевізор і думаю: о, поганий президент [Янукович], якщо проти нього вийшли і скидають. Молодці, красунчики, все правильно роблять. Внутрішнє відчуття було таке.

А потім тема з Кримом. Усі ходять і пишаються: “Крим наш”. А я питаю: “Ви взагалі знаєте, де він?” Відповідають: “Ой, тепер будемо їздити”. Кажу: “А що досі заважало?” Відповіді немає.

Ішла пропаганда війни: [росіян] закликали воювати за “ДНР”, збирати гуманітарну допомогу і їхати на Донбас захищати “русский мир”. Я слабко пригадую, але було щось типу маршу, на який вийшли прихильники “Новоросії”, там була скринька (слово “скринька” Ольга каже українською. Це одне з кількох українських слів у її лексиконі під час інтерв’ю – “Н”) та агітація їхати воювати.

Що фінансово обіцяли охочим воювати, не знаю. Але дуже вплинула на людей пропаганда. Дітей змалку виховують у військово-патріотичному ключі. Так завжди було в Росії. Потім цими людьми дуже легко маніпулювати: потрібно просто показати, де ворог, і їм будуть байдужі докази здорового глузду.

Із моїх знайомих палко підтримувала “Новоросію” колишня подруга зі спортивної школи. Цікаво, що через пару років я зайшла на її сторінку в соцмережі і не знайшла жодного посту. Хоча раніше її сторінка була переповнена пропагандою “ДНР”. Та потім, очевидно, її попустило.

Але хто схоче знайти правдиві джерела інформації, завжди знайде. І я своїм друзям вірю більше, ніж телевізору. Вони займалися волонтерством.

Захотілося докопатися до правди, і правда була дуже печальна. Як це все стало можливо? Ми тоді не знали, що таке війна в Грузії, війна в Чечні. Це я дізналася уже тут. І кожне відкриття було дуже неприємне. Тому що раніше я стояла на п’єдесталі під своїм прапором із гордістю, а потім мені стало соромно за свою країну, за державу.

Про Челябінськ і квиток в один бік:

“Сказала рідним, що в Росію не повернуся”

Чому приїхала? Якщо ти знаєш правду, якщо ця тема тебе чіпляє, ти не можеш інакше. Адже допомагати звідти – майже нереально і дуже небезпечно. Сенсу від того, що тебе рано чи пізно посадять, жодного. А просто сидіти й робити вигляд, що це все тебе не обходить, – якось неправильно. Як можна піти з собою на компроміс? Я не знаю.

Якоїсь миті я купила квиток в один бік, і все. Їхала через Москву. Це був кінець осені 2014-го. Мене здивував вільний проїзд через кордон. Думаю: а як же безпека?

Близькі знали, що я їду, але не знали, чому, чи надовго. А потім спілкування припинилося, коли мене один із близьких запитав: “Ти більше не повернешся?” Я сказала: “Ні”.

Я ні з ким [у Росії] не спілкуюся.

Моє рідне місто Челябінськ – класичний мільйонник із купою підприємств, пам’ятником Леніна на площі, трьома-чотирма великими вулицями, і все. Головна цінність – дуже красива природа. Це Урал, Сибір, озера, ліси, гори, можливість їздити в Середню Азію. Дуже багато рік, а це сплави, печер – це туризм.

Від Челябінська до Києва 2,5 тисячі кілометрів. Я колись дивилась на карті, було цікаво.

Про статусний контракт із ЗСУ:

“У нас буде менше поранених, якщо ми вб’ємо більше ворогів”

На початку 2015 року в Україні я потрапила у волонтерську медичну службу, але досить швидко зрозуміла, що це не моє. Мені хотілося чогось іншого – тому що поруч їздили “бехи”, стріляли кулемети. Я розуміла, що в мене фізичної підготовки і витримки вистачить на це.

Є люди, які мають творити, рятувати, а є люди, яким потрібно руйнувати. І якось прийшло усвідомлення, що в нас реально буде менше поранених, якщо ми просто вб’ємо їх (ворогів – “Н”) усіх (сміється).

Були поїздки на фронт у складі добробатів. Потім я намагалася знайти себе в мирному житті, мала роботу в Києві. Але все не те.

У 2016-му я як іноземний громадянин підписала трирічний контракт із ЗСУ, щоб отримати хоча б якийсь статус. Воєнний квиток є основним документом військовозобов’язаної людини. А якраз з’явилися контракти для іноземців. У мене такі підписали знайомі білоруси.

Я хотіла в 93-тю бригаду, але мені не дали відношення, його дали в 24-й бригаді. Почитала про підрозділ: вони реально воювали. Я пишаюся бригадою. І нам пощастило з командиром. Коли командир бригади бойовий, ставить адекватні завдання, це дуже добре, ти розумієш, навіщо там перебуваєш.

Де може ще служити людина з Челябінська? Звісно, в найбільш бандерівській західняцькій бригаді (усміхається). Варто сказати, що я з Челябінська, всі одразу: “Ха-ха, у вас там усі «сурові»”.

Про кумедні випадки на війні:

Помідори з пліснявою у підвалі, гороховий суп, лампочка і Бенні Бенассі від сепарів

Був 2015 рік. Ми сиділи в підвалі у Луганському. Тоді по селу дуже добре працювала арта. І ми сиділи роздивлялися закрутки (сміється). А вони від часу поздувалися, були з якимись фіолетовими грибами, червоні помідори із зеленою пліснявою. Хтось щось скаже – і вже дикий регіт. Там такий маленький підвальчик.

Ми сидимо у касках, броніках, на випадок, якщо засипле, щоб голова ціла залишилася. Вийти не могли взагалі. Сидить хлопець і каже: “Я вилізу”. А там гримить просто надзвичайно, лягає все ближче і ближче, розриви потужні. У мене відтоді з правим вухом проблема. А він: “Блін, я вилізу”. Ми: “Та досидь ти вже!” А він: “У мене там суп гороховий на плиті. Він же википить, згорить. Там же суп!” Обертається і такий: “Олю, а ви гороховий суп любите?”

Підвал, накурено, брудно, навколо розриви, а він питає, чи люблю я гороховий суп. Я цю фразу, мабуть, на все життя запам’ятала.

Кажу: “Якщо виліземо, поїмо. Але гороховий суп я ненавиджу”.

Годин п’ять ми сиділи, так добре тоді працював ворог.

Двоє хлопців із 30-ї бригади, які пройшли Логвинове, так і залишилися в підвалі ночувати, хоча ми пішли по хатах. Вони вилізли тільки вранці. Не могли змусити себе вийти звідти.

Або це вже під Горлівкою. Ідемо на зміну ввечері, а в сепарів на териконі Бенні Бенассі (італійський діджей, автор популярної 2003 року композиції Satisfaction – “Н”) грає. Ми офігіли. Ніби 18-й рік, а в них така музика (сміється).

А ще в них періодично лампочка загорялася. Звичайна електрична лампочка. І вона дратувала. Стріляти в той бік далеко. Ну хай уже горить, хрін із нею.
А на сусідню позицію прийшла нова людина, він нам постійно докладає по “тапіку” (дротовий телефон) про ту лампочку. Я не витримала: “Ти ще раз про цю лампочку докладеш, підеш її викрутиш і принесеш, бо в нас якраз перегоріла”. Більше доповідей про лампочку не було.

Про здобуття громадянства України:

“Російський паспорт повернула поштою”

Спроби отримати українське громадянство я робила ще в 2015-му. Повний пакет документів подала в кінці 2016-го.

Отримати українське громадянство складно. Усі прохання, листи і відеозвернення – те саме, що стукати головою об стіну. Єдиний вихід – зібрати повний пакет документів. Мені допомогли юристи і волонтери.

Я дізналась про те, що отримала громадянство, влітку 2017-го. Виявляється, указ був підписаний ще в березні 2017 року. Мені навіть не сказали. Тільки в листопаді 2017 року отримала паспорт – ID-картку.

Радість була, але більше, мабуть: фух, нарешті!

Потім, коли дізналась, скільки всього [в документах] ще треба змінити, думаю: ого, блін… Я ще молодець, що не міняла прізвище, не одружувалася, не розлучалася і не народила дітей. Інакше просто всі ці папери не витримала б. Аби отримати одну потрібну довідку, на неї потрібно ще три довідки.

Коли писала відмову від російського громадянства, зайшла на сайт російського посольства, дізналася, що і як, зібрала всі документи, паспорт теж, і відправила поштою замовним листом. Навіть не знаю, де [розташоване] російське посольство чи консульський відділ.

Відмова від російського громадянства була для мене принциповою. Не залишилося ніяких документів. Десь лежать копії паспортів, але це просто спогади: подивитися на свою фотографію в юності (усміхається).

Я не хочу їхати в Росію. Це моя батьківщина, але вона в мене там і залишилася, хай і буде.

Про те, як контракт Ольги із ЗСУ став унікальним:

Досі не було такого, щоб військовослужбовець-іноземець став громадянином України в процесі служби

Оскільки контракт із ЗСУ я підписала як іноземна громадянка, то не можу обіймати офіцерські посади, не маю доступу до секретної інформації, ще щось. Служу за ним досі.

Немає прецедентів в Україні, щоб дійсний військовослужбовець-іноземець отримував громадянство України. Я така одна. І в пунктах, за якими я можу розірвати контракт, немає пункту про громадянство.

Контракт недійсний, бо укладений за іншим документом. Мені пропонували підписати ще один десь півроку тому. Питаю: “Так а ці півтора року, які я відслужила?” – “Та забудь про нього. Просто новий підпиши”. Кажу: “Ні, я хоча б один контракт закрию”.

Про війну як сенс життя:

“Миру без перемоги не буде. Крім війни, в мене зараз нема нічого”

Війна мені дає, напевно, сенс життя. Я собі в цьому не зізнаюсь, але, мабуть, із категорії людей, яким подобається воювати.

Усі ми боремося за мир, усі ми хочемо миру. Але миру без перемоги не буде.

Багато людей, напевно, не усвідомлюють, що таке мирні договорняки. Це автоматично означає програш. Стільки пройдено, стільки пролито крові, і в усій цій ситуації Україна від початку права. Як можна домовлятися? Потрібно перемагати до кінця.

Війна – це процес, стиль мислення, спосіб життя. Це все, що тебе зараз наповнює і займає, тому що більше немає нічого. У мене більше нічого немає. Хоча от кицька є тепер (сміється). (Кицьку Зефірку з Олиної позиції під Горлівкою до Києва, де зупиняється Сімонова, доставила авторка цього матеріалу Настя Федченко – “Н”).

Ольга Сімонова та Анастасія Федченко

Війна тебе наповнює, і ти не думаєш, як жити далі. Певною мірою за тебе подумали.

Ти просто бачиш, що ти можеш змінити, що ти маєш змінити. Бачиш багато людей, які здалися.

От є чоловік, який відвоював і поїхав зварювальником у Польщу працювати. За що ти воював, чуваче?

З одного боку, в кого є родина, їм складніше, їм потрібно заробляти гроші. Але я про це не думаю. Не хочеться нічим обростати, бо розумієш, що дуже легко все втратити, не хочеться переживати. Поки є війна, і все.

Війна дає ціль. Прицільні сітки тільки змінюються, а цілі з’являються (сміється).

Про “перемоги” ЗСУ:

“З початком ООС ми стали активно відповідати на обстріли”

Якщо хтось вважає, що ми не працюємо, то ми працюємо. Якщо хтось вважає, що ми не воюємо, то ми воюємо. Якщо хтось вважає, що йде окопна війна, це не так. Навіть узяти нашу крайню ротацію, коли було звільнено два села (Південне і Шуми – “Н”), зараз це можна назвати якимось повзучим наступом.

Читайте також:
“Страшно, коли не стріляють”.
Як живе село Шуми під Горлівкою, взяте під контроль ЗСУ

Можна кричати: “Ми підемо в наступ” або “Рєбята, ви йдіть, а ми підтягнемось”. Ні. От є в тебе 20 людей, ти можеш розраховувати на цих 20 людей під час планування операції. Не можна розраховувати, що зараз відправиш туди 20, а там прийде ще 40, “пацани ж обіцяли”. Не буде такого, так не можна.

Кожен рік війни змінюється. Я за всім цим спостерігаю. Напевно, в цьому плані був найскладніший 2016-й. Він був якийсь абсолютно ніякий, в армію пішло багато заробітчан, окремі ділянки фронту тільки були гарячими, а все решта так собі. Це було нестерпно. І дуже багато бойових пішли, бо не хотіли сидіти просто так. Було багато заборон.

Зараз операція Об’єднаних сил. І ми це одразу відчули на собі. Ми стали активніше відповідати [на ворожі обстріли]. І рішення про адекватну відповідь приймають ті, хто стоїть на крайньому посту.

Люди досі думають, що нічого не відбувається, але це не так. Нормальна йде відповідь, нормально працює розвідка, арта, всі підрозділи. Робота йде.

Про “зради” в ЗСУ:

“талани”, зайві папери, низька зарплата, багато розчарованих

Головна “зрада” зараз – мабуть, зимові “талани” (черевики ЗСУ з високими берцями – “Н”), бо це шлак. Це взуття не для піхоти. У них неможливо стояти, коли в тебе зміна по чотири години зимова. Там утеплювач “тинсулейт”, штука класна насправді. Але він не може бути завтовшки з папірець для зими – його має бути хоча б стільки (показує пальцями приблизно півтора сантиметри – “Н”). Я знаю, що таке туристичне взуття, у мене понад десять років туристичного стажу. Я знаю всі ці бренди, наповнювачі, утеплювачі як свої п’ять пальців. Не може зимовий берець бути з тонким утеплювачем.

Літні “талани” нормальні. Восени в нас ходять у літніх, а взимку в демісезонних.

Читайте також:
Штатні берці “Талан” зберегли ногу сержанту ЗСУ після підриву на міні. ФОТО

Українська паперова армія і зайвий документообіг – від них виють усі. Це перша причина, чому люди не хочуть не ставати офіцерами. Є потрібні документи, а є абсолютно марні. Через це роздуті штати тиловиків.

Зараз я потрапила в сержантську учебку. У нас купа якихось тилових підрозділів. Сержантів із бойових бригад мінімум, їх значно менше, ніж інших.

У кого є родина, важлива зарплатня. Зарплата в 260 доларів у ППД для родини – це мало. Якщо рік тому на зарплату в 260 доларів можна було прожити, зараз тяжко.

Якщо тебе не влаштовують армійські командири, якщо не хочеш, щоб тобою командував ідіот, прийди на його місце. Я так думаю. Інакше ти можеш бути солдатом, ходити скаржитися, бухати, нити – і нічого ти не зміниш.

Але зараз стати на посаду не вийде. Запровадили багаторівневу “учебку”. Можливо, з одного боку, це правильно. Але, може, зараз треба війну воювати? Я не знаю, як правильно.

Ці учебки зараз відлякують людей від контракту.

Я вже провчилася більш як місяць. Закінчила одну – і треба було їхати ще на одну учебку. Бо сержантську й учебку за спеціальністю вони навіщось розділили. Після другої учебки я стала командиром БМП.

Найприкріше – це кількість розчарованих. Люди, які в 2014 році кричали, що підуть до кінця, а кінця немає, а люди здалися.

У мене є тяжкопоранений друг, він десантник, і коли ми приходили до нього в шпиталь, він говорив: “Я не кину армію, я повернуся. Я отримаю посаду замполіта і далі служитиму”. Оце для мене зразок. Це людина, яка піде до кінця.

Якщо раніше носили форму з гордістю, зараз на людину по формі дивляться радше косо. Дуже багато людей, які збезчестили форму, збезчестили нагороди і статус УБД тим, що все продається і купується. Є ж люди, які купують собі нагороди.

Система “нагородити непричетних, покарати невинних” нікуди не поділася. Як може отримати орден “За мужність” ІІІ ступеня стройовик? Як може діловод, яка сидить на КСП і пише папери, раптом одержувати звання молодшого сержанта? Виникає питання: а чому людина, яка ходить у розвідку і виконує величезний обсяг роботи, одержує лише пам’ятний годинник?

Але попри це, попри ці учебки, попри критику, чому люди здалися, коли ще нічого не скінчено? Я цього не можу зрозуміти і прийняти.

Пішов один, пішов другий. Раніше ти стояв дві години в наряді, тепер стоїш чотири, далі стоятимеш шість, бо твій колега розчарувався і вирішив сісти вдома на дивані або піти працювати барменом. Дивно це все.

Для мене норма життя – не здаватися. Ти почав справу – треба йти до кінця.

Про травми фізичні і душевні:

розбитий меніск і хандра від бюрократії

У мене була травма коліна запущена. Пост накрили з СПГ торік, я вдарилася об ящик коліном. Поступово зруйнувався меніск. Мене у Львові прооперували. Я через два тижні поїхала на фронт. Потім було ускладнення, через місяць мене ще поклали. А потім перевели в інший шпиталь. Потихеньку меніск відновлюється.

Я не люблю слова “ПТСР”, “стрес”, вони мені здаються надуманими і великою мірою залежить усе від того, як людина себе налаштує.

Але в мене не вистачає моральних сил на папери. Я не отримувала підйомних, жодних компенсацій, землі. Я не знаю, куди йти і до кого звертатися. Ти йдеш у кабінет, робиш копію, ідеш отримуєш той папірець, отой і ще той, і ніби все зрозуміло, але це все так складно. Коли я дивлюся на перелік того, що потрібно занести, мені стає страшно.

Витримки мені вистачає на війну, відпустку, на учебку я себе налаштувала, сили є на службу в ППД і на полігоні, бо я реально пишаюся своїм підрозділом, своїми сержантами, командиром роти, це люди, з якими мені комфортно і класно, з якими можна і служити, і воювати. А на папери витримки у мене не вистачає (усміхається).

Про жінок в армії:

“Це великою мірою баласт і окозамилювання”

Мене за сказане проклянуть, бо є чудові жінки, які “топлять” за інших жінок в армії. Та все, що я бачу [з жінками в ЗСУ], мене не тішить. Це великою мірою баласт, який отримує зарплату, не виконує обов’язки, взагалі незрозуміло, навіщо вони.

Жоден нормальний командир не хоче брати в підрозділ жінку. На них заплющують очі, мило усміхаються, пропускають уперед у їдальні в учебці, але коли йдеться про щось серйозне – це мінус одна бойова одиниця, бо їй ніхто нічого не довірить. Я не говорю про всіх, але про більшість.

Недавно мені трапився пост про учебку в Старичах – дівчина пише, що жінки-військові живуть у кубриках і мають гарячу воду, а хлопці-контрачі живуть у наметах, а строковики в казармах. У мене питання: чому? Пацани не заслуговують на кубрики? Чому вони живуть у наметах?

Нам викладали гендерну рівність у сержантській учебці, інструктор доводив, що якщо людина – фахівець своєї справи (мінер, сапер), на завдання треба відправляти цього фахівця незалежно від статі. Усі рівні. Нам про це говорили 40 хвилин. Ми пішли обідати – виходять із казарми дами і встають попереду всіх. Що говорили, що не говорили…

Я так ніколи не роблю. Не вважаю, що жінка в армії більш голодна чи може менше простояти в черзі. Це свинство щодо пацанів.

У мене не було проблем. Мене ніхто ніколи не утискав, ніхто ніколи не зважав на стать, мене ніхто не намагався закрити в тилу, не пустити.

Більшість жінок на передовій не поїдуть по дрова, не рубатимуть і не носитимуть їх, не розвантажуватимуть машину з продуктами, не копатимуть траншеї.

Але ж якщо ти на бойовій посаді, ти приймаєш усі обов’язки нарівні.

У нас сидять чудові жінки діловоди, вони знають свою справу, начмед батальйону – прекрасна жінка, вони молодці. Та є ситуації, коли жінка стоїть у штаті помічницею гранатометника, а насправді у штабі заповнює папери. Вона обіймає бойову посаду. По штатці все добре, по факту помічника гранатометника немає. І так у багатьох випадках. Ми всі рівні, але деякі рівніші.

Я проти квот, що стосуються бойових бригад. Жінки повинні бути в армії, коли вони справді нарівні з чоловіками. Якщо прийшла кулеметниця, і вона краща, ніж чоловік – беріть її, а його переводьте чи прибирайте взагалі.

Але жодних поблажок не має бути жінкам.

Змушуйте її ховати волосся під шапку, обрізати нігті. І якщо вона заплаче і розірве контракт – чудово.

Я вважаю, що треба створювати новобранцям нестерпні умови, і тільки якщо він їх витримає, він – справжній боєць.

Читайте також:
Жінкам дозволили служити в ЗСУ на “бойових” посадах

Про мовний іспит і перевірки контррозвідки:

“Якщо запровадять екзамен з української, для мене це буде нескладно”

У підрозділі я розмовляю суржиком – слово російське, слово українське. На учебці пишу українською, але коли поспішаю, простіше написати російською скорочення.

Грамотність у мене не ідеальна, але якщо запровадять як вимогу складання іспиту з історії (нам її викладають в учебці, сама час від часу щось читаю) й української мови, для мене це не буде складно.

Чи перевіряла мене контррозвідка СБУ? Звичайно. 100500 разів. І під час служби в добробаті, і перед контрактом зі Збройними силами також. Я вважаю, що це цілком нормально.

Про різницю між українцями і росіянами:

“Українська дружина не відмовиться від чоловіка за гроші”

Зміни у Росії – питання не нашого покоління, а наступного. Цей режим не вічний. Але якщо його (режиму) спадкоємці почнуть гнути цю лінію, нічого не зміниться, бо нинішні діти виховуються нинішніми батьками, які голосують за Путіна і не виходять на протести.

В Україні ж діти з самоусвідомленням українців, і вони йдуть воювати. Зараз в армію приходять ті, хто на початку війни ще вчився у школі, кому в 2014 році було 14-15 років.

18-20-річні бійці – це сила, це здорові міцні хлопці, їх потрібно скеровувати в правильне русло, і це реальне майбутнє нашої армії.

Вони молодці. Вони пройдуть солдатами, вони будуть сержантами, якщо вони після цього ще й вивчаться на офіцерів, оце будуть справжні офіцери. Не бірочні, не паперові.

Російська дружина відмовиться від чоловіка за гроші. Вона впізнає будь-який привезений труп з України, якщо їй заплатять. Хоча навіть якщо і не заплатять, мовчатиме. Трагедія у торговельному центрі (пожежа в “Зимовій вишні” в Кемерові, коли загинуло 60 людей, зокрема 31 дитина – “Н”) зійшла нанівець. Заплатили гроші, і всі мовчать про втрати.

Українська ж дружина не відмовиться від чоловіка, а мати – від дитини. Принаймні я таких випадків не знаю. Тут справді культ родини, купа родичів, усі спілкуються.

Українці імпульсивні, люди настрою, вони не такі жорсткі, як росіяни. Вони вміють вибачати. Вони швидко зачаровуються і швидко розчаровуються. Вони більш людяні.

Але, враховуючи реалії війни, якоїсь миті потрібно не просто показати зуби, потрібно їх ще й стримати, триматися далі, не можна здаватися зараз.

Про замирення з Росією:

лише після виходу на кордон Донбасу і повернення Криму

Про сусідство можна говорити тоді, коли українські війська стануть на кордоні, відіб’ють свою територію, буде візовий режим, будуть виплачені гроші на відновлення всього зруйнованого, сядуть або будуть страчені особистості, які цю війну розв’язали, коли вже на кордоні стоятиме прапор, і кордон буде на замку, коли повернуть Крим із виплаченими всіма компенсаціями.

Але тоді, думаю, з того боку навряд чи будуть спроби рипатися сюди.

Чи спілкуюся з іншими росіянами в Україні? Дуже мало з ким. Зараз практично ні. Із тими, хто не воював, із “політичними” – ні.

Чесно, немає на них часу. Є кілька друзів із “Правого сектора”, “Азова”, ОУН, хто раніше воював, росіяни й білоруси. Зараз просто путі-доріжки розійшлися.

До речі, частина росіян в Україні теж розчарувалась, бо важко отримати громадянство, і війна стала не такою активною.

Читайте також:
У Москві винесли вирок росіянину Роману Железнову, який воював в “Азові”

#ПідбориVSберці:
10 історій українських жінок-військових із флешмобу

Коваль, легіонер, брат загиблого кіборга.
Три бійці батальйону “Донбас-Україна”, які воюють поруч з домівками