До роковин окупації: як нищили кримськотатарські медіа. Уривок із книжки Юрія Луканова

Центр інформації про права людини готує до друку книжку «Пресувальна машина. Як Росія знищує свободу слова в Криму». Вона присвячена боротьбі Росії з вільною журналістикою в анексованому Криму, розкриває системність заходів спецслужб РФ для знищення свободи слова на півострові – од м’якого відлучення від джерел інформації до брутального побиття і судового переслідування.

Книжку, яка значною мірою складається зі свідчень самих журналістів, написав також журналіст – Юрій Луканов, який раніше був автором першої незалежної книжки про діючого в той час главу держави: «Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми».

Луканов висвітлював анексію Криму, і у виданні також представлені його особисті враження від процесу боротьби з пресою.

У день роковин захоплення російськими окупаційними військами Верховної Ради АР Крим – 27 лютого – “Новинарня” публікує наданий автором уривок про те, як окупанти нищили кримськотатарські медіа.

Юрій Луканов
незалежний журналіст

Повідомлення: у в’їзді відмовлено

10 серпня 2014 року приблизно о 7:30 ранку громадянин Туреччини Ісмет Юксель, який приблизно 20 років проживав у Криму разом зі своєю родиною, у час в’їзду до Криму з боку материкової України, отримав від російських прикордонників повідомлення про те, що йому заборонено в’їзд на територію Криму а також Російської Федерації протягом п’яти років. Ісмет був генеральним координатором інформаційного агентства «Кримські новини». Його дружина Гаяна Юксель обіймала посаду головного редактора цього агентства, заснованого 2005 року.

12 серпня на прес-конференції у Сімферополі так званий прем’єр-міністр Криму Сергій Аксьонов на запитання про заборону в’їзду до Криму Ісмету Юкселю відповів:

«Всім громадянам, які вносять розкол у міжнаціональний мир в Криму, в’їзд на територію республіки буде заборонено. До всіх людей, які займаються сьогодні внесенням розколу на міжнаціональному ґрунті на території Республіки Крим і в даному випадку обґрунтовано у таких діях підозрюються, будуть застосовані заходи адміністративного характеру відповідно до законів РФ. По відношенню до таких людей будуть застосовані найжорсткіші заради збереження миру і спокою на території республіки».

Аксьонов не послався на статтю закону, згідно з якою було ухвалено рішення про заборону, не назвав інстанцію, яка це рішення ухвалила. Тим часом рішення щодо заборони на в’їзд Криму Ісмету Юкселю, як було повідомлено подружжю Юксель, було прийнято у Москві центральним офісом ФСБ, згідно з яким  Ісмета Юкселя було визнано персоною що «загрожує територіальній цілісності РФ».

Гаяна Юксель наполягає на тому, що брехливі слова Аксьонова, які були надані на запитання про її чоловіка, ще раз демонструють некомпетентність кримського маріонеткового голови та є частиною цілої кампанії з дискредитації кримських татар.

«Кримські татари в переважній більшості не погоджувалися з анексією Криму, хотіли, щоб півострів залишався у складі України. Тому призначені за вказівкою з Москви посадовці насамперед почали боротися з корінним народом Криму як з ворожою силою. Вони почали вживати заходи для того, щоб витиснути з Криму нелояльні кримськотатарські ЗМІ, до яких належало наше агентство. Заборона на в’їзд засновнику агентства – один з таких кроків», – наголошує Гаяна.

Повідомлення про заборону на в’їзд відбулося після того, як Ісмет з Гаяною і з 14-річною дочкою Джаніке, повертаючись із Києва до Криму, відстояли у ніч з 9 на 10 серпня на машині вісім годин у черзі до пункту адміністративного контролю у місті Армянськ на Кримському півострові. Показавши паспорти, сім’я отримала пропозицію від працівника прикордонної служби ФСБ відігнати машину у бік. Без пояснення причин.

Ісмет Юксель каже, що самі прикордонники не знали причин правової сваволі, яку до них застосували.

Читайте також:
На YouTube з’явився фільм “Крим. Як це було” про окупацію півострова Росією.
ВІДЕО

Розповідає Ісмет Юксель:

«Після пред’явлення паспортів співробітник прикордонної служби РФ з усіма нашими документами відійшов. Повернувшись через деякий час з іще одним колегою, сказав, що нам необхідно відігнати особистий автомобіль в сторону і очікувати. Причини фактичного затримання нам роз’яснені не були.

Очікування тривало півтори години. За цей час на наші запитання про те, на якій підставі нас затримують, співробітники прикордонслужби повідомляли лише, що йде перевірка і, можливо, сталася помилка.

Близько 7.30 години ранку прикордонник (імовірно, лейтенант), який забрав наші документи на перевірку, повернув їх мені і членам моєї сім’ї і повідомив, що “громадянинові Туреччини Ісмету Юкселю заборонений в’їзд на територію Російської Федерації”.

На вимогу пояснити причини і правові підстави такої заборони, представник органу влади повідомив, що він їх не знає і може назвати нам лише номер статті, зміст якої ми надалі зможемо подивитися в мережі інтернет.

Після цього до нас підійшов російський військовий без знаків розпізнавання і повідомив, що рішення про заборону на в’їзд приймалося органами ФСБ Росії. Також він повідомив, що хотів би нам допомогти, попросив мій паспорт, став питати, що, на наш погляд, може бути причиною заборони. Побачивши, що в паспорті є американська віза, уточнив, що я робив у США. Потім разом з моїм паспортом він пішов в невідомому напрямку.

Через 10 хвилин цей військовий, вже в більш агресивному настрої, прибув до нас з двома аркушами паперу формату А4, на яких стояло кілька підписів співробітників російської прикордонної служби, а також було написано “ПОВІДОМЛЕННЯ”.

У документі, складеному російською мовою, значилося, що громадянину Туреччини Ісмету Юкселю на підставі статті (номер статті нам не вдалося запам’ятати) заборонений в’їзд на територію Російської Федерації до 30.06.2019 року. У разі ж, якщо він порушить цю заборону, буде притягнутий до відповідальності за ст. 322 КК РФ “Незаконний перетин кордону Російської Федерації”, і далі детально розписані санкції за вказане порушення.

Текст повідомлення прочитала і переклала мені дружина. Повідомлення про заборону в’їзду в РФ я не підписував у зв’язку з тим, що не володію російською мовою, а перекладу на кримськотатарську мову надано не було. Відповідно, я не міг зрозуміти належним чином зміст документа, його правові наслідки і наслідки його підписання. Моя дружина переклала це військовому.

У цей самий момент наша дочка заплакала і дружина намагалась її заспокоїти. І тут військовий вирвав з рук Гаяни повідомлення, сказавши, що їхня справа тільки проінформувати мене про заборону, а повідомлення він віддавати мені не буде. Це була дія, яка не вкладається в жодні цивілізаційні норми. Ми були шоковані такою поведінкою.

Після цього інциденту до нас підійшов співробітник прикордонної служби (імовірно, лейтенант) і повідомив, що члени моєї сім’ї можуть їхати. Далі (нас було п’ятеро в автівці – я, моя дружина та донька, молодший брат моєї дружини і його дружина), а я повинен іти, махнувши при цьому в сторону українського блок посту.

Дочка з братом дружини та його дружиною відправились у Крим до родичів, а ми з моєю дружиною були змушені повернутися до Києва.

Ми подали до судів у Криму та Москві позови щодо порушення нашого права на в’їзд, права на пересування, права жити у себе на Батьківщині та в домі. Пройшли всі інстанції в РФ. Зараз моя справа перебуває в Європейському суді з прав людини. Найбільш кричущий момент у тій частині, де ФСБ має представити докази, котрі стали причиною для заборони на в’їзд, нас не поставили до відома. На справу наклали гриф
секретно. І коли в суді представники ФСБ представляли ці дані, нашого представника з суду видаляли. Коли ми отримували рішення на руки, а в нас їх три, то ні в резолютивній частині, ні в описовій не було вказано причин заборони на в’їзд.

Протягом 20 років я жив у Криму, там знаходився мій будинок, де ми постійно проживали з сім’єю. Від МВС України в Криму я отримав постійну посвідку на проживання на півострові. Там я здійснював суспільну і професійну діяльність – був генеральним координатором інформагентства QHA «Кримські новини», а також радником Голови Меджлісу кримськотатарського народу з питань взаємовідносин з Туреччиною, займався підприємницькою діяльністю.

Неможливість потрапити додому на територію Криму призводить до порушення моїх сімейних і  професійних зв’язків, серйозного морального і матеріального збитку. В результаті зазначених протиправних дій співробітників прикордонної служби Російської Федерації порушені мої права на свободу пересування, вибору місця проживання».

Гаяна Юксель каже, що її історія та історія її чоловіка є закономірним наслідком окупації Криму росіянами і їхньою боротьбою проти корінного народу Криму.

Читайте також:
“Побачила два Крими”. Одкровення британки, вигнаної з окупованого РФ півострова

Розповідає Гаяна Юксель:

«Початок окупації для мене став шоком. З усім тим спектром почуттів, що супроводжують шоковий стан – тривога, відчуття небезпеки, гнітючий тягар і відчуття того, що ми котимося до якоїсь прірви. Попри всі складнощі, які були в Криму, ми жили в складі своєї держави, в Україні. Я не думала, що такий незаконний акт можливий.

Російські окупанти в Криму, 2014. Фото Radiosvoboda.org

Тому події від 27 лютого 2014 року, коли почала заходити військова техніка, коли ситуація в Криму була дуже напружена, вибухонебезпечна, – я це все сприймала дуже трагічно. До речі, не одна я. Багато наших співвітчизників пережили цей шоковий стан. Ми отримували інформацію з різних куточків Криму. Люди сиділи на валізах, телефонували, просили вивезти дітей. Казали: “Ми ще нічого, а ось діти…”.

Ми знали, що з метою недопущення провокації та нападів на домівки кримських татар у різних куточках та населених пунктах Криму було організовано пікети кримських татар. По селах люди ночували у мечетях, щоб не залишатися у будинках і уникати будь-яких провокацій. Сьогодні багато хто каже, що захоплення Криму було передбачуваним. Але думаю, що для більшості мирних громадян Криму це було несподіваним.

Кримські татари вже мали досвід репресій за етнічною ознакою. Тому більшість з них були проти окупації: хтось ходив на мітинги протесту, хтось переживав у колі сім’ї, хтось особистісно. Але більшість були проти.

Нас дуже часто запитували і запитують: “Яка вам різниця? У вас не було державності за України, у вас нема державності за Росії. Що ви втратили? Чому ви проти окупації?”. Відповідь дуже коротка. У нас дуже хороша генетична пам’ять.

Ми добре знаємо, що імперія робила під час першої анексії 1783 року, коли майже 300 тисяч татар мусили залишити півострів. Вони роз’їхалися у Румунію, Болгарію, Туреччину, яка на той час мала статус Османської імперії.

Ми пам’ятаємо, що таке депортація комуністичним урядом СРСР 1944 року – це, певне, один з основних факторів. Наші старики живі і що таке солдат із зброєю, який заходить у дім, вони знають дуже добре. Вони бачили це в дитинстві. А тепер вони побачили це зараз, будучи людьми похилого віку, повернувшись у Крим після 50-річної депортації. Вони це побачили і 2014 року. І я не знаю, якою треба було бути недалекоглядною людиною, щоб не розуміти, що ніякого розвитку, ніякого прогресу для кримських татар за умов, які приносить Російська держава, не передбачається.

Вийшло саме так. Оці сумні прогнози, на жаль, здійснилися. Нас щодня трусить від жахливої інформації, яка приходить з півострова. Ось тільки один приклад, але таких сотні та сотні, і різних за ступенем і тяжкістю злочинів. І люди наші навчилися вже реагувати на виклики часу.

Наприклад, ситуація з Ренатом Параламовим, якого викрали та піддали тортурам. Його стали забирати з дому правоохоронці на машині. А мати – проста кримськотатарська жінка – каже: “Сідайте і їдьте за ним”. Навіть вона вже розуміє, що жодним правоохоронцям довіряти не можна.

Ренат Параламов

Читайте також:
Побитий кримський татарин Параламов у Сімферополі знімає побої з адвокатом

Поїхало дев’ять машин, але дорожні патрулі перекрили дорогу і вони не змогли відстежити машину. Його кудись вивезли. А наші хлопці, які за ним поїхали, не змогли його наздогнати. Наступного дня його знайшли
побитим і змученим, зі зламаними ногами. Що це? Хіба це ті реалії, в яких ми жили за України? Ні! Це ті реалії, які принесло на півострів нова держава-агресор.

У найперші дні анексії навколо нас як журналістів намагалися створити провокативні ситуації. Десь 28 лютого 2014 року мені зателефонував з незнайомого номера чоловік і сказав, що він є представником
Національної гвардії України і тут в Криму вони мають намір організовувати набір на службу. У нас на той час функціонував прес-центр у центрі Сімферополя. Він просив, щоб ми дали місце під проведення прес-конференції.

Я запитую: “А ви знаєте, що в нас тут озброєні люди?”. Він каже: “Так. Знаю. Ми будемо зв’язуватися зі Львовом і там і тут одночасно проводити захід”. Ми домовилися, що вони через два дні проведуть захід, а ми за цей час будемо готуватися. Він прислав мені прес-анонс. Цікавився організаційними моментами.

Весь цей час я думала, звідки він міг отримати мій номер телефону. Коли він зателефонував за два дні, я його про це запитала. Він назвав ім’я Алі. Питаю: “Який Алі?”. Він не зміг назвати прізвище Алі, запнувся і каже: “Не Алі. У муфтія я взяв ваш номер”. Я кажу: “Муфтій про вас мені нічого не казав”. Він каже: “Я йому зараз зателефоную, щоб він вам сказав про мене”. Коли я поставила питання принципово, щоб мені зателефонували ті люди, які його на мене вивели, то він зник.

Ще наприкінці, коли він почув відмову від мене, він казав, що хоче провести прес-конференцію у муфтіяті, мовляв, це буде дуже символічно. Така прес-конференція взагалі ніде не відбулася.

Тепер я добре розумію, що це була така спроба провокації, яку готували на нашу адресу. Ви собі можете уявити, що було б, якби в нас нібито представники української Нацгвардії дали прес-конференцію в той час, коли по місту ходили озброєні росіяни.

В лютому 2014 року ми для себе вирішили, що ми маємо залишатися у Криму. Після так званого референдуму я розуміла, що для нас перебування у Криму буде дуже складним і небезпечним. Наш інформаційний ресурс займав проукраїнську позицію в усіх цих подіях. Це було видно з матеріалів, які ми друкували, і з заголовків.

Поступово почало звужуватися, так би мовити, коло навколо нашого інформаційного ресурсу. Ми були частими гостями у ФСБ, у прокуратурі. Викликали мене у Центр з протидії екстремізму, де проводили так звані профілактичні бесіди або складали адміністративні протоколи – заднім числом, за діяльність у 2006 або у 2009 році, тобто в часи, коли Крим контролювався Україною.

Всі наші співробітники перебували під контролем. Де б вони не були присутні на масових заходах, завжди підходили, переписували їхні дані, паспортні дані. Я вже не кажу про себе.

Порівнюю ту ситуацію з нашою діяльністю в українському Криму. Ми почали працювати в 2006 року. Тоді наші співвітчизники відзначали, що новини про події у Криму до них доходять на третій-четвертий день, а то й за тиждень. Виходячи з необхідності забезпечити оперативне постачання інформації, ми створили своє агентство.

Були проблеми і питання, які треба було вирішувати. Але все це були суто робочі проблеми. Але найголовніше – ми мали можливість вільно працювати. У нас був доступ до різних джерел інформації, можливість брати участь у різних заходах, ми мали вільний доступ до всіх закладів.

Ми позбавилися цього зразу у травні 2014 року, незабаром після того, як 16 березня відбувся незаконний референдум. До речі, ми тоді вийшли із заголовком, що в Криму відбувається не визнаний світом референдум. А в травні нас уже забанили і не пускали на жодні заходи державного рівня.

Ми не могли в повному обсязі виконувати свої обов’язки зі збирання, опрацювання та поширення інформації. Наприклад, не могли потрапити до Ради Міністрів Криму, до Верховної Ради Криму, яка тоді почала називатися “Государственним советом”, не могли достукатися до багатьох джерел інформації.

Нам з Ради міністрів Криму відповіли офіційним брехливим листом, що ви не маєте державної акредитації. Це була просто відписка та маніпуляція, бо на той момент жодне кримське ЗМІ не мало російської акредитації. Процедура акредитації була запроваджена до 1 грудня 2014 року, а потім її продовжили до 1 квітня 2015 року.

Але насправді ми потім дізналися, що стосовно нашого агентства, як і стосовно декількох проукраїнських кримських ЗМІ, було надані таємні директиви, що нам не треба давати дозвіл на присутність на подіях, а
відтак і на висвітлення їх. Тож різницю між Україною і Росією ми відчули дуже швидко.

Читайте також:
Роковини окупації: в мітингу 26.02.2014 в Сімферополі
брали участь перевдягнені військові РФ

Весь цей тиск і заборона моєму чоловікові на життя в Криму і спонукали мене переїхати на материк. Бо повнокровно працювати на півострові стало неможливо.

Переїхавши на материк, ми, як і всі інші кримські ЗМІ, що вимушено залишили півострів, перебуваємо в дуже складних умовах. Чому? Бо ми мовимо та розповідаємо про територію, до якої не маємо доступу. Але ми не витрачаємо зв’язок з Кримом.

Читайте також:
Українське радіо з Чонгара почало мовлення на Крим. КАРТА

Для зв’язку з Кримом найкращий спосіб зараз – це електронні ЗМІ, тому коли нам запропонували відкрити радіо, ми погодилися. Торік ми брали участь у конкурсі Нацради з питань телебачення і радіомовлення України на радіочастоти та отримали частоту 103,5 FM на Херсонщині.

Не скажу, що вона дуже добра, вона дещо на віддалі від того місця, де проживає наша цільова аудиторія у Херсонській області, але ми працюємо, тому що це перший крок для того, щоб розвивати свою радіомережу та онлайн-мовлення.

Окрім частоти, ми маємо мовлення в інтернет-мережі та на сайті інформаційної агенції “Кримські новини”. Попри те, що ми запустилися недавно, ми вже знаємо, що нас дивляться і чують у Криму. Ми сподіваємося, що ми свою роботу і поле діяльності будемо розширювати, тому що наша праця є часткою загальної праці з повернення Криму».

Центр інформації про права людини

Читайте також:
Дискусія кримських татар щодо “зради України”:
Пашаєв та Афізе про “собаку чорного й білого”