Дискусія кримських татар щодо “зради України”: Пашаєв та Афізе про “собаку чорного й білого”

Осман Пашаєв
український кримськотатарський журналіст, телевізійник, виконавчий продюсер каналу “UA:Крим” –
у відповідь на резонансний допис у “Фейсбуці” Афізе Юсуф-Кизи, редактора культурологічних програм каналу ATR

(FB)

Афізе, моя улюблена кримськотатарська фолк-співачка і фанатичний популяризатор кримськотатарської мови. Вогонь і полум’я кримськотатарського життя в Криму, в Києві та в діаспорі.

Афізе, ти написала 7 лютого текст: про зраду України кримських татар у 2014-му і ретроспективу її зрад із 1991-го.

Так, Афізе, ти визнаєш, що на відміну від Москви, Київ не вбивав, не викрадав і не ґвалтував, але своєю бездіяльністю і небажанням помічати кримських татар сприяв сьогоднішньому стану справ.

Афізе, якби це був текст клінічно дурної людини, я б його пропустив. Так само, як залишив би без уваги текст колаборанта або недоумкуватого представника діаспори, що любить повторювати банальності “про собак – чорного й білого”, маючи на увазі Росію та Україну.

З Дуже багатьма фактами в тексті можна погодитися, Афізе, але з безлічі правильних слів можна зробити нехороші, некорисні і неправильні висновки, допомагаючи “чорному собаці” загризти й білого, і сірого, і вужа з їжаком.

Афізе, Україна прийшла до Криму в 1954-му. Напевно, вперше у своїй історії Крим став частиною якоїсь країни не в результаті кривавого завоювання. Виснажений і знелюднений після депортації кримських татар півострів Москва вирішила рятувати.
Не Крим рятували, Афізе, а “всесоюзну здравницю”, яка без обслуговуючого корінного населення перетворилася на пустелю біля моря.

Так, Афізе, це не був свідомий вибір українського народу і тим більше української держави, яка існувало формально. Але саме формальна Україна особливо не заважала кримським татарам повертатися на Батьківщину, на відміну від турків-месхетинців у Грузію і німців Поволжя – в Росію. Комуністична номенклатура в Києві виконувала доручення Москви з протидії кримським татарам, але робила, як у тому анекдоті, Афізе, – без душі.

Після розпаду Союзу Київ відпустив ситуацію в Криму на самоплив. Протистояли кримським татарам місцеві князьки, Афізе, надійно захищені Москвою аж до самої окупації півострова в 2014-му.

А тепер про “зраду”, Афізе. Звісно, ​​версія про без бою зданий півострів красива для формування міфу про зраду. Місцями навіть правдива, що не робить честі збройним силам незалежної країни. Тільки не було незалежної країни, Афізе. Вдруге в новітній історія України мимоволі допомогла кримським татарам – уникнути винищення.
Несвідомо, ненавмисно, але допомогла. Тому що результат військового протистояння в Криму можна спробувати вгадати з однієї ноти.

Але навіть якби Київ якимось фантастичним чином переміг, то це була б кривава перемога.

Трохи історії, Афізе. У 1783-му наш народ перестав бути суб’єктом міжнародного права і останні 200 років будь-яка війна в Криму приводила до вигнання кримських татар. Адже в 1856-му Росія програла Кримську війну. Програла Заходу (Англія, Франція, Сардинія) та нашому вічного родичу Туреччині (османській). І що? А те, що після перемоги Заходу й турків почався найбільший вихід корінного населення. Якщо в 1783-му спорожніли степи, то в другій половині ХІХ століття стали виганяти жителів передгір’я й прибережного Криму. До Кримської війни ми все ще були переважною більшістю чисельно. Після Кримської війни перестали нею бути. Нас стало менше половини населення півострова, хоча ми все ще були перші за чисельністю – 35-40%.

Далі були революції початку ХХ століття. Начебто класова боротьба, взагалі не наша тема. Але ми знову в епіцентрі пекла, бійні й терору, а голодомор 1921-1922 років убив кожного третього корінного кримця.

Друга світова війна. До її початку після голоду, колективізації 1928-го і масових репресій 1930-х нас уже заледве 200 тисяч, і ми становимо менше 20% кримського населення. Фашисти спалили більше 120 кримськотатарських сіл. Кілька десятків тисяч чоловіків не повернулися з фронтів.

Повернулися комуністи й НКВД, оголосили тих, що залишилися, зрадниками, остаточно вирішивши кримськотатарське питання депортацією в Сибір і Середню Азію. Потім, щоправда, з війни повернувся ще 7 тисяч кримських татар, які не виявили своїх дружин, дітей і батьків. Скільком дозволили залишитися в Криму?

Афізе, ти думаєш ситуація з кримськими татарами унікальна. Ні, джаним, якщо ти трохи познайомишся з історією англо-іспанських або англо-французьких воєн у Північній Америці, то помітиш, що жертвами цих воєн були американські індіанці. Жертвами військових ігор великих завжди стають нечисленні корінні народи, що робляться витратним матеріалом в економічній бійні.

Україна, пішовши без єдиного пострілу з Криму, відвела удар від кримських татар.

Щоправда, Україна цим кроком дозволила знахабнілій родичці з північного сходу побачити свою слабкість та відкрити фронт на Сході. І ті 10 тисяч загиблих віддали життя в тому числі за нас з тобою, Афізе.

Так, сьогодні Москва біснується від того, що немає приводу зачистити кримських татар, як це було в Чечні. Приводів іти на Київ у неї теж поки немає. Повір, Афізе, не військової моці України боїться Москва, а того, що жорсткі санкції Заходу прискорять кінець московських аферистів при владі.

Населення центральної смуги РФ здатне творити чудеса не через брак прав, а через нестачу жратви… Хоча потрібно віддати належне українцям. Навчилися вбивати, і росіяни це знають.

Так, Афізе, тут у Києві через чотири роки вже забулося те швидкоплинне захоплення кримськими татарами в листопаді-березні 2013-2014 років. Політики, ще вчора готові половину партійного списку віддати меджлісу, не факт, що сьогодні проголосують за найслабшу версію кримськотатарської автономії. Деякі наші кримські “друзі”, які переселилися до Києва, шукають смітинку в кримськотатарському оці та знову записалися в секту тих, котрі вірять, що “в Криму є не тільки кримські татари”. Багато що з цього нам здається несправедливим і часто підлим.

Але десь у глибині душі, Афізе, сподіваюся, розумієш, що твоя феска в чужому Києві часто викликає непідробну добре цікавість і симпатію, а в рідному Сімферополі – в кращому випадку усмішки “інтернаціоналістів”. Тут тобі ніколи не зроблять козячу морду, якщо ти говоритимеш кримськотатарською, а на берегах Салгіру багатьох із нас хотіли б у ньому втопити – просто Салгір замілкий.

Та Україна, яку я знаю, не зраджувала кримських татар. А ті кримські татари, яких я знаю як народ, не зрадили і не зраджують Україну, понад те – були і є найкращими її захисниками на півострові. Спростовувати це можуть вороги, дурні і наївні. Пишу для наївних, Афізе.

Усе-таки я графоман, а тому пробач, Афізе, дозволю собі ще пару рядків. Звичайно, ми маємо право чекати від інших народів особливого ставлення й розуміння хоча б тому, що нас на два порядки менше, ніж турків чи українців, і на три порядки – ніж росіян. Але порівняно з тими ж караїмами і кримчаками ми величезний народ. Саме від нас залежить збереження їхньої культури, тому що їхня караїмська та кримчацька – це ідентичні до карасубазарського діалекти кримськоготатарського. Їхня кухня – це наша кухня, їхня музика – це наша музика. Вони – це ми, тільки немусульмани, а іудеї. Але як часто ми згадуємо про ці народи? Як часто ми відстоюємо їхнє право на повернення кенаси?
Але ж якщо ми господарі Криму, то нам варто думати і про інші малі культури та не дозволити їм зникнути, а можливо, і відроджувати зниклі. Спробувати зупинити асиміляцію урумів і румеїв, цікавитися долею кримських італійців. Думати про всіх некорінних, але вкорінених, навіть коли в самих начебто немає сил.

Адже ми господарі, Афізе?

Читайте також:
Кримський марафон: татари вже вдруге зібрали багатотисячну суму штрафу
монетами 10 рублів