автор: Ольга Гордійчук
Так, в України на окупованій території є і свої розвідники, і прихильні блогери з місцевого населення. Іноді це одні й ті самі люди.
Едуард Неделяєв усе життя займався електронікою. Коли до його рідного Луганська прийшли російські окупанти, він лишився в місті, вів блог у “Фейсбуці” та, крім того, передавав інформацію українським спецслужбам. Під ніком “Edward Ned” розповідав про розташування противника і показував російських військових.
Коли сепаратисти його арештували й посадили “на підвал”, то визнали, що аматор-електронник “передавав все точно”. В результаті Едуарда засудили за “шпигунство й розпалювання ворожнечі” до 14 років позбавлення волі.
Але “на підвалі” і в СІЗО Неделяєв просидів трохи більше року. 27 грудня він став одним із 74 українців, яких звільнили в рамках великого обміну.
Разючу різницю в умовах життя у вільній Україні та окупованій він побачив відразу після перетину лінії розмежування. Тепер пише про життя в столиці для тих, хто лишається в Луганську – і своєї родини також.
Читати блог Неделяєва дуже цікаво: Едуард Володимирович детально й просто описує звичні для українців речі, підносячи їх як велику цінність і протиставляючи похмурій картинці життя в окупації.
Нещодавно він відзначив 47-річчя – в орендованій квартирі, з відновленими документами. Потім відкрив на “Петрівці” клондайк на ринку книжок та старих електронних причандалів, які можна купити на безцінь і розібрати на корисні деталі. Учора спаяв першу після “відсидки” мікросхему. Після звільнення з полону чоловік радіє життю і працює.
Ми зустрілися з паном Неделяєвим у кафе біля “Караваєвих Дач” – поруч із радіоринком, де він купує деталі, та поговорили про його життя в Києві та окупації, у тюрмі й на волі, про допомогу СБУ та настрої “ЛНР”.
Едуард Неделяєв на Кардачах.
Фото: Ольга Гордійчук, Новинарня
– Я народився в Дзержинську (нова назва – Торецьк – “Н”), це 50 км від Донецька. Коли мені було десять, мати відвезла мене до Луганська, і все життя я прожив там.
Електроніка – це моє. Хоча Харківський національний університет радіоелектроніки я не закінчив. Не закінчив. Навчався там всього рік. Потім треба було доглядати бабусю й діда, які мешкали в Дзержинську, взяв академічну відпустку. У цей час призвали до Радянської армії, а після армії була вже інша країна, назад до ВНЗ не потрапив.
В армії забезпечував зв’язок у дальній бомбардувальній авіації. Надалі в цивільному житті розробляв електронні пристрої, сигналізації, вимірювальні прилади.
– Така як і зараз. Проукраїнська. Я ніколи не змінював свою позицію.
Загалом, я займався електронікою і сильно в політику не вникав. Воно мене не цікавило. Але коли в мене на вулиці танки почали їздити, це мене схвилювало (сміється).
– Це був спосіб доставити інформацію й розвіддані про місця дислокації противника. Я дивився, де там зв’язок по антенах, і нашим (Україні) зливав. Я постив відео з російськими солдатами, поки вони ховаються і кажуть, що “їх там немає”. Я правдиво писав про те, що відбувається в Луганську. Для мене це засіб спілкування і зв’язок з зовнішнім світом.
Спілкувався з волонтерами, які збирали інформацію про пересування супротивника, з прес-центром АТО. Також люди з СБУ просили подивитися, де що знаходиться, коли в них агентів не було в місті.
– Я не працював ні на кого. Ні копійчини ні від кого не отримував ні до полону, ні після. Не можна ж на когось працювати 2,5 роки, не отримуючи платню, вірно? (посміхається)
Я не думаю, просто я ні на кого не працював. Я допомагав безкоштовно і воякам, і волонтерам, які ведуть збір розвідданних.
Спілкувалися месенджером та через електронну пошту. А блог я для себе вів.
FB Edward Nedeliaev
22 травня 2016 р. ·
“А тем временем в Луганске народ продолжает втихаря выражать свои чувства. Хоть нас и не чують…”
– Сподівався, що не спіймають. Але у 2010 році, коли реєстрував сторінку у “Фейсбуці”, то ввів повне ім’я “Едуард Недєляєв”, а згодом перейменував на нік “Edward Ned”, та в пошуковому рядку в браузері залишилося повне ім’я. У телефонному довіднику за таким прізвищем лише одна адреса – моєї матусі. Тиждень вони (“МГБ ЛНР”) у машинах із затемненим склом вичікували біля будинку. Коли я привозив доньку до бабусі, побачили й почали слідкувати.
Читайте також:
Новий Герой України. АП визнала: патріот Жемчугов
провів 30 диверсій в “ЛНР” і підірвав себе
– Це сталося 22 листопада 2016 року. Зранку з дружиною відвезли доньку до дитсадка, як тільки від’їхали – під’їжджають чотири чорні машини, блокують нас, звідти вистрибують десять чоловіків з автоматами. Вони витягнули мене з авто, заламали, мішок на голову – і поїхали обшукувати майстерню. Решта поїхали обшукувати дім.
У мене в майстерні було багато електроніки – відразу сказали: “О, мабуть бомбу майстрував”. Багато дорогих інструментів забрали собі – сказали, що “на поповнення матеріальної бази МГБ”.
Спочатку мене затримали за проукраїнську позицію у “Фейсбуці”. Але коли вилучили комп’ютер і читали приватну переписку, побачили повідомлення з координатами і фотографіями – відрили статтю за шпіонаж.
Цю статтю в “МГБ” порушили після дослідження комп’ютера – знайшли залишки невидаленого спілкування зі співробітниками СБУ, де я висилав координати та фото центру радіозв’язку росіян.
У моїй справі було три томи по 500 сторінок скріншотів моїх переписок і постів.
Все трималося на інформації з “Фейсбуку”. Ось так можуть на 14 років засудити лише за спілкування у “Фейсбуці” (посміхається).
Читайте повідомлення за листопад 2016 року:
Після затримання блогера “ЛНР” вирішили взятися за його друзів
– Спочатку повезли “на підвал” в МГБ (колишня будівля управління СБУ в Луганську). Там сидів півроку, доки вони збирали докази і оформляли справу. Потім перевезли в СІЗО. Там мене утримували в підвищеній ізоляції від світу.
Огорожа Луганського СІЗО. Кадр відео
– Було дванадцять судових засідань у закритому режимі. Перевіряли, чи належала інформація, яку я писав, до військової таємниці, на точність, своєчасність.
З’ясувалося, що я передавав все точно – це приємно (посміхається).
З Росії приїжджала експерт з політичної лексики і віднесла мої пости до “розпалювання ворожнечі”.
Дали 14 років особливого режиму утримання. Як “небезпечній особі”.
– Щоб зламати людину, всіх затриманих б’ють, деяких б’ють струмом. Коли ламається, ставлять запитання. Після цього змушують підписати: “до мене не застосовувались методи психологічного і фізичного впливу”.
Деяких дуже сильно били. Коли у січні 2017 року затримали українських військових, які щось підірвали, то побили так, що їх потім приносили [на допити].
Мене побили легше. Пощастило, що струмом не били.
Зі мною сидів “казачок” – начальник штабу “казачого формування СССР” з міста Брянка. Його так побили, що дві доби лежав, як шматок м’яса. Коли до тями прийшов, казав: “Я приїхав вас захищати, а ви мене так б’єте”. На нього донесли, наче він український шпигун, хоча жодного відношення до цього не має.
За два місяці до того, як мене заарештували, вони закатували до смерті Геннадія Ципкалова – одного з засновників “ЛНР”.
– На допитах я не приховував проукраїнську позицію. Намагався їм довести, що російська пропаганда їх обманула. Звісно, потім все боліло, але на душі приємно.
Загалом, вони реагували з повагою, тому що не люблять зрадників. До тих, хто ламався, ставлення було погане.
Фото: Ольга Гордійчук, Новинарня
– Одного разу на святкуванні мого дня народження директор мені казав: “Ти схожий на плюшевого ведмедика: пухнастенький, але всередині як арматура сталева – доки його гладиш, він м’якенький, а якщо намагаєшся зігнути – ніяк”. Ця внутрішня арматура мені допомогла – коли на мене тиснуть, я стаю міцнішим.
Одна людина, яка зі мною сиділа, дуже зламалася. Сподіваюся, скоро вдасться його обміняти. Його сильно били, він після допитів повертався весь у відбитках від взуття, струмом били, на руках сліди від наручників криваві. Дуже шкода його…
“На підвалі” в “МГБ” навколо лише бетонні стіни. Немає вікон і вентиляції, цілодобово світиться лампочка. О шостій ранку підйом, до сьомої по одному виводять у туалет. Один туалет на весь підвал.
На сніданок пару ложечок каші і стакан окропу. Другий прийом їжі близько сьомої вечора – їмо те саме. І знову в туалет. Це і весь розпорядок.
Решту часу всі сидять і дивляться в стелю.
Мій адвокат домігся дозволу передавати передачі. Їжу перевіряли, лікар особисто куштувала всі страви. Передачки я роздавав усім в камері: нас сиділо від двох до шести людей.
“На підвалі” затримані можуть сидіти роками без обвинувачень. У СІЗО сидять ті, хто має кримінальні статті.
У СІЗО умови набагато кращі. Було триразове харчування. У кожній камері туалет, вода, електрика – можна чай зробити. Я, як особливо небезпечний, був у підвищеній ізоляції. Але дружина і мати передавали їжу.
Нагорі СІЗО є камери 4х4 метри, бетонні стіни і решітка замість стелі. Годину на день у ній можна ходити і дивитися на небо.
– Вважалося, що у нас “укропська” камера. Сиділи ще два бійці ЗСУ. Один із них чергував на посту в Станиці Луганській і допоміг старенькій жінці піднести сумки через міст до “сепарського” посту, його “сепари” хотіли в полон взяти, але він з мосту стрибнув – зламав руку, ногу, обличчя пошкодив, зуби вибив. Непритомного його завезли в лікарню Луганська, прооперували і доставили “на підвал”. Він сидів 13 місяців там і ще два у військовій комендатурі. 27 грудня його обміняли разом з нами. І він знову пішов служити в ЗСУ.
Читайте також:
Список звільнених з полону ОРДЛО. ФОТО, ІСТОРІЇ
Другий військовий відслужив півроку на контракті, а потім захотів поїхати додому на Луганщину. На пункті пропуску “Ізварине”, коли “сепари” перевіряли його документи, знайшли військовий квиток та [посвідчення] УБД. Не знаю, яка його доля, але на обміні його не було.
Коли до нас “казачка” посадили, йому сказали: “Садимо до укропів, вони тебе вночі задушать”. Він перший тиждень спати не міг, боявся.
Я його захищав від наших хлопців в камері. Вони шуткували по-злому, я намагався конфліктів не допускати. Потім почали нормально спілкуватися.
Коли передачі мені приходили, я на всіх розділяв і йому давав. Він був здивований таким ставленням: він ворог, але по-людськи до нього ставилися.
“Казачок” розповів, що приїхав із Росії в 2015 році, надивившись російських новин про те, як київські фашисти вбивають мирне населення. Приїхав як захисник, впевнений, що хунта вбиває людей. З Казані їх приїхало 600 людей, але більшість через півроку повернулися назад. А він згубив документи і мусив залишитися. Він жив із місцевими, господарством займався. Коли потрапив “на підвал”, говорив: “Тут добре, годують, за квартиру платити не треба. Якби не били, було б геть добре”.
У СІЗО ж я сидів із трьома ув’язненими за кримінал. Я їх виховував: у нас в камері не матюкались, все було чемно, вони не хотіли переводитись в інші камери.
Заручники на виході з Луганського СІЗО в день обміну 27 грудня 2017
– За день до обміну всіх [ув’язнених] із політичними статями спустили на перший поверх в’язниці, і ми писали дві заяви. Перша, що “я не буду проти, якщо буде обмін”. Друга – прохання на помилування на ім’я Пасічника (ватажок “ЛНР”).
У десь обміну при перевірці мені сказали: “Збирайся, через годину їдеш”.
– В СІЗО, за тюремними чутками, біля 80 людей.
– Зі мною – ні.
– Не знаю. Коли я виписувався, зі мною дві години говорили люди, які представилися “дебриферами”. Вони записали, як мене затримували і як утримували . Документи не показували, психологічних питань теж не було.
Читайте також:
Зі звільненими з полону ОРДЛО досі не бесідувала СБУ.
Хоча серед них є явні сепаратисти
У “Феофанії” ми з ним часто гуляли у парку і спілкувалися. Я не помітив у нього проросійських настроїв. Він потрапив у “МГБ”, коли відмовився платити податки в казну “ЛНР”.
Швайко – антикризовий менеджер, почав відновлювати роботу Лутугинського заводу прокатних валків (на окупованій території – “Н”). Він дуже цікаво його відновлював. Тоді почалася економічна блокада окупованих територій, він з’їздив у Росію, домовився з підприємством поставляти прокатні валки для металургійного заводу, а виробляв валки із військової техніки, яку Росія поставляла на окуповані території. Замість того, щоб ремонтувати танки і БТР, він їх скуповував у бойовиків, переплавляв, робив з них валки і відправляв назад у Росію! Податки з цих грошей платив в Україну, людям платив зарплату. А в казну “ЛНР” ні копійки не йшло. За це він 2,5 роки просидів у в’язниці.
Він тверезо оцінює ситуацію. Любить Україну. Але з прапорами не ходить.
– На початку в більшості була проукраїнська позиція, але люди боялися відкрито висловлювати свою позицію, бо це жорстко придушується. Невеличкий відсоток людей, які були за Росію, – це фанати телевізора. Вони цілодобово дивляться новини і повторюють штампи з телебачення. У спілкуванні визнають, що до війни жилося краще. Але вони вірять, що у Києві “фашисти”.
В Луганську більше 30 телеканалів – всі російські, шість радіостанцій – всі російські. Українського нічого немає: ні друкованої преси, ні сайтів.
FB Edward Nedeliaev
5 вересня 2016 р.
“Просто кусочек горисполкома и телевышки. Пейзаж”
Інтернет теж фільтрується, багато сайтів блокують. Наприклад, з кабельного інтернету я не міг зайти на електронну пошту ukr.net, лише з “Водафона” заходив. Тож люди там у вакуумі.
– Люди стали жити набагато гірше. Дуже мало роботи й низькі зарплати. Майже всі підприємства не працюють: один завод робить невеличкі замовлення, а великі всі закриті, навіть ті, що на Росію працювали.
У місті можна знайти роботу підмітальником за 2 тисячі рублів – це дуже мало. Або йти в армію місцеву за 15 тис. рублів, але воювати ніхто не хоче.
Воювати приїхали з Росії, Абхазії, Татарстану. Багато місцевих повиїжджали. З усіх машин на дорогах, що були раніше, лишилося 30%.
Зараз частина людей повертається, тому що боїться мародерів.
У магазинах всі продукти з Росії чи Білорусі. Неякісні. Тепер везуть найдешевший товар, бо люди не можуть купувати дорогі продукти. Їжа лежить місяцями і не псується. Але їсти щось треба, тому купують.
Ціни теж зросли. Спочатку все було дорожче, а зараз на 20-10% ціни відрізняються від київських. Але це при тому, що зарплати нижчі.
FB Edward Nedeliaev
19 липня 2016 р. ·
“Ребрендинг. От МакДональдса оставили 2 буковки. Зачем больше? Зато недорого – отломать лишнее”
Комендантська година з 23:00 до 5:00. Якщо в цей час вийдеш на вулицю, патрулі відправлять або в комендатуру, або в “підвал” до з’ясування. Патрулі постійно їздять.
У 2014 році у мене в будинку три місяці не було електрики. На Ювілейному районі люди півроку сиділи без електрики. Води два місяці не було, я з відрами бігав до колодязя в селище поруч. Зараз досі погано з водою в Луганську – подається за графіком, зранку і ввечері. Електрики вистачає лише на громадське постачання, на заводи не вистачає.
Читайте також:
“ЛЕО” знову припинило постачання води в окупований Луганськ через борги
З восьмої години вечора вулиці вже порожні. Коли нас на обмін везли, помітив велику різницю: до Майорська пусті вулиці, Майорськ переїхали – [на підконтрольній території] людей повно. Різниця відчувається.
Зараз життя в Луганську як болото. Людей дуже шкода. Всі змучені, понурі, очі опущені. Там лишилося багато дітлахів і пенсіонерів, а людей працездатного віку менше. Повиїжджали туди, де є робота.
У школах дуже скоротили години викладання української мови. У доньки українська лише один раз на тиждень.
Два роки тому з підручника української мови змусили вирізати сторінку з прапором і гімном України.
Читайте також:
Неостанній яничар. Народний артист із “Пропалої грамоти”
керує театром окупантів “ЛНР”
– Я не вважаю, що патріот той, хто втік від ворога. Це моя земля, чому я маю віддавати її?
Я інвалід після ДТП, тому воювати не можу, але відчував, що міг там (в ОРЛО) зробити щось корисне для держави. Вбивати людей у мене бажання немає, а допомогти країні хотів.
– Поки що немає можливості. Дружина доглядає за старенькими нетранспортабельними знайомими. Їх нема на кого залишити.
Але на весняні канікули доньки на тиждень мають приїхати. Я дуже скучив.
Спілкуюся з ними щодня телефоном.
Фото: Ольга Гордійчук, Новинарня
– Я не вірив пропаганді, але там постійно кажуть, що тут (в Україні) ходять фашисти і вбивають за російську мову. Основний упор – на те, що людей [на Донбасі] насильно будуть змушувати розмовляти українською.
Для місцевих це дуже болюче питання. Люди, які все життя спілкуються російською, бояться.
Насправді, на Луганщині в селищах набагато більше української мови, ніж у Києві. Коли заходжу тут до магазину – говорю українською, а мені російською відповідають, то думаю: я в Києві, чи де?
…Але я скажу, що в Луганську Україну чекають. Усі [в Києві] думають, що там самі сепаратисти, але це не так. Навіть ті, хто повірив у 2014 році пропаганді, бачать, що життя змінилося на гірше – шлунок підказує.
– Люди бояться відновлення бойових дій. Вони не хочуть війни. Я не знаю, як правильно це робити, але люди стомилися і хочуть нормального життя.
FB Edward Nedeliaev
29 серпня 2016 р. ·
“С добрым утром, страна!
(хорошая у нас молодёжь)”
Якщо завтра там (в ОРДЛО) будуть українські прапори, відновиться робота банків, пошти – місцеві будуть раді. Головне – вигнати тих, хто контролює цю територію, вивести їхніх військових.
Мені здається, якщо з Москви прийде наказ вивезти техніку, вони це зроблять. Ніхто не хоче вбивати. Всі хочуть миру і спокою.
Місцеві йдуть в армію [“ЛНР”] за 15 тисяч рублів місяць, щоб родину годувати, а воювати, ще раз наголошу, не хочуть.
Уже навесні 2014 року всі добре бачили, що тут росіяни командують. Чутки швидко розповсюджувалися – коли приїхала бригада російських вояк, то все місто знало.
І люди були шоковані, коли бачили, що українська міліція замість того, щоб розігнати сепаратистський безлад на вулицях, допомагала сепаратистам…
– Я вважаю, що це було штучно. Передвиборча пропаганда так працювала. Перед виборами Януковича приїжджали агітатори зі словами, що Донбас працює, а решта України на цьому наживається. Людей обманювали, а вони вірили.
– По-різному. Хто простіше сприймає інформацію з телебачення, ті вірять. У кого більше розуму, розуміють все.
– Я думаю, що вони втечуть. Вони налякані. Більшість налаштовані тікати, якщо почнеться рух назад.
Ті, хто очолює ОРЛО, втечуть безсумнівно, але й рядові працівники теж. Вони бояться, що їх посадять за сепаратизм.
FB Edward Nedeliaev
4 вересня 2016 р. ·
“Садишься в маршрутку у окошка, думаешь пол часа получать эстетическое удовольствие от видов и тут на тебе.. Кто-то гадости про честнейшего человека пишет. Ужас”
– Так, у Києві дуже багато транспорту, на вулицях людно. Тут у невеличкому селищі життя кипить. Люди більш розслаблені, усміхнені, веселі. А там сумні.
Що тут казати – в Києві є відчуття свободи, є бажання щось робити.
– Я працюю зі своїм колишнім клієнтом по довоєнному життю. Коли був у “Феофанії”, він запропонував у нього працювати. Тому проблем не було.
Житло знімаю за Києвом, це поруч з місцем роботи.
Гуляти часу немає. Мені хочеться наздогнати втрачений час, який останні роки минув марно. Тому працюю до ночі.
– Усі по-різному. Наприклад, я легко адаптуюся, а деяким дуже важко. Особливо важко тим, хто три роки за ґратами просидів. Коли людина сидить у в’язниці, вона звикає в певний час отримувати їжу, світло. Все передбачено до хвилини. А на волі може трапитися будь-що, люди лякаються самостійно приймати рішення.
– Поки ще не отримував. 31 січня вийшла постанова №38 від КМУ про ці виплати.
Але в установах соцзахисту ще не знають, що з цим робити – вказівок ще не було.
29 січня до мене зателефонували з апарату “губернатора” із Сєвєродонецька (Луганська ОДА – “Н”) і запропонували одноразову матеріальну допомогу. Для цього попросили сфотографували документи і відіслати. Відіслав, чекаю.
Читайте також:
Офіс уповноваженого з реабілітації АТОвців відкинув звинувачення
в тому, що звільнених з полону “викинули на вулицю”
Новий рік Едуард Неделяєв святкував у своїй палаті в “Феофанії”. Фото з ФБ
– Допомагають знайомі і волонтери. Також мені здорово допомогають радіоаматори – я серед них відома особистість (посміхається).
Відразу по приїзду до Києва, на аеродромі, волонтери подарували мені телефон, щоб зателефонувати родині. Згодом приїжджали у “Феофанію” – з кожним спілкувалися, виділили грошей. Переселенці з Луганська привезли гроші, одяг і планшет.
– У 2016 році настав час вклеювати фотографію у паспорт, я планував поїхати на підконтрольну Україні територію, але за тиждень товариш написав у “Фейсбуці”, що мною зацікавилися в “МГБ” і переїжджати лінію розмежування небажано. Я не виїхав, щоб не ризикувати.
На обмін дружина через адвоката передала мій український паспорт. В центрі адмінпослуг [у Києві] сказали, що в мене недійсний документ і треба їхати в Сєвєродонецьк.
У Сєвєродонецьку сказали, що треба пред’явити два документи, аби впевнитись, що це точно я. Порадили сходити в міську раду і взяти виписку зі списку виборців та відновити водійські права.
У МРЕО відповіли, що потрібно пройти медичне обстеження. Пішов у лікарню, на щастя, лікарів вдалося пройти за один день.
Мені дали нові права, і я пішов у паспортний стіл – паспорт оновили. З ним пішов у фіскальну службу і взяв ідентифікаційний код.
Звільненим із полону, кому треба відновлювати документи, теж рекомендую їхати до своїх обласних центрів. Наскільки я зрозумів, у Києві не хочуть цим займатися. Ніякого сприяння від міністерств я не побачив.
Мені дуже пощастило, бо коли приїхав у Сєвєродонецьк, там був сильний снігопад. Завдяки цьому не приїхали люди з Луганська, які там оформлюють документи. Тому вдалося за два дні вирішити всі проблеми. Зазвичай там величезні черги.
Читайте також:
Як вижити в полоні та після нього
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
