18 загиблих воїнів січня. Згадати всіх

 

Якби не останні три дні місяця, якби не Авдіївка, навіть якби не 29-те – День пам’яті героїв Крут – кількість загиблих у січні внаслідок бойових дій була б найменшою, починаючи з середини літа 2016-го.
А так – бої за промзону стали одними з найтрагічніших для Збройних сил України за останні півроку.

За офіційними даними, озвученими речником Міноборони з питань АТО, за січень 18 військових ЗСУ загинули, 118 зазнали поранень та інших ушкоджень.

І це – не рахуючи небойові втрати, яких теж було чимало, особливо на початку січня з його святкуваннями.
Тільки тих небойових смертей, про які відомо ЗМІ – щонайменше 13.

При цьому залишаються нез’ясованими ім’я, прізвище та обставини поранення 34-річного військового, який 3 січня помер у лікарні Дніпра.
МОУ не зарахувало його до “бойових”, при цьому медики інформували, що чоловік потрапив до шпиталю в стані коми із вкрай важкими мінно-вибуховими пораненнями.

Новинарня” візуалізувала у вигляді інфографіки кількість безповоротних та санітарних бойових втрати Збройних сил протягом січня.

Без бойових втрат було лише чотири дні (2, 17, 19 і 21 січня):

Як і в попередні місяці, “Новинарня” зібрала дані про загиблих в АТО в січні 2017 року.

Читайте також:
Загиблі в листопаді – поіменно. Подивіться їм в очі

Загиблі герої грудня: імена й портрети

Речник Міноборони й надалі не називає полеглих поіменно, але журналістам полегшила роботу 72-га гвардійська бригада ЗСУ, яка прийняла на себе основний удар під Авдіївкою, та її прес-офіцер Олена Мокренчук.

Імена загиблих бійців “сімдесят другої” оперативно – після повідомлення родичів – з’являлися на сторінці 72 омбр у “Фейсбуці”. Полковник Мотузяник, відповідаючи на запитання ЗМІ, мав лише підтверджувати дані бригади щодо загиблих.

З абстрактних “200-х” герої Авдіївки перетворилися на юнаків із плоті й крові та з конкретними іменами, що їх назвали в оборонному відомстві.
Відтак прощання з сімома воїнами 72 омбр у центрі Києва стало одним із найбільших масових та емоційних зібрань з майданівських часів.

Позиція “Майдан”. Тисячі киян попрощалися із загиблими
в Авдіївці героями 72-ї бригади. ФОТО, ВІДЕО

Тож згадаймо ще раз полеглих січня.

1. Сергій Сонько

…Із 8 січня вважалися зниклими безвісти троє морських піхотинців – військовослужбовців 36-ї окремої бригади морської піхоти (Миколаїв). Вони не повернулися до місця постійного перебування підрозділу біля лінії розмежування на Маріупольському напрямку.

Речник Міноборони з питань АТО Олександр Мотузяник до 11 січня включно заявляв, що даних про їх місце перебування немає.

Також речник не називав імена, поки це не зробили журналісти. Зниклі виявилися на боці “ДНР”, вони загинули внаслідок підриву на міні за 3 км від окупованого села Верхньошироківське (колишнє Октябрь) на півдні Донеччини.

Зрештою 14 січня і на флоті підтвердили: “Військово-Морські сили ЗСУ понесли непоправну втрату. У районі проведення антитерористичної операції (…) загинули наші бойові побратими – молодший сержант Микола Охріменко, молодший сержант Сергій Сонько та старший матрос Сергій Трубін”.

Напередодні, 13 січня, тіла Сонька, Охріменка й Трубіна українській стороні передали бойовики “ДНР” у Донецьку. Перед цим зірвалася домовлена передача 10 січня.

Сергію Сонькові лише нещодавно – 16 грудня – виповнилося 23.

Він народився у Станіславі (Білозерський район Херсонської області). Вступив на військову службу за контрактом на початку 2016 року, паралельно заочно навчався на юридичному факультеті Чорноморського національного університету ім. Петра Могили в Миколаєві. Був командиром 3-го відділення 1-ї роти 501-го окремого батальйону морської піхоти 36 обрмп.

Залишилась мати.

2. Микола Охріменко “Дєд”

Миколі Івановичу, якого називали “Дєд”, було 53 роки. При цьому він був молодшим сержантом у тому ж підрозділі – 1-й роті 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Народився 9 липня 1963 року в селі Яструбине Сумського району.

Був час – працював у Якутії на золотих копальнях.

До війни мешкав у Донецьку з дружиною, але в 2014 році переїхав до матері на Сумщину, дружина залишилася на Донеччині.

З 2015 року служив у добровольчому батальйоні, пройшов бої за Дебальцеве,

2016-го року підписав контракт із ЗСУ, був двічі поранений.

Залишилися 82-річна мати, дружина та донька від першого шлюбу.

Причина смерті — та сама, що в Сонька й Трубіна: мінно-вибухові травми.

Похований 15 січня в селі Яструбине, поряд із могилами батька й брата.

3. Сергій Трубін

Третій загиблий під Верхньошироківським – Сергій Трубін – старший матрос, за посадою був старший стрілець-санітар тієї ж 1-ї роти 501-го окремого батальйону морської піхоти 36 обрмп.

Народився 20 березня 1987-го, з трирічного віку проживав в смт Знам’янка Друга Кіровоградської області.

Закінчив Знам’янський професійний ліцей №3 за спеціальностями “зварювальник”, “муляр”.

Був мобілізований навесні 2015 року. Після демобілізації підписав контракт і повернувся на службу до своєї частини. Загинув разом із побратимами 8 січня.

Залишились батьки та сестра.

4. Ігор Климюк “Клим”

Ігор Климюк загинув 10 січня близько 11:00 від смертельного поранення в голову внаслідок обстрілу позицій сил АТО поблизу сіл Новозванівка — Троїцьке (Попаснянський район Луганської області).

Солдат, гранатометник 1-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 1-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ мав лише 22 роки. Народився 15 вересня 1994 року на Волині, в селі Оконськ Маневицького району. Мешкав у селі Гірка Полонка Луцького району.

Закінчив Луцький правознавчий ліцей із посиленою фізичною підготовкою.

2015 року призваний на строкову службу, надалі уклав контракт, за кілька місяців поїхав на фронт.

Похований у селі Гіркій Полонці. Залишились батьки, молодші брати та сестра.

5. Богдан Корнелюк

Богдан Корнелюк теж пішов 22-річним. Теж волинянин.

Народився 28 вересня 1994 року в Нововолинську.

2009 року вступив до ВПУ №1 у селі Будятичі, де здобув професії маляра-штукатура, плиточника-лицювальника.

У квітні 2013 року призваний на строкову службу. В липні того року померла мати Богдана, і його перевели з Десни ближче до дому. Після двох років служби підробляв на різних роботах. Його батько відслужив рік на фронті.

У квітні 2016-го Богдан уклав контракт із 14-ю бригадою. 18 вересня прибув у Станицю Луганську. Посада – старший солдат, навідник БМП-1 із 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув пізно ввечері 11 січня від кульового поранення під час обстрілу поблизу КПВВ “Станиця Луганська”.

Похований у Нововолинську. Неодружений, залишився батько.

6. Віталій Сенюк

На свято Водохреща, 19 січня, в Івано-Франківську провели в останню путь загиблого на Донбасі офіцера Збройних сил України 45-річного Віталія Сенюка.

Капітан Віталій Сенюк загинув 14 січня близько 15:30 неподалік від села Новоолександрівка (Попаснянський район Луганської області).

Машину начальника розвідки одного з батальйонів 24-ї бригади бойовики обстріляли з протитанкового ракетного комплексу.
Батько трьох дітей загинув на місці.

Віталій Дмитрович Сенюк народився 8 липня 1971 року в селі Острівець (Городенківський район Івано-Франківської області).

Закінчив Ачинське військово-авіаційне технічне училище за фахом “старший технік літаків”. 20 подальших років віддав військовій службі. 2010 року вийшов на пенсію. В останні роки проживав із сім’єю в Івано-Франківську.

В 2014 році, коли розпочалася війна на Сході, незважаючи на перенесену важку операцію, пішов добровольцем на фронт.
Був коригувальником вогню мінометної батареї. Пліч-о-пліч зі своїми солдатами офіцер Сенюк пройшов “гарячі точки” АТО.

2016 року підписав контракт і продовжив службу в складі 24 омбр. Був заступником начальника штабу, начальником розвідки механізованого батальйону.

Волонтер Олег Кушнір розповів:
“Я його називав добряк, оскільки це людина з великим серцем, знаю його більше десятка років – ніколи не бачив, щоб він конфліктував з кимось.
Коли бачив його на Миколая в грудні, Віталій був втомлений, переживав за хлопців, бо якраз була Світлодарська дуга, і “диверсійки” лазили щоночі.
Ніколи нічого не просив, а завжди задовольнявся всім, що є. Тоді дуже хвалив армію за те, як порівняно з 2014 роком забезпечені. Ніколи не відсиджувався в штабі – пліч-о-пліч був з побратимами.
Я питав його – коли наступне звання? Він же просто посміхався, не рвався за званнями.
Завжди був жертовний і глибоко віруючий. Чудовий сім’янин і батько, завжди радо зустрічав у Франківську…
При останній зустрічі говорили про те, що синдром війни затягнув з головою і що буде до перемоги”.

У Віталія Сенюка залишилися батьки, молодший брат, дружина та троє дітей.

7. Сергій Захаревич

Солдат, кулеметник механізованого взводу 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади Сергій Захаревич загинув у 20 років.

Народився 30 серпня 1996 року в селі Недра Баришівського району на Київщині.

Любив спорт, був капітаном футбольної команди. Після школи навчався у Переяславському педагогічному училищі на вчителя фізичної культури.

6 листопада 2015 року призваний на військову службу, в травні 2016-го підписав контракт.

Життя Сергія обірвав обстріл у районі міста Авдіївка Донецької області. Куля снайпера 7,62-мм калібру влучила під бронежилет, завдала смертельного поранення у серце, пройшовши навиліт.

Батько Сергія помер, у Недрах залишилась мати та двоє старших братів.

8. Андрій Ксенчук

Андрій Ксенчук жив на Донеччині, воював за свій край, у Донецькій області й наклав головою.

Загинув Андрій Сергійович – військовослужбовець 74-го окремого розвідувального батальйону – внаслідок обстрілу зі 120-мм мінометів поблизу села Широкине під Маріуполем.
Траурна панахида та урочистий мітинг-прощання відбулися 29 січня в холі ДК ПАТ шахтоуправління “Покровське”, де чоловік раніше трудився.

Він народився 18 червня 1980 року в селі Широке (Сусуманський район Магаданської області РРФСР).
“Строчку” служив зокрема в Десні.
З 1999 року мешкав на Донеччині в Красноармійську (теперішня назва – Покровськ).

З 2000 по 2014 рік Ксенчук працював на ШУ “Покровське-1” робітником із ремонту гірничих виробіток, прохідником на шахті Стаханова та в тому ж “Покровському”.

30 січня 2015 року був призваний за мобілізацією, служив у 93 та 53 омбр, демобілізувався в квітні 2016 року. 11 листопада підписав контракт і повернувся на фронт.

Залишились батьки, сестра, дружина і син 2011 р. н.

9. Сергій Непсов “Непс”

22-річний старший солдат, гранатометник 3-го відділення 2-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Сергій Непсов народився 1 вересня 1994 року в селі Калинівка (Вітовський район Миколаївської області). Мешкав у Миколаєві. 2012 року закінчив ПТУ №11, де здобув професію токаря. Працював у сфері продажів.

10 листопада 2015 року призваний на строкову службу в “Десну”, з січня 2016-го проходив службу на 222-й артилерійській базі боєприпасів, навідник зенітних установок.

Сергій хотів стати професійним військовим. Навесні 2016 року підписав контракт і після підготовки в “Десні” вирушив на передову.

Загинув 26 січня близько 21:00 від смертельного поранення під час обстрілу околиць смт Новотошківське (Попаснянський район Луганської області).
Під прикриттям мінометного обстрілу до українських позицій підійшла ДРГ противника. Сергій загинув у бою від кулі снайпера, яка пробила бронежилет, пробила легеню.

Похований у рідній Калинівці. Залишились батьки та сестра.

10. Андрій Кизило “Орел”

…1 лютого президент України присвоїв звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота зірка” капітану, заступнику командира механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Андрію Кизилу (посмертно).
Указ було №21/2017 підписано в день прощання з юним офіцером і його побратимами по 72 омбр на Майдані в Києві.

Навіки 23-річний. “Високою державною нагородою капітан Андрій Кизило відзначений за особисту мужність і героїзм, незламність духу, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу”.

29 січня 2017 року командуванню 1-го мехбату було поставлено бойове завдання розгорнути два спостережні пости перед передовими позиціями противника в Авідіївській промзоні.

О 4-й годині ранку штурмова група капітана Кизила в кількості 19 бійців, висуваючись на позиції для зайняття спостережних постів, виявила диверсійно-розвідувальну групу противника та вступила у вогневе зіткнення.

В результаті бою противник був вимушений відступити до своїх позицій. Під час відходу сил терористів розпочався артилерійській обстріл зі сторони противника. Капітаном було прийнято рішення зайняти взводний опорний пункт противника для збереження життя та здоров’я військовослужбовців, які входили до складу штурмової групи.

На ВОПі терористів відбувся бій штурмової групи 72 омбр з переважаючими силами противника. Однак “сепари” відступили, залишивши 20 своїх людей убитими, одного бойовика “ДНР” було взято в полон.

Після бойового зіткнення юний командир Кизило організував оборону взводного опорного пункту до підходу основних сил 1-го мехбату. У цей час було відбито атаку ворога.

“Під час відходу сил противника розпочався артилерійський обстріл зі сторони терористів. Приблизно о 9 годині 40 хвилин 29 січня 2017 року в результаті прямого потрапляння артилерійської міни в окоп капітан Андрій Кизило та ще двоє військовослужбовців зі складу його штурмової групи загинули”, – сказано в представленні на нагородження.

Герой України Кизило походив з династії військових. Народився 2 травня 1993 року в Умані, Черкаська область.  Закінчив Київський військовий ліцей імені Івана Богуна та факультет бойового застосування військ Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Зі Львова, в травні 2014 року, поїхав просто на фронт.

Був знайомий багатьом журналістам як молодий, але старанний, здібний, відповідальний офіцер.

2015 року 21-річний на той час лейтенант Кизило був визнаний найкращим командиром роти сектору “М”. Під його командуванням підрозділ брав участь у боях поблизу Петрівського й Нової Ласпи, понад півтора роки тримав оборону у полях в районі Волновахи.

У Андрія залишилася дружина та 8-місячний син.

Читайте також:
У Черкасах нагородили “Народних героїв України”.
Серед них – 23-річний капітан Кизило (посмертно)

11. Володимир Бальченко

Ще один із семи воїнів 72 омбр, полеглих 29-30 січня на “промці”.

За героїзм, виявлений у боях під Авдіївкою, Володимир Бальченко удостоєний ордену “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно). Загинув вранці 29 січня в одному окопі з капітаном Кизилом. 4 січня йому виповнилося 24 роки (1992 р.н.).

Молодший сержант, кулеметник 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Народився в селі Берестовець (Борзнянський район Чернігівської області). там і похований.

Захоплювався футболом, грав за ФК “Берестовець”. Працював лісником.

8 жовтня 2015 року призваний на строкову військову службу, яку проходив у 169-му Навчальному центрі Сухопутних військ в Десні. По тому продовжив службу за контрактом. На фронті був із липня 2016 року.

Батько помер, залишились мати, брат і сестра.

12. Дмитро Оверченко

Дмитро Оверченко (від народження — Кужелівський, взяв прізвище дружини) – ще один полеглий на “промці” 29 січня.
Солдат 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. також удостоєний ордену “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Дмитро народився 24 січня 1989 року в селі Вишнопіль (Тальнівський район, Черкаської області). Виріс у багатодітній родині, мав двох братів і двох сестер. Працював арматурником на будівництвах, їздив на будівельні об’єкти до Києва та Казахстану.

З 2008 по 2009 рік проходив строкову службу сапером у 308-му інженерно-технічному батальйоні.

Розлучений. Підписав контракт із ЗСУ, поїхав на фронт.

У листопаді 2016 року одна із західних знімальних груп побувала на бойовій позиції резерву під Авдіївкою, де Дмитро провів для неї екскурсію.

Відео:

Похований у Вишнополі. У Дмитра залишилися батьки, двоє братів та дві сестри.

13. Володимир Крижанський

Володимир Олексійович Крижанський також загинув в Авдіївській промзоні 29 січня внаслідок прямого влучання міни в окоп. Був відспіваний разом із побратимами на Майдані в Києві. Удостоєний ордену “За мужність” ІІІ ступеня.

Сержант, кулеметник механізованого взводу механізованої роти 1-го мехбату 72-ї окремої механізованої бригади.

Народився 24 березня 1982 року в селі Червоний Кут (Жашківський район Черкаської області). Мешкав у Сквирі на Київщині, там закінчив професійно-технічне училища (бухгалтер) та Білоцерківський інститут економіки та управління за спеціальністю “менеджмент”.

Працював у ТОВ “Фірма «Грона»” в місті Сквира.

Призваний навесні 2014 року, в першу чергу мобілізації. Спочатку служив у Сквирському райвійськкоматі. Пройшов навчання у “Десні” та перевівся до 72 омбр, яка протягом року виконує бойові завдання в АТО, зокрема в Авдіївці.

Залишилися мати, дружина та син.

14. Олег Бурець

26-річний солдат, гранатометник 72 омбр Олег Бурець також загинув вранці 29 січня на “промці” під час виконання бойового завдання внаслідок потрапляння ворожої міни в окоп.

Вшанування на Майдані. Орден “За мужність” ІІІ ступеня.

Він народився 22 вересня 1990 року в П’ятихатках, Дніпропетровська область. 2009 року закінчив Ерастівський коледж ім. Бродського Дніпропетровського державного аграрного університету за спеціальністю “агрономія”. Працював різноробом.

26 січня 2016 року підписав із ЗСУ контракт на три роки.

Похований у місті П’ятихатки на Алеї Героїв.

Залишилися мати, брат, дві сестри, дружина, донька та двоє дітей дружини від першого шлюбу.

15. Віталій Шамрай

Віталій Володимирович Шамрай загинув 30 січня в районі промзони міста Авдіївка Донецької області внаслідок артилерійського обстрілу під час несення бойового чергування.

Удостоєний ордену “За мужність” ІІІ ступеня.

З ним на колінах прощався київський Майдан 1 лютого. Наступного дня солдат Шамрай, снайпер взводу снайперів 72-ї окремої механізованої бригади, був із почестями похований на центральному міському кладовищі міста Монастирище Черкаської області.

Там він народився 26 травня 1990 року.

2010 року закінчив Ілінецький аграрний коледж за спеціальністю “агрономія, організація і технологія фермерського господарства”. Працював у ТОВ “Агровет Атлантик” апаратником виробничої дільниці.

17 травня 2016 року прийнятий на військову службу за контрактом до 169-го навчального центру “Десна”. В липні пройшов курси снайперів і був переведений до 72 омбр.

У грудні 2016-го нагороджений нагрудним знаком “За взірцевість у військовій службі”.

Залишились мати, сестра, дружина та маленький син.

16. Ярослав Павлюк

Ярослав Ярославович Павлюк похований у селі Петрівка (Компаніївський район Кіровоградської області) як кавалер ордену “За мужність” ІІІ ступеня.

Там він народився 24 жовтня 1980 року.

Мати померла, коли хлопець був ще малим, тому вихованням його та молодших братів займалася бабуся. Закінчив ветеринарний технікум, навчався у Білоцерківському аграрному інституті, працював у цьому навчальному закладі, в аспірантурі на кафедрі епізоотології та інфекційних хвороб, викладав епізоотологію та ветеринарний менеджмент.

Займався вільною боротьбою.

Працював ветеринаром у Баку, але повернувся до України, коли дізнався, що молодший брат на війні.

У 2014-2015 проходив військову службу за мобілізацією в Ізмаїльському прикордонному загоні ДПСУ.

21 листопада 2016 вступив на контрактну службу в ЗСУ – до 72-ї білоцерківської бригади. Звання – солдат.

Загинув 30 січня в бою на промзоні. За інформацією військкомату, їхню машину підбили.

1 лютого в Києві на майдані Незалежності попрощались з Ярославом Павлюком і ще з шістьма воїнами 72 омбр.

Залишились бабуся, двоє братів та 7-річна донька в цивільному шлюбі.

17. Роман Гульченко

Роман Олегович Гульченко – кавалер двох орденів “За мужність”, ІІІ і ІІ (посмертно) ступенів.

Сержант, командир десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 1-го десантно-штурмового батальйону 79-ї окремої десантно-штурмової бригади (Миколаїв).

Загинув вдень 30 січня поблизу селища Водяне Ясинуватського району Донецької області внаслідок мінометного обстрілу бойовиків, прикривши товаришів.

Сам із міста Татарбунари Одеської області. Народився 29 серпня 1986 року.

Вступив на юридичний факультет технікуму економіки та права. Мешкав із сім’єю у селі Дальник Одеської області, працював там начальником охорони у торговому центрі меблів. Після розлучення повернувся до рідного міста, працював охоронцем на СТО та в ювелірній крамниці.

В травні 2008 року вступив на військову службу за контрактом, яку розпочав службу на посаді стрільця в/ч А0403. З серпня 2014 року виконував бойові завдання в зоні АТО, учасник оборони Донецького аеропорту.

У лютому 2015-го під Дебальцевим його взвод провів успішну операцію із захоплення в полон бойовиків. Був поранений у бою в селі Логвинове. В березні 2015 року нагороджений першим орденом “За мужність”.

Залишилися батьки, сестра та 6-річна донька.

18. Сергій Пацула


Орден “За мужність” ІІІ ступеня Сергій Васильович Пацула отримав посмертно. Він загинув у ніч із 31 січня на 1 лютого внаслідок артобстрілу села Тоненьке (Ясинуватський район Донецької області).

Солдат, номер обслуги 3-ї гаубичної самохідної артилерійської батареї 80-ї окремої десантно-штурмової бригади (Львів).

Народився 18 вересня 1984 року в місті Баштанка Миколаївської області. Там і похований.

Закінчив вище професійне училища №9 – муляр-штукатур, лицювальник-плиточник. З 2009 року працював на Баштанській птахофабриці.

Мобілізований 11 серпня 2015 року. 12 серпня 2016-го вступив на службу за контрактом до ЗСУ.

Залишилися мати, сестра, брат, дружина та четверо дітей — дочка і троє синів, старшому 10 років…

Джерела: Вікіпедія – “Втрати силових структур…”, ФБ Ян Осока, ФБ-сторінки 72 омбр, “Остання шана” та інші відкриті джерела.

Читайте також:
Порошенко: Загальна кількість жертв війни сягнула 10 тисяч

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *