Після початку великої війни різко зросла чисельність армії. Один із наслідків – цивільні суди переповнені справами військовослужбовців. Кілька років на розгляд простої справи солдата – вже не рідкість, а системна реальність українського правосуддя. І поки війна швидко змінюються, судова система не встигає навіть за базовими кейсами: провадження втрачають актуальність, принцип невідворотності покарання розмивається, пошук справедливості розтягується на довгі роки.
Проблема значно глибша, ніж просто перевантаженість судів. Йдеться про відсутність цілісної системи військової юстиції – тієї, що була знищена за часів президента Януковича паралельно знищенням української армії. Нині реалії зовсім інші, ніж у 2010-2012 роках, але військові злочини так само розглядають суди загальної юрисдикції. Тож ці справи губляться серед тисяч інших, а механізми розслідування та правового захисту залишаються фрагментованими.
Без створення цілісної системи військової юстиції – військової поліції, прокуратури, адвокатури та військових судів – держава не має дієвого інструменту реагування на правопорушення в армії. У цьому переконаний Юрій Бобров – суддя Івано-Франківського окружного адміністративного суду, за сумісництвом – провідний науковий спеціаліст Інституту інформації, безпеки і права Національної академії правових наук, який бере активну участь у розробці законодавчої бази для створення системи військової юстиції.
У 2019-2022 роках полковник юстиції Бобров проходив службу на посаді начальника управління правового забезпечення – начальника юридичної служби Збройних сил України.
У той період АТО перетворилося на ООС, була розроблена доктрина правового забезпечення ЗСУ, почалася активна робота із впровадження стандартів НАТО – структури Генерального штабу перейшли на J-структуру, введено поняття юридичного радника та ін. Генштаб з органу військового управління перетворився на орган планування і генерації військ. Була введена посада головнокомандувача Збройних сил України, відділена від посади начальника Генштабу; створено Командування об’єднаних сил тощо.
Юрій Бобров брав активну участь також у розробці багатьох інших законопроєктів, зокрема щодо військової поліції, територіальної оборони й основ національного спротиву. Відтак пан Бобров відповів на запитання “Новинарні” щодо потреби реформи військової юстиції.
– На даний час ви працюєте суддею окружного адміністративного суду. Як діючий суддя, як би ви охарактеризували стан розгляду справ про військові кримінальні правопорушення в судах? Що це – навала, колапс, тяганина чи нормальний розгляд, як він має бути?..
Юрій Бобров
– Справи про військові кримінальні правопорушення – тобто злочини, вчинені військовослужбовцями – розглядаються судами загальної юрисдикції протягом дуже тривалих строків. По два, три, чотири роки і навіть більше.
Це проблема, адже головна складова принципу верховенства права – невідворотність покарання. І особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, повинна мати право на розгляд її справи протягом розумного строку.
Розумний строк, звичайно, поняття відносне. Але я вважаю, що коли одноепізодна справа (наприклад про ухилення від військової служби) розглядається два-три роки – це невиправдана тяганина. Тому що, в принципі, досліджувати тут немає чого. Таке провадження просто втрачає свою актуальність. За ці роки змінюється практично повний склад бригади обвинуваченого, і бригаду вже нікому представляти в судовому процесі та й притягнення винного до відповідальності втрачає свою виховну роль з попередження злочинів.
– Тобто проблема не лише в навантаженні судів, а й у самій організації процесу?
– Так. І я окремо хотів би зупинитися на питанні системи, яка в нас сьогодні існує.
608-м наказом Міністерства оборони затверджено Порядок проведення службового розслідування у Збройних силах України. Це такий “міні-кримінальний процесуальний кодекс” для військовослужбовців.
Оскільки за результатами службових розслідувань військові притягаються не тільки до дисциплінарної відповідальності, а це може бути підставою як для адміністративного провадження, так і для реєстрації матеріалів про кримінальне правопорушення. Тому порушення прав особи під час такого розслідування може потягнути в подальшому негативні наслідки, навіть безпідставне кримінальне переслідування.
При цьому організація та проведення службового розслідування вимагає від командирів відволікати особовий склад від виконання завдань за призначенням. Це створює паперову бюрократію для командирів, оскільки у випадках правопорушень проводити службове розслідування – це обов’язок для командира.
До того ж, враховуючи норми наказу 608, вплинути на об’єктивність його проведення військовослужбовець наразі не може, оскільки обмежені його права подавати докази. Відсутня норма щодо обов’язкового ознайомлення з усіма матеріалами розслідування, право на професійну правничу допомогу тощо.
Хоча є маса випадків, коли військовослужбовець не вчиняв цього правопорушення, або ж є пом’якшуючі обставини, і рішення за результатами службового розслідування не відповідає фактичним обставинам справи, а прийняте за “вказівкою”. Але військовому не виплачуються відповідні надбавки, премії, порушуються інші права цієї людини.
– Якими мають бути оптимальні строки розгляду “військових” справ?
– Держава повинна створити такі механізми, які забезпечили б розслідування та розгляд як адміністративних справ, так і кримінальних правопорушень військовослужбовців у розумні строки. Ці строки мають бути чітко обмежені – і визначатися не роками, а місяцями.
Нагадаю, що справу про Скнилівську трагедію 2022 року, попри її колосальний обсяг і велику кількість матеріалів та досліджених доказів, а також потерпілих, колегія апеляційного суду розглянула за шість місяців і постановила вирок, який був підтриманий касаційною інстанцією і набув чинності.
Тому навіть для складних багатоепізодних справ варто виставляти такий орієнтир.
Ми ж не говоримо про те, щоб держава впливала на розгляд. Держава повинна створити умови, створити механізм – систему військової юстиції, законодавчо забезпечити її діяльність і функціонування відповідно до вимог Конституції і законів України.
– Тоді переходимо до візії змін у військовій юстиції. Що саме стало для вас поштовхом зайнятися цією темою?
– Питанням військової юстиції я займаюся давно. Моя перша наукова стаття на цю тему з’явилася в грудні 2017 року.
Мене надихнули дві резонансні справи.
Генерал-майор Віктор Назаров у суді, 2017 рік
Перша – справа генерала Віктора Назарова, який очолював штаб АТО та був засуджений судом першої та апеляційної інстанцій до позбавлення волі за ч. 4 ст. 425 КК України Кримінального кодексу України за недбале ставлення до військової служби, яке спричинило тяжкі наслідки в умовах воєнного стану.
Ідеться про збитий російськими бойовиками літак Іл-76 14 червня 2014 року, коли в районі Луганська згинули 49 десантників та членів екіпажу.
І друга справа, що надихнула мене на цю роботу, – засудження судом першої та апеляційної інстанцій солдата ДПСУ Сергія Колмогорова за статтями 115 ККУ (умисне вбивство в умовах бойової обстановки) і 365 ККУ (перевищення влади або службових повноважень).
9 вересня 2014 року біля Маріуполя прикордонник Колмогоров – за наказом командира патруля, разом з іншими прикордонниками – стріляв по автомобілю, який на їхню вимогу не зупинився на блокпосту. Тоді загинула цивільна жінка. Приморський суд міста Маріуполя, а потім апеляційний Донецької області засудили Колмогорова до 13 років позбавлення волі за вбивство.
Сергій Колмогоров під вартою в суді, 2017 рік
Коментувати ці рішення судів першої апеляційної інстанції я не буду з етичних міркувань. Але в тих двох історіях поставив крапку Верховний Суд: генерала Назарова виправдали, а справу щодо Колмогорова направили на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. .
Генерал-майор Назаров став найвищою посадою особою у військовій ієрархії ЗСУ, якого суди першої та апеляційної інстанцій засудили до позбавлення волі за “службову недбалість” при проведенні АТО. На його захист стали як українські командири, так і авторитетні закордонні командувачі, наприклад, екскомандувач військ США в Європі генерал Бен Ходжес. Довести свою невинуватість Назаров зміг лише в травні 2021 року, коли його справу закрив Верховний Суд через відсутність у його діях складу злочину.
Читайте також:
Виправданий судом за Іл-76 генерал Назаров став радником головнокомандувача ЗСУ
Вирок судів першої та апеляційної інстанцій (про засудження старшого солдата Колмогорова за ч.1 ст. 115, ч.3 ст. 365 КК України до 13 років позбавлення волі) був скасований Верховним Судом України у листопаді 2017 року, його звільнили з-під варти в залі суду, а справу направили на новий судовий розгляд. Однак, на це пішли довгі роки.
Тоді я зрозумів, що ліквідація органів військової юстиції була хибним рішенням.
– Нагадайте, що саме і коли ліквідували.
Нагадаю, що у вересні 2010 року в Україні були ліквідовані військові суди, в 2012-му – військові прокуратури. Лише у 2014-му були створені спеціалізовані прокуратури у військовій та оборонній сфері. А військові суди так і не створені.
Перед ліквідацією військові суди мали чисельність менше 2% загальної чисельності суддів України. Вони, порівняно з судами загальної юрисдикції, розглядали значно менше кримінальних справ. Але таким чином досягалося дотримання державою принципу верховенства права і дотримання розумних строків розгляду справ у судах.
Рішення приймалося військовими судами протягом кількох місяців. Військовослужбовці, яких виправдовував військовий суд, не чекали сім чи більше років, як Назаров і Коломогоров, перебуваючи під вартою.
Взяти справу тієї ж Скнилівської трагедії. Апеляційний суд її розглянув до вироку за шість місяців – це дуже стислий термін, зважаючи на значну кількість потерпілих, майже 80 загиблих.
27 липня 2002 року, Львів, аеродром “Скнилів”. Під час авіашоу винищувач Су-27 ЗСУ зазнав катастрофи і впав у натовп глядачів. Загинули 77 людей, серед них 28 дітей, близько 250 отримали поранення. Це була одна з наймасштабніших авіаційних катастроф на публічних заходах у світі
Я не беруся прогнозувати, скільки б розглядав цю справу суд загальної юрисдикції. Напевно, це не було б шість місяців.
Тоді ставили питання, нібито військовий суд – спеціальний. Ні, це не спеціальний суд. Військовий суд існував як суд загальної юрисдикції зі специфічним суб’єктом – військовослужбовцем. Було визначено підсудність. Це 19-й розділ Кримінального кодексу України – “військові кримінальні правопорушення”. А також була підсудність у групі з цивільними особами, якщо хоча б один зі злочинців є військовим.
Таке невелике навантаження давало змогу ефективно і швидко розглядати кримінальні провадження.
Крім того, суди практикували виїзні судові засідання, коли справа розглядалася в присутності особового складу військової частини. Це мало колосальний виховний ефект. Особливо справи пов’язані з нестатутними відносинами, з ухилянням від військової служби, невиконанням наказу. Це суттєво впливало на покращення військової дисципліни, стану правопорядку в Збройних силах України.
Після 24 лютого 2022 року чисельність Збройних сил та Сил оборони України загалом значно зросла. Тепер у нас понад мільйон військових.
Водночас новий міністр оборони Михайло Федоров озвучував катастрофічні цифри: майже 200 тисяч осіб, які самовільно залишили місце служби, і майже 2 мільйона громадян, які ухиляються від мобілізації. Ці цифри свідчать якраз про нагальну необхідність створення цілісної системи військової юстиції.
– Якою ви бачите її оптимальну модель?
Мій наставник, доктор юридичних наук Павло Богуцький, виділяє чотири складові:
До цієї системи я ще включив би юридичну службу Збройних сил України. Адже все-таки юристи виконують багато завдань, необхідних для ефективного захисту держави та прав військовослужбовців, особливо в умовах війни. Перш за все з метою дотримання норм Міжнародного гуманітарного права. І, наприклад, може скластися так, що й наші військовослужбовці потраплять під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, адже з цього приводу були внесені зміни до Кримінального процесуального кодексу України – Законом № 2236-IX від 03.05.2022 Кодекс доповнений розділом IX-2 “Особливості співробітництва з Міжнародним кримінальним судом”.
– Створення системи військової юстиції потребує ухвалення низки окремих законів. Над деякими робота вже велася…
– Так, і я був долучений до цієї роботи.
Перший такий законопроєкт, у підготовці якого я брав участь як фахівець Інституту інформації, безпеки і права – законопроєкт 6569-д про військову поліцію. Він був зроблений і зареєстрований у Верховній Раді України, у 2024 році пройшов перше читання та прийнятий за основу. Зараз він допрацюється профільним комітетом парламенту.
Ідея яка? Військова поліція – це спеціалізований правоохоронний орган на правах центрального органу виконавчої влади. Але в нас завжди постає проблема, кому буде підпорядковуватись військова поліція – міністру оборони, головнокомандувачу Збройних сил чи іншій посадовій особі? Хто призначатиме на посаду керівника військової поліції?
Тут варто було б виключити амбіції та створити ВП за принципом Державної прикордонної служби, ДСНС чи Міграційної служби в структурі Міністерства внутрішніх справ. Це був би незалежний орган, який координується Міністерством оборони України та здійснює профілактику, виявлення злочинів, їх припинення та розслідування.
Призначати начальника військової поліції цей законопроєкт пропонує указом президента. А можливо, достатньо було б і рішення Кабінету Міністрів України – якби міністр оборони запропонував на розгляд уряду кілька кандидатур.
Вважаю, недоліком цього законопроєкту є те, що він не передбачає повноважень військовій поліції щодо провадження досудового розслідування кримінальних правопорушень – лише оперативно-розшукові заходи.
В чиїх інтересах ці заходи будуть здійснюватися? В інтересах Національної поліції, яка розслідує певну категорію справ щодо військовослужбовців, чи Державного бюро розслідувань? Але і в ДБР, і в Національній поліції є свої оперативні підрозділи. Так само певна категорія справ стосовно військовослужбовців розслідується слідчими Служби безпеки України, де є свої оперативні підрозділи.
Тобто, чи необхідно створювати якийсь ще окремий спеціалізований оперативний підрозділ, який незрозуміло в чиїх інтересах буде виконувати ці функції? На мій погляд, це недоцільно. До речі, це написано і в висновку юридичного управління Верховної Ради щодо цього законопроєкту.
Наші ідеї полягали в тому, щоб залишити слідчим Державного бюро розслідувань посадові злочини військовослужбовців. А решту злочинів – пов’язаних зокрема з ухиленнями від військової служби, дезертирством, невиконанням наказу, нестатутними відносинами, а також менш тяжкі посадові злочини – передати слідчим військової поліції. Щоб у ДБР лишилися тільки провадження від командира полку і вище. Тоді це було б ефективно.
Вважаю, закон про військову поліцію мав би поширюватися також на Національну гвардію і Державну прикордонну службу.
Військовослужбовці ВСП ЗСУ у 2020 році. Фото: АрміяInform
Але якщо не обмежити функції Міністерства оборони щодо Військової поліції виключно координаційними повноваженнями, ми просто створимо аналог нинішньої Військової служби правопорядку – військова поліція буде статистом та не зможу спливати на стан злочинності і правопорядку у військових формуваннях.
По-друге, нам потрібно реформувати спеціалізовану військову прокуратуру та все-таки надати їй функції прокуратури з процесуальним керівництвом за тими кримінальними провадженнями, які будуть розслідуватися слідчими військової поліції і слідчими ДБР щодо військовослужбовців.
У нас уже був готовий законопроєкт, прийнятий Верховною Радою у 2022 році. Однак президент його не підписав і повернув для доопрацювання. Тож проблема військової прокуратури за чотири роки повномасштабної війни так і не вирішена.
Адже основна маса справ, зокрема пов’язання з ухиленням від військової служби та дезертирством – вона не розслідується. Такі справи просто обліковуються, і на тому вся робота завершується. А це негативно впливає на правопорядок у Силах оборони, на підтримання військової дисципліни. Повернувшись із СЗЧ, військовослужбовець часто знову тікає та не притягується до кримінальної відповідальності.
Ще одне проблемне питання – це надання безоплатної правової допомоги військовослужбовцям.
Проблема полягає в тому, що адвокатура у нас – самоврядний недержавний орган, і примусити адвокатів захищати ту чи іншу особу не можна. У цивільній практиці, за координацією Міністерства юстиції України, в нас діє система безоплатної правової допомоги. По типу цієї системи можливо було б створити орган, який надавав би безоплатну правову допомогу військовослужбовцям, і роботу такого органу могло б координувати Міністерство оборони.
У Збройних силах України служить багато осіб із посвідченням адвоката, які мають право займатися адвокатською діяльністю. На час військової служби вони припинили таку діяльність. Але можна врегулювати це на законодавчому рівні та надати їм право надавати безоплатну правову допомогу за рахунок держави. Так само можна залучити цивільних адвокатів – надавати таку допомогу військовослужбовцям, представляти їхні інтереси в кримінальному та адміністративному судочинстві. Наприклад, щодо виплати винагород військовослужбовцям за безпосередню участь в бойових діях.
Зараз ці справи розглядаються адміністративними судами, але для того, щоб зрозуміти суть і випрацювати єдину практику, все-таки потрібні спеціалісти, які знали б цю проблему зсередини. Це мали б бути особи, які мають чи мали відношення до військової служби.
А наразі в районах ведення бойових дій знайти адвоката практично неможливо.
І військовослужбовці часто залишаються без будь-якої правової допомоги, суди розглядають адміністративні провадження без участі захисників.
І окрема складова, про яку слід говорити найбільше – це військові суди.
Зміни до Закону України про статус суддів були ще розроблені в червні 2018 року за результатами одного з “круглих столів” в Інституті держави і права ім. Корецького. Ці зміни стосувалися створення військових судів першої інстанції.
На сьогодні пропонується створити два окружні військові суди – Західний і Східний. Необхідність кадрового забезпечення – приблизно по 25 суддів в один і другий суд. Над ними – створити один апеляційний військовий суд із дислокацією в Києві, для нього потрібно максимум 15 суддів. І військова колегія у Верховному Суді, це ще приблизно 9-11 суддів.
Якщо сплюсувати всіх разом, потрібно менш як 100 суддів для комплектації військових суддів.
Для початку їх роботи не потрібно проводити конкурс, оскільки президент України має право переводити суддів з одного до іншого суду такого самого рівня.
А суддів, які проходять військову службу, на сьогодні є досить.
– Чи відомо, скільки зараз є суддів-військовослужбовців?
– Ми рахували станом на березень минулого року – 47 осіб, які мають статус суддів, проходять військову службу і могли б комплектувати першу інстанцію.
Є судді, які працюють суддями касаційного суду. Я переконаний, що вони погодяться перейти до касаційного військового суду в разі створення такої структури у Верховному Суді.
– Чи реально запустити систему швидко?
– Якщо цю роботу розпочати, я думаю, за пів року можна було б створити систему військових судів за такою моделлю. Але на це потрібна політична воля.
– Тут ми переходимо до питання, що подібні пропозиції подавалися ще при попередньому президентові, однак і через десять років система військової юстиції не створена. Хто цьому заважає? Від кого залежить ця політична воля? Чи є взагалі у нинішньої влади розуміння, і що саме потрібно, щоб задумане було реалізовано?
– На кожній конференції ми говоримо, наскільки це необхідно, наукова спільнота підтримує, командування підтримує. Чого бракує на сьогодні? Рішення верховного головнокомандувача, президента України, розпочати цю роботу, встановити конкретні строки, підготувати і допрацювати законопроєкти, що відповідали б стандартам НАТО.
Адже система військової юстиції є в багатьох країнах НАТО. Взяти, наприклад, Польщу, Британію, військову юстицію Сполучених Штатів Америки. Там є і військові прокурори, і військові адвокати, і військові судді, і юридична служба, яка діє досить автономно та виконує свої завдання.
Досвід зарубіжних країн свідчить, що військові суди функціонують переважно у державах із чисельними регулярними арміями та є важливим елементом системи правосуддя. У більшості країн їхня юрисдикція обмежується кримінальними справами щодо військовослужбовців, хоча в окремих державах, зокрема Польщі та Туреччині, вони можуть розглядати також певні категорії цивільних справ. Загалом військові суди виконують роль спеціалізованих органів, спрямованих на забезпечення правопорядку у військовій сфері.
У світовій практиці виокремлюють три основні моделі організації військових судів.
Перша передбачає їх функціонування як самостійних судових органів на постійній основі як у мирний, так і у воєнний час.
Друга модель характеризується інтеграцією військових судів у систему загальних судів через спеціалізовані підрозділи.
Третя модель передбачає відсутність військових судів у мирний час, із передачею відповідних справ до цивільних судів, однак із збереженням військового кримінального законодавства та дисциплінарних органів.
Найбільш близьким та вартим наслідування для України є досвід діяльності військових судів у Республіці Польща.
Військовий суд і прокуратура в Познані, Республіка Польща. Фото: Agencja Wyborcza.pl
Військовими судами у Польщі є військові суди гарнізонів та військові окружні суди. Перші (яких налічується 10) належать до судів першої інстанції, військові окружні суди (їх два) – розташовані у Варшаві та Познані, діють як апеляційні по відношенню до вироків гарнізонних судів. У окремих категоріях справ військові окружні суди розглядають справи як суди першої інстанції.
Організація діяльності цих судів перебуває під контролем цивільної влади, що забезпечує баланс між військовою специфікою та загальними принципами правосуддя.
Перегляд рішень військових судів у Польщі здійснюється касаційною військовою палатою верховного суду, а організаційний і адміністративний нагляд належить до повноважень міністерства юстиції, у складі якого діє департамент військових судів.
Суддями військових судів Республіки Польща можуть бути лише кадрові військовослужбовці, які проходять дійсну військову службу.
Діяльність військових судів фінансується з відокремлених бюджетних коштів оборонного відомства.
Дехто каже, що військові суди – це пережиток минулого, ніби колишні військові трибунали. Але ми не пропонуємо відтворити те, що було. Пропонується створити зовсім нову структуру, яка би відповідала найвищим міжнародним стандартам.
– Чи можна сказати, що політичної волі для створення цілісної системи військової юстиції не вистачає саме в офісі президента Зеленського?
– Напевно, що так. Існує певне нерозуміння офісом необхідності створення системи військової юстиції, яка мала б бути незалежною та об’єктивною.
– Ви згадали військовий трибунал. У лютому, після теракту проти поліцейських у Львові, колишній міністр оборони Гриценко писав у фейсбуці, що “за умови, що в нашій країні заборонена смертна кара, слід законодавчо запровадити на період війни (воєнного стану) військовий трибунал. Як спеціальний режим швидкого притягнення до відповідальності й жорсткого покарання тих, хто підриває нашу оборону і стійкість у боротьбі з ворогом, у прифронтовій зоні чи в глибокому тилу”.
Наскільки це доцільно, і чи можливо, на вашу думку?
– Ми не повинні вертатися до старого, якщо говоримо про військові суди. Так, нам потрібно прискорити судочинство у справах, пов’язаних із воєнними злочинами та військовими кримінальними правопорушеннями. Якщо ж ідеться про військовий трибунал над виконавцями терактів та іншими диверсантами, то ця пропозиція не є слушною в розумінні міжнародного права.
Тому що військові суди апріорі не можуть судити цивільних. Це заборонено зобов’язаннями, які взяла на себе Україна, і це суперечить резолюції ООН та ряду рішень Європейського суду.
Військовий суд повинен судити виключно військових.
Якщо військовослужбовець вчинив злочин, якщо він причетний до теракту – так, його судитиме військовий суд. Але цивільну особу, яка вчинила теракт, повинні судити виключно цивільні.
Потреба у створенні системи військової юстиції в Україні – величезна. Більш як мільйон людей потребують справедливого судочинства без зайвих зволікань. Та й після завершення активних бойових дій у нас залишиться багато військовослужбовців.
Для системи військової юстиції в нас дуже багато роботи. Наприклад, скільки один командир бригади, зловживаючи своїм службовим становищем, може “заробити” за місяць, маючи “мертвих душ” у батальйонах – за рахунок того, що за присутність “на нулі” виплачується винагорода в розмірі 100 тисяч. Якщо взяти 4 батальйони і 5-6 мертвих душ на кожен – це понад 2 мільйони гривень незаконного збагачення лише не такому зловживанні.
На сьогодні в нас такі факти переважно замовчуються, не викриваються і не розслідуються – тому що просто нема кому.
Завдання військової контррозвідки – це боротьба з шпигунами, диверсантами й іншою агентурою. ДБР не має стільки оперативних можливостей, щоб це вирішити. Хіба що коли це вже спливло на поверхню.
А тут повинна бути системна робота. І її може забезпечити та модель військової юстиції, яка пропонується.
Вона буде дієва тільки в комплексі, і тільки тоді, коли поліція військова прокуратура та військові суди будуть там, де знаходяться військовослужбовці, де вони несуть службу. Звичайно, не в окопі, але і не в Києві.
Навіть якщо командир знає про те, що поряд із ним знаходиться структурний підрозділ військової поліції – це вже буде певним запобіжником до вчинення протиправної дії.
Ідея в чому полягає? Не просто карати. Ідея полягає, перш за все, в запобіганні злочинам, у їх профілактиці. І друге – захист військовослужбовців.
– Ще одне питання стосується не так військової, як воєнної юстиції. Про правовий режим воєнного стану і стан війни.
Відповідно до статті 106 Конституції України, до повноважень президента входить внесення до Верховної Ради подання про оголошення стану війни. Натомість у нас в лютому 2022 року було оголошено воєнний стан. У зв’язку з цим деякі громадяни вважають, що такий правовий режим не є підставою для виконання певних обов’язків тощо. Як військовий юрист, проясніть різницю між цими визначеннями та її значення для юридичної практики.
– Не потрібно поєднувати ці поняття. Вони насправді зовсім різні.
Правовий режим воєнного стану може бути запроваджений указом президента України, який затверджується постановою Верховної Ради також і в разі відсутності безпосередньої збройної агресії. Він може бути введений тим самим механізмом не обов’язково на всій території України, а в окремих прикордонних регіонах, де є загроза.
– Як його запроваджував президент Порошенко.
– Так, як президент Петро Порошенко запроваджував воєнний стан на місяць у грудні 2018 року, коли росіяни захопили три наші кораблі в Керченській протоці. Тоді правовий режим воєнного стану був введений не на всій території України, а в окремих регіонах.
Тоді як стан війни – це стан, який визначає, регламентує діяльність органів влади, органів військово-політичного, органів влади і місцевого самоврядування у разі вже безпосередньо збройної агресії. Введення такого стану не потребує якогось законодавчого рішення. Тобто щойно військовий підрозділ країни-агресора, в даному випадку Російської Федерації, переступив державний кордон України – автоматично оголошується стан війни.
Ще до початку широкомасштабної збройної агресії Росії ми розробляли закон про стан війни, цим займався і офіс президента.
На сьогодні дискусія щодо стану війни триває. Ані Росія не оголосила війну Україні офіційно, ані Україна не оголосила стан війни з Російською Федерацією.
Але резолюція ООН і не вимагає цього. У разі збройної агресії одної держави стосовно іншої автоматично в міжнародному праві виникає поняття стану війни.
Хоча, з огляду на те, що в Україні це питання законодавчо не врегульоване, можуть виникати певні юридичні колізії.
Наприклад, як випливає з великого дослідження The Guardian, оприлюдненого напередодні роковин вторгнення РФ, у лютому 2022 року наші генерали брали на себе відповідальність, виводили підрозділи з пунктів постійної дислокації, проводили мінування моря, хоча політичним керівництвом держави такі рішення не приймалися.
А якби не було збройної агресії РФ, тих самих військових керівників мали б притягнути до відповідальності за перевищення своїх службових повноважень чи навіть за державну зраду або спробу державного перевороту. Адже з якою метою озброєні військовослужбовці займають мирні населені пункти на території нашої держави?..
– На якій стадії був законопроєкт про стан війни?
– Лише на початковій стадії. Ще не було створено робочої групи. Ми тільки подавали свої пропозиції. Зокрема Управління правового забезпечення ЗС України та Юридичний департамент Міністерства оборони подавали своє бачення щодо основних моментів майбутнього закону про стан війни.
Позитивним було те, що планувалося чітко визначити обов’язки в тому числі вищого політичного та військового керівництва в разі збройної агресії. Щоб запобігти впливу військових на прийняття політичних рішень. Визначалися питання відповідальності і верховного головнокомандувача, і головнокомандувача Збройних сил, всіх вищих військових керівників, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в разі збройної агресії – кожен повинен діяти, виконуючи свої функції відповідно до закону. Не чекаючи якогось особливого рішення політичного керівництва на застосування Збройних сил України.
На жаль, така робота над законом досі не завершена.
Так, стан війни є де-факто, визначений конвенціями ООН, і ми визнаємо юрисдикцію цих конвенцій, яка є частиною нашого національного права. Але, на мою думку, потрібно цей закон розробити і прийняти, щоб не було політичних спекуляцій.
А так – згадки про стан війни в нас є по різних законах, але самого закону про стан війни не існує, ці правовідносини не регламентовані. А якби це було зроблено ще до лютого 2022 року, то, звичайно, можна було б говорити про відповідальність політичного керівництва. Зокрема і за рішення, що не були вжиті з огляду на військову активність РФ біля кордонів України.
Читайте також:
Рада продовжила мобілізацію і воєнний стан
Бобров Юрій Олександрович – суддя, військовий юрист, полковник юстиції.
Юрій Бобров у Генштабі ЗСУ
Майже 15 років проходив військову службу в органах військової прокуратури, із 2010 року працював суддею. Із червня 2015 року мобілізувався до Збройних сил України (четверта хвиля).
Починав службу на посаді помічника командира з правової роботи – начальника юридичної групи 1129-го зенітного ракетного полку в Білій Церкві. Виконував завдання в зоні АТО на Луганщині.
Надалі проходив військову службу на юридичній посаді в управлінні підготовки Командування Сухопутних військ, брав участь у розробці бойових статутів.
Із листопада 2019 року був призначений начальником управління правового забезпечення – начальником юридичної служби Збройних сил України.
Звільнений у червні 2022 року. Надалі – суддя Івано-Франківського окружного адміністративного суду.
У червні 2022-го в київському ЖК “Казка” стався конфлікт між Юрієм Бобровим, який повертався із Генштабу, та охоронцями комплексу. Брат полковника, перебуваючи за кермом авто, зачепив іншу неправильно припарковану автівку. Охоронець відмовлявся пропустити Юрія Боброва додому. Під час інциденту, зазнаючи фізичного впливу охоронців, Бобров здійснив попереджувальний постріл із нагородного пістолета.
Подія набула розголосу після повідомлень у медіа про стрілянину “п’яного” військового та заяв тодішнього міністра оборони Олексія Резнікова проти Боброва. Поліція, яка прибула на виклик, стан алкогольного спʼяніння Боброва не перевіряла. Він переконує, що був тверезим.
У липні 2022-го за результатами службового розслідування Міноборони Боброва понизило Боброва у військовому званні на один ступінь. У листопаді 2022 року його звільнили з військової служби – формально з іншої причини.
У березні 2025-го Голосіївський райсуд Києва виправдав Юрія Боброва у справі про “хуліганство” в ЖК, визнавши, що “обурення та невдоволення діями, які застосовували до нього… є природною реакцією особи, на яку вона мала право”.
Власниця пошкодженого авто в суді розповіла, що пошкодження були несерйозні, і збитки їй відшкодував водій (брат Боброва). Претензій до самого Юрія Боброва вона не має і вважає, що той громадського порядку не порушував.
Наразі цей вирок ще не набув законної сили й оскаржується в апеляції.
У січні 2026 року дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що поведінка Боброва була несумісною зі статусом судді, і він має бути звільнений через дисциплінарне порушення.
Юрій Бобров оскаржує рішення ВРП, апелюючи до того, що законодавством заборонено подвійне притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Водночас уже четвертий рік безрезультатно триває розслідування кримінального провадження за інцидентом у “Казці”, в якому Бобров визнаний потерпілим за фактом завдання йому тілесних ушкоджень охоронцями ЖК.
Читайте також:
“Юстиція військовим”: в Україні запустили новий соціальний проєкт для захисників
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
