автор: Олена Максименко
з Донецької області
фото авторки та з відкритих джерел
Втрати і біль ламають. Та декому вдається зробити їх своїм “пальним” для подальшої роботи. Олена Гергель – та, кому вдалося. Вона стала до лав 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” після загибелі чоловіка, білоруського активіста Василя Парфенкова з позивним “Сябро”. Мати трьох дітей, волонтерка – Олена з тих, хто завжди займав активну позицію.
Ми спілкуємося в офісі в Краматорську під звуки тривог і вибухів. Патронатна служба – це місце, де фахово працюють із болем. Відповідна штатна посада іще не створена, однак робота вже вирує.
На стінах офісу – прапор бригади та “Жіночого ветеранського руху”, багато творів сучасного мистецтва, серед яких картини Лева Скопа та художників бригади. Олена курує напрямок зниклих безвісти. Вона – у футболці з написом Ragnarök Now, надривом у голосі й вологими очима, розповідає максимально чітко і виважено. Розповідає свою історію і те, з якими викликами доводиться стикатися тут.
“Чим я тільки в житті не займалася! – усміхається військова. – За освітою – режисер драматичного театру. Колись поставила виставу в Мукачеві, дипломну. Але загалом за професією працювала мало. Викладала ораторське мистецтво, сценічну мову, починаючи від дітей і закінчуючи дорослими групами. Спершу в Мукачеві, потім у Києві.
Коли народився перший син (зараз йому вже 18), я зрозуміла, що якісного контенту для батьків фактично немає. Було дуже багато російських і російськомовних форумів, а українського осередку взагалі не існувало на той момент. Тому ми з першим чоловіком створили для українських батьків форум “Малеча”. Там були переважно україномовні родини. Це був дуже успішний проєкт”.
Багато учасників форуму стали друзями по життю. Хрестили дітей одне одного, разом їздили в табори в Карпати. Разом зустріли й темні часи. За цей час діти виросли, дехто встиг повоювати і загинути, деякі дівчата стали вдовами.
Коли почалася Революція гідності, Олена, звісно ж, не стояла осторонь. Згадує – на той момент ніхто не розумів масштабів цієї події. Ані досвід попередніх Майданів, ані досвід інших країн виявився не релевантним.
“А вже коли почалася війна у 2014-му, я тим більше не могла сидіти склавши руки. І, як і багато з тих, хто не долучився до війська, почала займатися волонтерською діяльністю. Але десь через рік мені цього стало замало, – розповідає жінка. – І ми з подругою вирішили, що долучимося до такмед-спільноти. Пройшли багато різних курсів, отримали від Міністерства оборони посвідчення, що закінчили у них навчання як майбутні тактичні медики.
Але я не могла розірватися між військом і сім’єю. Діти були тоді надто малі. Тому з 2015 року була інструктором з тактичної медицини. Як зараз пам’ятаю свій перший тренінг – у Михайлівському соборі, для майбутніх військових капеланів. Їх було так багато! Це в мене було таке “хрещення” в такмед”.
Вона багато їздила викладати й по військових частинах та позиціях. І якщо ночівлею та їжею забезпечували гостинні військові, то кошти на дорогу доводилося покривати самостійно, як і належить волонтерам.
Василь Парфенков у суді. Білорусь, 2011 рік
А поки в Україні тривала Революція гідності, Оленин майбутній чоловік, Василь Парфенков, відбував у Білорусі чергове ув’язнення за участь у протестах. Тож на Майдан приїхати не міг, хоча у 2004-му їздив на Помаранчеву революцію.
“Він усе життя боровся з режимом Лукашенка. І на той момент якраз перебував у в’язниці за “політичною” статтею: у 2010-му його заарештували під час протестів проти фальсифікації виборів. У нас був Майдан, а в них була Площа. На жаль, безуспішна – можливо, зараз було б усе інакше. Василя тоді одного з перших судили привселюдно, як “ворога народу”. У них суди не тягнуться роками, як у нас, а навпаки – один день, і все”.
В ув’язненні Василь дізнався про загибель на Майдані білоруса Михайла Жизневського, якого добре знав. Уже тоді він розумів: як тільки вийде на волю, рушить до Києва.
Щоправда, на Майдан так і не встиг. Встиг на війну. Приєднався до батальйону ОУН, пройшов двотижневі навчання і рушив під Донецький аеропорт.
“Вони якраз охороняли цю дорогу, вишку аеропорту, там стояли їхні позиції, “Правий сектор”, ну і 93-тя бригада, – розповідає військова. – Отам всі й перезнайомились”.
Василь Парфенков
Наприкінці 2015 року він був поранений і проходив реабілітацію. А потім отримував статті КК вже за українським законодавством – за участь в акціях разом зі своїм батальйоном.
Спершу це був “демонтаж” “Альфа-банку” та офісів Медведчука й Ахметова. Тоді відкрили кримінальні справи проти нього і Миколи Коханівського. Згодом справу закрили, їм дали умовні терміни.
Натомість друге провадження й досі відкрите – за 9 травня.
Олена згадує:
“Вони зібралися на офісі ОУН в Києві, і поки так званий “безсмертний полк” красиво під охороною поліції марширував, виставили колонки з піснями УПА… На той момент міністром внутрішніх справ був Арсен Аваков. Їх усіх заарештували, розгромили їм приміщення, затруїли газом, побили дівчат, які там були, до струсу мозку. Відкрили кримінальне провадження, що нібито постраждав якийсь нацгвардієць, який стояв внизу.
А його в природі не існувало, цього нацгвардійця! Там усі дані були неправильні. Але справа відкрита, тому що поки немає свідоцтва про Василеву смерть, закрити її не можуть. А він вважається зниклим безвісти”…
Василь то мусив носити електронний браслет, то не мав права виїжджати з міста, то мав ще якісь обмеження, тож про поїздки на фронт уже не йшлося.
Василь Парфенков із дітьми
На той час Лукашенко подав активістів, про яких було відомо, що вони воюють в Україні, на розшук через “Інтерпол”. Це спричинило проблеми в міграційній службі, коли Василь намагався легалізувати свій статус в Україні.
“Через це ми не могли навіть посвідки на проживання оформити на той момент. Кажуть, звертайтеся в “Інтерпол”, поки там помилку не виправлять, нічого зробити не можемо, – згадує жінка. – Побувши ще з пів року в такому статусі, якраз через це ми, в принципі, й одружилися. Кажу, давай уже не будемо втрачати час, не будемо на це громадянство подаватися, хай буде бодай тимчасова посвідка. Так і одружилися.
Але коли вже потім з цим прийшли, посвідку все одно не дали. Кажуть, вигнати не можемо, бо ви воювали, але й надати якийсь статус теж не можемо. А статус біженця не надали, бо на той момент Білорусь була “дружня країна”. Таке замкнене коло виходило”.
Василь і Олена
Побралися вони у 2021 році. За словами Олени, зараз становище білорусів, які воюють в Україні, не набагато краще – військовий квиток це єдиний їхній документ, адже білоруські паспорти давно прострочені. А поки вони у війську, не можуть звертатися до міграційної служби, щоб зробити бодай тимчасові документи.
Не маючи ані документів, ані статусу, Василь не цурався грубої роботи. Зокрема, займався перевезенням вантажів.
“Найсмішніше було, коли він мав перевозити свій “улюблений” “Альфа-банк”. Василь ще сміявся, що в них дуже погана служба безпеки, бо видали йому ключі й посвідчення, щоб ходити у сховище”, – усміхається спогадам Олена.
Працюючи з вантажами, чоловік добряче пошкодив собі спину, але виходу не було. У його становищі це був єдиний варіант заробітку в Україні.
Читайте також:
“Я хочу рятувати життя!” Спогади про військового медика Миколу Іліна – білоруса, який загинув за Україну
До повномасштабного вторгнення в родини був спокійний період. Вони займалися дітьми, роботою. Хоча розуміли тимчасовість цього спокою і той факт, що загострення неодмінно буде.
“Це як порівнювати 2004-й і 2014-й – два абсолютно різні майдани. Було розуміння, що так буде і з війною. Зрештою так і сталося: 2022-й рік – не до порівняння з 2014-м”…
У день повномасштабного вторгнення ані Василь, ані діти вибухів не почули. Прокинулась лише Олена.
“Зварила каву і кажу: все, вставай. Почалося, – згадує вона. – Він зібрав рюкзак і поїхав на штаб ОУН. Там, зрозуміло, всі готувалися. В перші дні вони з ОУН отримали посвідчення тероборонців. Коли звільнили Київщину, формувався вже білоруський полк Кастуся Калиновського. Василь вирішив, що піде на контракт, тому що це хоч якісь соціальні гарантії для нього і для нас”.
Василь Парфенков
Поки чоловік воював, на Олені була сім’я, тож на волонтерську діяльність часу не вистачало. Вона працювала у Центрі контент-аналізу і моніторингу – приймали замовлення від приватних компаній або бралися за політичні проєкти. Звертався до них і офіс президента, а після лютого 22-го роботи побільшало – додалося Міністерство оборони, ЗСУ та інші служби.
Василь був розвідником, тож постійно в окопах не перебував, і в перервах між “міні-ротаціями” інколи мав нагоду заїхати до Києва. Першим ділом міг поїхати на Лісове кладовище, до хлопців, потім – на пів години заскочити до родини.
“Навіть коли він був у Києві, бачилися ми мало: йому треба було у штаб, до побратимів у шпиталь, потім щось купити… Тепер я його розумію, бо коли зараз приїжджаю в Київ, теж так виходить, що дуже багато інших питань треба вирішувати, аніж просто побути з малими. А тоді, звісно, мене злило, що він не може бути з нами, а кудись їде”, – зізнається Олена.
Так само ненадовго Василь заскочив додому й за кілька днів до загибелі.
Василь Парфенков
А тоді Олені повідомили з полку, що з її чоловіком зник зв’язок – сталося це десь поблизу Лисичанська, звідки виводили наші вйська. І, швидше за все, він та його побратими або в полоні, або загинули.
“Але я знала, що це не полон, – каже жінка. – Там не було альтернативних варіантів”.
Після смерті чоловіка прийшло розуміння, що тепер вона не зв’язана обіцянкою: Олена обіцяла Василеві залишатися в тилу, а він своєю чергою обіцяв, що повернеться.
Та перш ніж піти у військо, треба було владнати всі справи.
“Як виявилося, на це знадобилося набагато більше часу, ніж мені б хотілося, – зізнається жінка. – І я розуміла, що мій психологічний стан не дозволить мені лишатися в Києві: тоді саме всі прогнозували тотальні блекаути і було взагалі незрозуміло, яка буде ситуація.
Тож ми на деякий час виїхали в Румунію, де й перебули осінь-зиму. Діти там ходили в школу, нам було де жити, і плюс-мінус було спокійно. Але я вже через кілька місяців вила, так хотіла додому. Тому моя мама поїхала до малих – вони там жили біля моря, в готелі, дуже затишно і тихо. А я повернулася в Київ”.
Олена Гергель. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Удома Олена почала відновлювати навички з такмеду, проводити інструктажі. А також почала діяльність за визнання білорусів, які воюють за нас:
“Щоб у суспільстві до справжніх білорусів було ставлення як до героїв, а не як до “лукашистів”. У вересні у Львові відкрився перший Будинок вільної Білорусі. Це, зокрема, завдяки моїм зусилям знайшли приміщення, зробили своїми силами ремонт, виставили все, що назбиралося за ці два роки”.
Вона переживає, щоб Будинок не спалили на замовлення. Адже ставлення до білорусів неоднозначне. Приміром, ще 2016 року на стіні коледжу Київського університету технологій і дизайну відкрили меморіальну дошку загиблим громадянам Білорусі. Але згодом, за словами Олени, зняли – через те, що надходило багато скарг: мовляв, це ворожа країна, з якої летять ракети.
“Але дошка була про хлопців, які загинули за Україну!.. – обурюється вона. – Були випадки, коли привіз білоруський режисер фільм, вийшли активісти, сказали, ми не хочемо цей фільм тут показувати, тому що ви з Білорусі. Хоча фільм якраз був про іншу Білорусь. Про ту, яка все життя страждає від дій Лукашенка і бореться з ним”.
Крім цього, разом із подругою Олена ініціювала створення громадської організації “Жива” для родин загиблих. Це вилилося в проєкт “Арт-терапія”. Нещодавно у Львові була виставка робіт, створених в рамках цього проєкту.
“І це дуже-дуже крутий і потужний проєкт, – тішиться Олена. – Пишаюся, тому що я трошки до нього була дотична. Була у Франції, дівчата робили виставку про наших чоловіків. Абсолютно різні історії – спортсмен, білоруський активіст, робітник міської ради в Чернівцях. Різні історії, різні люди. Але це і є наша війна, і це її обличчя”.
Читайте також:
“На тумбочці стояв прах з моєю дитиною. А я спала поруч”. Рідні загиблих воїнів вимагають створити військове кладовище
Навесні Олена з дітьми поїхали на терапію в Карпати – програма для родин загиблих чи зниклих безвісти. Там вона мала нагоду попрацювати з психологинею, з якою дійшли висновку, що робота в житті Олени на даний момент зайва.
“Не думаю, що моя психолог розуміла, до чого це призведе”, – сміється жінка.
Вона дочекалася, коли старшому сину Любомиру виповниться 18 років, а найменша донька Соломія піде в перший клас, і вирішила, що цей день настав.
“Звичайно, вони скучають і їм мене не вистачає, але вони максимально захищені, у них усе є. Моя відсутність у їхньому житті не надто на щось впливає, а зв’язок, на щастя, дозволяє спілкуватися й на відстані”, – зауважує жінка.
Вона розглядала варіанти, куди піти, коли їй запропонували посаду в патронатній службі. Мобілізуватись поїхала в Новомосковськ (нині це вже Самар) – так було простіше. По тому тиждень на збори, навчання – і служба.
Олена Гергель у день складання присяги ЗСУ, 14 червня 2024 року
Вибір позиції у війську Олена пояснює тим, що цю тему і цих людей вона розуміє, як ніхто інший.
А напрям цей, каже військовослужбовиця, справді важкий. Приміром, у день нашої розмови до Олени звернулася жінка, чоловік якої вже тиждень як зник безвісти. Вона мала б отримати відповідне сповіщення від ТЦК, а його немає. Причин цього може бути багато: люди змінюють місце перебування, можуть бути вказані неправильні дані тощо.
А про зникнення безвісти чи загибель має сповіщати саме ТЦК, – бригада не має права цього робити.
“Я ще напередодні знала, що таке сповіщення є. І мені дуже боляче було з нею говорити, – зізнається Олена. – Потім я почала дзвонити в ТЦК і з’ясовувати, чому жінці досі не вручили сповіщення. На моє щастя, все ж таки майор ТЦК їй подзвонив і сповістив – обережно, як міг. А потім уже я з нею знову поспілкувалася й пояснила, що завжди можна мене набрати, я з нею поговорю, поясню всі-всі нюанси…”
За алгоритмом, родичі зниклого безвісти мають звернутися в поліцію, щоб там відкрили кримінальне провадження, здати тест ДНК. Далі – головне не заплутатися у лабіринтах різних контор і установ. Але звертатися варто тільки до офіційних структур, таких як Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими.
Часто рідні починають шукати зниклого безвісти через інтернет, викладаючи інформацію про нього в соцмережах – і отримують шквал дзвінків від шахраїв. Ті обіцяють допомогти в пошуках або й повернути зниклого за значну винагороду. Спілкуватися з такими людьми не слід.
Щасливі Олена та Василь із дітьми
Завдання патронатної служби – допомогти рідним розібратися з тим, як діяти, якщо військовослужбовець зник безвісти, загинув чи потрапив у полон. Часто без цих порад люди виявляються зовсім розгубленими.
Наприклад, коли людина в ТЦК отримала сповіщення про загибель родича, вона пише дві заяви: на грошове забезпечення військовослужбовця і на акт службового розслідування. І з результатами цього розслідування людину повинні ознайомити. Однак, за словами Олени, деякі військкомати взагалі не повідомляють про це родину.
“Я розповідаю людям, що вони можуть скаржитися на ТЦК, який вам не надав їм на руки результатів службового розслідування. Будь ласка, чим більше буде скарг з цього питання, тим швидше це зміниться. Я, наприклад, не можу нічого з цим зробити. Лише самі родини.
Це все важко і болісно. Але все одно цього ніхто не зробить краще за мене”, – наголошує Олена.
Олена Гергель. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Грошове забезпечення приходить не одразу, тим часом як деякі родини опиняються геть безпорадними. Тож у бригаді формують список дітей військових, що потребують допомоги. Наприклад, є родина, де без годувальника лишилися дружина і четверо неповнолітніх дітей, серед яких діти з інвалідністю. В іншій родині жінка вагітна, під її опікою ще племінниця, і вони живуть в Нікополі на зйомній квартирі, не маючи наразі жодних джерел прибутку. Фонд бригади намагається допомогти в таких випадках.
Ще один нюанс – те, що більшість програм реабілітації для тих, хто втратив рідних на війні, орієнтовані на жінок. Тоді як є й чоловіки, що зазнали втрат і лишаються з цим сам на сам. Частіше до патронатної служби й справді звертаються дружини та матері, але буває, що батько чи брат.
“На жаль, у нашому суспільстві досі є така установка, що “хлопці воюють, дівчата – вдови”. А те, що можуть бути й інші варіанти, якось не розглядається. За що я вдячна нашому комбригу, то це за те, що він завжди у своїх зверненнях чи привітаннях до світ згадує і про хлопців, і про дівчат”.
Військовослужбовиця 93 обмр Олена Гергель на робочому місці в патронатній службі. Фото: Олена Максименко / Новинарня
З жовтня патронатні служби впроваджують по всіх бригадах, і у зв’язку з цим волонтерка Оксана Корчинська разом із “Янголами Азову” започаткували навчання для майбутніх і вже наявних патронатних служб. Олена долучається до них:
“Буквально кожні два-три тижні є виїзди. В Києві проходять тренінги на різні теми. Наприклад, реабілітація, протезування, військові шпиталі тощо. Був і тренінг щодо зниклих безвісти і полонених. Для мене він був максимально важкий, тому що важка інформація, але там був [колишній уповноважений з питань зниклих безвісти] Олег Котенко, якому я неймовірно вдячна. Він дуже багато зробив тоді на своїй посаді.
Котенко розказав нам багато цікавого. Наприклад, що
за Женевськими конвенціями обмін тілами загиблих може відбуватися тільки після завершення воєнних дій.
Вони запропонували тій стороні не чекати, і процес пішов ще під час війни. І, слава Богу, триває досі. Завдяки цьому можна проводити ДНК-експертизи повернених останків і люди хоч можуть поховати своїх рідних. Дехто з воїнів, тіла яких вдалося повернути, вважався зниклим безвісти з 2022 року. І хоч рідні не дочекалися їх з полону, як сподівалися, але тепер принаймні знають, що трапилось. Це все-таки краще, ніж очікувати все життя…”.
У цьому вирі людських страждань намагається триматися за хороші речі. Наприклад, табори для дітей загиблих і зниклих безвісти – у Буковелі та в Луцьку:
“Дуже багато позитивних емоцій, щасливі діти, які побачили таких самих дітей, як і вони. Їм сильно допомагає таке спілкування. Знову ж таки, дружини, які побачили таких самих дівчат, поспілкувалася, це для них теж певна терапія”.
Радує також прогрес у поранених, особливо в тих випадках, коли пошкодження здавалися незворотніми.
Військовослужбовиця 93 обмр Олена Гергель на робочому місці в патронатній службі. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Вона розповідає – з посестрою часто буває у Краснопіллі, де багато безіменних могил. Дехто зник безвісти ще з перших років війни, і рідні навряд чи колись дізнаються, що з ними сталося.
Олена розуміє – її робота не закінчиться після війни. Однак не впевнена, що зможе її продовжувати:
“Це дуже ресурсно затратна робота. Я можу якось регулювати якісь моменти і знаю, де брати позитивний ресурс, але немає жодної впевненості, як буде далі. Єдине, що я знаю: тут я максимально щаслива. І розумію, що я дійсно нарешті там, де повинна бути. Те, чого мені не вистачало ні в якому волонтерстві. А тримає мене те, що я знаю, вірю – перемога буде!”
Читайте також:
“Він просто не виходив на зв’язок. І ніхто мені нічого не повідомив…” Що робити рідним, якщо військовий зник безвісти
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
