авторка: Євгенія Мазур
“На тумбочці стояв прах з моєю дитиною. А я спала поруч. Не можна сказати – спала. Усю ніч я дивилась на цю урну і розмовляла з ним”, – розповідає Неля Шастун, мати загиблого в Маріуполі бійця полку “Азов” Ігоря Шастуна. 26 вересня вона приїхала на столичний Майдан Незалежності. Тут проходить акція “Голоси полеглих героїв”. Люди зібралися, щоб привернути увагу до зволікання з будівництвом Національного військового меморіального кладовища.
Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для “Новинарні“.
Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Неля Шастун стоїть посеред площі. Біля її ніг лежить манекен бійця у скриваленій формі в оточенні урн для зберігання праху.
Акція «Голоси полеглих Героїв». Фото: Дмитро Ларін
За спиною жінки – поле синьо-жовтих прапорців з іменами загиблих у боях воїнів. Порівняно із просторим Майданом ділянка не така й велика. Але прапорці на ній так густо виставлені, їх уже тисячі. Кожен – зруйнований всесвіт життя одного бійця та його близьких.
Прапорці на знак пошани до полеглих захисників. Фото: Дмитро Ларін
Навколо Нелі стоять люди, які щодня проживають той самий біль: спати поруч з урною із прахом найдорожчої людини. Їхні близькі так само, як і Нелин син Ігор Шастун, загинули, захищаючи Україну. Так само, як і вона, ці люди досі не можуть належно їх поховати.
Про створення Національного військового меморіального кладовища в Україні говорять ще з 2015 року. Закон про його створення розробляли кілька років Міністерство розвитку громад і територій за участю фахівців Українського інституту національної пам’яті, Міністерства культури та інформаційної політики України та Міністерства у справах ветеранів. 31 травня 2022-го закон ухвалив парламент. Питання лишалось тільки за вибором місця.
Акція «Голоси полеглих Героїв». Фото: Дмитро Ларін
Після цього обіцянки про створення НВМК в столиці, де можна буде з належними почестями зможе шанувати героїв, зазвучали із новою силою.
Спочатку Київська міська державна адміністрація запропонувала створити військове кладовище поряд з урочищем Бабин Яр. Але через протести істориків та єврейської громади від цієї ідеї відмовились.
Натомість запропонували виділити 140 гектарів землі на Лисій горі в Голосіївському районі. Згодом через протести екоактивістів цей варіант також відпав.
Як і наступний – Співоче поле. Там місця під кладовище не вистачало б, та й сам рельєф ділянки не підходить для його будівництва.
Схематичне зонування НВМК – Національне військове меморіальне кладовище у Биківні (проєкт МКІП, 2023 р.).
У березні 2023 року для будівництва Національного військового кладовища затвердили ділянку в Биківні. Київська міська рада 20 квітня проголосувала за виділення на це 8 гектарів землі, яка перебуває у власності міста.
2 травня Верховна Рада ухвалила відповідний закон №9240, яка визначила місцем поховання саме Биківню. Але досі цей документ не підписаний президентом.
Читайте також:
“Український Арлінгтон”:
Національне військове меморіальне кладовище на 50 тисяч поховань створять у Биківні
Натомість у серпні 2023 року, всупереч цьому закону, виконавча влада вирішила змінити місце для облаштування кладовища. Пояснили: частина території Биківнянського лісу, на якій було заплановано розмістити Національне військове меморіальне кладовище, повністю не досліджена, і там можуть міститися ще не виявлені поховання з часів радянського терору 1930-1940-х років. Щоб їх дослідити, потрібен час, тому побудова там військового кладовища в найкоротші терміни нібито неможлива.
Віра Литвиненко (з мікрофоном) на акції «Голоси полеглих Героїв». Фото: Дмитро Ларін
Натомість Кабмін прийняв постанову №870 про створення Національного меморіального військового кладовища у Гатненській громаді. Це – за 20 кілометрів від Києва.
“Це – знущання”, – каже голова громадської організації родин загиблих захисників України “Серце нАЗОВні” Віра Литвиненко. Її син – боєць “Азову” Владислав Литвиненко – також загинув у боях за Маріуполь. Мати досі не може його поховати.
Читайте також:
Бабуся “Азову”: хоч би кісточки їхні привезли…
Місце в Гатненській громаді родинам полеглих не подобається і через віддаленість від столиці, і через розташування над трасою. Захисники, які віддали своє життя за країну, заслуговують кращого вшанування пам’яті, аніж могила обіч дороги, кажуть учасники акції.
Крім того, за словами Литвиненко, екологи наголошують: у Гатненській громаді проходить так звана “смарагдова мережа“, рідкісні види тварин і рослин якої охороняються Бернською конвенцією. Якщо ж для реалізації проєкту військового кладовища там доведеться вирубати частину лісу, це в подальшому може створити проблеми у стосунках України з європейськими партнерами.
Акція «Голоси полеглих Героїв». Фото: Дмитро Ларін
Родичі загиблих вважають, що військове кладовище в Биківні було б найоптимальнішим варіантом. Тим більше, що виділення там землі під створення такого меморіалу вже ухвалили як закон.
“Ми не хочемо ходити на акції, ми хочемо, аби влада зробила те, що обіцяла”, – каже Литвиненко.
Родичі на Майдані беруть слова по черзі. Говорять, що
проєкт військового кладовища – це страшний експеримент над родинами полеглих, який триває місяцями.
Пропонують зібрати гроші на викуп ділянки під військове кладовище. Закликають владу виконати обіцянку щодо його створення. Спільна думка “шануйте полеглих” перетікає з виступу у виступ.
У їхніх словах багато болю. Учасники слухають уважно із мовчазним, але відчутним схваленням.
Акція «Голоси полеглих Героїв». Фото: Дмитро Ларін
Не всі учасники готові говорити про тих, заради кого прийшли на акцію. Кілька людей відмовляються – вибачаються, що будуть плакати.
Акція тиха. Значно тихіша, ніж можна уявити, коли думаєш про зібрання великої кількості людей. Присутні вітаються підтримуючими обіймами. Увагу привертають обережними тихими дотиками. Спілкуються пошепки. Тут всі один одного розуміють, та, здається, відчувають думки один одного. Без слів.
Перехожі на акцію реагують мало. Переважна більшість зупиняється на кілька хвилин, щоб зрозуміти суть, а потім рушають далі у справах. Хтось долучається і мовчки уважно слухає. Одиниці розпитують учасників про їхніх полеглих родичів.
Один хлопець із говіркою туриста з якоїсь південної країни довго придивляється до молодої вдови. Потім, ткнувши пальцем у портрет, який вона тримає у руках, запитує: “Це на фото женщина?” – “Чоловік”. “Азов”? Да? Крууууто…”, – каже хлопець і йде далі.
Жінка проводжає його здивованим поглядом, нервово закурюючи.
Одна з учасниць відходить в сторону. Робить ковток води. Видихає.
Це – Світлана Фетісова. Вона прийшла на акцію, аби підтримати вимогу створення Національного військового меморіального кладовища. Хоча її сина Миколу поховали на 9-ий день після загибелі у боях за Білогорівку на Донеччині.
Він пішов на фронт добровольцем, був аеророзвідником.
“22 травня зранку мене всі вітали з днем народження сина – йому виповнилось 28 років. А за кілька годин подзвонили і повідомили, що його вже два дні як немає”, – розповідає жінка.
Світлана Фетісова. Фото: Дмитро Ларін
На акції вона приходить вже не вперше. Щоб підтримати знайомих, які втратили дітей на війні – розуміє та поділяє їхній біль.
“Я не думала, що створенню військового кладовища буде такий спротив, – каже Світлана. – Досі цього не розумію. Наші діти віддали за Україну найцінніше, а в держави немає бажання увіковічити їхню пам’ять, як це роблять цивілізовані країни”.
Молода жінка із прапором “Азову” на плечах – Юлія. Її коханий – бойовий медик Богдан Гришкевич – загинув під час теракту в Оленівці.
“У нас з Богданчиком є донечка, їй чотири роки. Вона була на кремації. Портрети стоять вдома, але я не хочу, щоб вона підходила спілкуватись до портретів. Я хочу, щоб було якесь місце, відокремлене від нашого дому, куди вона може прийти поговорити із батьком. Щоб бачила, що він – поруч із побратимами, які разом з ним нас захищали. Що вони поховані і їх що їх шанують”, – пояснює Юлія.
Юлія та Світлана Солонська. Фото: Дмитро Ларін
Дружина іншого вбитого в Оленівці захисника Світлана Солонська додає: приходити на могилу до коханого і приходити до прапорця – це різні речі. До кінця прийняти своє горе, маючи лише прапорець, неможливо.
Із Майдану Незалежності учасники акції рушають до Міністерства у справах ветеранів, щоб передати представникам відомства свої вимоги.
Акція «Голоси полеглих Героїв». Фото: Дмитро Ларін
До мітингувальників виходять заступник міністра у справах ветеранів Олександр Порхун і представник державної установи “Національне військове меморіальне кладовище”. Поряд із ними – ще кілька представників Мінвету. Пояснюють, чому не можуть зробити кладовище в Биківні.
“Ми чекали передачі землі. Але Інститут нацпам’ті провів на території Биківнянського лісу ряд заходів і дійшов висновку, що під час будівництва Національного військового кладовище в Биківні можна буде наткнутися на деякі рештки. Після цього було розброблено експериментальний проєкт з будівництва Національного військового меморіального кладовища в Гатненській ОТГ”, – пояснює Олександр Порхун.
Акція «Голоси полеглих Героїв». Фото: Дмитро Ларін
Учасники акції кажуть, що почуваються зневаженими. Хоча здається, що дискусія відбувається на різних рівнях сприйняття. Урядовці оперують нормативними актами та посилаються на процедури. Що зрозуміло. Родичі ж полеглих намагаються донести, що вони покинуті та шукають у держави поваги до свого горя. І це – теж зрозуміло.
Зрештою учасники акції переказують співробітникам міністерства свої вимоги:
Ті обіцяють у найкоротші терміни переказати все міністерці у справах ветеранів Юлії Лапутіній.
Тим часом за кілька кроків від місця спілкування родичів загиблих із представниками влади відбувається спілкування на зовсім іншому рівні. Двоє хлопців у футболках “Азову” говорять із поліцейськими, які охороняють порядок в районі урядового кварталу. Це дуже проста і спокійна розмова.
Акція «Голоси полеглих Героїв». Фото: Дмитро Ларін
Поліцейські щиро цікавляться, чому люди прийшли до міністерства та чого хочуть. “Азовці” пояснюють, що це – родичі загиблих, які хочуть поховати своїх полеглих воїнів. В одному місці, в столиці, з належними почестями. Але досі не можуть цього зробити. Тому що всі кладовища переповнені, а спеціального військового досі немає.
Правоохоронці погоджуються, що військове кладовище – це правильно і потрібно. Один з поліцейських цікавиться: “Так а ви звернення чи петиції підписували?” – “Все робили. Досі нічого не відбувається. Тим часом багато у кого спливає термін зберігання у колумбарії чи моргах”. – “А де вони урни з прахом лишають тоді?” – “Хтось – у патронатній службі. Хтось – залишає прах сина, чоловіка чи матері вдома”. – “Так не можна. Кладовище то є кладовище, сімейне життя то є життя. Має бути місце куди можна покласти прах, щоб туди прийти, а потім – повернутись до життя. Тримати вдома – це від горя може зовсім дах поїхати. Це страшно”.
Читайте також:
Скільки воїнів загинули з початку війни? Книга пам’яті досліджує й рахує
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
