автор: Олена Максименко
Київ—Львів—Київ
фото авторки
“Хочете глянути, як тече?” — люди зацікавлено підходять та зазирають у нутрощі автобуса, щоб побачити пробоїну. Автобус приїхав із Данії з попереднім рейсом, та через несправності застряг “на лікуванні” у Львові. З волонтерськими авто таке трапляється. Під час наступного рейсу волонтери завітали на СТО провідати “пацієнта”.
Яскраво-червоний бус “Ініціативи Е+” рушив зі столиці на Львів на світанні, щоб зустріти колону авто для українського війська. Цей рейд — особливий, адже в колоні — ювілейна, 500-та автівка.
“Новинарня” теж до нього приєдналася: щоб побачити “внутрішню кухню” перегонки авто для ЗСУ з-за кордону та поспілкуватися з волонтерами.
Автівки до Львова везуть фінські волонтери. Голова правління Громадської організації “Ініціатива Е+” Валентина Варава “воює” з електронними деклараціями для них. Без цього кордон не перетнути. Якщо раніше паралельно з електронною версією можна було заповнити паперову, то з 1 квітня Кабмін ухвалив постанову, згідно з якою діє лише електронна декларація.
І от напередодні виїзду система “лягла” — оформити документи неможливо. Фіни, або, як їх тут лагідно називають, “фініки”, от-от будуть на кордоні. Валентина знову й знову намагається зайти в систему, робить це з різних ноутбуків. Зрештою телефонує в Міністерство соціальної політики:
“Ви цю систему створили, ви не лишили жодної альтернативи — ваша відповідальність, щоб це працювало!”
Валентина Варава “воює” з системою. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Десь за Дубном (це вже та частина Рівненської області, що ближче до Львівщини) система виходить з анабіозу, і справа рушає. Валентина зауважує, що волонтери ініціюватимуть депутатські запити, щоб систему або вдосконалили, або принаймні створили альтернативу. В цей день її поломка вартуала нервових клітин багатьом волонтерам, які ганяють авто для фронту. А уявити собі, що під час чергового блекауту електроніка не працюватиме взагалі — виходить, “стануть” і всі вантажі?
“Ну як можна не продумати запобіжників на такий випадок?!” — обурюється Валентина.
І можна не сумніватися: вона таки доб’ється, щоб цю проблему вирішили. Бо “це ж було вже” — на початку війни. “Ініціатива Е+” почала ганяти автомобілі з січня 2015-го.
“Я першою в Україні пробила алгоритм розмитнення немедичних авто для фронту, — зі стриманою гордістю згадує волонтерка. — Зі “швидкими” було легко, це спеціалізована машина. А от з немедичними авто — біда. Завозити машини було так складно, що легше було зробити це “нелегально”.
Митники — прекрасні люди, і вони просто вдавали, що “не бачили” цих машин. Тоді всі авто для фронту так заходили. Але я раптом зрозуміла — блін! Я у своїй країні, допомагаю своїй країні вистояти, і я — контрабандист! Не хочу так”.
Валентина з посмішкою розповідає, як для того, щоб “поламати систему” й оформити все офіційно, волонтери “Ініціативи” “вивели з ладу митницю”.
“Бо проходили розмитнення три тижні — у нас було 18 машин. “А дайте ще таки папірець, а ще такий, а тепер такий…” Я це транслювала в прямому ефірі, і приходила допомога звідусіль. Купа людей нам надавала ці документи, казала, до кого звертатися.
І потім тисячі організацій завезли сотні машин за цим алгоритмом. Час від часу я його оновлювала, коли були зміни.
Бо ж у нас війна на два фронти. Один — там, а другий — тут, війна з цими страшними залишками совка”.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Валентина нарікає — вони з однодумцями здатні “фігачити по-максимуму”, працюючи в режимі 24/7, бути ефективними й виконувати безліч корисних задач, та при цьому геть не здатні вигідно себе презентувати. Посади комунікаційника в ГО немає, і навіть на таку подію, як зустріч ювілейної 500-ї автівки, окрім “Новинарні”, приїжджає лише один телеканал.
Натомість “Ініціативу” добре знають на фронті, а також у зарубіжному товаристві волонтерів і благодійників.
Сьогодні кордон перетнули 10 транспортних засобів, хоча насправді — 13: п’ять пікапів і п’ять бусів, у трьох із яких — квадроцикли.
“Усі фінські вантажі мають охріненну гуму, зовсім нову, — каже волонтерка. — І ще буде кілька екофлоу, 29 парт зі стільцями для Русанівського ліцею, засоби для евакуації… і ще мають бути тазові турнікети, але я не впевнена, що правильно переклала”.
Із повномасштабним вторгненням РФ переганяти авто стало здебільшого жіночою справою, адже чоловікам складніше перетнути кордон. Ті з них, хто приєднуються до рейдів, зазвичай мають або відповідний вік (понад “військовозобов’язані” 60), або тяжкі поранення.
Як і в армії, серед волонтерів можна зустріти максимально різних людей, об’єднаних спільною метою.
Подружжя Марина і Володимир Красота приєднуються до нашої колони вже у Львові. Володя — “кіборг”, бився ще в ДАПі, тепер волонтерить.
Марина ж має легендарну інтуїцію і “чуйку” щодо машин. Валентина Варава згадує, як разом із “красІвими” — так жартома називають пару — обирали машини швидкої допомоги в Німеччині. Марина заводила авто, трохи проїжджала і виносила “вердикт”: “У цій “швидкій”, треба перевірити передню стійку”.
Продавці до таких заяв ставилися, м’яко кажучи, скептично: “Мовляв, “мовчи, жінко!”. Тут же підходить “група підтримки” — Володя: “Вам же жінка сказала, перевірте передню стійку!” Вони пішли перевіряти, повертаються з отакими очима: “А як ви це почули?!”
Ще одна учасниця “Е+” — Катерина Бузова, далекобійниця, що працює в Європі й час від часу долучається до волонтерських рейдів.
Мініатюрна жвава Юлія — дизайнерка; Ігор — підприємець, що до повномасштабки жив в Іспанії, та повернувся і приєднався до волонтерського руху.
Вадим Долгушин. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Вадим Долгушин — прикордонник, списаний з війська після тяжкого поранення. Це його перший рейд. Він пересувається поволі, спираючись на тростину. Розповідає — охороняв кордон із Білоруссю під Чорнобилем, потому поїхав під Бахмут, де й отримав поранення.
“Після реабілітації Валя покликала допомогти. А я вдома сиджу — чим іще займатися?” — пригадує Вадим. До війни він працював в ІТ, але поки не повертається до свого фаху — відпочиває та чекає на наступні операції.
Так само після поранення у волонтерство прийшов і Олексій Лапін, один із найдавніших друзів “Ініціативи”. До війни він був програмістом, мав власний бізнес. У військо намагався потрапити ще після Майдану, однак його визнали обмежено придатним. Тож почав волонтерити, і в Раді волонтерів познайомився з Варавою.
Паралельно в “Українському легіоні” опановував військову справу та навчав інших. Разом з однодумцями вони намагалися змінити систему підготовки ЗСУ.
У 2017-му Олексій покинув возити гуманітарну допомогу: “По-перше, вже не було часу, я ще був у Громадській раді при Міноборони, намагався допомагати в написанні кількох законів: про зброю, про Тероборону. Єдине, що у нас вийшло — розробити на юридичному рівні положення про ДФТГ. У вересні 2021-го мали ухвалити закон про ТрО. А в жовтні вже вирішили, що їм такий закон не потрібен…”
Олексію і його колегам вдалося у Києві створити управління з безпеки, де був відділ із ТрО, який мав би зайнятися підготовкою населення до війни.
Читайте також:
Територіальна оборона: як громадські активісти роблять роботу замість військкоматів
24 лютого 2022 року Лапін у свою частину не пішов — її не стало внаслідок прильоту. Пішов одразу у військкомат, де спершу й ніс службу в роті охорони:
“Ледве звідти вшився! Перший день широкомасштабки — нам кажуть: “Берете пляшки, бензин… Ви ж Майдан пам’ятаєте? Зброю колись підвеземо”. Зброю принесли десь о 16-й. Ми вже пару тисяч пляшок порозставляли… Вшився в іншу частину, потрапив у роту технічних засобів розвідки. Спеціалізація — радіоелектронна розвідка: прехоплення, пеленгація. Ще у мене є паралельна спеціальність — протидія БПЛА”.
Під Гуляйполем, що на Запоріжжі, військовий невдало впав під час обстрілу, внаслідок чого отримав “травму, пов’язану з захистом Батьківщини” — саме так написали у документах. Його списали. Однак Олексій має надію у липні ще раз пройти ВЛК і повернутися у військо.
Олексій Лапін. Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Я ще 2 тижні тому міг доїхати на машині тільки до Житомира, — каже, киваючи на хвору ногу. — Ходив із паличкою. А тепер вже і без палочки ходжу”.
Братів Миколу і Віктора Мамаєвих лагідно називають “мамонтенятами”. Вони близнюки, хоча зовні мало подібні. Віктор “привів” брата в ГО, і тепер вони їздять удвох.
Микола працює в ІТ, точніше працював. Зараз і ця сфера переживає не найкращі часи, хлопець потрапив під скорочення. Він перегнав щонайменше 15 автівок по Україні. ГО оплачує тільки квитки та пальне. Іноді замість волонтерів користуються послугами “Укрзалізниці” — машини перевозять автовозами. Іноді є робота по Києву — наприклад, розвантажити машину з гуманітаркою. Віктор ще возив гуманітарну допомогу — продуктові набори для цивільних — на Харківщину.
“Водій-різноробочий, — говорить Микола про свою роль в “Е+”. — Робота “по волонтерці” завжди є. Маленька, малюсінька частинка перемоги. Моря без краплі немає, кожна краплина щось робить. Я не отримую від цього ніяких “бенефітів”, але це така гордість — що я якусь краплину додаю, і люди бачать, що не все втрачено”.
Олександр Панов — за фахом адвокат. Мав власний бізнес, продавав УЗД-апарати. Він багато сміється й жартує, і є одним із небагатьох чоловіків, хто перетинає кордон. До “Ініціативи Е+” приєднався з початку “повномасштабки”, і в середині березня приїхав зустрічати перший конвой на пункт прокуску “Краківець”.
“Ми зустрічали, здається, 16 чи 19 авто із Франції, — згадує волонтер. — Важка була поїздка. Ми весь день чекали, поки вони перетнуть кордон… А потім усю ніч їхали в Дніпро, бо туди ж [по автівки] хлопці з бойових частин приїздили. На наступний день поверталися в Київ. А тоді вже десь о п’ятій дня починалася комендантська година, коли не можна їхати. Це був квест…”
За словами Олександра, він перегнав з-за кордону вже під 50 одиниць техніки. Були і “швидкі”, й пожежні машини, і великі й маленькі автобуси, і пікапи…
У дорозі й постійній роботі, каже, легше — немає часу на сумні думки. Іноді автівки просять доправити ближче до фронту. Однак частіше для військових зганяти самим по авто до столиці — привід отримати маленький позаплановий вихідний.
“У Києві вони можуть добу-дві перепочити, подивитись на “нормальне” життя, сходити в кафе. Тобто трохи видихнути, “кришечку” поправити. Для них це такий собі “релакс”, — розмірковує Олександр.
Олександр Панов. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Перш ніж транспорт передадуть за призначенням, він потрапляє до майстрів на СТО, проходить техогляд і, за потреби, ремонт. Подальші ж долі автівок складаються по-різному.
“Одна “швидка” менше доби прожила, — зітхає волонтер. — Вона прибула в бойову частину, попала під обстріл, і її одразу не стало. А є автівки, які від початку широкомасштабної й досі живі! Це нас дуже тішить. Всі розуміють, що автотранспорт — це “розходник”. Але коли наші автівки тривалий час допомагають, це дуже надихає!
Окрім конвоїв із пригнаними в Україну авто, в “Е+” є безліч інших напрямків — допомога шпиталям ліками і обладнанням; допомога ВПО. В епоху блекаутів діяла програма за допомоги посольства Чеської республіки — розвозили генератори та медичне обладнання для лікарень.
Був проєкт Олександра Чекменьова “Фото дарує світло” на 6 млн грн — придбали генератори для дитячих закладів Київської, Чернігівської, Сумської областей, та безліч інших креативних способів допомоги.
“Зараз як у Київ повернемось, і я поїду за пожежною машиною для Краматорська. Це громада Франкфурта вирішила передати. Був великий проєкт — 75 автобусів великих міжміських, ми теж перевозили”, — каже Олександр. Він — старший групи водіїв цього проєкту. Вже привезли 73 автобуси, залишилося 2.
Із фінами це вже далеко не перший досвід співпраці. Олександр вражений їхньою активною підтримкою і турботою:
“Взагалі північні народи, як то фіни, данці, шведи потужно допомагають. Хоч насправді багато країн допомагає! Канада, Чехія, Швейцарія… Німеччина багато допомагає робить: вони для нас збирають кошти, закуповують ліки на сотні тисяч євро, передають препарати для лікування онкологічних захворювань, дуже дорогі…”
На початку повномасштабної війни, коли ворог був під Києвом, до кордону доводилося їздити манівцями. Олександр згадує, як перекриту трасу вперше відкрили наприкінці квітня:
“Ми мабуть одні з перших, хто поїхав цією дорогою, більш-менш мирною. Їдеш кілометр, 2, 10, 15… А навколо — ні душі. І на тебе потроху навалюється таке моторошне відчуття… Ніби це якийсь апокаліпсис! (сміється)”.
Віктор Мамаєв. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Волонтерство дає безліч контактів. Якщо ламається авто, на поміч готові мчати за 200 км — історія знає і такі випадки. Особливо багато такої готовності траплялося в 2022-му.
“Люди згуртувалися, дивилися в один бік. Ті відчуття словами не передати… На жаль, їх уже нема. Повернулися виснаження, корисливість, “жлобство”. Не у всіх, звісно. Хто людиною був, людиною й залишився. Але той потужний емоційний підйом минув. У 2022 році, особливо навесні, люди віддавали все, що мали, така була спільність. Думаю, тоді б ми справді могли швидко перемогти — якби мали чим”.
У команді “Е+” сформувався кістяк до 10-12 постійних людей в офісі Києва і в інших містах, решта ж волонтерів постійно міняються. Хтось затримується надовше, хтось доєднується разово. Двоє з “постійних” членів ГО мобілізувалися.
Валентина Варава — мотор і серце цього процесу. Вона постійно в комунікації, на її телефоні майже безперервно вмикається дзвінок із радісним рингтоном “Доброго вечора, ми з України!”
“У мене дві вищі освіти: педагогіка і психологія. Я була з тих, кого називали “вчителі-новатори”. А зараз мені здається, що це взагалі не про мене. Це таке насправді минуле…” — зізнається Валя.
Валентина Варава. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Розповідає, що зі школи її “витягли передавати досвід” у всеукраїнське педагогічне видання для вчителів, директрів шкіл тощо — спершу заступником, а потім головним редактором.
Ще до Революції гідності Варава займалася темою дистанційного навчання й навіть писала дисертацію. Її досвід міг би бути дуже цінним під час “ковіду”, але на той момент вона займалася вже геть іншими речами.
Під час Майдану ядро організації базувалося в Лютеранській церкві. Її двері відкрив пастор Ральф Хаска після побиття студентів. У церкві був польовий шпиталь.
“Отам, власне, наша організація зародилася, — згадує Валентина. — Хтось лежав, хтось проходив поїсти-попити, отримати медичний догляд. У січні 2014 року я об’їхала всі лікарні Києва після “кривавого Водохреща”, щоб знайти людей, кому потрібна допомога. Була на Майдані в ніч з 18-го на 19-те лютого. В мене на очах хлопцю відірвало руку; я виводила хлопця з пораненням шиї. Я не медик, але в мене є медична підготовка.
Тоді я сказала: Господи, воля Твоя. Якщо я тут ляжу, значить, я вже свої задачі на цьому світі виконала. І у мене з тих пір час від часу враження, що хтось веде. При тому, що я не ходжу в церкву і точно не є релігійною”.
Новий етап почався, коли “пацієнти” Майдану пішли на війну. Варава і її друзі почали допомагати спочатку “медициною”, адже в ті часи бійцям видавали ганебні набори “совєт стайл” — ватка, бинт, джгут Есмарха. Згодом додалися і складніші задачі.
Певний час Валентина намагалася добитися системних змін — була у складі робочих груп при Міноборони. Її добре знає військове і політичне керівництво країни.
“У 2018 році ми сказали: дороге Міністерство, вперед, виконуйте свої функції! — згадує волонтерка. — Ми підпирали їх, скільки могли. Ну, а далі вже самі. А ми перейшли в гуманітарні проєкти”.
Серед таких проєктів “Ініціативи Е+” — допомога дітям. Ще в 2015-му дітей прифронтових міст, що живуть за 10 км від лінії розмежування, вивозили на відпочинок у табори. Іноді для цього доводилося пробивати стіни упередження місцевих.
“Ми брали дітей цілим класом, — розповідає Варава. — То місцеві на повному серйозі були певні, що ми забираємо дітей на органи. Я йшла на базарі в Констасі (Костянтинівці — “Н”), і просто чула це в спину. Ми зустрілися спочатку з адміністрацією школи, потім із педколективом, потім були батьківські збори, на яких ми розказували, що хочемо допомогти, на “чістом руском язикє” — бо треба було говорити їхньою мовою.
В Авдіївці я була взагалі одна. Мене забрали місцеві вчительки до себе в приватний сектор. І це був просто лютий треш. Друга година дня, дівчата беруть пляшку горілки… А я горілку не п’ю! Дуже важка розмова була. Але я її запам’ятала і зараз згадую час від часу. По крихкому льоду…
Я тоді підтримувала Віталіка Дейнегу (засновник Фонду “Повернись живим” — “Н”) який просив дозволу транслювати український контент через ретранслятори, з яких пішли російські канали. Це те, що тоді “прошлангували”. Треба було з людьми говорити”.
Окремі таборові зміни були для дітей, що втратили батьків, а також для дітей військових. Із ними працювали висококласні психологи, для них знаходили найкращі локації — санаторії з басейнами тощо. Діти ходили в гори, а інструкторами були військові, що повернулися після поранень.
Допомагали таким сім’ям і матеріально. Комусь робили ремонти, наприклад.
А вже після початку повномасштабного вторгнення “Ініціатива” купила житло для трьох дитячих будинків сімейного типу. Один із них евакуювався з Лисичанська, ще один — зі Слов’янська. З ним пов’язана така собі “різдвяна історія”: спершу батьки з десятьма дітьми (з них — жодного біологічного) виїхали до Хмельницького, де їм дали хоч якесь житло. Але умов для такої великої сім’ї там фактично не було.
Фото з сайту ГО “Ініціатива Е+”
“Водогону немає, і щоб набрати воду, треба крутити колесо. це ж спробуй на 10 дітей накрути тієї води!” — змальовує той побут Валентина. Але сталося справжнє різдвяне диво: про ситуацію дізналися добродійники зі США, і 30 грудня “Ініціатива” отримала 40 тисяч доларів — на будинок для дітей.
“Чудеса бувають! У Бога немає інших рук — є ми!..” — усміхається Варава.
Читайте також:
Наталина боротьба. Історія волонтерки з Херсонщини, яка попри тяжкі випробування продовжує допомагати військовим
Знов переганяти авто для фронту волонтери почали, коли стало ясно, що ескалація неминуча. Ще напередодні “того самого” 24 лютого встигли передати війську п’ять автівок. Далі обсяги роботи і масштаби викликів стрімко зросли. Згідно з річним звітом за 2023 рік, через організацію пройшло близько 130 мільйонів гривень.
“Це враховуючи гуманітарну допомогу — авто, які ми отримуємо, — пояснює голова правління. — Але ми ж пишемо ціну на автомобіль, за якою він був куплений. А вартість ремонту, перегону та все інше залишається “за кадром”.
Кошти на авто збирають по-різному: інколи “шапковим методом”, іноді на допомогу приходять друзі-донори, закордонні організації. Більшість авто куплено силами благодійників. Єдина принципова позиція “Ініціативи” — не брати грошей з військових. Транспорт передають за офіційним запитом від військової частини.
“У нас є така опція зараз, коли військові мають своїх донорів, і ці донори закидають кошти на конкретний підрозділ, — розповідає волонтерка. — Я всіх відразу попереджаю, що я “Баба Яга” — ми уважно дивимося, щоб не було відкатів. Тобто моніторимо ціни, переконуємося, що все окей. І тільки після цього закуповуємо й передаємо актом прийому-передачі”.
Валентина Варава. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Валентина сміється, що якщо до “повномасштабки” не матюкалася — то зараз уже так. На початку волонтери були в дорозі нон-стоп. І досі жартома “міряються рекордами” — хто більше годин поспіль просидів за кермом чи сотень кілометрів подолав “одним ривком”.
Траплялося, що їхали за кордон забирати чотири автівки, а натомість привозили 16. Водіїв “висмикували” на ходу як українців, так і іноземців. Усіх, хто міг сісти за кермо і пригнати машину.
Марина Красота згадує, як на початку вторгнення фактично без передишки підвозила авто до польського кордону, де транспорт забирали інші волонтери, й одразу ж мчала за наступною партією:
“В такому стані ми працювали, мабуть, перші два місяці — фактично без сну, ночували на митницях. А потім стало гірше. Поляки зрозуміли, що потрібно поповнити бюджет, і завели декларації. Спочатку гуманітарна допомога була звільнена від сплати мита, а тут вони його ввели. І от ми приїзщимо на кордон, їдемо без черги — великий караван “швидких”… і нас розвертають назад у Польщу. Незрозуміло, на який термін, незрозуміло, де ночувати, скільки чекати…”
Пізніше волонтери “навчилися” приганяти машини не на фізичних осіб, а на юридичних — це дозволяло оформити документи швидше.
Микола Мамаєв. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Чимало разів польські прикордонники за найменші непорозуміння обзивали українських волонтерок “курвами” — у їхній риториці це майже як “добридень”. Прикро усвідомлювати ще й дискримінаційний момент — європейці з паспортом ЄС мають значно менше клопоту, навіть якщо з документами не все гаразд.
Окреме місце у волонтерському фольклорі займають власне автівки. Яких тільки історій з ними не траплялося — всі годі й пригадати.
“Якось приїжджаємо ми по автомобілі — їх закуповує наш французький друг, — а на них абсолютно “вбиті” амортизатори. Повністю! І ресори теж. А щоб завантажена машина не торкалася землі… підставлені дерев’яні колодочки. У нас був дикий шок!” — наводить приклад Марина.
“Ще була прекрасна історія, коли баки виявилися геть порожніми — машини не заводяться, а до заправки 60 кілометрів…” — підкидає спогадів Володя.
Про все це ми розмовляємо, чекаючи в готелі на “фініків”. Валентина розповідає, що група фінських волонтерів вийшла на “Е+” самостійно — вона просто отримала листа на електронну пошту.
На початку фіни не наважувалися приїздити в Україну, й українські волонтери забирали у них автівки в Польщі. Згодом почали “ризикувати” й перетинати кордон, однак побоювались українських доріг — водії “Ініціативи” сідали за кермо одразу ж на окружній Львова.
Та з кожним наступним рейсом “фініки” дедалі більше “акліматизовувалися” в наших реаліях — і сьогодні вони вже самостійно заїхали в місто й дісталися до готелю.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Мене дуже тішить, що вони не “білі пальта”, — каже Валентина. — Бо таких є дуже багато, коли “ми передаємо швидкі військовим, але, будь ласка, поставте для фотозвіту дівчинку в білому халатику, щоб ніякого камуфляжу”.
А ці люди абсолютно чітко усвідомлюють, що наші підопічні — це військові медики, штурмові підрозділи ССО, ГУР і так далі. Вони розуміють, що роблять, кому надають допомогу. І зосереджуються на правильних речах”.
Фінські волонтери представляють дві організації — KARAVANEN TILL UKRAINA, що в перекладі означає “Каравани для України”, а також SISU UKRAINA. “Sisu” — щось на кшталт бойового кличу, типу “Егеей, Україна!”.
Марина уточнює: SISU взагалі задумувалася як клуб рибалок. Але після 24 лютого “рибалки” змінили вектор.
Нарешті за вікном пропливають гордовиті пікапи, навантажені додатковим комплектом гуми та іншим добром: приїхали!
Зустріч українських і фінських волонтерів нагадує зустріч родичів на сімейному святі. Теплі обійми, знайомство з тими, хто в “Каравані” вперше. Оскільки готель в історичному центрі міста, з паркомісцями складно. Гостям дається право парковки на майданчику біля школи навпроти, однак простір потрібно звільнити о 7-й ранку наступного дня. Тож завтрашній виїзд також буде раннім.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Вибір готеля “Леополіс” — не випадковий. Його власник Віктор Хартвалл — фін. Коли земляки-волонтери вперше спинилися там, Віктор так надихнувся їхньою місією, що й сам купив автівку для ЗСУ і перегнав її з наступним караваном. Сьогодні він також привіз машину — разом із дружиною й сином. Чимало волонтерів приїхали з родинами. Для них це не лише добра справа, а й також невеличке свято і спосіб познайомитись з Україною ближче. На завтра у них запланована екскурсія Львовом.
“Для мене було дуже природно приєднатися до цієї місії, тому що в нас є готель, який ми відкрили у 2007 році, — пояснює Віктор свою мотивацію. — Ми були тут, в Україні, з того часу. І коли почалася війна, намагалися самостійно започатковувати різні ініціативи, щоб допомогти Україні. Завозили з Фінляндії фури з гуманітарною допомогою, потім разом із партнерами збудували ігровий майданчик для школи в Києві”…
Віктор із родиною мешкає в Гельсінкі, до Львова ж приїздить по роботі. На машини скидається спільно з друзями.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Я дуже радий, що приєднався до цієї ініціативи. Це направду дуже хороша команда, хороші люди, — ділиться він. — Якщо в мене буде можливість, я б хотів і надалі працювати з “Ініціативою”.
До того ж для багатох із нас це ще й приємна мандрівка. Тут є кілька людей, хто вперше в Україні, і для них це було дуже сміливо, приїхати сюди”.
Лідер командри — Магнус Лонден. Він журналіст, а також має невеличкий бізнес.
“Я був як журналіст до повномасштабної війни в Україні, — розповідає Мангус. — Потім приїхав під час війни. Я був дуже засмучений, звичайно. І вирішив, що ми з друзями у Фінляндії маємо щось робити. Спершу з одним другом зібрали кошти на машину та спорядження. Потім приїхали сюди — і це виявилося досить просто. Тоді ми вирішили збільшити масштаби. І зібрали майже 1 мільйон євро”.
“Каравани для України”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Як і решта його колег, Магнус визнає: Фінляндія має того самого сусіда, що й Україна, тож розуміє наші проблеми.
“Саме тому, я думаю, більшість людей у Фінляндії підтримують Україну. Тому що ми знаємо, що це таке. Як і Балтійські країни, ми маємо подібний досвід”, — розмірковує він.
Цього разу “програма” Мангуса в Україні відрізняється від більшості колег — він планує поїхати у Новомосковськ в Дніпропетровській області, на фабрику емальованого посуду “Ідилія”, щоб замовити картину для своєї компанії. А потім — до Києва, взяти участь у пів марафоні.
Ще один учасник “Каравану” просить не називати його імені, та розповідає, що йому 63, він є директором однієї великої компанії. І це його перша участь у перегонці авто: “Я раніше донатив деякі гроші, але це вперше, коли я кермував сам. Мав таку змогу, бо маю вільний час”.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Вони молодці, — підсумовує Валентина. — Зосереджуються на правильних речах. І з ними кайфово працювати”.
Читайте також:
Юссі Галла-аго: Розуміти Росію – не значить їй симпатизувати. ЕКСКЛЮЗИВНЕ ІНТЕРВ’Ю з україномовним спікером парламенту Фінляндії
Волонтери збираються на спільне фото на паркінгу. По тому відбувається передача ключів і документів на авто, й обмін подарунками. Фіни отримують підписаний прапор 71-ої ОЄБр і подяку Мангусу від командира військової частини. Одній з жінок вручають намисто авторської роботи, комусь дістається розписана гільза. А на кожну автівку випадає по подарунковому набору з картою України та солодощами.
Мангус тепер має ще й тематичну футболку з написом спереду: “I will not give up. Україна”. І ззаду: “…Why would you?” (“Я не здамся. Україна. …Чому ж ти [готовий]?” Це пробний екземпляр. У майбутньому таких замовлять сотню, і фіни продаватимуть їх на аукціоні, щоб виручити кошти на наступні автівки.
Фінські волонтери як один повторюють: ви не самі у цій війні, ми вас не залишимо!
“Ми повернемося, — запевнив Мангус. — Я не знаю, коли, але скоро. Ваша фантастична команда — це як нові родичі. Ми завжди чекаємо на зустріч із вами! Вражає, як ви тримаєтеся після цих жахливих років. І би будемо й далі вам допомагати!”
З футболкою – Мангус Лонден, у картатій сорочці – Віктор Хартвалл. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Наступного ранку колона волонтерських авто вирушила на Київ, попередньо домовившись про місце наступної зупинки.
Волонтерська спільнота подібна до спільноти військових. Дизайнери, айтішники, вчителі-новатори, ветерани, підприємці… яким би не був їх попередній шлях, сьогодні саме ці люди роблять зміни і, без перебільшень, тримають країну. І показують іншим, що діяти можна і так.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
