автор: Марина Ткачук
фото з архіву Оксани Іванець
“Це було у 2021-му, десь під Новий рік. Я приїхала у справах в один батальйон, а назустріч мені вийшов офіцер. Подивився на мої погони і “видав” просто в обличчя: “Ох, нічого собі! Це ж кому ти “дала”, щоб отримати підполковника?” Це був перший і єдиний випадок, коли я в’їхала по морді за своє приниження як жінки-військової”.
Оксана Іванець згадує цю історію з посмішкою. Але разом із тим не без болю. Усю свою військову кар’єру (та й часто донині) вона стикається зі стигматизацією у різній формі.
Оксана — офіцерка ЗСУ, підполковниця та спеціальна кореспондентка агенції Міноборони “АрміяІнформ”, у минулому — прикордонниця. А ще вона — мама п’ятьох дітей, яка після 24 лютого залишилася в Україні. При цьому чоловік Оксани Дмитро, за спільною згодою, разом із дітьми виїхав до сусідньої Польщі та доглядав за дітворою, поки Оксана служила.
Від початку великої війни вона працює “на передку” й у прифронтових районах як військова кореспондентка — пише репортажі та знімає фото. За журналістську діяльність росіяни записали Оксану в “пособнікі каратєлєй”.
“Моя мета — зафіксувати злочини, які чинить Росія на нашій території. Аби світ дізнався, через що проходять українці”, — каже офіцерка.
Оксана Іванець
Їй чотири. І її родина живе в Азербайджані, бо тато Оксани — прикордонник — служить на кордоні з Іраном.
“Наче й зараз бачу цю картину: колючий дріт і безкрая долина маків на іранському боці — надзвичайна краса! — пригадує Оксана. — Із тих маків, найімовірніше, гашиш потім робили. Але виглядало це поле приголомшливо гарно — так і запам’яталося”.
Їй 12. І тато вперше бере доньку з собою на полігон, дозволяє постріляти з автомата. Та ще й кинути гранату: “У нашій родині була власна трагедія — мої брати померли ще дітьми. Тато дуже хотів сина, тож виховував мене, як хлопця”.
Оксані — 15. І вона хоче стати лікарем-гінекологом. Але батько наполягає на військовій спеціальності, і донька погоджується стати, як тато, прикордонником, — вступає до академії Держприкордонслужби України.
Під час служби прикордонницею
“Так я стала офіцером прикордонного контролю з цивільним дипломом “філолог англійської та польської мови”, — розповідає Оксана. — Моє перше місце служби — пункт пропуску “Гоптівка” на Харківщині. Найбільший у східній частині України. Саме через нього 24 лютого 2024 року масово наступали російські війська на Харків. Це траса “Москва-Харків-Сімферополь”. До 2014 року нею величезна кількість росіян їхала відпочивати до Криму. Ох і надивилася я на них за ці роки служби!”
Ті роки Оксана згадує з жахом:
“Мені з першого ж дня керівник повідомив, що “не бачить” тут жінок. Він узагалі жінок військовими не бачив! І всіляко намагався вижити. Мене ставили виключно на нічні зміни. Вихідних не мала.
Зміна моя щодня починалася о 20-й годині. Якщо це якісь затримання порушників кордону, то потрібно було людей доставити зранку в суд. Додому я потрапляла ближче до обіду, а там — і нова зміна. Мені відкритим текстом говорили: ти тупа курка, ні на що не здатна.
Але це було й викликом для мене: довести, що я — не гірша від чоловіків! — наголошує офіцерка. — Навчання у військовій академії мені далося кров’ю і потом: полігони, казарми, відсутність вільного часу. І після всього просто отак звільнитися?!
Крім того, тато мене виховував у дусі патріотизму та офіцерської честі. Я ж дала присягу! Значить, повинна виконувати свої обов’язки.
Прикордонниця Оксана Іванець
Врешті, моя боротьба тривала, але постійний стрес закінчився викиднем — важко переживала це. Тож коли вдруге завагітніла, вирішила, що дитина — важливіша: лягла в лікарню на збереження і більше на той пункт пропуску не повернулася”.
Далі були нові місця служби (загалом — понад 20 років у структурі Держприкордонслужби України). І народження дітей: 18 років тому з’явилась донька, через п’ять років — старший син, ще через три — молодший.
Згодом Оксана з чоловіком ще всиновили двох дітей — дівчинку Варвару (їй зараз 11) та Андрійка (йому майже вісім).
Читайте також:
Кавалерія тероборони. CIMIC 206-го батальйону Анна Анопченко з Лисичанська служить із кіньми й собакою та транспортує “200-х”
Прикордонниця Оксана з “колегою”
А на початку 2015 року чоловіку Оксани припинили платити зарплатню. “Він працював учителем. І всі надбавки просто скоротили. Тоді й вирішили, що працюватиму лише я, служитиму. А чоловік залишиться вдома — доглядатиме за дітьми”, — каже Оксана.
Таке “нестандартне” розподілення ролей у сім’ї викликало чимало осуду від оточуючих:
“Знаєте, скільки разів я від своїх колег чула, що мій чоловік “слабак”? Раз сидить вдома і виховує дітей, а я працюю.
Але мій чоловік завжди знав, що я будуватиму кар’єру, й нічого не мав проти цього. Він — як я його називаю, “інтровертний інтроверт”. І йому добре вдома, з дітьми. Він чудово ладнає з ними, допомагає з уроками.
А мені добре на службі, в постійному русі. Завдяки моєму чоловіку я стала тією, ким є. Чому мене має цікавити думка сторонніх людей про мою родину?”
Оксана Іванець із чоловіком
Відтак для Оксани почався новий шлях — військова журналістика. Її як військову кореспондентку інформагентства Міноборони запросили на службу в Маріуполь. Там родина прожила два роки.
“Про Маріуполь у мене залишилися тільки найкращі, найтепліші спогади, — веде далі Оксана. — Море, парки, острівці відпочинку, де можна було сидіти на газонах. Драмтеатр і його чудові постановки… Місто розбудовувалося і кращало на очах.
Зараз це згадувати дуже боляче. Я й досі підписана у фейсбуці на кілька місцевих груп, де люди постять фотографії міста і те, що з ним тепер сталося. Ти постійно шукаєш якийсь знайомий будиночок, деревце, вуличку…
Я нічого не впізнаю — так росіяни зґвалтували Маріуполь.
Взагалі нічого живого не залишилося. Немає і власника будинку, який ми орендували (він — багатодітний тато). Що з його родиною — невідомо. Не залишилося і самого будинку…”
Якраз напередодні повномасштабного вторгнення Оксана отримала підвищення і повернулася з родиною до рідного Харкова. Там і застали наступ росіян.
Далі — евакуація дітей до Полтави і складне рішення: чоловік із дітворою їде за кордон, у Польщу, а Оксана повертається у Харків.
Оксана Іванець зі своїми п’ятьма дітьми
“Чоловік добре знав мою позицію, що я нікуди не поїду, тому навіть не пропонував мені поїхати разом. Посадила їх на потяг — це був надзвичайно емоційно складний момент: подумки прощалася з ними назавжди”, — пригадує Оксана.
Їхня розлука тривала півтора року.
Читайте також:
“Я впевнена, що “азовці” повернуться в Маріуполь”. Колишня пресофіцерка “Азову” – про свою службу в полку, “велику” війну та перемогу
Оксана як військовий кореспондент здебільшого мешкала в Харкові, однією з перших виїжджаючи на місця обстрілів, на деокуповані території — фіксувала військові злочини РФ.
“Може, це й дивно, але усвідомлення того, що почалася “велика” війна, до мене прийшло не відразу, — зізнається жінка. — Чітко я це усвідомила, коли був приліт ракети в Харківську обладміністрацію.
Коли одне за одним виносили тіла загиблих, тоді до мене прийшло усвідомлення: це відбувається тепер не лише на Донбасі, а всюди в Україні.
Свого часу я бачила повністю зруйноване селище Широкине під Маріуполем. І тепер ця пухлина у вигляді “русского міра” метастазами лізла далі”.
“Коли одне за одним виносили тіла загиблих, прийшло усвідомлення: це відбувається тепер не лише на Донбасі, а всюди в Україні”
Оксана стала першим журналістом, яка потрапила на Північну Салтівку в Харкові, яку російські війська фактично зруйнували.
“Наша сім’я колись жила в цьому районі. Там мій чоловік працював учителем у школі, в ній же вчилася старша дочка. І коли я побачила цю школу в руїнах, лікарню біля неї знищену — це було емоційно складно, — пригадує колишня прикордонниця. — Не залишилося жодних уцілілих будинків, люди готували собі їжу на вогнищах, просто надворі…
Що мене вразило одразу, то це велика кількість котів. Шикарні, породисті домашні коти, які просто блукали вулицями. Впав в око один бенгальський кіт — він був увесь в опіках. Моя машина стояла з відчиненими дверима, і туди заскочила кішечка. Я їй потім знайшла нового господаря”.
Військова кореспондентка Оксана Іванець
Усі навколишні села Харківщини, знищені росіянами, Оксана об’їздила також:
”Перше, де я побувала (це було ще до контрнаступальної операції) — села Руська Лозова і Циркуни. Там вразили “ждуни”, які обурювалися: мовляв, нащо ви нас звільнили? Ми жили собі, нам було добре, росіяни стояли тут і наші будинки були цілі.
Їм насправді “пощастило”, що в окупації ці мешканці побули геть недовго — росіяни відступили від околиць Харкова. Щоправда, лишили по собі, як і всюди, страшне свинство і руїну. Росіяни (це вже відомий і поширений факт!) геть не користувалися унітазами — для цих потреб відводили окремі кімнати в хатах. Оце мене вразило.
А от як звільнили Ізюм та прилеглі села… Село Кам’янка запам’яталася: там жодної домівки не було цілої, жодної! І село всуціль заміноване. Таким і досі лишається, на жаль. Жіночка в одному селі (напевно, у розпачі) сказала: “Ось приїхали аж тепер, журналісти! А де ви були, коли нас вбивали і бомбили?”.
Під час роботи в Козачій Лопані
Потім були російські катівні (їх на Харківщині виявили 28). Першу катівню побачила в Козачій Лопані. Це була клітина — два на два метри. І туди запихали з десяток людей — жінки, чоловіки.
Катували в підвалі залізничного вокзалу. Притягли туди шафу, і напис на ній мене вразив: “Мы на руинах павших городов воскреснем и в книгу мертвых впишем ваши имена”. За їхньою божевільною традицією тут стояла і православна ікона. Допитували, так би мовити, перед ликом святих.
Що вони робили з людьми — не вкладається в голові: виривали зуби, відрізали пальці, кінцівки, вуха, заливали шиномонтажну піну в задній прохід… Слухати ці свідчення нестерпно…
А далі — ексгумація в Ізюмі… Я не змогла там довго перебувати. Неймовірний трупний запах — мій фізичний стан просто не дозволив мені там лишитися довше двох годин. Така кількість могил, тіла дітей!
При мені відкопали жінку: у неї в руках була сумка, а в ній стояла трилітрова банка з гречкою. Вона, мабуть, якусь гуманітарку саме отримала. І якраз в цей момент, видно, її і вбило. З тією сумкою, з торбою в руках, так її й поховали.
Ексгумація тіл загиблих під час російської окупації
Думала, що страшніше вже бути не може. Але потім була Гроза — село на Харківщині, де понад 50 людей загинуло внаслідок ракетного удару росіян. У мене й досі в очах: жіноча рука, що виглядає з-під пакетм. Молода жіноча рука, з червоним манікюром… Тулуб без голови і без кінцівок…
Після Грози я не витримую запаху антифризу в машині, запаху спирту абощо. Вони мені пахнуть Грозою. Ви ж розумієте, що таке влучання ракети у людне місце? Що відбувається з тілами під час такого потужного вибуху? Фахівці, які працювали на місці трагедії, мусили буквально обмиватися антисептиком. Просто тонни його виливали на себе — інакше працювати було неможливо.
Тут був “русскій мір”
Або виїзд на пряме влучання в автівку, в якій їхали люди. Коли я прибула на місце, спершу не могла зрозуміти, чому все довкола в рожевих цятках. І тільки потім усвідомила, що я бачу насправді… Такі речі залишаться з тобою на все життя.
Але плакала я лише один раз на місці трагедії: коли працювали після загибелі цілої родини у Харкові. Від ракетного удару росіян загинули молоде подружжя і троє маленьких хлопчиків (наймолодшому з них було 10 місяців, середньому — 4 роки, найстаршому — 7 років). Я побачила маленький обгорілий дитячий кулачок на згарищі будинку… і не витримала“.
Ще одна щемлива частина роботи Оксани — це інтерв’ю бійців, героїчні історії, яких вона записала незліченну кількість на позиціях наших військових. Сповіді полонених. І найважче — дізнаватися, що герої цих публікацій згодом загинули.
“Я навіть боюся уявити, скільких моїх героїв, моїх друзів уже немає серед живих”, — із сумом говорить Оксана.
Робочі будні
Через півтора роки роки розлуки з родиною вона зрозуміла, що їм варто все ж бути разом. “Ми почали віддалятися з чоловіком. Я втрачала зв’язок із дітьми — вони потребували мене як мами і сильно сумували”, — каже підполковниця.
Так було прийняте рішення: чоловік і дітвора повертаються назад у Харків.
Оксана визнає: емоційне вигорання дається взнаки.
“Я помітила, що мені важко добирати слова, важче пишеться. І зовсім не читається. Але черговий приліт — і навіть думки немає, що не хочеш туди їхати. Я розумію, що роблю корисну справу — доношу правду про те, що чинять росіяни”.
А свій головний репортаж вона хотіла б написати про… обстріл Москви.
“Хай це буде “маленька жіноча мрія”, — посміхається пані офіцерка.
Фотогалерея (гортайте):
Читайте також:
Жодного сну не про війну. Пресофіцерка 93 омбр “Холодний Яр” Ірина Рибакова про пекло боїв і радість від перебування на фронті
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
