автор: Олена Максименко
з Донецької області
фото авторки та надані героїнею матеріалу
За кращих часів її робочими інструментами були камера і диктофон. Тепер – снайперська гвинтівка.
Військовослужбовиця з позивним “Кукушка” 47-ї окремої механізованої бригади відпочиває між виходами в одному з прифронтових міст Донеччини. Ми обідаємо в ресторанчику з нею та Євгеном – її чоловіком, побратимом і напарником в одній особі.
Завтра їм знову на роботу – в Авдіївку.
Кукушка визнає – ситуація в Авдіївці непроста:
“Раніше, на Запорізькому напрямку, ми були в наступі. А тут ми, швидше, в обороні, а росіяни в наступі. І вони наступають достатньо агресивно. Хоча часто по-дурному, бо йдуть невеликими групами піхоти. Іноді по 2, по 3, по 5 людей вони йдуть на набагато більшу кількість людей. По них усе “насипає” – “Бредлі”, міномети, “Браунінг” і так далі.
Ну, ті, хто виживає, відходять. А потім нові йдуть. Теж невеликими групами. Мене це трохи дивує. Та попри все, вони досягають певних успіхів”.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
При цьому, за її словами, не схоже, щоб проти них стояли якісь елітні підрозділи:
“Хтось казав, що бачили тут таких “заряджених” в мультикамі, але ми не зустрічали. Ми бачимо проти себе чуваків не в штатному однострої. Тобто, швидше за все, не контрактників. Вони в різній формі: можуть бути у “горці”, у “флорі”.
І самі вони дуже різні. Є такі повненькі дядечки, які ледь пересуваються, коли треба бігти. Є молодші, спортивніші. Контрактника ми бачили, напевно, одного офіцера. І коли ми по ньому стріляли, через 15 хвилин по нас прилетіло просто все. А коли по тих інших стріляємо – такої реакції немає. Ну, і бачимо, що десь кілометри за 2, тобто поза межами нашої досяжності, ходять сапери в однострої російському офіційному”.
Частіше ж ціль важко визначити – у приціл видно лише плями, що нагадують форму людини. Кілька разів викликали з проханням знищити кулеметника. З’явилися також бронебійні набої, які можуть влучати в легкоброньовану техніку, однак їх іще не було нагоди випробувати.
“А так, в основному, ми просто стріляємо по всьому, що рухається”, – підсумовує Кукушка.
Снайперська куля може вплинути на ситуацію, навіть якщо не влучила в ціль. Ворожа піхота, буває, почувається вільно, пересуваючись неквапно, у повний зріст. Однак коли прилітає – вони одразу ж залягають, починають пересуватися повзком, не наважуються підходити близько.
“Була у нас ситуація, коли ми кілька виходів ходили й ні по кому не влучали, – згадує снайперка. – Бо тут вітер сильний, поривчастий, і ми ніяк не могли розрахувати. Але влучало біля них, вони це бачили і втікали.
Якось приходимо з виходу, Женя заходить до комроти, а ротний йому: “Дуже дякую за роботу!”. Женя дивується, за що, як ми не влучили. Той каже, та яка різниця? Ми радіоперехват перехопили, де вони говорять, що більше не підуть цією доріжкою, бо там по них стріляють.
Для нас важливі такі штуки. Коли ми розуміємо, що дійсно допомагаємо”.
Місце роботи снайпера
Найдовше чатувати на ціль доводилося 6-7 годин – цілий світловий день. Однак снайпери мали можливість відходити на 10 хвилин у разі потреби.
“Там було дуже незручно, бо треба було сидіти, – згадує Євген. – Причому сидіти на колінах…”
“Так ржачно було!.. – підхоплює Кукушка. – Я ніколи з такої пози не стріляла. Стоїш, коротше, отак прогнувся, отак ліг і отак от стріляєш (показує). Ну, це я. А Жені доводилося стояти на одному коліні, якось так. Це було дуже смішно!
Це була не в “сіряку” позиція, а нашої піхоти. Ми могли в принципі відійти, вийти в бліндаж, там випити чаю. Тут ми теж чергуємося. Якийсь час людина лежить, потім вона може на трохи піти, відпочити, перекусити – і повертається. У нас є така кількість людей, яка нам це дозволяє”.
Умови на виходах бувають геть спартанські. Кукушка згадує, як доводилось спати у виритій ніші в окопі під суцільною канонадою, та ще й під дощем. Вона визнає – усі бойові виходи яскраві і западають в пам’ять, навіть неприємні моменти, коли по них працював ворожий танк.
Один із таких пострілів обвалив кілька прольотів сходів у будівлі, де працювали снайпери. Тож потім доводилося шукати шляхів, як спуститися вниз.
Читайте також:
Снайперка Олена Білозерська: Здаватися в полон мені не можна, хіба доведеться застрелитись
Розуміння війни прийшло, коли у 2014 році вона поїхала до Криму як журналістка і побачила “зелених чоловічків” та бойову техніку. Вже тоді було ясно, до чого все йде.
“Для мене це був шок тоді, – згадує дівчина. – В мене дуже добра бабуся – така, яка вірить у світове майбутнє, в прогрес людства. Вона мене завжди вчила, що після Другої світової люди порозумнішали, зрозуміли, що воювати не можна, – і тепер війни вже ніколи не буде. І я в це так свято вірила.
А тоді, коли їх побачила… Знаєш, як щось перемкнуло”.
Кукушка
Тоді ж вона усвідомила, що треба готуватися і шукати себе в новій реальності. На війну хотіла потрапити з перших днів, але не уявляла, в якій ролі зможе там бути:
“Я вирішила, що треба чомусь повчитися. Була в “Українській резервній армії” (УРА), в якомусь 15-му наборі, здається. Потім пішла в “Дике поле” – це школа снайперів. Повчилася там у першому наборі. Далі – “Український легіон” (також проводять військові вишколи для цивільних, що хочуть бути готовими до війни – “Н”), там пів року чи більше. Пройшла й курси медицини – курс Юрія Грома, ще якісь.
І в якийсь момент подумала, що, напевно, готова. У 2016-му якраз розширили список професій для жінок в армії. Я хотіла на снайпера. Ну, пішла в військкомат. Мене відправили в “Десну” (навчальний центр ЗСУ в однойменному селищі на Чернігівщині – “Н”). І далі у 2016-2017 роках я була у 58-й бригаді. Спочатку як стрілець, потім – як снайпер”.
Позивний виник ще на етапі навчання – у “Дикому полі” курсантам сказали вигадати собі псевдо. Тоді майбутню снайперку вразила стаття про фінських стрільців під час радянсько-фінської війни 1939 року, яких, власне, і називали зозулями.
Підсилив враження фільм “Незламна” – українсько-російська картина, що знімалася ще до війни. В російській версії вона називається “Битва за Севастополь”. Події розгортаються під час Другої світової війни, головна героїня – снайперка Людмила Павличенко, уродженка Білої Церкви. Воюючи проти німців у Криму, вона застрелила понад 300 військовослужбовців противника і вважається найуспішнішою жінкою-снайпером в історії.
“На озвучку цього фільму поставили пісню Віктора Цоя “Кукушка”, – згадує військова. – І якось мені це лягло… тому так”.
Перш ніж наважитись і піти в армію, Кукушка їздила на фронт з медичною командою швидкого реагування “Вітерець”. Так їй порадили друзі, котрі на той час уже були у війську. Аби краще зрозуміти, що таке війна.
Тоді вона вперше потрапляла під обстріли – “але це було не те, що зараз”.
Вона починала свою службу з Авдіївки. І тепер знову сюди повернулася. Однак тоді завдання було дещо менш ризикове – патрулювати територію, щоб не проникли ДРГ.
“Це був такий напів бойовий досвід, можна сказати. А зараз уже точно бойовий”, – зауважує дівчина.
Читайте також:
Треба навчитися чекати – як Сімо Гяюгя “Біла смерть”, найефективніший снайпер за всю історію світових війн
Після демобілізації Кукушка повернулася до журналістики і фотографії. Але коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, вони разом із чоловіком у перший же день пішли у військкомат.
Хотіли поїхати до рідної 58-ї бригади. Однак відправляти в той бік автобус було надто небезпечно – бригада билася біля кордону на Сумщині. Добровольці готові були дістатися туди своїм ходом, але у військкоматі запропонували натомість приєднатися до іншої бригади, що стояла у Білій Церкві. Вони погодились. Однак там розподіленням кадрів займався майор зі своєрідними звичками і стереотипами.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Це чувак, який весь той час ходив бухий, – згадує Кукушка. – Він кілька днів кричав, що все пропало, “Київ січас падьот”. Поки йому якийсь сержант з артилерії не набив морду.
А нас він просто не хотів брати. Наприклад, я казала, що в мене є ВОС (військово-облікова спеціальність – “Н”), що я снайпер. Він такий: та який там з тебе снайпер? Нє. Сиди, чекай. А Жені казав, що в нього немає досвіду служби, – і теж “сиди, чекай”.
Тож ми днів три просто сиділи там на розподіленні. Нас нікуди не відправляли. Зрештою ми того типа задовбали, і він нас таки розподілив: Женю відправив в артилерію, а мене – медиком на пункт зв’язку.
Я кажу, який же я медик, я до цього не маю стосунку! Але його це не цікавило. “Жінка – значить, медик” (сміється).
Дівчина заявила, що медициною не займатиметься, хіба покаже за потреби, як накладати турнікет: “Я прийшла сюди не лікувати, а вбивати”.
Виконувачка обов’язків комбата знала про навички Кукушки, то ж радила її, коли виникала потреба відстріляти бронепластини чи пристріляти нічний приціл тим, хто цього не вміє.
Сотня людей, що волею долі потрапила у зв’язок бригади, була представлена всіма можливими прошарками суспільства. Однак атмосфера там була надзвичайно тепла.
“Абсолютно різні соціальні прошарки, типу, різний досвід, вік – усе різне. Але ми були дуже об’єднані між собою. І достатньо дружні, незважаючи на все. Трохи десь сварилися, але зовсім мало. Загроза того, що зараз це місто захоплять, була неймовірно об’єднуючою”, – згадує Кукушка.
Згодом вона побачила перепост допису Валерія Маркуса, який формував 47-й штурмовий (тоді) батальйон і запрошував до себе на співбесіду. Він запевняв, що візьме усіх, хто має бажання воювати – незалежно від віку, статі й досвіду. Співбесіда мала бути в Києві. Кукушка взяла відгул, Євген – відпустку, і вони поїхали.
“Кукушка”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Ми були вже у 40-му десятку – 405-й і 406-й номер”, – згадує чоловік.
“Там було стільки людей!.. – підтримує його дружина. Десантура, еліта! Дивишся – такі леви всі!”.
Однак більшість “левів” співбесіду пройти не встигла, адже за день вдалося прийняти лише 170-180 осіб. Наступного дня в багатьох кандидатів закінчувалися відпустки.
А от нашому подружжю військових пощастило не лише потрапити на співбесіду, а й пройти її. Відтоді вони працюють за фахом.
Читайте також:
Бути всередині наступу. Репортаж про війну артрозвідки 47-ї бригади “Магура” на Мелітопольському напрямку
Кукушка пояснює: фах снайпера – це не про “екшн”. І той, хто такий шлях обирає, має це розуміти:
“Не буде такої… війни, як у відеоіграх, коли ти бігаєш, всіх відстрілюєш, і в тебе постійно драйв. Потрібне розуміння, що треба буде довго кудись іти, що це марудно. Потім треба буде довго лежати, і буде дуже холодно, або дуже жарко, або тупо хочеться пити. І при цьому той момент, коли ти зробиш постріл, може настати через добу, через 2, через 3.
На цьому виході може нічого не бути, і на наступному може нічого не бути. А через два виходи ви можете просто передати командуванню важливу інформацію, але не зробити жодного пострілу. І те, що ти передаєш інформацію, настільки ж важливо, як те, що ти робиш постріл.
Коротше, тим, хто по характеру діяльний і постійно потребує активності, краще піти у штурмовики або десантники. Кудись, де багато руху і “пи*дячки”. А у нас трохи інакша робота”.
Місце роботи снайпера
Найважче даються побутові умови – холод і бруд, у яких доводиться жити на виходах. Кукушка показує світлини – снайпери з роботи вертаються чорні. І це не маскування, а кіптява, яка пристає до шкіри після ворожих прильотів. Добу після виходу боляче дихати – від пилюки, що потрапила у легені. Ледве вдається відмити руки.
Натомість найбільше підтримує і надихає вдала робота.
“Як задоволений кіт всередині мурчить, коли я вдало попрацювала, – зізнається дівчина. – Женя підтвердить – коли на Запоріжжі бувало, що ми довго не працювали, мене це просто виносило. Ну, і я всім виносила мозок. Ну як так: там піхота гине кожного дня, чуваки всі працюють, а ми не працюємо – бо вони не знають, куди нас примінити. Ти на бойових і нічого не робиш! Це капець просто.
А те, що ми тут робимо, це мене підтримує. Може бути паскудний настрій, змерзлі ноги і “все погано”, але влучний постріл – і вже все хорошо”.
Кукушка визнає: на Запоріжжі, де її підрозділ працював, перш ніж потрапити на Донеччину, їй подобалось більше.
“Там якісь добріші люди… можливо, мені так здалося. Але менше відчуття, що тебе, вибач, хочуть наї*ати, – пояснює військовослужбовиця. – Там частіше просто дають будинок у користування, можна домовитися. Місцеві найбільше бояться, що той, хто житиме в їхньому домі, буде бухати і випадково його спалить. Якщо бачать, що ти не бухаєш, тебе із задоволенням поселять.
Нічна робота
А сюди ми приїхали, і якось на кожному році відчуваємо інше ставлення… Наприклад, є великий готель. Ми перший раз туди заїхали. Вони кажуть: залишився номер “люкс”, за 1900 гривень. А ми такі були втомлені – та фіг із вами, давайте, що є.
Пройшов якийсь час, у нас був один чи два виходи, і ми знову стомлені. З хатами ще не розібралися, а треба десь помитися. Телефоную в той готель, вони кажуть: лишився один номер, “люкс”, але він дуже “люкс”, тому коштує 2500 гривень. Ми такі, окей.
А це був той самий номер! І минуло якихось кілька днів! Таке відчуття, що тебе, вибачте, за лоха приймають. І це якось так неприємно.
Приходиш поїсти, беруть з тебе нормальні гроші, гривень 700-800 за вечерю на двох – і дають курку, яка 3 чи 4 дні лежить у них в холодильнику”.
“А потім те, що від тієї курки залишилося, ще лежало 6 днів. Ми запитуємо: курка свіжа? – “Так, звісно, щойно посмажена”! – додає Євген. – А коли кажеш їм, що картопля скисла, вони такі: ой, справді. Типу, “не прокатило”. “Ладно, ми вам зараз чаю просто наллємо безкоштовно”.
Квартири чи будинки військовим теж здають неохоче. Особливо тим, хто з бойових підрозділів. Місцеві тонко натякають, що такі орендатори “швидко закінчуються”. До речі, в інших областях військовим часто з тих самих причин не дають кредити.
Кукушка разом із побратимами побувала на навчанні за кордоном. Це було ефективно й цікаво, тамтешні інструктори намагалися передати максимум знань українським колегам. Подив викликало хіба те, що курсантів намагалися навчити робити розрахунки на російському балістичному калькуляторі “Стрєлок”.
“Ми кажемо, що це російський балістичний калькулятор, ми не будемо ним працювати, – згадує військова. – Російська програма повністю контрольована росіянами. Ну альо! Вони зізналися, що ще з ним ніколи не працювали. Кажуть: ми і вас би не вчили, але цього вимагає ваше командування. Але ми наголосили, що користуємося закордонними калькуляторами, а російськими не будемо.
А самі інструктори справді давали багато корисного, різні потрібні вправи. Щоправда, зброю тоді дали не сучасну, а, стару СВД (снайперська гвинтівка Драгунова, розроблена на початку 1960-х років – “Н”)! Ну, вони були хоч з нормальними прицілами, можна було нормально враховувати поправки, як ми робимо на нашій зброї. Але дистанції були менші. Але інструктори й самі були цим не задоволені й намагалися зібрати якомога більше інформації про те, чому на цій гвинтівці не можна вчити інших. Пообіцяли зробити все, щоб наступні групи вчити вже не на ній”.
Снайперка зізнається, що війна дещо притупила емоції і яскравість почуттів:
“Ті речі, які раніше викликали бурхливу радість або якось засмучували, зараз узагалі пропускаю повз себе. Немає сил реагувати. У серпні поїхала у відпустку – у Стокгольм. Дуже хотілося подивитися на людей без війни. Це так незвично вже тепер.
Хоча я знаю, що це нормальне життя. І я хочу до нього повернутися, коли піду з армії”.
Читайте також:
“ЗСУ – провідний туроператор”. Як військовослужбовці їздять у відпустку за кордон: враження, поради, покрокові інструкції
Військова переконує, що українські тилові міста зі спокійним життям її не тригерять. Навпаки, люди, що гуляють у вихідні в центрі, викликають радість:
“Я типу розумію, що крім оцього напруження і капця, існує нормальне життя. Воно і для мене теж нормальне. А це (робота на фронті) – ну, це треба зробити.
Але мені не подобаються оці всі “ми вас туди не посилали, ми не створені для війни”. “Ви там воюйте і бажано не повертайтеся”.
Прямим текстом цього ніхто не каже, але починається: “Ой, це ж військові, це ж з ними буде купа проблем, коли вони повернуться. Але ми, канєшно, віримо в ЗСУ”.
Ще дратує російська музика, якийсь російський репчик і оце все. Підлітки, які занурилися в російську культуру, бо це чомусь модно. І це при тому, що я сама російськомовна. Бо, на жаль, так якось виходить, що найшвидша реакція у мене російською. І коли мені треба швидко щось казати, реагувати, бігти, кричати, то це виходить російською.
Коли можна подумати, поговорити спокійно, як зараз говоримо, то мені легко говорити українською. Але оця показова російськомовність і російська культура, і типу “как хочу, так і разгаваріваю” – це дратує сильно”.
Вона зізнається, що поки складно собі уявляє, чим займатиметься після війни:
“Зараз настільки задовбана, що уявляю собі, як після війни просто буду місяцями лежати на дивані і спати. І все. Нічого не уявляю, серйозно. Раніше мене гріла думка про те, щоб повернутися до фотографії, але зараз, напевно, настільки рівень втоми високий, що я ні про що, крім відпочинку, не можу думати”.
…В автівці на подружжя чекає ще одна бойова одиниця, що могла б цілком претендувати на посаду штатного психолога – лабрадор Тобіас. Пес вбраний у піксельну жилетку, і настільки активно висловлює радість від появи людей, що сфокусуватися для фото на ньому практично неможливо.
Господарі виносять йому смаколики, що лишились із обіду. Маленький підрозділ повертається на свій тимчасовий ППД – перепочити перед наступним виходом в один із філіалів пекла на лінії зіткнення.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
