автор: Олена Максименко
фото авторки та з відкритих джерел
“Насправді, зараз усі штурмують, – каже він. – Від початку війни, піхота ніколи не переставала штурмувати”.
Перетнутися з командиром відділення аеророзвідки Сергієм Гнезділовим, військовослужбовцем 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, вдалося аж із третьої спроби. Спершу ми розминулися на Запоріжжі, коли бригада працювала в Гуляйполі, потім – в околицях Бахмута.
Поспілкуватися вдалося вже в Києві, куди Сергій приїхав з фронту на навчання. Він одразу пропонує перейти на “ти”, а його гострі і влучні висловлювання кортить розтягнути на цитати.
Сергій відомий як автор ідеї та організатор фестивалю “ВиделкаFest” у його рідному Вилковому, а також як господар бігля Старлінка, що став уже зіркою соціальних мереж. Говоримо про досвід війни, створення нових сенсів у культурі та про взаємини між фронтом і тилом.
Сергій пішов до війська 2019-го. До того був студентом Львівської політехніки.
“До війни в мене, насправді, було суперкруте життя, яке я дуже люблю і з теплотою згадую, – каже він. – Я був головою молодіжної організації “Рада громадських лідерів”. І головою… емм… щоб я здох – прикинь, забув назву організації! (сміється)
2019 рік. Активіст Сергій Гнезділов до служби у війську
Мене обрали головою молодіжної “Просвіти” Львова. Потім я більше пішов у такі, я б сказав, лібертаріанські рухи і став членом “Українських студентів за свободу”.
І в мене була чудова робота. Ми разом з хорошим другом відкрили кав’ярню і планували її розвивати.
Але прийшов 2019 рік, прийшла в моє життя бесіда з академіком Ігорем Юхновським, який читав відкриту лекцію. Навіть не лекцію, а розповідь. Він багато розповідав про своє життя. Це частина покоління, яке творило незалежність. Яке переживало репресії і багато зробило для того, щоб Україна існувала.
А тоді була така тенденція, що люди, які в пішли на фронт у 2014-му й залишалися там досі, були вже просто знесилені. І від нас, від молоді, залежало, чи втримаємо ми Україну”.
Юний активіст Сергій Гнезділов
Саме ця розмова мотивувала Сергія із кількома одногрупниками піти до військкомату. Узагалі, той рік для нього став роком відкриттів. Зокрема й неприємних.
“Я зрозумів: те, що ї*е мене, не ї*е більше майже нікого. Нас настільки мало, що ми просто як якісь маргінальні дурачки, які щось кричать, але їх ніхто ніколи не почує. Приїжджаєш у ті зросійщені регіони – і розумієш, що ти там абсолютно чужий…
І з такими почуттями я пішов на фронт”, – констатує Гнезділов.
Саме фронт подарував йому багато чудових друзів. Правда, багатьох із них потім він же й забрав. Проте завдяки цій особливій фронтовій спільноті Сергій уповні усвідомив те, про що казав тоді на лекції академік Юхновський.
“Фронт увів мене в коло людей, які знають, що таке жертвувати. І заради чого,
– розмірковує Сергій. – Людей, які віддавали свій час, відбираючи його у своїх сімей – бо так того вимагав момент, так треба було зробити.
І я сам тільки нещодавно зрозумів, що, можливо, я теж своє хороше життя, свою молодість приніс у жертву. Бо вже полисів, пожирнів… Мабуть, я приніс у жертву й свої стосунки, яких у мене нормальних ніколи не було – вони всі закінчуються дуже стрімко, через те, що мене просто не існує в цивільному житті. А стосунки дуже важко підтримувати, коли людини немає вдома по півтора року.
Тобто я пішов на фронт після лекції Юхновського, що Україну треба рятувати, а заради цього треба чимось жертвувати. І весь цей час я намагався це робити”.
Сергій Гнезділов на війні
Сергій зізнається, що його батьки до синового рішення піти у військо поставилися як до максималістичної юнацької дурості, форми протесту проти них, їхнього стилю життя. І їхнього принципу “какая разніца”.
“Можна сказати, що повномасштабне вторгнення Росії “вилікувало” мою сім’ю, – визнає військовий. – Всі акценти, всі крапки над “і” були вже настільки розставлені, що ти або ворог України, або все розумієш.
І, чесно кажучи, я за це дякую долі. Шкода, що такою ціною, але таке прозріння відбулося, певно, в більшості сімей України”.
Сергій Гнезділов
Ми говоримо про те, що Путін насправді зробив чималий внесок в українізацію нашої країни. І без цього його безумства, або якби на його місці був хтось розумніший, усе могло б скластися набагато гірше.
“Мені нещодавно інстаграм підкинув вирізку з інтерв’ю одного російського ліберала. Той розповів, як дзвонив “Владіміру Владіміровичу” й казав, що можна ж це зробити якось по-іншому, “я навіть знаю як”.
І я такий думаю: Боже, це ж в іншому сценарії так би й було! Вони б ліберальненько, потроху, потихеньку нас зробили другою Білоруссю. І ми просто б непомітно перестали існувати.
Тому так: ми вже перемогли. Бо 93% населення цієї країни не хоче в Росію, не хоче ніяких зв’язків із Росією. У нас нарешті відбулася єдність. Усі українські державні діячі роками не могли цього зробити – а Путін зміг”.
Читайте також:
Денацифікація так денацифікація: чому російські ліберали не кращі за російських фашистів
Гнезділов прийшов на війну простим солдатом і в цьому статусі залишається й досі. Та попри те, що жодних звань він не прагне, посади постійно обіймає все вищі. Зараз він командир відділення аеророзвідки, а прийшов навідником БРДМ-2.
“Потім ротний побачив, що я, як він казав, “можу думать”, у нас у роті з’явився перший “Мавік” і я почав літати, – згадує він. – А потім мене забрав батальйон. Бо “ну як це – в роті буде, а в нас не буде!..”
Попри те, що війна триває вже понад 9 років, він запевняє – бойові дії доби ООС не зрівняти з викликами, які постають після 24 лютого 2022:
“Те, що от вона – війна! – я, напевно, зрозумів навіть не з початком повноваштабного вторгнення, а місяці через три. Коли ми звільняли Золоту Ниву й заходили в Новодонецьке”.
Сергій Гнезділов на війні
Найбільше йому довелося воювати на Донеччині – Піски, Авдіївка Мар’їнка, Красногорівка, Золота Нива. Потім було Запоріжжя – Гуляйполе. А зараз – знову Донеччина, Бахмутський напрямок.
Гнезділов визнає – свій найяскравіший спогад про війну буде ще довго пропрацьовувати з психотерапевтом:
“Це коли привозять, привозять, привозять “300-х”, “200-х”, ви їх сортуєте, сортуєте… Це було під Мостом (позиція “Республіка Міст” біля в’їзду в Піски – “Н”). Був кінець штурму Пісків, вони вже майже нас вибили. Ми зазнавали величезних втрат, вони теж зазнавали величезних втрат. Але в якийсь момент привезли ще одну “беху”, яка була заповнена пораненими й загиблими. Ми їх вигружаємо…
І цей момент там, під Мостом Республіка, – це найбільший мій флешбек за всю війну, який мене часто переслідує. Був уже кінець літа. Раптом починає йти дощ. Він іде, а ми їх вигружаємо, вигружаємо… І в якийсь момент я розумію, що під мостом уже немає місця. Тому що там стоять машини, там сидять люди. Там бинтують поранених.
Ми беремо ноші. Я намагаюся знайти місце під мостом, де ми можемо покласти цього “200-го”, обличчя якого мені знайоме, але я не можу згадати, хто це був. І ми несемо тіло під міст, тому що ллє сильна така літня злива.
І в якийсь момент вискакує старший медик і кричить щось типу: “Бля*ь, виносьте його з-під моста”, бо немає місця! І ми знову хапаємо ноші й несемо його на дощ…
Найстрашніший мій спогад — я ставлю ноші й бачу, як дощ капає на його обличчя, а воно геть як воскове…
І ось я розвертаюся і йду від нього. Наче покинув там когось дуже важливого для мене. А кого – я згадати не можу”.
Читайте також:
Нескінченний рейс. 2700 км з волонтерами, які розвозять по Україні загиблих воїнів
Аби не з’їхати з глузду, Сергій придумав “ВиделкаFest”. І організував його просто “в окопі”, точніше з окопу. У саме Вилкове його відпустили всього лише на 3 дні – власне на проведення фесту.
“Коли я відчуваю, що моя кукуха починає летіти кудись в іншу сторону, я зазвичай починаю чимось займатися паралельно. Читати книжку, наприклад. Або організовувати фестиваль.
У Вилковому на першому фестивалі “ВиделкаFest”
Звук їхав окремо, екран – окремо, штори в Будинку культури, проплати – все це узгоджувалось, вішалось і проводилось виключно в телефонному режимі. Я по дорозі на Вилкове ще заїхав до Києва, щоб забрати людину, яка їхала з проєктором”.
Фестиваль включав лекції, кінопокази, музику та книжки. 40% бюджету склали донати друзів та підписників Сергія. З рештою допомогли дружні організації.
“Загальний бюджет вийшов понад пів мільйона гривень. Здавалося б, великі гроші. Але насправді – не великі. Скажімо, звук та світло нам обійшлися всього у 80 тисяч – нам зробили шалену знижку.
Дуже багато взяло проживання учасників фестивалю, бо приїжджало багато музикантів, письменників, кінорежисерів. Тобто це була така хороша подія, яка реально обійшлася в хороші гроші.
Я вдячний усім своїм підписникам, які скидали на це кошти. Окрім того, 80 тисяч нам дав Фонд “Відродження”– це був терміновий грант на проведення фестивалю. “Видавництво Старого Лева” і PEN Ukraine також дали грошей. Всі, хто в нас є в партнерах, на афіші, дали кошти на проведення фестивалю”.
Сергій зізнається: особисто для нього фестиваль став способом оплакати своїх.
“Я людина, яка, можливо, не дуже вміє виражати емоції. Хоча більшість втрат, які торкнулися мене на війні, були аж занадто близькими. Але який сенс плакати, коли втрачаєш найкращого друга…
Я взагалі почав за своїм часом багато думати про сенси. Так от: у чому сенс плакати, якщо це ніяк не поверне тобі друга?
Мені стало легше, коли я організував “ВиделкаFest”, і в першому ряду був один порожній стілець.
Я дивився на цей стілець і уявляв там мого найкращого друга Сема. Мені здавалося, що він там сидить. І це була така форма оплакати”.
Однак, окрім особистого, звісно, у фестивалі був сенс для мешканців Вилкового та для української спільноти загалом. Адже мало перемогти Росію на полі бою – її необхідно перемогти також у головах людей.
Читайте також:
“Нас можна вбити, перемогти – ні!”. Як пройшов День Криму на фестивалі “Протасів Яр”
“Ми багато говоримо про перемогу, але не ставимо собі запитання, для чого вона нам потрібна, – розмірковує військовий. – І що це за перемога, кого вона перемагає. А вона перемагає, в тому числі, і російську культуру.
Але нам треба її перемогти тут, у тилу. І, на жаль, цей процес іще далеко не завершений”.
Організація фесту не пройшла гладко. На місці виникали перешкоди, і в певний момент здавалося, що задум провалено.
“Під час проведення я зіштовхнувся зі звичайним совєцьким містечковим рагулізмом. Коли є місцеві “царьки-колхозники”, мери міст, особливо на Одещині, це яскраво виражено. Ці “колхозники”, якщо ідея належала не їм, завжди намагаються все знешкодити, знищити. Бо їм здається, що це щось опозиційне до них.
Через це нам ставили такі серйозні палиці в колеса, що за день до фестивалю я взагалі думав, чи не доведеться нам його скасувати. Але ми таки зібрали волю в кулак і зробили перший “ВиделкаFest”.
Зараз сплануємо осінню спецподію… Будуть осіння, зимова, весняна спецподії, раз на квартал. І літній великий-великий фестиваль. У нас зібралася дуже хороша, активна команда. Я ніколи не мріяв навіть про таку команду – відомого кінорежисера, який буде готувати нам кінопрограму, відому музикантку, яка готуватиме музичну програму. А одна з найвідоміших культурних піар-менеджерок України погодилась безкоштовно нас піарити і супроводжувати.
Тому
наступного року це дійсно буде той “ВиделкаFest”, про який я навіть не мріяв”.
Для мешканців Вилкового подібний формат став геть новим і несподіваним. Сергій зауважує, що місто досі навіть великого екрану не бачило:
“Один із депутатів міської ради встав і сказав, що не розуміє, де він, тому що останній раз тут великий екран висів у 1986-му році.
Але ми привезли туди не просто великий екран, техніку, хороший звук і хороше світло. Ми туди привезли нові сенси, українські сенси.
У нас було багато панельних дискусій. І я впевнений, що вони зачепили серця молоді. Наприклад, під час дискусії “Ніколи нічого не бійтеся. Українські студенти за свободу” багато студентів розповідали про те, яких змін вони досягли у своїх містах – Чернівцях, Львові, Тернополі. Ми привезли туди Україну”.
Але є, каже Сергій, і другий бік медалі – не лише Вилкове далеке від культурних та інших великих подій, а й решта України мало знає про це місто.
“Вилкове – це серце Європи, дельта Дунаю. А Дунай – величезна європейська ріка. На жаль, Україна фактично нічого не знає про Бессарабію, про свою частину, яка настільки різноманітна й унікальна, що якщо її розвивати, то, я впевнений, вона стане раєм внутрішнього туризму. І не тільки внутрішнього, а й європейського!”
Читайте також:
Вони не пустили ворога до Одеси. Три історії одеських “азовців”, на честь яких варто назвати вулиці рідного міста
Сергій Гнезділов “на цивілці”
На момент нашої розмови Сергій провів у Києві вже два тижні. Тут він залюбки дозволяє собі деякі радощі цивільного життя, як то відвідини культурних подій, кав’ярні, зустрічі з друзями. Запевняє, що тилове життя роздратування у нього не викликає.
“Мені абсолютно все подобається! Я вперше в житті побував у дуже секретному техноклубі. Мене запросили туди друзі. І там, до речі, збирали кошти на 72-гу бригаду. За вечір зібрали величезну кількість грошей!
А під час концерту The Unsleeping якийсь чоловік почав кричати з натовпу: “Та що ви сидите? Тусуйте, завтра всі помремо!”
Тобто є це відчуття “останнього дня”. Київ почав нарешті жити оцим “останнім життям”, останнім днем, і мені це дуже-дуже подобається. Те, що люди віддають останні гроші на армію, хоче це ще точно не останній день і їм ще на щось треба до кінця місяця жити. Це дуже зворушує”.
Сергій зауважує, що попри бурхливе життя столиці, не виникає відчуття, що тут забули про війну. Радше, з нею навчилися жити.
Він визнає, що є чималий прошарок суспільства, який війна, в принципі, й досі не зачепила – “я сам знаю таких людей”. Але для більшості все ж ситуація інакша.
Говоримо про основні проблеми сучасного війська.
“Роз*іздяйство – це наша національна риса. Українці звикли козакувати. Це наша традиція, наш порядок. Тому я б не сказав, що роз*іздяйство якось заважає армії. Швидше, їй заважає совковість. І “УПА” – “Українська паперова армія” – дуже сильно заважає воювати, катастрофічно!
Може, давайте до кінця війни взагалі не будемо займатися бумажками, або принаймні займатися ним по мінімуму?.. Тому що зараз – це якийсь триндець!.. І я дуже радий, що взагалі не дотичний до бумажок. Я за всю свою службу написав, може, три рапорти. Все інше за мене робить мій безпосередній командир”.
Сергій Гнезділов у війську
Чи вплинула б на хід війни тотальна мобілізація – Сергій не впевнений. Однак нарікає на вибірковість того процесу, який відбувається зараз:
“В моєму розумінні, тотальна мобілізація – це коли я приходжу у спортзал, а там порожньо. На жаль, зараз мобілізують 58-річних дідів, людей із хронічними хворобами. Мобілізують наркоманів, алкоголіків і всіх тих, хто не зміг відкосити. А потім президент скаже, що “звільнить”, усіх воєнкомів, бо вони крадуть.
Але для того, щоб не було корупції, не треба боротися з корупціонерами. Треба унеможливити саму корупцію”.
Гнезділов переконаний, що намагатися мотивувати людей іти до війська – це марна справа.
“Якщо тобі потрібна мотивація, щоб іти в армію – значить, ти нічого не знаєш про свої обов’язки як громадянин.
І це величезна проблема. Для мене, наприклад найкраща мотивація – що я залишусь живим. Бо на війні ти можеш вижити. А якщо сюди прийдуть росіяни – не виживеш. Ти або стаєш росіянином, або збираєш манатки і виїжджаєш за кордон.
Я не розумію, як це – мотивувати людей знищувати росіян, щоб залишитися в живих.
Це ж не служба, це – війна. На виживання.
Служити треба було до війни, до 2014-го року. Я б у ту срану совкову строкову армію в житті б не пішов. Я пішов на контракт, тому що я розумів, що йде війна і треба захищати країну”.
Сергій і корівка (уточнення: бичечок)
Сергій попереджає, що війна – це надовго:
“І якщо вам потрібна якась мотивація йти служити, то, мені здається, ви помилилися країною. Й вам дійсно треба думати над тим, як з’ї*ати й ніколи не повертатися. Тому що в Україні всі рано чи пізно зіштовхнуться з війною.
Якщо ви думаєте, що найгірше позаду і війна якось обійде вас стороною – ви помиляєтеся. Кожен має бути завжди готовим до того, що йому зі зброєю в руках доведеться захищати себе і цю країну. І якщо вам потрібна якась інша мотивація, то я вам співчуваю. Тому що байдужість українців до власної країни – це одна з причин, що призвела до війни”.
Усім цивільним у тилу Сергій радить навчатися, опановувати необхідні для війни навчики й підтримувати армію:
“Чим менше ви сьогодні думаєте про армію й чим більше ігноруєте її проблеми, тим швидше ви там опинитеся. Всі”.
Сергій мріє дописати книгу “Війна на вулиці Миру”, роботу над якою вже розпочав.
“Я її 100% допишу. Думаю, мені ще якийсь рік треба. Раніше я міг писати багато за один день. Якісь величезні лонгріди. Коли вони йшли від душі, від серця, в мене знаходились на все це слова. Зараз слова все важче підібрати, я їх шукаю. Я складаю в стіл для того, щоб дописати цю книгу”.
Сергій і Старлінк
Ще однією зі здійснених мрій став пес Старлінк, улюбленець і побратим. Коли він було загубився, його шукали ледь не всім фронтом і фейсбуком. Однак згодом пропажа таки знайшлася.
“Я дуже-дуже давно мріяв про собаку. До кожного пса підходив і думав, що колись в мене теж буде собака, — розповідає Сергій. — Коли почалося повномасштабне вторгнення, це мене підштовхнуло завести песика. Всі мені сказали, що я здурів. Ну який собака на фронті!
Та попри це, я вибрав породу, тривалий час консультувався з друзями. І нарешті забрав своє цуценя.
“Першим ділом, коли він попав на позицію – діловито обісцяв термінал “Старлінка”. Тому і позивний отримав відповідний”, – пояснював Сергій у фейсбуці вибір імені для нового друга.
Сергій Гнезділов і бігль Старлінк
“Перші три місяці він був зі мною всюди, де тільки я був. На фронті, в окопах, у Красногорівці. Потім він трішечки захворів, йому поставили неправильний діагноз, я його повіз в Дніпро, там поставили вже правильний. І зараз він закінчує своє лікування в Києві, а після того, можливо, повернеться знову на фронт. Зараз живе своє щасливе собаче життя в Києві. Розбалували його тут…”
Наразі Старлінк живе в Аліма Алієва, журналіста, правозахисника, заступника гендиректора Українського інституту.
Найкращі друзі
Гнезділов переконаний – війна змінила його виключно фізично:
“З’явилися негаразди зі спиною, зайвими 10 кілограмами, я страшно облисів, погано почуваюся… Але внутрішньо я залишився такий самий. І я б зробив точно такий самий вибір як тоді, 2019 року, навіть якби знав наперед, що і як буде.
Бо по-іншому я просто б не зміг, та й не хотів би. Тому що окрім того, що війна – це ху*ово, це ще й найкращі люди цієї країни.
Війна – це коли ми сміємося: “А от і не попав!”, сидячи в окопі під обстрілом.
Війна – це якісь дуже смішні і дикі історії. Це коли ти їдеш з цигаркою в зубах в автівці, ви всі курите, в машині просто стовп диму, а ви їдете і волаєте якісь пісні. І вам класно”.
Фотогалерея (гортайте)
Читайте також:
Євген Дикий: Маємо разом створити умови для демобілізації військових, які воюють понад півтора року
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
