автор: Ольга Герман
з Ізюма Харківської області
фото автора
З перших днів повномасштабного вторгнення Ізюм, що на Харківщині, зазнав чимало руйнувань, а його жителі пережили страх, невідомість і цілу низку випробувань. Серед них – окупація. 10 вересня 2023 року місто відсвяткувало рік визволення з урочистостями, концертами, вшануванням Захисників. Але насамперед це свято духу, українського духу, день радості і надії.
Місто відбудовується, готується до холодів, діють чимало волонтерських організацій і установ для підтримки населення. Триває емоційне й моральне відновлення. Та ізюмчани зізнаються, що, попри оптимізм і віру в Перемогу, травму від пережитого так просто не стерти.
Коли Ізюм страшно обстрілювали у лютому-березні торік, місцеві вирішували: лишитися чи поїхати. Але іноді цей вибір – ілюзія, бо хоч він наче і є, насправді дехто його не мав.
Наталя Василівна доглядає маму Ольгу Антонівну, яка не може сама ходити. Тож з міста вони не виїхали. Так пані Наталя стала свідком великої й страшної війни, а її 102-річна мати – вже другої такої за життя.
“Ця війна страшніша, бо я її відчула власним тілом. І там жахливо було, і тут. А головне, війна триває і триває. Скільки ж можна?” – ділиться переживаннями Ольга Антонівна.
У 1941-му 20-річна Ольга працювала техніком на Новокраматорському машинобудівному заводі. Згадує, що якось під час бомбардування хвилею її притисло до стіни. Після тієї атаки частину заводів із Краматорська перевезли до Юрги. Тож усю війну жінка провела в евакуації. Її чоловік працював начальником цеху, згодом його перевели в Ізюм, де родина й осіла.
Пані Ольга розповідає, що складнощі зі здоров’ям у неї почалися у 78 років, коли взимку дорогою на ринок впала і зламала шийку стегна. Лікування було довгим і болючим, але після нього ходила хоч на милицях. Та згодом, на жаль, впала вдруге біля будинку. Через це зараз потребує допомоги доньки Наталі. Стан жінки став одним із ключовим факторів рішення залишатися в Ізюмі.
Ізюм. Фото: Ольга Герман / Новинарня
Наталя не може згадати, як саме дізналася про “початок війни”. Каже, мозок заблокував погані спогади. Пані Ольга радила доньці вести щоденник, але та не стала, аби не переживати моторошний досвід знову і знову.
У той день, згадує жінка, подзвонила знайома, а потім зв’язок зник. Під час одного з обстрілів Наталя побігла до сусідів проситися у льох, що слугував їм за бомбосховище. Попри те, що живе тут 50 років, не всіх добре знала, але біда показала згуртованість:
“На дворі було −16, дістаю їжу з холодильника, який без світла був просто контейнером, відігріваю харчі в льоху, а потім приношу і годую маму.
Ходили до сусідів, просили закип’ятити чай, а потім вже й самі зробили пічку на цеглинках. Я не мала досвіду, як із такою пічкою вправлятись. Цього, напевно, у туристичних походах вчать. Але люди добрі, не полишили нас”.
Читайте також:
“Весна восени”. Розповідь журналістки, яка вижила в окупованому Ізюмі й дочекалася визволителів
Перший “приліт” був на початку березня 2022-го біля дороги перед будинком. Вікно вибило через вибухову хвилю, а другий снаряд влучив уже у двір. Знесло паркан, вирвало з корінням усі дерева, навіть великі.
“Все тремтить, навіть ліжко, на якому я лежала. Люстра мотається перед обличчям. І це ж не один день такий, це понад п’ять місяців. І лише молишся Богу. Здається, стіна притисне або стеля впаде. Весь час у страху. Я слух втратила від постійних вибухів чи обстрілів. Постійно ходили перепитували, чи я жива. Моторошно згадувати. Весь час не життя чекали, а смерті“, – пригадує пані Ольга.
Ольга Антонівна у свої 102 роки переживає вже другу велику війну. Фото: Ольга Герман / Новинарня
Ольга Антонівна була у підвалі, накрита кількома ковдрами, шубою – так, що й поворушитись не могла. Наталя відвідувала її кілька разів на день, годувала через соломинку. Згадує, як лячно було бігти до мами під обстрілами.
Згодом донька та мати перестали ходити у підвал, спали в будинку на підлозі. У Наталі теж є льох, але боялась там бути сама. Як пояснює, її заспокоювало, що у “спільному” укритті всі разом, всі підтримують один одного:
“Люди прагнуть бути з людьми. Не лишатися наодинці.
У підвалі відсиділи днів 20, а були знайомі, що і в окупацію весь час майже там знаходились. Там нема можливості лягти, сидиш, ноги терпнуть. Біля бомбосховища зробили пічки, борщ варили. Хліб скінчився, але була ще консервація. Пам’ятаю, мене пригостили літровою банкою борщу, так я й мамі принесла. У мене був кілограм сиру, три шоколадки і дві пачки печива. Були й крупи, але ж як і на чому приготувати? Я боялася навіть за водою ходити, не знала, де її можна взяти. Так і прожили”.
Книжкова поличка у зруйнованому будинку в Ізюмі. Фото: Ольга Герман / Новинарня
“Там (під час Другої світової – “Н”) я поїхала від війни, а тут – ні. Всі повтікали, хто куди. Кажете, що я смілива? Не знаю. Куди мені було дітися? Якби ж я хоч на милицях могла ходити, була б інша справа”, – пояснює своє рішення залишитись Ольга Антонівна.
Наталя Василівна каже, що у містах, які стикалися з війною близько, люди краще розуміли, що саме на них насувається, тому багато хто одразу збирався в дорогу. В Ізюмі місцеві реагували по-різному:
“Думаю, що для міста й для армії було б краще, якби всі поїхали і тут було порожньо. Але дуже часто навіть якщо дружини з дітьми виїздили, то чоловіки лишалися. Ми прив’язані до своєї землі і свого помешкання. Це національна риса. Головний аргумент: “Як я свою хату кину?”
Мені син каже, що поїхали здебільшого люди, які мали кошти оплачувати десь житло, або ті, у кого зруйнувало дім”.
Площа в Ізюмі
Син Наталі Василівни двічі направляв волонтерів по маму й бабусю. Перший раз поїхати не наважились, бо обстрілами вибило всі вікна, двері лежали у дворі, а треба було хоч якось закрити хату.
Пані Наталя зізнається, що знає випадки, коли евакуація врятувала життя. Її подруга з Довгенького виїхала. Українські військові буквально витягали її з льоху і вмовляли евакуюватися. Якби відмовила – хтозна, що б могло статися. Адже всі селища між Ізюмом та Слов’янськом, особливо вздовж головної траси, вщент знищені.
“Я не могла поїхати, бо мама не може сама пересуватись і була категорично проти кудись прямувати. Та і якщо поїхати, то куди потім повертатися? Я думаю, у багатьох це основна причина лишитися. Одне слово, не поїхали ми. Може й дарма. Бо життя, яким ми тут жили, все одно накладає відбиток”, – визнає жінка.
Читайте також:
Зруйновані мости, зниклі сусіди, з’їдені собаки. Як приходить до тями Харківщина, що пережила нашестя росіян
У перші дні окупації пані Ольга почула, як до будинку зайшов окупант. Доньки вдома не було:
“Він прийшов уночі, відчинив двері й спитав: “Ти вже померла?”. Я спитала: “Хто ви?”. Він нічого не відповів, я почала кликати дочку. Знала, що її нема, але все гукала. Він вибачився і пішов. Може, боявся, що хтось його побачить”.
Міст в Ізюмі. Фото: Ольга Герман / Новинарня
Сама Наталя Василівна розповідає, що з окупантами особливо не перетиналися, намагалася триматися подалі. Хоч, звісно, все одно їх бачила на вулиці чи в магазині, і це було дуже неприємно.
Без жодних новин, хоч і з надією, яка однак танула з кожним обстрілом, в Ізюмі вже не знали, на що сподіватись:
“Було страшно, що все так і залишиться. Через довге очікування ми вже втрачали надію, що українській армії вдасться нас відбити.
Весь час якась напруга була у повітрі. На вулицях тихо, нікого нема. Жодних розмов.
Хіба що на ринку з кимось перетиналися”.
8 липня і 14 липня Наталя Василівна отримала поранення. Один раз ушкодило ногу, коли була в місті, потім “прилетіло”, коли збирала на городі смородину. Місцева команда з пропаганди не забарилася це використати:
“Одразу ж примчала російська преса. Я їм показувала руйнування з березня 2022-го, коли місто обстрілювали росіяни, але їх це не цікавило. Їм були важливі нещодавні прильоти, бо в той час ЗСУ цілило по їхніх позиціях. Пропаганда працювала на повну. Слів нема”, – каже пані Наталя.
Читайте також:
В Ізюмі закінчили ексгумацію: 436 тіл, серед них багато жінок, є діти
Сусідка Наталі Василівни, Ольга, у чий підвал ховалися чимало людей, теж залишилася з мамою Людмилою в Ізюмі. Про повномасштабне вторгнення дізналася із дзвінка доньки: та плакала, бо її гуртожиток у Харкові поливали з “градів”.
Ольга зізнається, що спершу в це не повірила. А потім про війну почали говорити всі місцеві.
Ольга з мамою зимуватимуть у підвалі вже другий рік поспіль. Фото: Ольга Герман / Новинарня
“У мене жодної думки не було поїхати. Я одразу вирішила, що лишатимусь, – каже жінка. – Я прийняла долю свого дому та міста. І свою. Хтось каже, що поїхати не було можливості. А я й не знаю, чи вона у нас була, чи ні. Бо я не збиралася нікуди тікати”, – каже жінка.
Перші дні повномасштабного вторгнення вони з мамою залишалися в будинку. А після масованих обстрілів 7-8 березня перейшли у підвал, де живуть і досі. Там же планують і перезимувати.
Удома винесло всі вікна – в хаті просто каша з тиньку, скла, одягу та меблів. Світла немає, до того ж у Ольги є підозра, що постарждала пічка-форсунка: якщо її увімкнути, то з’являється запах газу.
Але повертатися в дім вона не хоче не лише з практичних, а й із символічних міркувань:
“Якщо я перейду у дім, то для мене війна закінчилась, і наче все буде, як раніше. А хлопці в окопах гинуть кожного дня”,
– пояснює Ольга Борисівна.
Читайте також:
Гіркота Ізюма. Як вижило та як живе зруйноване місто
Її мама, Людмила Василівна, пере речі біля дому. Запевняє, що завжди вірила у звільнення міста. Але попри те, що загарбників в Ізюмі більше немає, боїться полишати підвал:
“Я й досі боюсь заходити в дім і тим більше там спати. Скільки історій, що сиділи собі, пили каву, вийшли до прихистку – прилетіло. Якби у бомбосховище не пішли, не вижили б”, – каже пані Людмила.
Людмила Василівна. Фото: Ольга Герман / Новинарня
Людмила Василівна працювала викладачем історії і навіть екскурсоводом в Ізюмі, розповідала про важливі етапи у становленні міста. Зараз каже, що декого історія нічого не навчила.
“Тепер уже ми ніколи не будемо ані у близьких, ані у дружніх стосунках із тими, хто прийшов на нашу землю. Цього не можна забути і пробачити”, – наголошує жінка.
За словами Людмили та Ольги, попри обстріли, найстрашніше для них у цей період було не мати зв’язку з донькою й онучкою Варварою. Мобільний зв’язок після обстрілів зник, а під час окупації його блокували.
Лише дізнавшись, що Варею все добре, мама й бабуся нарешті змогли дихати вільно. Зараз вони постійно на зв’язку.
Читайте також:
“Донька кричала зі страху, що рідних повбивають”: історія багатодітної сім’ї, яка ледь вижила в окупації на Харківщині
Весна в Ізюмі: вишневий цвіт на тлі зруйнованих обстрілами будинків. Фото: Ольга Герман / Новинарня
“Син знайомої прийшов і каже, що нема ніяких блокпостів. Потім хтось інший повідомив, що українці зайшли. Було тепло на душі, але якось не могли повірити. А вже як українські військові на вулицях були, можна було радіти”, – згадує Наталя Василівна перші моменти звільнення від окупації.
Якось ішла містом і побачила банер: “Рідні, Ви вільні!”. Подібні речі втішали:
“Коли Ізюм звільнили, було багато руйнацій, але ніхто особливо не нарікав. Люди витримують і без води, і без світла. Часом комусь здається, що тут всі за Радянський союз. Це зовсім не так. Тут підтримують Україну”.
Банер в Ізюмі. Фото: Ольга Герман / Новинарня
Людмила Василівна розповідає, що окупанти тікали так швидко, що й гарячі каші на печі полишали.
Ольга додає, що кілька місцевих чули уривки їхніх розмов перед втечею, але не могли й уявити, що омріяне звільнення вже близько:
“Вони жили неподалік, була ввімкнена рація.
І сусід почув уривок наказу, що щось має бути о 3-й ночі. Ми тоді не зрозуміли, що саме. Боялися, що бомбардування. А виявилося, що вони пішли.
Вранці у двері підвалу хтось постукав – наші хлопці, які вже зайшли у місто. Це було 11 вересня, тому у мене і враження таке, що нас звільнили саме того дня”.
Пам’ятник Тарасові Шевченку в Ізюмі, який пережив окупацію разом із городянами. Фото: Ольга Герман / Новинарня
Попри активізацію ворога на Куп’янському напрямку, віру у незламних і непереможних Захисників чути в розмовах на вулицях Ізюма, у національних символах, які повернулися на будівлі, у кожному вдячному погляді на визволителів.
Ті білборди “Рідні, Ви вільні!” з підписом “ЗСУ” – ніби спосіб сказати інші три слова: “Ми вас любимо”. Пішло щось чуже, а повернулося своє.
Тим, хто не знає, що таке окупація, ніколи не відчути і не пояснити, як це – нарешті йти містом, на будинках якого розвіваються синьо-жовті стяги. В якому чути українську музику з гучномовців на головній площі. Яка нехай і змагається з повітряною тривогою, але все одно перемагає.
Фотогалерея (гортайте):
Читайте також:
Британець зі “Скали”. Чому полеглий під Ізюмом Віктор Яцуник гідний звання Героя України
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
