автор: Максим Омельченко
Українці вміють відстоювати Незалежність не лише на полях битв, а й самітів, конференцій, генеральних асамблей. Після 24 лютого українська дипломатія здивувала світ, креативно, агресивно, іноді навіть безцеремонно просуваючи інтереси держави. Попри окремі невдачі, такий підхід дозволив сформувати широку міжнародну антиросійську коаліцію, залучити значні обсяги військової, фінансової та гуманітарної допомоги.
Після перемоги перед українською дипломатією постане ще одне завдання: ми будемо в колі держав, які визначатимуть обриси післявоєнного світового порядку та нової системи колективної безпеки. У цій ролі українці виступали ще понад 200 років тому. Гетьманич Андрій Розумовський у 1814–1815 роках був однією з ключових постатей на Віденському конгресі, де домовлялися про устрій Європи після перемоги над Наполеоном.
Українська дипломатія має глибокі історичні традиції. Власну зовнішню політику проводили українські гетьмани, Українська Народна Республіка та Українська Держава. Тривалий період бездержавності почався у XVIII столітті та тривав до 1917 року. Але й тоді Україна, хоч і не мала суб’єктності, проте зберігала національну еліту, представники якої впливали та задавали тон у європейській політиці.
Так, неможливо говорити про становлення традицій української дипломатії, не згадуючи зусилля гетьмана в екзилі Пилипа Орлика щодо створення антиросійської коаліції в Європі у 1720–1730-х роках.
Діяльність батька продовжив його син Григорій – дипломатичний агент короля Франції Людовика XV Улюбленого, що порушував питання “свободи козацької нації” перед європейськими монархами та урядовцями. Про постать Григорія Орлика нещодавно у промові під час візиту до Франції згадав міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба.
Читайте також:
Григорій Орлик: актуальність батуринської геополітики XVIII ст. для сучасної Європи
У 1791 році відбулась загадкова дипломатична місія Василя Капніста до Берліна. У цей самий час інший український аристократ Олександр Безбородько керував зовнішньою політикою Російської імперії: втілив у життя анексію Кримського ханства та Єдисані (сучасні Одеська та Миколаївська області), організував та ідеологічно обґрунтував розподіли Польщі.
Тоді ж сходили зірки інших українських “імперських” дипломатів – Віктора Кочубея та гетьманича Андрія Розумовського. Останній став помітною фігурою загальноєвропейського масштабу в епоху Наполеонівських воєн: спочатку як один з архітекторів антинаполеонівської коаліції, а після перемоги над Францією – як співорганізатор і учасник Віденського конгресу.
Андрій Розумовський. Художник Йоганн Баптист Лампі, 1814 р. Віденський музей
З погляду теперішнього часу є спокуса проголосити цих діячів “колаборантами”, російськими посіпаками тощо. Якщо керуватися такою логікою, то шельмування заслуговує, до прикладу, і тогочасна угорська шляхта, яка вірою і правдою служила австрійським цісарям, або ж ірландська аристократія, представники якої займали чільні посади у британському уряді.
Однак у той час, до постання національних держав, підданство не було тотожне національній ідентичності. Українська шляхта в Російській імперії була “державою в державі”, яка, зберігаючи васальну вірність чужим імператорам, водночас значною мірою ідентифікувала себе як “козацьку націю” – окрему спільноту в палітрі шляхетських спільнот тогочасної Європи. Вона була органічною частиною європейської аристократії, від якої не відрізнялась ані зовнішніми атрибутами, ані світоглядом.
Постать Андрія Розумовського – сина гетьмана Кирила Розумовського – втілення образу європейського українського аристократа кінця XVIII – початку ХІХ століття. Видатний дипломат (посол Російської імперії в Габсбурзькій монархії у 1792—1807 роках), меценат, музикант і колекціонер, більшу частину життя він прожив у Відні, збудував там величний палац, куди на прийоми запрошував найкращих митців свого часу. При цьому не забував про Україну, опікуючись Батуринською економією, яка перейшла до нього в спадок після смерті батька-гетьмана.
Читайте також:
Вкрадений Росією гетьманич Андрій Розумовський, якому Бетховен присвятив найвідомішу симфонію: повернення в Україну
Вершиною дипломатичної кар’єри Андрія Розумовського був Віденський конгрес – конференція, що стала великою віхою в історії Європи. Він розпочався у вересні 1814-го – через пів року після того, як до Парижа вступили союзні російсько-пруссько-австрійські війська, а французький імператор Наполеон Бонапарт зрікся престолу. На переговорах, що тривали майже дев’ять місяців, були вироблені засади нової системи міжнародних відносин, яка проіснувала майже століття – до початку Першої світової війни.
Так звана Віденська система прийшла на зміну Вестфальській, яку зруйнував Бонапарт.
Спираючись на військову міць, імператор французів перекроював кордони в Європі як бажав, зробивши свою державу загальноєвропейським гегемоном. Після перемоги над Наполеоном потрібно було розібратися з його спадщиною та збалансувати сили на континенті.
Наполеон Бонапарт. Художник Жак-Луї Давід. 1812 рік
Яким же був шлях українського аристократа на дипломатичний форум, що визначив долю Європи на століття наперед?
Андрій Розумовський народився у 1752 році в Глухові – тодішній столиці Гетьманщини. Отримав добру домашню освіту (вчителем був відомий німецький історик Шльоцер), а вищу здобував у Європі, в Страсбурзькому університеті.
Батько-гетьман бачив сина майбутнім воєначальником. Андрій служив у британському флоті, згодом – у російському імператорському, де у віці 23 років дослужився до звання генерал-майора та посади командира фрегата.
Українець міг увійти в історію як видатний флотоводець, але проміняв військову кар’єру на придворну, що також обіцяло визначне майбутнє. Перебуваючи при петербурзькому дворі, здібний юнак швидко наблизився до спадкоємця російського престолу великого князя Павла, викликавши цим занепокоєння у його матері Катерини ІІ. Розумовський-молодший був висланий до Батурина, а у 1777 році отримав перше дипломатичне призначення – послом Російської імперії у Неаполітанському королівстві.
Молодий Андрій Розумовський. Портрет роботи Александра Росліна, 1776 рік
У Неаполі гетьманич проявив себе блискуче, не просто завоювавши прихильність тамтешніх короля та королеви, а й ставши їхнім близьким другом (ходили чутки і про любовний зв’язок українця з королевою Кароліною-Марією, що фактично керувала державою замість байдужого до політики чоловіка).
Російській імперії ця дружба подарувала базу для військово-морського флоту на Сицилії, а також вигідну торгову угоду з середземноморським королівством.
У Неаполі Андрія Розумовського застала новина про остаточну анексію його батьківщини: у 1781 році полково-сотенний устрій Гетьманщини був ліквідований. Невідомо як сприйняв цю подію син останнього гетьмана. На його візитівці, що датується 1783 роком та нині зберігається у Британському музеї, зображені постаті українських козаків – це може свідчити, що Розумовський ідентифікував себе саме як представника “козацької нації”, так званої “малоросійської” шляхти.
Візитівка Андрія Розумовського. 1783 р. Британський музей
У травні 2022 року цифрову копію артефакта музей надав заповіднику “Гетьманська столиця” в Батурині.
Так чи інакше, у 1785 році українець отримав нове призначення – в Данію, де пробув менше року, і вже у 1786-му вирушив до Швеції. Відносини між Стокгольмом і Петербургом були напружені, дві імперії перебували на порозі війни, тож новопризначений посол мав від Катерини ІІ “делікатне” завдання – спровокувати шведського короля Густава ІІІ напасти першим. З цим також впорався: плів проти монарха інтриги, зокрема налаштовуючи проти нього власну дружину, готував заколот у Фінляндії (тоді – частина Шведської імперії), збирав розвідувальну інформацію про стан шведського війська.
У 1788 році довгоочікувана російсько-шведська війна розпочалась, країни розірвали дипломатичні відносини, і Андрій Розумовський покинув Стокгольм із почуттям виконаної місії.
Наступне призначення граф отримав лише у 1790 році – у Відень, послом до Австрійської імперії. Столиця монархії Габсбургів для гетьманича була не чужим містом: тут він кілька разів мешкав у перервах між дипломатичними каденціями та зустрів майбутню дружину – австрійську шляхтянку Єлизавету Тун-Гогенштайн.
Роком раніше, у 1789-му, Європу сколихнув початок Французької революції. У 1792 році у Франції було повалено монархію та проголошено республіку. Старі монархії Європи на чолі з Британією, Австрією, Росією та Пруссією створили антифранцузьку коаліцію. В укладенні російсько-австрійського договору ключову роль відіграв українець Розумовський.
Уже наступного року дипломатові довелося докласти зусиль, щоб відносини між країнами не погіршилися: Росія та Пруссія вдруге розділили Польщу, не враховуючи інтереси Австрії. У 1795 році український гетьманич взяв участь у третьому поділі Польщі, внаслідок якого колишня Річ Посполита зникла з мапи Європи.
Королівський театр у Відні. Малюнок 1790 року
У 1798 році Російська імперія вперше вступила в війну проти Франції. Російські та австрійські війська готували спільну військову кампанію в Італії та Швейцарії. Розумовський домігся, щоб союзну армію очолив російський генерал Суворов, за що був нагороджений орденом святого Андрія Первозванного. У підсумку кампанія закінчилась поразкою, а російський імператор Павло І вирішив розірвати союз з Австрією. Дипломат був відкликаний із Відня та повернувся в Батурин. Проте вже у 1802 році він удруге був призначений послом до Австрії, невдовзі після того, як внаслідок палацового заколоту до влади в Петербурзі прийшов Олександр І.
Читайте також:
Як син гетьмана став законодавцем моди в садово-парковому мистецтві: знайдено унікальний автограф Розумовського
Андрій Розумовський був заклятим ворогом Наполеона Бонапарта, який у 1804 році проголосив себе імператором Франції.
“Нікому в голову не могло прийти, що авантюрист, вихований за рахунок Бурбонів, сяде на їхнє місце та вимагатиме для себе почестей, на які не претендують навіть нащадки найстаріших династій Європи”, – писав тоді гетьманич.
Антинаполеонівських поглядів дотримувалися й інші українські аристократи в Росії, такі, як Віктор Кочубей, що був одним із найближчих дорадників Олександра І у перші роки його царювання.
Бонапартизм як форма державного правління, що базувалась на диктатурі, була несумісною з демократичними традиціями Гетьманщини.
Проте у 1807 році після низки поразок від французів Олександр І укладає Тільзитську угоду з Наполеоном: Російська імперія де-факто стає союзницею Франції та приєднується до континентальної блокади Британії. Розумовський був морально розчавлений цією новиною та подав у відставку.
У наступні роки він продовжує мешкати у Відні як приватна особа: колекціонує твори мистецтва, проводить музичні вечори у власному палаці, створює перший у Європі професійний струнний квартет, підтримує композитора Бетховена, який присвячує українцеві П’яту та Шосту симфонії.
Наполеон Бонапарт і Олександр І. Медальйон на честь Тільзитського миру
У 1812 році починається нова війна між Францією та Росією: армія Наполеона наступає на Москву. Українська шляхта і в цьому конфлікті обирає бік російського імператора.
Чи могло скластися по-іншому? Навряд чи. Існує припущення, що
Наполеон у разі перемоги над Росією планував створити на території України дві нові держави під протекторатом Франції – так звані “Наполеоніди”.
Перша мала включати територію колишньої Гетьманщини – Лівобережну Україну, а до складу другої міг увійти південь України, включаючи Крим.
Якби у французького імператора справді був такий проєкт, його б могла підтримати частина української еліти. Проте ідея створення “Наполеонід” належала не Бонапарту, а його союзнику – польському генералові Міхалу Сокольницькому. Останній у лютому 1812 року подав імператору відповідний меморандум, але немає доказів, що той всерйоз зацікавився проєктом.
У регіоні Східної Європи Наполеон співпрацював, насамперед, із польською шляхтою. Перші польські легіони, союзні французам, були створені ще у 1797 році. А у 1807-му Бонапарт домігся часткового відновлення Польської держави у вигляді Варшавського герцогства – на територіях, що раніше відійшли до Пруссії. Невід’ємною частиною Речі Посполитої французький імператор вважав усю Правобережну Україну. В таких умовах українцям довелося обирати між двох лих.
У липні 1812 року Олександр І видав рескрипт про набір кінних козацьких полків у Полтавській і Чернігівській губерніях. Українська шляхта могла вбачати в цьому перший крок до відновлення Гетьманщини. Серед організаторів полків були впливові українські аристократи Василь Капніст, Дмитро Трощинський, Михайло Миклашевський, письменник Іван Котляревський. 60 тисяч українських козаків взяли участь у Закордонному поході проти Наполеона, штурмували Париж.
Проте надії на відновлення козацького устрою виявилися марними. Недовго діяли й економічні привілеї (звільнення від сплати чиншу), якими царський уряд “розплатився” перед становими козаками за допомогу.
Отже, в другій половині 1813 року вже немолодий 61-річний Андрій Розумовський за власною ініціативою прибуває до штаб-квартири союзників у Франкфурті. Олександр І призначає його своїм радником із зовнішньополітичних питань. Разом із російською армією дипломат вступає до Франції та в лютому 1814 року організовує Шатійонський конгрес – переговори між Наполеоном і країнами антинаполеонівської коаліції. Історики назвали цей конгрес, що тривав трохи більше місяця, “дипломатичною комедією”, адже його справжньою метою було затягування часу в очікуванні військового успіху.
Цікаво, що по дорозі у Шатійон Андрій Розумовський навідався до замку Дентевіль, який колись належав іншому гетьманичу – Григорію Орлику. Дослідниця Ірина Дмитришин знайшла в архіві замку лист Розумовського, адресований нащадкам дружини Орлика.
Лист Андрія Розумовського з архіву замку Дентевіль. Фото 2017 року
Після взяття Парижу та зречення Наполеона українець вів переговори з Талейраном і 30 травня 1814 року підписав Паризьку мирну угоду.
Документ, з-поміж іншого, передбачав збереження державних кордонів Франції станом на 1 січня 1792 року, відновлення незалежності Нідерландів і нейтралітету Швейцарії. Тоді ж домовилися про проведення Віденського конгресу, рішенням якого Франція завчасно зобов’язалась підкоритися.
Відень був обраний для проведення конгресу з огляду на його центральне розташування. У вересні 1814 року до міста, за висловом сучасника, почала “переселятися вся Європа”. Загалом прибуло понад 200 дипломатів – представників усіх європейських держав, окрім Османської імперії. Формально всі вони мали право голосу, проте реально долю переговорів вирішували переможці – так званий “Комітет чотирьох”, куди входили Австрія, Британія, Росія та Пруссія – найбільш впливові учасники антинаполеонівської коаліції. Вже під час конференції “четвірка” де-факто перетворилась у “п’ятірку” завдяки зусиллям міністра закордонних справ Франції Талейрана (Шарля Моріса де Талейрана-Періґора), який домігся, щоб реставрована французька монархія визнавалась рівноправною у колі “великих держав”.
Шарль Моріс де Талейран-Періґор. Художник П’єр-Поль Прюдон. 1807 рік
Окрім Талейрана, зіркою конгресу став міністр закордонних справ Австрійської імперії Меттерніх (князь Клемент Венцель Лотар фон Меттерніх). Його заслуга в тому, що Відень за підсумками переговорів повернув собі більшу частку територій, втрачених під час воєн з Наполеоном.
Австрійський імператор Франц І натомість у справи конгресу практично не втручався. Як і прусський король Фрідріх Вільгельм ІІІ, який цілковито покладався на свого канцлера Гарденберґа (князь Карл Авґуст фон Гарденберґ).
Британську делегацію очолювали аристократи ірландського походження лорд Каслрі (Роберт Стюарт, віконт Каслрі, 2-й маркіз Лондондеррі) та видатний полководець Веллінґтон (Артур Велслі, 1-й герцог Веллінґтон).
На чолі делегації Російської імперії стояли імператор Олександр І та граф Андрій Розумовський.
Українець був однією з ключових дійових осіб Віденського конгресу. Це, зокрема, підтверджують артефакти, віднайдені науковими співробітниками Національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця”. У 2022 році Британська королівська колекція надала батуринським ученим копію у високій роздільній здатності картини художника Жана-Батиста Ізабе “Віденський конгрес”.
Віденський конгрес. Художник Жан-Батист Ізабе. 1815 рік. Британська королівська колекція. Андрій Розумовський стоїть під портретом (ліворуч)
Це хрестоматійне зображення одного з засідань у межах конгресу, що проходило в Австрійській державній канцелярії. На ньому змальовані ключові постаті конференції, серед яких є і український гетьманич. Родовий герб Розумовських зображений поруч із гербами інших європейських дипломатів в обрамленні малюнку. Копії ескізу цієї картини, а також етюду костюма Андрія Розумовського авторства Ізабе, що нині зберігаються в паризькому Луврі, також були надані на запит батуринським дослідникам.
Британський музей надіслав копію гравюри Жана Годфруа за картиною Ізабе, а Віденська бібліотека в Ратуші – список її передплатників, де також значиться ім’я Андрія Розумовського.
У Національному трасті Великої Британії, як виявили науковці “Гетьманської столиці”, зберігається стілець, призначений для українського дипломата, виготовлений з нагоди Віденського конгресу. Таких австрійський імператорський двір замовив загалом 22 – для найважливіших учасників переговорів. На спинці стільця, призначеного для Розумовського, – вишитий шовковими нитками герб гетьманської родини, а зі зворотного боку – напис “Князь Розумовський”.
Стілець для Андрія Розумовського, створений з нагоди Віденського конгресу. Національний траст
Підпис українського гетьманича є і під заключним актом Віденського конгресу від 9 червня 1815 року. Копію цього історичного документа батуринцям надав Австрійський державний архів. Поруч із підписом – печатка Андрія Розумовського із зображенням його родового герба.
Заключний акт Віденського конгресу. Австрійський державний архів
“Конгрес не працює, він танцює”, – ця фраза австрійського фельдмаршала де Ліня, учасника Віденського конгресу, стала крилатою. Попри те, що у Відні 1814 року, як вважається, зародилася модерна дипломатія – вперше був закріплений поділ на дипломатичні ранги, закладені основи дипломатичних церемоніалу та протоколу, – те, як саме проходила конференція, дуже відрізняється від наших сучасних уявлень про переговори між країнами.
За весь час було проведене лише одне офіційне засідання – під час підписання заключного акту. Навіть офіційного відкриття конгресу не було. Всі обговорення проходили, як би ми зараз сказали, кулуарно: у перервах між балами, бенкетами, театральними виставами, полюваннями. Це було справжнє свято життя.
Відомо, що коли король Франції Людовик XVIII написав із Парижа своєму міністрові Талейрану, запитуючи, чи потрібна йому додаткова дипломатична допомога, той відповів: “Не надсилайте дипломатів, надсилайте кухарів”.
Палац Андрія Розумовського у передмісті Відня Ландштрассе називали одним із чудес столиці Австрії. Тут і до Віденського конгресу український граф проводив вишукані прийоми, за що отримав прізвисько “король передмість”. А вже під час конференції Розумовського почали називати “ерцгерцогом Андреасом”. Поруч із його палацом був розбитий великий англійський парк, сам будинок був справжнім “храмом мистецтва” з картинною галереєю, зібранням скульптур, бібліотекою. Популярність палацу стала в нагоді під час конгресу: тут проводилися неофіційні зустрічі, на яких вирішували важливі політичні питання.
Палац Андрія Розумовського у Відні. Листівка 1830 року
Так, 19 жовтня, з нагоди річниці Лейпцизької битви, в палаці Розумовського відбувся обід, на який були запрошені всі генерали та офіцери союзних армій – всього 360 осіб. Така кількість гостей не поміщалася в жодній із зал будинку, тож надворі для них облаштували великий манеж. Він виходив у бенкетну залу, яка була прикрашена прапорами союзних держав. На столах були розставлені військові трофеї, поміж яких виднілися щити з позначенням переможних битв.
За чутками, бенкет коштував понад 200 тисяч флоринів.
25 листопада, на день святої Катерини, Андрій Розумовський приймав у себе грандіозний бал. Для гостей знову розгорнули манеж, який цього разу виходив у залу для танців. Відкривала бал племінниця Розумовського Варвара – дружина майбутнього генерал-губернатора “Малоросії” Миколи Рєпніна-Волконського. Вона танцювала з польським генералом на російській службі Адамом Ожаровським, убрана в народний костюм. О другій ночі відчинилися двері до величезної зали, де були накриті 50 столів для вечері. Гостей частували волзькими осетрами, бельгійськими устрицями, французькими трюфелями, сицилійськими апельсинами, полуницею, ананасами та вишнями.
Варвара Розумовська (Рєпніна-Волконська). Художник Жан-Батист Ізабе. 1818 рік
Проте черговий бал у палаці Розумовського закінчився трагедією. 30 грудня, напередодні Нового року, в будинку зібралося близько 700 гостей. Танцювали цілу ніч, а над ранок в одному з флігелів спалахнула пожежа. Більшість гостей встигнули покинути палац, але двоє людей загинули. Внаслідок пожежі обвалилося крило будівлі, поховавши під собою сотні художніх цінностей, зокрема й полотна нідерландських художників, мармурові статуї Антоніо Канови, коштовні вази.
Причиною займання стали неполадки у французькій системі опалення, яку Розумовський встановив у палаці роком раніше. За легендою, дізнавшись про інцидент, російський імператор Олександр І заявив: “Ось до чого призводить наслідування французам”.
Цікаво, що учасники Віденського конгресу у своїх спогадах відзначали відстороненість українця від решти членів російської делегації. Гетьманич віддавав перевагу компанії австрійців або британців, чим дратував росіян.
“Нам усім неприємно було бачити, що Розумовський перебував не з нами, а поміж першими чинами австрійськими”, – писав у своїх спогадах командувач внутрішньої варти Російської імперії Євграф Комаровський.
Що стосується змісту переговорів, то одним із ключових питань, яке мало не пересварило союзників між собою, було “польське” питання. Створене Наполеоном Варшавське герцогство цар Олександр І вважав своїм військовим трофеєм та хотів приєднати до своєї імперії під назвою “Царства Польського”. Проти цього виступали Пруссія та Австрія, які боялися посилення Росії у регіоні Центральної Європи. Британія ж виступала за незалежність Польської держави.
22 грудня свій
проєкт “Четвертого поділу Польщі” запропонував Андрій Розумовський.
Він передбачав, що західна частина Варшавського герцогства – Познань і Гнєзно – відійдуть до Пруссії, а решта дістанеться Росії. Задобрити Берлін мало і передавання йому усіх земель Саксонії.
9 січня український дипломат запропонував створити спеціальну комісію для обговорення “польського” питання у складі Австрії, Пруссії та Росії, виключивши з переговорного процесу Лондон і Париж.
Заключний протокол Віденського конгресу від 9 червня 1815 року
Зрештою союзники дійшли згоди перед обличчям спільного ворога: 20 березня у Париж вступив Наполеон, що на той час уже втік із заслання на острові Ельба.
Згідно з заключним актом, більша частина Польщі дісталася Російській імперії, крім Познані, яка відійшла до Пруссії, та Кракова, що отримав статус “вільного міста” під одночасним управлінням трьох імперій.
Як компенсацію Пруссія отримала половину Саксонії та Рейнську область.
Мапа Європи за підсумками Віденського конгресу
Уже після остаточного розгрому Наполеона при Ватерлоо, у листопаді 1815 року Андрій Розумовський взяв участь у підписанні другого Паризького мирного договору. Це був його останній дипломатичний акт: український аристократ пішов у відставку та зосередився на розв’язанні фінансової скрути, у якій він опинився після злощасної новорічної пожежі.
За заслуги перед російською імперією 1815 року Розумовський отримав князівський титул, проте Олександр І не дотримав обіцянки та не надав йому кошти на реконструкцію палацу.
Доживав віку видатний українець у Відні, де й помер у 1836 році.
До кінця життя він міг спостерігати плоди своєї роботи на Віденському конгресі: нова система колективної безпеки у Європі вперше дала збій лише у 1853 році, коли Росія своїм нападом на Османську імперію спровокувала Кримську війну.
Великого ж конфлікту із поділом континенту на два ворогуючі табори вже не було аж до 1914 року.
З іншого боку, на полях битв Першої світової війни вирішували проблеми, які Віденський конгрес відклав до кращих часів: розподіл колоній, створення національних держав.
Конгрес у Відні забезпечив Європі тривалий мир, але не наблизив Україну до відновлення своєї державності. Так само залишив розчленованими Польщу, Італію, Німеччину. Українські етнічні землі залишилися поділеними між Російською та Австрійською імперією. До Австрії повернулась Тернопільщина, яка нетривалий час була під владою Петербурга. Холмщина ж і Підляшшя відійшли до Росії у складі “Царства Польського”.
Польща у 1815 році вкотре стала країною, яку принесли в жертву заради миру в Європі. За іронією долі, в усіх поділах Польщі активну роль відігравали українські аристократи – нащадки козаків, які у 1648 році приєдналися до війська Богдана Хмельницького.
Важливий здобуток України у наш час – те, що ми не дозволили накинути на себе ту роль, яку накинули Польщі наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття.
Франція натомість хоч і зазнала поразки у війні, та зберегла місце в колі великих європейських держав. Проте бонапартизм не одразу відійшов в історію. Він повернувся у 1852 році, коли Наполеон ІІІ проголосив Другу Французьку імперію. Важливо не допустити, щоб подібне повторилося у наш час, коли після знищення режиму Путіна у багатьох держав буде спокуса налагодити відносини as usual з “хорошими росіянами”, що прийдуть на зміну диктатору.
Читайте також:
Міськрада Батурина ініціювала розірвання договору з “УПЦ МП” про оренду Воскресенського храму, де похований гетьман Розумовський
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
