“Ще один привід усвідомити, яку людину ми втратили”. Забута колонка Романа Ратушного з прогнозом повномасштабної інтервенції РФ

Дмитро Лиховій
головний редактор “Новинарні“

(FB)

Я, мабуть, непоганий редактор. Але іноді лажаю. Сьогодні я хотів би виправити (ну, як виправити – просто визнати, бо виправити вже не можна) одну зі старих помилок, яку помітив оце тільки вчора.

Учора був прекрасний день на фестивалі “Протасів Яр”. Історична дискусія, філософія Сенеки і музичний філософський квінтет (це ви можете переглянути у запису на ФБ-сторінці фестивалю), документальний фільм про Романа Ратушного від “Вавилону’13” і Мирослави Барчук та концерт лицарської музики “Хореї козацької” в пам’ять про Романа Ратушного “Сенеку”, якому 5 липня мало б виповнитися 26. Але він загинув торік під Ізюмом.

Я ще раз зайшов на ФБ-сторінку Роман Ратушний за власним тегом і погортав наше листування в месенджері. І тільки тепер побачив і згадав, що у 2018 році Роман написав колонку і запропонував її в “Новинарню“. Тоді цьому хлопцеві був 21 рік. Колонка стосувалася газових питань, “Норд стріму-2”, позиції Німеччини щодо запуску газопроводу та дій “Нафтогазу України”.

Через кілька годин після того, як я отримав цей текст, померла після замаху Катя Гандзюк. Я був у шоці і на іншій хвилі, ця тема перекрила решту. Того вечора я й Роман, як і всі з нашого кола в Києві, були на акції “Хто вбив Катю Гандзюк” під МВС.

Колонку я прочитав трохи пізніше і не взяв до друку. Відписав, що тема специфічна, деякі висновки мені не дуже зрозумілі і взагалі тут потрібно більше експертизи. Роман подякував за витрачений час. Далі ми перетиналися щодо інших тем, “Новинарня” підтримувала Романів активізм, “Захистимо Протас” і все таке.

І ось я читаю ту колонку юнака із 2018 року і бачу свій фейл. Роман, хоч і не мав регалій та належного досвіду в цій ніші, робив сміливі, але правильні висновки. Фактично, він випереджав час. Тепер я розумію, що його прогноз про широкомасштабне вторгнення “Залісся” (так він уже тоді називав РФ) та умови цієї інтервенції був загалом правильний.

“Можливість прямої російської інтервенції в Україну, яка стане реальною для Росії при диверсифікації поставок газу у Європу і збереження дохідної частини свого бюджету”.

Ми живемо 500 днів у цій повномасштабній інтервенції, і Роман загинув у ній за нас, будучи морально готовим до неї ще у 2018-му.

Це ще один привід усвідомити, яку людину ми втратили, яким лідером для України міг стати Роман Ратушний.

Пробач, Сенеко.

=======
Текст тієї колонки Романа Ратушного, з листопада 2018 року

Німецька “труба” для України і “штазі” цінності ФРН

У вчорашньому (02.11.2018) інтерв’ю телеканалу ZIK Юрій Вітренко, виконавчий директор Нафтогазу, достатньо чітко дав зрозуміти що Україна практично вичерпала свої сили в боротьбі з російською економічною експансією в Європі. Якщо дослівно, то Вітренко сформулював це малоймовірною вірогідністю того, що проект “Північний потік-2” буде зупинений.

Подібні заяви контрастують з тими, що роблять сьогодні політики які перебувають у владних кабінетах і які планують їх зайняти по весні. Схоже що українську опозицію задовольняє спільне фото з канцлеркою країни, яка наносить значний удар по українській економіці і, цілком ймовірно, незалежності. Українську владу ніби задовольняють пусті обіцянки Меркель щодо збереження транзиту через нашу ГТС. Подібні заяви лунають з Берліну весь час, ще в лютому 2018 року уряд ФРН заявляв про необхідність збереження транзиту газу через українську ГТС для участі їх країни в проекті “Північний потік-2”. Але чи є це сигналом підтримки з Берліну? Це радше відповідь німців на інший аргумент проти проекту, а саме можливість прямої російської інтервенції в Україну, яка стане реальною для Росії при диверсифікації поставок газу у Європу і збереження дохідної частини свого бюджету. Ця маніпуляція в питанні загрози “Північного потоку-2” стала можливою після того, як цей аргумент був озвучений українськими представниками. З нашого боку це цілком зважена теза в перемовинах, ми чудово знаємо чого вартує папір на якому Росія ставить свій підпис, але в Європі цей аргумент був сприйнятий переважно з сміхом. Дехто плутає два різних за суттю аргументи, дехто робить це навмисне.

Якщо загроза прямого вторгнення в Україну це питання національної безпеки країн Європейського союзу, то аргумент про колосальні збитки для українського бюджету це в першу чергу економічна теза. І тут у наших “німецьких” партнерів аргументів не так багато, оскільки “Північний потік-2” будується не тому що українська ГТС не може транспортувати достатню Європі кількість газу і не тому що наша ГТС є ненадійною. Україна ще з 2014 року, у відповідь на закиди Газпрому про маніпуляції з газом, почала щодобово публікувати обсяги входження газу в Україну і виходу на європейський ринок. Тоді звинувачення у неправомірному відборі транзитного газу Україною були зняті. З 1 грудня цього року Україна має запустити інформаційну платформу щодобового балансування. Це означає що всі учасники ринку між собою будуть підписувати акти приймання-передачі природного газу, що в свою чергу дасть об’єктивну інформацію про кількість газу і його власність. Тут варто зазначити що Україна, відповідно до контракту з Газпромом, не має жодної інформації стосовно кінцевого отримувача газу, який вона транспортує. Це унеможливлює механізм заміщення, що суттєво впливає на ціну самого газу.

Незважаючи на поточну прозорість української ГТС, до якої доклав руки менеджмент “Укртрансгазу”, і навіть після запуску інформаційної платформи щодобового балансування, ми навряд чи побачимо з боку Німеччини заяву про відмову від участі у “Північному потоці-2”. Причиною участі Німеччини у російській експансії є не бажання надійного транзиту, а бажання отримувати дешевий газ в збиток своїм партнерам і сусідам. Але чи буде такий економічний зиск для Німеччини безумовним? Навряд чи. Важливо розуміти, що Україна жодного разу не припиняла транзит російського газу в Європу, що робить нас (як би це абсурдно не звучало) надійним партнером Газпрому. Представники російського Газпрому стабільно присутні на об’єктах української ГТС і ведуть моніторинг. Росія спокійно могла б далі користуватись українською ГТС, якби не мала інших планів. Про ці можливі плани Україна кричала з моменту запуску “Північного потоку-2”, пояснюючи що надання Росії можливості диверсифікувати шляхи поставок газу в Європу фактично розв’язує їй руки у гібридній війні і створює умови для прямого військового вторгнення. Але цього ще не сталось, тому легендарного занепокоєння у Берліна немає.

Ще один важливий момент, яким заспокоюють Україну, і маніпулюють в Європі це газопровід EUGAL, який мають завершити до кінця 2020 року. Він є необхідною складовою “Північного потоку-2” і має забезпечити транзит газу від німецького узбережжя на південь до чеського кордону. Дві нитки цього газопроводу матимуть потужності близько 55 мільярдів кубометрів на рік. Без нього зусилля головного лобіста російської експансії екс-канцлера ФРН Герхарда Шрьодера будуть марними. В теорії це може дати Україні ще два роки для пошуку нових джерел надходжень до бюджету, але на практиці скуплені Росією газосховища в Європі мають достатньо запасів аби весь 2019 забезпечувати Європу вуглеводнем. Для України, навіть за умов збереження мінімального транзиту (чого не відбудеться навіть у середньостроковій перспективі), “Північний потік-2” це втрата від 2,5% до 3% ВПП, за підрахунками Міністерства фінансів.

Реформи, які могли б мінімізувати втрати від “Північного потоку-2”, рухаються не настільки швидко аби ми встигли підготуватись до цього удару. Програма державного “Укргазвидобування” 20\20 дає свої плоди, за 9 місяців 2018 року, було видобуто 11,4 мільярди кубометрів газу. Але при цьому ЗМІ рясніють заголовками про систематичне непогодження Полтавською облрадою (у Полтавській області сконцентровані найбільші поклади природного газу в Україні) дозволів для “Укргазвидобування”. Новий арбітраж, ініційований Нафтогазом, також може частково покрити Україні збитки від політики ФРН, але чи буде він виграний – це питання на яке відповіді немає. Так само з загрозою прямої інтервенції з Залісся.

Читайте також:
“Рома не хотів би, щоб ми плакали. Він хотів би, щоб ми перемогли”. Письменниця Світлана Поваляєва – про свого сина Романа Ратушного