автор: Анастасія Федченко
з Харківської області
фото авторки та пресслужби 14 ОМБр ім. князя Романа Великого
У березні 2022-го бійці 14-ї окремої механізованої бригади ЗСУ ім. князя Романа Великого привели до командира Олександра Охріменка полонених на Київщині росіян. “Командире, що з ними робити?” – “Як що? Їсти!” – відповів полковник.
Росіяни, звісно, лишилися нез’їдені й живі та поповнили обмінний фонд. “Чотирнадцятка” відтоді встигла повоювати на Миколаївщині, Запоріжжі, Харківщині, Донеччині (ті три місяці Охріменко називає пекельними). Нині – знову на Харківщині. Комбриг так само любить пожартувати. І сповнений оптимізму. За його висновком, українські війська готові до наступу за рівнем підготовки.
“Новинарня” привезла з Харківщини інтерв’ю з 38-річним полковником Охріменком про те, що нам потрібно для перемоги, системне перетворення росіян на “хороших”, наші втрати та інструктаж для родини на випадок надзвичайних подій. А ще про те, що перемога України у війні буде швидшою, ніж думає більшість українців.
– Я знав, що буде війна, – каже тепер Олександр Охріменко. – Я знав це до того, як мене призначили командиром бригади (у жовтні 2021-го – “Н”). Були всі ознаки того, що це нас не мине, що Росія зайде. Власне, було зрозуміло ще в 2014-му році: почалась антитерористична операція, потім активні бойові дії були призупинені, а отже, Росія планувала наступ, оскільки не досягла своїх політичних і військових цілей.
Олександр Охріменко. Архівне фото
У тому, що ми виграємо, однозначно впевненість є. Минуло вже 400 днів, як Росія “за три дні бере Київ”. Війна закінчиться найближчим часом. Навіть можу передбачити, коли. Але не хочу бути Вангою…
– Побудьте на секундочку.
Олександр сміється, потім каже серйозно:
– Буде ще в нас бій, який стане останнім для росіян. І на цьому ми завершимо роботу з виходу до державних кордонів, включно з Кримом. Але Крим буде трохи пізніше. Я не називатиму дати, бо скажуть, що здаю державні таємниці. Якщо я цю дату назву, одним здасться, що це дуже довго, інші скажуть, що це не може статися так швидко.
– Що ви маєте на увазі під “останнім боєм”? Це їхній розгром на полі бою? Чи щось станеться всередині Росії?
– Одна ситуація випливатиме з іншої. Поразка на полі бою у них уже відбулася. Достатньо тільки завершити знищення Росії як держави, її збройних сил, а процес щодо зміни влади, розпаду держави піде сам собою, – прогнозує офіцер. – Для нас необов’язковий наступ “в лоб”, штурми з втратами, не дай Боже, особового складу, техніки. Насамперед нам потрібно перехитрити противника, розкрити його задуми. І можна виграти війну.
– Цей рік чи наступний стане для нас переможним? – напосідаю.
– Не цей.
– Що нам треба для перемоги? Зброя? Танки? Боєприпаси? Люди?
– Насамперед прагнення перемогти, підготовлений та мотивований особовий склад, ну, і забезпечення: боєприпасами, зброєю, іншими засобами, які можуть бути використані для виконання бойових завдань. Артилерія, танки, безмежна кількість боєприпасів – це все ні про що, якщо в тебе нема людини, яка хоче воювати, досягати мети.
– А як у цьому плані, за оцінкою комбрига, працюють центри комплектації? Яких людей присилають?
– Я вважаю, що центри комплектації – це орган, який мав би просто вести облік військово навчених ресурсів, потенційних кандидатів, які самі мають приходити, бо розуміють – спільними зусиллями треба виконувати завдання й обороняти нашу державу.
Полкованик Олександр Охріменко під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Я вважаю формулювання “забрали в армію” неправильним. Пішов до війська, а не забрали. Це величезна різниця, – наголошує Охріменко. – Бо якщо “забрали”, то таким буде і результат роботи цієї людини. Поки в кожного не буде усвідомлення, що, якщо не він, то крім нього – ніхто, доти буде проблематика в якості постачання військових ресурсів, назвемо це так.
– Але як змусити людей розуміти, що якщо не вони, то ніхто? Це рекрутери недопрацьовують? Рекламники? ЗМІ? Чи хто?
– А що люди дивляться по телевізору, наприклад, у Куп’янську? Це російська пропаганда. І це ж не 14-й рік. Коли ми стояли в Авдіївці, а ми зайшли туди в 16-му, вже третій рік ішла війна, і за ті три роки інформаційна політика в регіоні не змінилася. А інформаційна політика, я вважаю, має бути проукраїнською не тоді, коли довелося, а системною державною роботою. І питання, якою має бути мова – українська чи російська – апріорі неправильне. На території України – українська мова. Іншого не дано. І ці дискусії не повинні виникати ані на кухні, ані в Верховній Раді.
Читайте також:
У Чернігові запрацював перший “Пункт підтримки мобілізації”
Охріменкові, за його словами, пощастило – після того, як його призначили комбригом 14-ї, мав запас часу доукомплектувати особовий склад, підготувати людей, техніку.
– Станом на лютий 2022-го бригада була готова, ми відпрацювали злагодження батальйонів і бригади загалом із бойовою стрільбою, розгортанням пунктів управління, застосування новітніх систем озброєння типу Javelin, NLAW. Підлеглі отримали потужний досвід під час навчання. Це дозволило швидко й ефективно виконати завдання під час повномасштабного вторгнення на Київському напрямку.
Олександр Охріменко. Архівне фото
– Ви воювали фактично вдома. За спиною – сім’я, оселя. Важко?
– Це мотивує. Знаєш, що ще крок – і вони перейдуть цю трасу, і це вже буде навіть не проблема, а серйозна загроза, катастрофа. Із завданням ми впоралися.
Бої на Київщині були складними, каже офіцер. Однак особовий склад був злагоджений і ще не втомлений. Найважчими ж були три літні місяці на Донеччині.
– Дуже складно виконувати завдання проти маси підготовлених військових компаній. Дуже непросто, коли ворог має перевагу в кількості. Хоча якість і мотивація значно вищі в нас. Тим не менше, на одного нашого військового на тому напрямку було сім-вісім із їхнього боку.
Непроста ситуація була на ділянці Бахмут-Соледар – сім діб майже без сну на пункті управління під час активних бойових дій, коли противник пішов там широким наступом. Ми наступ зупинили. Втрати противника були настільки великі, що він зупинився і пішов на інші напрямки. На жаль, на сусідню бригаду – бо не зміг прорвати оборону 14-ї бригади, – не без гордості згадує полковник.
– А розкажіть про якісь успішні випадки перетворення росіян на тих, яких у тепловізор не видно.
– Ну, ми це системно робимо, – посміхається Охріменко. – Успішних випадків було багато. Ще на Київщині група наших розвідників в ейфорії знищила колону техніки, набрала повний автобус полонених, привезла і каже: “Командире, що з ними робити?” А вони сидять із зав’язаними очима. Кажу: “Ну, що робити? Будемо їсти!” Жартували, звісно. Ми люди гуманні, передали полонених компетентним органам, що далі з ними – не нам вирішувати. Вони, звісно ж, розказували, що “не туди заїхали”. Ага, “не туди”, на танках.
Полкованик Олександр Охріменко під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
– А про успішні випадки знищення російської техніки?
– Їх дуже багато. У нас потужно виконувала і виконує завдання артилерія, протитанкісти на комплексах “Стугна”, “Корнет”, “Корсар”. У багатьох військовослужбовців на рахунках по кілька знищених одиниць техніки противника.
Один танковий екіпаж за час виконання завдань знищив 12 танків противника у ближніх боях.
Найбільше – на Донецькому напрямку. За день розрахунок “Стугни” два-три танки знищував, – у голосі Охріменка чути гордість. – Буквально місяць тому в ворога мала бути ротація. Ми виявили колону, навели артилерію, у потрібний момент відпрацювали, і ротація не відбулася.
Приємно дивитися на такі результати. Робота артилерії – це приблизно в 90% випадків успішного знищення противника.
Читайте також:
“Російський ленд-ліз”, вид зсередини: як майстри ЗСУ ставлять у стрій трофейну техніку
Бойова техніка від західних партнерів неабияк допомагає у роботі армійцям, визнає комбриг. Крім того, після участі в контрнаступі на Харківщині бригада збагатилася трофейною технікою і боєприпасами.
– Ми ще два місяці після деокупації цих земель воювали проти них їхніми ж снарядами і на їхній техніці, – посміхається комбриг. – Фактично нам у стрій після ремонтних робіт і доукомплектування радіостанціями стала танкова рота (10 танків – “Н”), механізована рота БМП-2 (11 бронемашин – “Н”).
Полковник Олександр Охріменко, коли має час, читає новини, стежить за найпалкішими дискусіями. Іноді зазирає на ресурси окупантів.
– На одному з найпопулярніших російських ресурсів, ТАСС, не оминули увагою нашу бригаду і мене. Дуже переживають: у мене є гарна дача в Криму. Тому і переживають.
Олександр Охріменко. Архівне фото
– А ви про неї знали?
– Завдяки їм дізнався. Після перемоги я її знайду, – кпинить комбриг 14 омбр із пропагандистів. – Маю права! У них усе розписане: право власності, фотографії, база даних.
– Чому ж тоді Крим повернемо пізніше? Вам потрібно підготуватися до дачного сезону?
– Не хочеться, щоб дуже розбомбили, – посміхається. – А Крим сам попроситься. Я в цьому впевнений. Це буде за таких же умов, як у 1954-му, коли він перейшов до складу України.
– Але щось потрібно буде робити з людьми.
– Тільки час допоможе перевиховати. Після деокупації всіх територій, звичайно, не один рік піде на фільтраційні заходи. Це системна робота. І все залежить від того, скільки їх тут залишиться. Думаю, їх залишиться небагато. Багато тікатимуть у “рідну гавань”. А ми допоможемо.
Охріменко вважає: Україна готова до наступу за рівнем підготовки особового складу. Забезпечення технікою і боєприпасами теж у принципі задовільне. Втім, усе залежить від масштабу цього наступу.
– У якому це буде форматі, на яких ділянках – буде видно, – каже комбриг. – Найближчим часом це завдання втілюватимемо у життя.
– Скажіть дату хоч якусь.
– 30 лютого, – каже з серйозним виразом обличчя. – Ви ж просили дату, я вам сказав.
Військову службу Олександр Охріменко починав у 72-й окремій механізованій бригаді. Молодий лейтенант прийшов туди у 2006-му.
Полкованик Олександр Охріменко під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
– Система, яка тоді існувала, зводилась до того, щоб скоротити військо, зменшити кількість особового складу, техніки.
– Ви вважаєте, що це була “гра в довгу”, підготовка до 2014-го?
– Вважаю, що так, У тому, що війна нас не омине, після анексії Криму сумнівів не було. Вона мала бути. І навіть доти, у 2012-у, 2013-у роках, коли був пік і крик душі, коли скорочували бойові військові частини, ставили на довгострокове зберігання техніку, скорочували батальйони до організаційного ядра – навіть не підозра була, а передчуття, що це робиться не просто так. І 2014 рік це довів.
Ми колись спілкувались із колегою, він теж офіцер, нині у вищих ешелонах. Коли тривав цей систематичний розвал армії, він якось сказав: “Нас урятує тільки війна”.
У лютому 2014-го начальник штабу 1-го батальйону 72 омбр Охріменко поїхав із дружиною та сином у відпустку – погостювати до тещі на Черкащину. Ввечері 1 березня йому зателефонував комбат: тривога, збір.
– Я залишив дружину і сина й о десятій вечора виїхав із Уманського району в Білу Церкву, прибув десь опівночі і приступив до виконання завдань.
Олександр Охріменко. Архівне фото
– Страшно було, коли почалась війна, а ви в армії, яка не має бойового досвіду і належної підготовки?
– Заходи підготовки проводились: і вогневої, і тактичної. Можливо, не на тому рівні, на якому хотілось би, а з тою базою і з тим матеріальним забезпеченням, які були на той час. Але певний досвід особовий склад мав. Були сумніви, як військовослужбовці впораються зі стрільбою по живому ворогу, а не по мішенях. Потрібно було подолати психологічний бар’єр. І його досить швидко подолали, люди адаптувалися. У моєму батальйоні всі роти складалися зі строковиків, одна – з контрактників. Вона і стала основою формування батальйону, обросла мобілізованими, і переважно контрактники виконували завдання, які перед нами ставили. А мобілізовані вчилися в них і тягнулися за ними.
Читайте також:
“Головне – не втратити контакт із противником”.
Велике інтерв’ю з комбригом 93 омбр Дмитром Брижинським перед новою ротацією
Їхня війна починалась у Маріуполі. Згодом – Луганщина. Там, неподалік українсько-російського кордону, біля Вознесенівки, кілька підрозділів 24-ї, 72-ї, 79-ї бригад Збройних сил та ДПСУ потрапили в оточення. Зрештою вирішили, що частина виходитиме з так званого “Ізваринського котла” в бік Амвросіївки. Охріменко ж виводив своїх через територію Росії, де його навіть заарештували, але за день відпустили. Звідти повернулися повним складом. Вихід загалом тривав із 3-го до 10 серпня 2014-го.
Полкованик Олександр Охріменко під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
– Відчуття, коли перебуваєш в оточенні, скажемо так, неприємні. Але в таких ситуаціях швидко приходять правильні рішення. – Охріменко добирає кожне слово, згадуючи події першого літа війни. Протягом усієї розмови комбриг взагалі відповідає дуже виважено, аби жодну фразу не можна було сприйняти неоднозначно. – Немає часу на роздуми, треба діяти. І перша думка – найбільш правильна. Чим довше затягуєш із рішенням, тим більше буде сумнівів, і тим більше час зіграє проти тебе. Одразу згадується інститут, заняття, все те, чого навчали викладачі, і що ти, здавалося, давно забув, але воно в голові все стає на полички так, як має бути.
– Україну вже тоді обстрілювали з російської території. У вас не було жодних гарантій, що все піде за планом.
– Не було. Розумієш це особливо зараз, знаючи ставлення наших сусідів, блін, – це чи не єдине міцне» слово, яке не надто емоційний комбриг дозволяє собі під час розмови. – Ніхто не знав, як може закінчитися та ситуація.
Колись, після нашої перемоги, я розповім цю історію детальніше. Як, чому так вийшло, і навіщо це було зроблене. Тоді, я вважаю, це рішення було справді правильним. Адже майже 500 осіб, які могли залишитися в оточенні, замість того вийшли і залишились живі. Вони повернулися додому. Більшість повернулися на службу.
І навіть зараз у нашій бригаді є військовослужбовці, з якими ми були в тому оточенні,
з якими виходили, і зараз намагаємось триматися разом.
Олександр Охріменко. Архівне фото
Після виходу з “Ізваринського котла” частину армійців перевели в 30-ту омбр ім. князя Костянтина Острозького, потім сформували батальйон у 53-й бригаді ім. Володимира Мономаха. Олександр тоді пішов учитися в Національний університет оборони ім. Черняховського. Але через рік стаціонару” перейшов на заочну форму. Прагнув повернутися в рідну бригаду, вже комбатом, ба більше, зробити свій підрозділ одним із найкращих бойових батальйонів.
Олександр Охріменко. Архівне фото
– Я приїхав на полігон у Миколаївській області, бригада якраз проходила злагодження, і це був завершальний етап, попереду – бригадні навчання з бойовою стрільбою. Мій батальйон мав форсувати водну перешкоду і переходити до подальших рейдових дій із переслідуванням противника на бойовій техніці. Я прийшов у батальйон, де не було жодного командира роти, заступника командира роти, начальника штабу. Укомплектованість була, здається, наполовину. На жаль, мій попередник загинув, його обов’язки виконував командир роти, – розповідає Охріменко.
Перед новим комбатом стояла багато завдань: підібрати і навчити собі заступника, начальника штабу, підготувати техніку, списати матеріальні засоби, втрачені за час бойових дій, тощо.
– Але ми за короткий час їх виконали. Доукомплектовували батальйон уже в Авдіївці. Із резерву перейшли в повноцінну оборону шахти “Бутівка” і позиції “Зеніт”.
Мапа позицій у районі Авдіївки, 2017 рік. Джерело: Dextra sectorum / Вікіпедія
Ділянка фронту була не надто розтягнутою, дозволяла використовувати БМП. Охріменко вирішив розширювати плацдарм навколо “Бутівки”, яку постійно обстрілював противник. За межі копальні вийшли протягом два-три місяців, тож усе залізяччя з боку ворога, яке летіло на територію шахти, вже дещо менше загрожувало українським захисникам.
– Непросто утримувати ділянку, яка вважається танконебезпечною. Найближчі танки й артилерія [ворога] – у селищі Спартак. І завжди була тривога й відчуття, що завтра-післязавтра імовірність наступу. Праворуч у тебе інша частина, ліворуч – інший батальйон своєї бригади. Ти відповідаєш не тільки за фланг, а й за стик із сусідом, – підкреслює Охріменко. – Ми з командиром сусіднього батальйону побудували оборону так, що могли наносити ураження з двох напрямків: він із фронту, я – з флангу.
Камери спостереження дозволяли стежити за ворогм і не допустити неочікуваного наступу.
Та ротація була довгою і дозволила добре вивчити місцевість та підготувати особовий склад.
– За рік ротації батальйон і бригада завдання виконали, – резюмує командир.
Нарукавний знак 14-ї механізованої бригади Олександра Охріменка. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
За 2017 рік він отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
У 2022 році Охріменко був удостоєний ще трьох орденів – Богдана Хмельницького II ступеня, Данила Галицького, Хреста бойових заслуг (в тому указі президента від 6 травня таку саму відзнаку одержав і Валерій Залужний),
Читайте також:
На війні за Україну загинув громадський діяч, аеророзвідник 72 омбр Олег Собченко
– У вас зараз є вже “власна” бригада. Але ви стежите за тим, як воює 72-га?
– Я стежу за всіма бригадами. Аналізую різні ситуації, розумію, де вони зробили все правильно, де були помилки. Критика і самокритика приносять плоди.
– Ви самокритичний?
– Мабуть, навіть занадто, – усміхається. – Я, можливо, не дуже показую емоції, але завжди переживаю за невдачі, за те, що пішло не так, за результат.
– Що ви зараз відчуваєте, коли бачите зруйновані міста Донеччини й Луганщини, які за роки АТО/ООС стали для вас близькими?
Олександр Охріменко (праворуч). Архівне фото
– Я іноді думаю: хай та ціна, яку ми заплатили на тому чи іншому напрямку, не буде марна. Коли пам’ятаєш фактично кожен випадок втрати чи поранення військовослужбовця, бачиш, що щодня в цих містах і селах руйнується інфраструктура, гинуть цивільні, ціною своїх життів люди утримують кожен клаптик землі,
– головне, щоб це не було даремно. Решту ми подолаємо, відбудуємо і відновимо.
Тимчасово окуповані території потрібно звільняти по метру, по сантиметру, системно, до виходу на державний кордон.
Відповідаючи на запитання про загиблих серед своїх підлеглих, Охріменко говорить:
– Щойно ти піддасися емоціям, втратиш контроль над ситуацією. Втрати – це біль, і це м’яко кажучи. Це не статистика. Це горе. Для сім’ї, для друзів, близьких.
В одному з попередніх інтерв’ю комбриг Охріменко казав, що кожна втрата – це його недогляд.
Він і досі так думає. Каже, що солдат має підготуватися до виконання бойового завдання настільки якісно, підготувати позицію настільки безпечну, щоб не тільки втримати її, а ще й вціліти.
– І це системна робота командирів усіх рівнів: взводу, роти, батальйону. Звісно, завжди є ризик втрат санітарних чи безповоротних, але чим більше ти вимагатимеш від підлеглих виконувати їхні обов’язки, тим більша ймовірність, що вони залишаться живі й виконають завдання. Не можна пройти збоку, знаючи, що боєць робить щось не так, і змовчати, – вважає полковник.
Полкованик Олександр Охріменко під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
“Своїх” перших загиблих Охріменко ніколи не забуде. То було двоє військовослужбовців під Вознесенівкою. Окупанти вистрелили з ПТРК по бойовій машині піхоти.
– Навіть прізвища пам’ятаю. Це був ранок. Хлопці вмивалися біля саморобного рукомийника. Молодший сержант Приходько і старший солдат Цибора (21-річний Олексій Приходько і 20-річний Віталій Цибора загинули 24 червня 2014 року поблизу села Панченкове Довжанського району Луганської області – “Н”).
Читайте також:
Командир роти на Херсонському напрямку Роман Кулик: Якщо гине багато наших друзів, це значить, що в нас правильні друзі
Охріменко – перший військовий у родині. Він не мріяв про камуфляж із дитинства, а вирішив вступати до військового вишу вже в 11-му класі. Із рідної Вінниччини поїхав до Одеси, там закінчив інститут сухопутних військ (нині Військова академія).
– Син вирішив вступати до військового ліцею імені Богуна, продовжить династію, – посміхається полковник. – Мирославу в травні буде 15. Він вирішив сам, але запитав у мене: “Тату, як ти ставишся до того, що я піду в ліцей?” Я сказав, що позитивно.
В Олександра є ще донька Катруся, їй 4. Дружина Інна – вчителька української мови та літератури.
Олександр Охріменко. Архівне фото
– Виправляє вас, коли припускаєтесь помилок?
– Є таке, – трохи ніяково усміхається полковник.
– У вас був інструктаж для дружини, що робити, коли почнеться “велика” війна?
– Періодично я і зараз їй це нагадую, але кожна така розмова закінчується, навіть не почавшись. Вона мені: “Що ти таке говориш? Я й знати не хочу!” Але рюкзачок зібраний, і під час тривоги вони в підвал спускаються, як і всі.
24 лютого 2022 року Олександр зателефонував дружині о пів на п’яту ранку. Вона не відповідала. Вдалося додзвонитися до сусіда: “Сергію, все гаразд, але беріть малих – і швиденько”. Уже сусід розбудив дружину. Вона зібрала дітей, і о шостій в авто вже їхали в бік Умані. Дорогою чули ракетні удари по місту.
– Коли вони доїхали, Катруся сказала мені по телефону: “Бабах-бабах”.
– Що відчуває батько-військовий, коли трирічна дівчинка пережила і повторює “бабах”?
– Ці почуття не передати словами. Всередині все горить. Це дійсно страшно. Не так страшно за себе тут, як за дітей у тилу.
– Ви вже вирішили, що зробите після перемоги? Виспитесь? Поїдете на дачу в Криму?
– Будемо служити. Готуватимемо наші Збройні Сили, підлеглих, щоб не повторилася ситуація, яка в нас уже була в 14-му, 22-му роках. Роботи в нас буде дуже багато.
Читайте також:
“Мені 24, і все, що я вмію, – воювати”. Бойовий шлях Каті, старшого медика роти 14 омбр
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
