Георгій Костєнков, волонтер
фото автора
Продовження.
Перша частина – тут:
“Ми розбирали завали”. Інший бік війни
…13 квітня я поїхав на Ірпінь вдруге. Знову за тим самим принципом: телеграм – канал “Save ФОП” – знайшов машину і поїхав.
Щоразу збирався з новими людьми. Діставався на спільну точку збору, куди під’їжджали інші волонтери. І о восьмій чи дев’ятій ранку ми колоною виїжджали в місто-супутник Києва, побите війною. Там нам видавали граблі, лопати, мітли та розкидали по різних об’єктах.
Нашу групу відправили в Покровський парк. Йшли до нього хвилин сорок. Тоді Ірпінь здавався містом-привидом. Розстріляним містом-привидом. А мені було з чим порівнювати. Я гуляв Ірпенем у мирний час, коли це місто квітло й розвивалося, коли між фонтанів бігали і сміялися діти, гуляли сім’ї з візочками. Через це дивитися на наслідки приходу “русского мира” було особливо боляче. Подекуди мені здавалося, що гатили просто з танків по житлових будівлях.
Людей тоді майже не було. Інколи проїжджали комунальники, інколи ми зустрічали таких самих волонтерів, як самі, але від інших організацій.
Іще собаки. Безліч собак, яких були змушені покинути їхні господарі. Хтось із них бігав містом, хтось гавкав із-за парканів приватних будинків. Але варто було наблизитися до псів, як вони починали тікати. Я ніколи не бачив стільки собак, які лякалися людей.
Якщо хтось буде сварити господарів, які покинули своїх домашніх улюбленців… Я б цього не радив. Бо ви не знаєте, як війна застала тих людей. Де вони були і що робили 24-25 лютого, коли прокинулися – й одразу наче перемістилися в минуле, опинилися на окупованій території, під вогнем артилерії.
Мої попутники йшли з великим пакетом собачого корму та розсипали його за кожним парканом, де бачили собак. І одному коту, який заселився в розстріляну машину.
Усіх тварин, яких зустрічав, я фотографував та відправляв фото своїй старій знайомій Софії. Ми з нею останнім часом не спілкувалися, але я запам’ятав, що вона найбільший фанат та захисник чотирилапих. Софія щодня робила пости, де і яким тваринам була потрібна допомога. Списався з нею завчасно, бо здогадувався, що під час розбору завалів зустріну багато покинутих псів і котів. Тож у підписі до фото я вказував стан тварини, адресу та відправляв Софії. Вона, у свою чергу, викладала світлини у різних групах в соцмережах.
Деякі люди відгукувалися та дзвонили мені. Більшість запитували, чи бачив я саме їхніх улюбленців, які були трохи схожі на тих, що на фото. Чи вдалося по моїх знімках когось знайти? Кажу чесно – не знаю.
Оскільки хлопці з кормом не пропускали жодного собаки, ми відстали від основної групи, але таки прибули в Покровський парк. Там нам загадали прибирати листя, гілки та інше сміття, яким він був усіяний після обстрілів. Розчарування? Не те слово. Я підписувався допомагати людям, а не заміняти комунальників!
Але потім ми знайшли нерозірваний мінометний снаряд. А потім ще і ще. Ми їх нарахували п’ять штук. Деякі міни лежали просто посеред дитячого майданчика, деякі – біля церкви. Хвостовики мін трохи нагадували квітки, але замість радості вони несли смерть.
Ми попередили один одного про мінну небезпеку та повідомили нашого куратора. Той викликав саперів. Вони приїхали вже тоді, коли ми закінчили прибирання парку. Можна сказати, що ми здали їм нашу зміну.
Після цього випадку я вже не скаржився, що займаюся чимось не тим.
Читайте також:
Гуртом проти руїни: як чернігівські волонтери допомагають відновлювати розбомблене рашистами місто
Коли їздиш розбирати завали, ти часто перетинаєшся з уцілілими та майже завжди вони розповідають те, що пережили.
Для себе я визначив:
16 квітня ми виїхали на Бучу. Як мені здалося, в Бучі не було такої сильної розрухи у порівнянні з Ірпенем, але їй дісталося по-іншому. Все місто було у нацистських символах “V” (Східний (“Восточный”) військовий округ РФ). Такою ж літерою німці у 1940 році помічали захоплену територію Франції. Нецензурна російська лайка в Бучі була написана чи не на кожному паркані або стіні.
На в’їзді до міста залишалося багато стендів, які рекламували житлові комплекси зі слоганами типу: “Заселяйтеся в Бучу” чи “Давайте будемо сусідами”.
Трупи, які всі побачили на вулицях з фото одразу після деокупації, на той час уже були прибрані. Волонтери перед нами вже прибирали місто, але ми знайшли чим зайнятися.
До нас підійшов невисокий чоловік трохи за 40, представився місцевим депутатом від “Слуги народу”. Він попросив допомогти прибрати його кіоск, який рашисти розбили вщент, ще й залишили після себе купу сміття. Ми все зробили, знайшли залишки розтяжок від мін, які сапери попередньо опрацювали, і закопали окоп. А потім цей чоловік почав розповідати свою історію.
Він розповідав, як рашисти заїжджали в місто. З його слів, вони були налякані та стріляли в усіх підряд без розбору.
Як дехто з місцевих кидався на БТРи з голими руками, намагаючись дістати водіїв. За таку хоробрість вони розплачувались власним життям.
Читайте також:
“Якби не було “Жирафа” і нас, Київ би добряче потріпали”. Як бійці ірпінської ТрО голіруч стримали наступ на столицю
Розказав, як росіяни розстріляли волонтерів, які їхали, щоб забрати тварин. Як розстрілювали його сусідів, які просто вийшли покурити.
Його сім’я і дехто з сусідів трималися разом. Серед них в одної жінки був паспорт громадянки РФ, тому, коли до них заїхав танк бурятів, вона вийшла з паспортом, піднявши над головою обома руками, немов як якийсь рятівний символ. Після цього їх не чіпали та навіть не перевіряли під час окупації.
Але вони все чули. Чули, як снайпери стріляли по людях просто так. Як людей роздягали до трусів на блокпостах. А коли наші пішли в контрнаступ, рашисти завантажили дві фури. Одну – різною побутовою технікою: пральні машини тощо. А іншу – тілами своїх загиблих.
Він казав, що коли друга машина їхала, то залишала за собою кривавий слід через все місто.
Поруч із кіоском був той самий дитячий табір, який рашисти перетворили на катівню. Звідти якраз вийшов військовослужбовець із собакою. Волонтери запропонували корм, той не став відмовлятися і подякував за допомогу.
Убиті в тій самій катівні в Бучі. Кадр відео
Ми встигли обмінятися декількома фразами. Солдат, здавалося, взагалі не мав емоцій. І це можна було зрозуміти… Невдовзі я сам почав їх втрачати, але це сталося трохи згодом.
Наш військовий розповів, що найбільше творили жахи саме буряти. Кадирівці – залежно від підрозділу.
Забігаючи наперед, я поспілкувався з багатьма різними місцевими, що вціліли, по Київській і трохи Чернігівській області. Виходить, найбільше звіряче мордування населення було саме в Бучі. Але всі вцілілі повторювали одне й те саме:
Потім ми з усіма попрощалися та поїхали в ЖК “Покровський” біля Гостомеля. “Звичайні” руйнування, нічого особливого там не було. На жаль, доволі швидко звикаєш до подібних картин.
Працювали лопатами та граблями. Складали пінопласт, цеглу й інше будівне сміття в одну велику купу.
Але все ж таки дещо там виділялося – ворожий БТР. Здавалося, що нічого особливого, але хтось дістав фалос та присобачив його до гармати. Як ми казали, той “бетер” показував шлях воєнному російському кораблю.
Читайте також:
“Справа в тому, що в мене немає дому”. Де жити тим, хто втратив житло через війну: досвід Чернігівщини
– Загальці – невелике звільнене село за Бородянкою. Колись було затишне. Село обстрілювали щосили. Цілих будинків по вулиці Незалежності можна порахувати на пальцях однієї руки, їх до п’яти штук.
Посеред вулиці там стояв так. Наш.
У чоловіка, в якого “Добробат” розбирав завали, було зруйновано будинок, хату його матері та ще дві господарські будівлі. Він із дружиною й дочкою живе в літній кухні. Добре, що живі.
У них найсмачніший чай, що я пила останнім часом. У дворі, де раніше був будинок, стоїть обгоріла груша. Хазяїн каже, що вона пережила Другу світову, а цю війну – ні. Ця груша – як уособлення всієї України: на чорному стовбурі пробивається зелене листя.
А ось так виглядає будинок в Ірпені, в якому немає останнього поверху. Тобто стіни є, а дах – ні. За відсутності системи водовідводу, коли йде дощ, вода заливає по стінах вцілілих квартир, тече по сходовій клітці.
І як багато де в нашій країні, на прикладі одного будинку можна побачити зріз суспільства. Одні мешканці написали прохання про допомогу в “Добробат”, щоб їм допомогли розчистити залишки від останнього поверху і згорілого даху, привезли нам смачнющого квасу та самі приєднались до розбору завалів, і сто разів подякували. Інші – сварилися, що ми насмітили, питали, хто буде прибирати, коли буде електрика, підтрунювали – “та ладно, ви безкоштовно приїхали, ага”. І швидко заткалися на запитання, чому вони самі не прийшли показати, як правильно розгрібати залишки чужого житла.
Майже в кожній зруйнованій війною квартирі були закрутки. Досі ніколи не бачила, як виглядають закрутки з помідорами, які згоріли в цілій, зовні не пошкодженій скляній банці.
Плитка для підлоги – моща! А ламінат після пожежі виглядає жахливо.
Майже в кожній квартирі дивом вціліла одна-дві речі. Посуд, іграшка або якась декоративна річ.
Читайте також:
“Незламну шафку” та півника з Бородянки передали в Музей Майдану
Проєкт “Зберегти Україну” реалізується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
