Гуртом проти руїни: як чернігівські волонтери допомагають відновлювати розбомблене рашистами місто


автор: Марина Ткачук
з Чернігова
фото Валентина Бобира та Андрія Олексієнка
зйомка та монтаж відео: Андрій Ігнатенко

Чернігів і його околиці в перший місяць війни вражаюче постраждали від ворожої артилерії та авіаударів – тисячі людей залишилися без своїх осель. Та попри шалені руйнування, більшість жителів Чернігівщини, які рятувалися в інших регіонах України, повернулися в рідні міста і села. На згарища своїх будинків. Побачене їх пригнічує, демотивує. У багатьох опускаються руки. Одначе небайдужі добровольці, які щодня зголошуються допомагати постраждалим розбирати завали їхніх будинків, повертають віру в майбутнє й дають сили рухатися далі.

Об’єднання волонтерів під назвою “Бо можемо” працює три місяці. За цей час вони одних земляків надихнули на відновлення зруйнованих осель, а інших – на створення подібної ініціативи. “Новинарня” побувала в Чернігові й побачила роботу волонтерів.

Відео:

Від вибухів у будинках плавилися чавунні батареї

Район Бобровиця у Чернігові, навіть через кілька місяців після завершення бойових дій, – видовище не для слабкодухих: тут важко знайти бодай один неушкоджений приватний будинок. Від десятків – та де там, сотень! – хат лишилися подекуди куці фрагменти стін та пічні комини. Від багатьох будинків – самі лише фундаменти. І тонни, тонни завалів.

За кожною такою вщент зруйнованою оселею криється особиста трагедія, про масштаби якої лише здогадуєшся. “Можете лишати свою машину просто на в’їзді у провулок – нікому заважати не буде, – радить нам місцева мешканка. – У всіх, хто мав автівки, вони погоріли. Більше тут ніхто не їздить – немає чим”.

Люди втратили все. І це не просто слова. Під час “прильотів” у їхніх будинках від пекельної температури плавилися чавунні батареї, а броньовані вхідні двері розліталися на дрібні шматки. У цих згарищах годі шукати якісь ознаки минулого життя. Але щоб наважитися на нову сторінку, господарям ще потрібно розібрати завали своїх будинків. І самотужки їм часто не впоратися.

“Десь у кінці квітня я побачив сюжет: людина ходить на згарищі свого будинку – і такий відчай в очах! Ну, я і думаю: чому б не допомогти?” – розповідає чернігівчанин Андрій Галюга, голова об’єднання добровольців “Бо Можемо”.

Спершу він, дипломований інженер-енергетик, намагався допомагати погорільцям Бобровиці самотужки: кому світло полагодить, кому вікна допоможе вставити. А потім вирішив шукати у фейсбуці однодумців.

Андрій Галюга

Одним із перших відгукнувся Валентин Бобир – вчитель за фахом, фотограф, завідувач лабораторії мікрофільмування та реставрації документів. У нього своя історія і мотивація до волонтерства.

“Коли ми виїжджали з Чернігова з родиною, нам дуже багато людей допомагали на цьому шляху, – пригадує Валентин. – І я, коли повертався згодом у Чернігів, мав лише одну мету – так само допомагати іншим людям. Я хотів відбудовувати своє місто.

Починалася наша ініціатива з того, що Андрій кинув заклик у соцмережах: хто може – приєднуйтеся! І ми почали. Спочатку нас було двоє, потім – троє. А згодом до нас почало доєднуватися усе більше й більше людей”.

Працює об’єднання волонтерів щодня: після роботи гуртом розбирають завали місцевих мешканців. На вихідних встигають зробити більше, бо й людей долучається чимало. Скажімо, останньої суботи трудилися одночасно на вісьмох об’єктах – зголосилося 128 людей. Із них 45 волонтерів приїхало з сусідньої Корюківки – а це 90 кілометрів в один бік!

На наших очах злагоджено й зосереджено, як великий мурашник, працюють три десятки людей: розбирають будівельне сміття, яке лишилося від будинку пані Галини. Вона й сама бігає з тачкою, збирає розбиту цеглу. Хлопці зносять уламки стін – це була кухня…

“Коли все сталося, мене не було вдома, бо я поїхала у Львівську область до сестри, – схлипує пані Галина. – Син сказав: “Мамо, треба їхати!” Ми з невісткою і онучкою поїхали. А потім мені дзвонять і кажуть: “Галю, твого будинку вже немає”. Мене так те мучило – хотіла поїхати й побачити згарище. А як приїхала – то й мову відняло…

Ми з чоловіком 40 років будували наш будинок! Він помер, я лишилася сама. Нарешті й будову закінчила – тільки живи! Аж тут паскуди ті прийшли, все знищили! Не стало мого будинку… І як його жити далі? Усе розвалене – навіть паркану не лишилося. Я сіткою загородила, щоб хоч собаки не бігали. Мене сусідка Оля прийняла, так і живу тепер з нею. На все те дивлюся, серце кров’ю обливається… Щодня плачу, ходжу по городі, наче сирота…”

Але попри горе і розпач, сьогодні пані Галина тішиться: “Усі прийшли й допомогли мені гуртом, я така вдячна цим людям! Я б сама тут не впоралася”.

Андрій розповідає, що сама пані Галина разом з онукою також допомагала іншим – напередодні разом з волонтерами розбирала завали на чотирьох чи п’яти обійстях. Ось тепер і до неї прийшли допомагати.

Читайте також:
Рейв-толока: на Чернігівщині волонтери замість дискотеки розбирали завали від обстрілів

“Повертаєшся додому виснажений, але з чистою совістю”

Серед волонтерів – художники, дизайнери, чимало професійних фотографів та інші люди творчих професій, кілька вчителів.

“Є будівельники, верхолази. І більшість – жінки, – розповідає Андрій. – Бо жінки мають більш розвинену емпатію й не ходять ввечері до пивного магазину.

Ще, приміром, сьогодні тут працює людина з інвалідністю першої групи. Він не розмовляє, спілкується лише жестами, але цеглу збирає. Діти також допомагають. І не тому, що це для них якась гра. Допомагати – це на генному рівні в українців”.

“Тут ми всі відчуваємо, що не витрачаємо час даремно, що ми при ділі, – каже Валентин. – Ось у мене, наприклад, дім цілий, родина в безпеці. Що мені робити щовечора після роботи? Лежати на дивані чи йти десь пити каву? Я приходжу додому, “втикаю” в одну точку – і воно накриває емоційно, знаєте. Тому це найліпший вихід – витрачати свій вільний час саме тут, допомагаючи іншим людям. Ти повертаєшся додому виснажений, втомлений, але з чистою совістю, і негативних думок немає”.

У таких ситуаціях по-справжньому відкривається людяність. “Один із наших добровольців десь із тиждень з нами працював. А потім інший наш волонтер мені каже: “А ти знаєш, що в нього теж хати немає? Він у гаражі живе”. І той чоловік нічого навіть не просить, своєю хатою не займається – ходить допомагає іншим людям. Ну, то ми наступного дня зібралися і пішли до нього”, – розповідає Андрій.

Є ще один, чи не найбільший позитив від подібних толок – психологічна підтримка постраждалих.

“Людина, яка ходить на попелищі своєї хати з опущеними руками, побачивши таку щиру й дружню допомогу від інших оживає, отримує сили боротися далі, – каже Андрій. – Так ці люди розуміють, що їх не забули, і отримують стимул, щоб почати відбудовуватися. Наприклад, на тому об’єкті, який ми розбирали першим, господарі вже “вигнали” стіни – вони будуть будуватися! І це не може не радувати”.

“Ми отак районом катаємося і бачимо: там паркан з’явився, там укропчик уже росте – життя іде!” – тішиться результатам Валентин.

Алла Рудих

Цей “благодатний” вплив на оптимізм постраждалих мешканців підтверджує і досвід родини Алли та Михайла Рудих. Їхній будинок знищений дощенту – не залишилося нічого, крім фундаменту. Тож тепер подружжя разом із трьома дітьми мусить шукати собі прихистку в знайомих.

“Як побачили, що лишилося від нашого будинку, то геть зневірилися, – зізнається Михайло. – Але коли 30 людей за три вечори розібрали наші завали, ми остаточно вирішили – будемо відбудовуватися! Нам допомагають – ми й іншим допоможемо”.

Із руїнами добровольці розбираються по-господарському. “Звісно, можна загнати сюди екскаватор – не питання, – каже Андрій. – Але ж тут є ще вціліла цегла. Її можна використати повторно. Одна цеглина коштує 8 гривень. Тисяча цеглин – це вже 8 тисяч, а дві – це вже 16. А якщо людина живе на одну пенсію, як вона має це все відбудувати?

Або навіть банально можна продати цю цеглу і винайняти собі на місяць чи два житло. А є ще ж і дрібні роботи – перекрити дах, поміняти балку. Наші хлопці й таке роблять. Бо ж уже й зима незабаром”.

Після роботи на подвір’ї Алли та Михайла

Чернігівські волонтери дивляться на речі реалістично: усім постраждалим допомогти вони не в змозі, адже масштаби руйнувань надто великі. Та й працюють добровольці виключно завдяки власним коштам та пожертвам від небайдужих.

Тож головна мета їхнього об’єднання, каже Андрій, – стати прикладом для наслідування. І це в них виходить вправно.

“Мета нашої організації – показати людям, що об’єднавшись, можна подолати руїни. Ось є вулиця, тут живуть люди. І цим людям можна зібратися разом: спершу одному сусіду допомогли зробити хату, потім – наступному. І так далі. Щоб людина не сиділа за парканом, якщо в неї хата ціла, і не дивилася мовчки на сусіда, в якого лишилося саме згарище.

Андрій Галюга під час роботи

Нам важливо відродити оцю традицію української толоки, взаємодопомоги, викликати почуття емпатії, яке українцям властиве. Коли під час обстрілів ми разом сиділи у підвалах, то забули усі свої чвари й розбіжності, – те ж саме можна робити й тут, під час допомоги іншим.

Якщо сусіди “сралися” за півтора метра межі, то коли прилітає снаряд, ті півтора метра вже стають не важливі – є суттєвіші речі. Бо ж насправді ця історія не тільки про розбирання завалів, не лише в Бобровиці. Історія ця про те, що все наше суспільство має бути об’єднаним”, – наголошує волонтер.

Фотогалерея (гортайте):

Чернігів-толока (3) Чернігів-толока (4) Чернігів-толока (5) Чернігів-толока (12) Чернігів-толока (13) Чернігів-толока (7)
<
>

 Читайте також:
“Щоб місто вистояло”: як працював волонтерський хаб Миколаєва


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".