автор: Марина Ткачук
фото надані героєм матеріалу та з відкритих джерел
Чорнобильська атомна електростанція, як і вся зона відчуження, фактично з першого дня повномасштабного вторгнення російських військ опинилася в окупації. Мало не щодня зона ЧАЕС переживала обстріли, знеструмлення. На території станції стояли російські танки, а навколо Чорнобиля палахкотів ліс від постійних “прильотів” та підпалів із боку росіян.
Перетворивши станцію на військову базу, окупанти звезли туди тонни реактивних снарядів, чим поставили під удар ядерну безпеку Європи і усього світу. “Чорнобиль-2” був цілком реальною перспективою.
Росіяни, як з’ясувалося вже згодом, жили у забрудненому радіацією Рудому лісі, рили там окопи, грабували місто та прилеглі села. І тримали в заручниках персонал станції.
Але попри небезпеку, в Чорнобильській зоні лишалися люди, які продовжували гідно виконувати свій обов’язок. Зокрема, рятувальники Державної служби України з надзвичайних ситуацій.
57 вогнеборців 11-ї державної пожежно-рятувальної частини міста Чорнобиль продовжували нести свою службу 49 днів — аж до відступу російської армії. Без харчів, питної води, під постійними обстрілами й шаленим тиском — наші рятувальники продовжували гасити пожежі мало не щодня.
“Ми були готові до найгіршого сценарію”, — зізнається Анатолій Салівон, старший водій 11-ї ДПРЧ міста Чорнобиль. Про те, як жилося вогнеборцям в окупованій зоні, він розповів “Новинарні”.
Анатолій Салівон
Вахта Анатолія та його колег у Чорнобилі почалася ще 18 лютого. Це була звичайна зміна — традиційні 15 днів у знаменитій на всю Україну пожежній частині. До таких вахт Анатолій звик за 25 років служби (сам він народився у Чорнобилі, а мешкає з сім’єю в Іванкові). Однак ця вахта вочевидь виявилася “незабутньою”.
“Ми чули, що на території Білорусі напередодні відбувалися переміщення військових сил, збиралися батальйони, тактичні групи. Але ніхто не чекав наступу, — згадує Анатолій. — І ось 24 лютого, десь о 4:30 ранку, нас підняли по тривозі й сказали, що ракетами обстрілюють Київ.
Ми були в повній бойовій готовності — прогріті пожежні автомобілі, особовий склад, який чекав команди. Як потім з’ясувалося, у зоні відчуження залишилася тільки наша частина, а всі інші служби виїхали”.
Загалом у Чорнобильській зоні перебувало 57 вогнеборців у пожежній частині та ще 26 — на самій атомній станції. Плюс персонал ЧАЕС.
“Перші колони російської техніки проходили повз нашу частину, — розповідає Анатолій. — І вже на другий день до нас на територію заїхала Російська гвардія. Вишикували нас “на фасаді”, зайшли з автоматами, кулеметами. І давай перевіряти — всі автомобілі пожежні, кімнати перетрусили. Питають нас, а чого це ми не виїхали, чого лишилися в зоні самі?
Ми сказали, що стоїмо на захисті атомної станції та сховищ — це наш обов’язок і ми нікуди не поїдемо. А вони: вас тут уб’ють. Але ми дамо вам коридор на Славутич через Білорусь — і ніхто вас не буде чіпати.
Але ми відмовилися. Бо, по-перше, несемо службу. А по-друге — навряд чи й доїхали б: на той час у нас ще був зв’язок, і ми знали про розбомблені міста, села.
Росіяни після нашої відмови розізлилися. Може, вони хотіли вигнати нас із нашої участини, щоб заселитися в неї. Бо якраз ударили морози 10-12 градусів, їм треба було десь ночувати. У нас, правда, тепла теж не було, але ж було приміщення”.
Вогнеборці Чорнобиля, які несли службу в окупованій зоні відчуження. Фото Анатолія Салівона, спеціально для “Новинарні“
Таких “гостей” чорнобильські вогнеборці зустрічали відтоді мало не щодня — до частини заходили все нові й нові колони росіян. І все починалося по-новому: питання, хто такі, що робите, обшуки кімнат та гаражів.
Врешті у рятувальників забрали телефони, документи, комп’ютери з кабінетів. Зв’язку з атомною станцією хлопці не мали (власне, як і з рідними чи керівництвом).
“Коли почалися обстріли, зона відчуження горіла. І ми виїжджали на гасіння, — каже Анатолій. — По Чорнобилю стріляли і вдень, і вночі. Росіяни запалювали траву, сухостій — і все це треба було гасити. Ми також їздили на атомну станцію до хлопців, гасили Рудий ліс (нагадаємо, що він узяв на себе найбільшу частку викиду радіоактивного пилу під час вибуху реактора у 1986 році та вважається найбільш забрудненим — “Н”), який росіяни запалили”.
Російські окупанти жили і їли в Рудому лісі, отримавши величезну дозу опромінення. ЧАЕС після втечі окупантів. Фото: Держагентство з управління зоною відчуження
І кожен виїзд на гасіння ставав цілою “спецоперацією”. Нашим пожежникам доводилося проїжджати через російські блокпости, доводити, що вони мають виконувати свій обов’язок, отримувати дозвіл від окупантів на свою роботу, витримувати постійні обшуки машин та особового складу.
Вночі хлопці не мали змоги виїжджати на пожежі через комендантську годину. Були й ділянки, куди вогнеборців просто не пускали. Скажімо, напрямок Іванкова для них був закритий, хоча й там час від часу палало.
“Це вже потім ми дізналися, що в тому напрямку в росіян був укріпрайон. І вони не хотіли, щоб ми щось бачили”, — пояснює пожежник.
За ними стежили, їх прослуховували. Однак від своєї принциповості рятувальники не відступалися. Навіть у складних умовах окупації.
Читайте також:
Окупанти змушують персонал Запорізької АЕС повісити на станції портрет Путіна
Тут окопувалися окупанти. Фото: Держагентство з управління зоною відчуження
“У нас не було опалення, світла — через сильні морози прорвало труби. Єдине, що ми мали, — пальне. Добре, що напередодні війни поповнили запаси. То хоч мали на чому їздити”, — зауважує Анатолій.
Питна вода у пожежників також закінчилася.
“Ми виживали, як могли, — пригадує чоловік. — Після гасіння пожежі їхали на річку Припять, набирали воду в діжки. На польовій літній кухні кип’ятили ту річкову воду, щоб пити. На ній готували їжу, в ній прали, милися після пожеж. А ще перший час зливали воду з батарей — коли труби порвало, вона ще текла близько тижня”.
Запас їжі, який мали рятувальники, був розрахований на 15 днів — період вахти. Коли цей термін минув, з харчами стало сутужно.
“Трохи продуктів лишалося ще з попередніх запасів, то ми їх знесли докупи, готували й ділили все порівно між командою. Спершу дворазове харчування було — кашу, юшку варили з круп.
Нам допомагали місцеві мешканці, як могли. Місцеві бабці пекли для нас хліб. Але скільки бабуся зможе спекти? Один-два буханці ділили на 57 людей, та й таку пайку їли. Місцеві рибалки ловили й приносили нам рибу, щоб ми могли юшку зварити. Перекидали через паркан тихцем якусь їжу, поки орки не бачать.
Якось росіяни дізналися, що ми п’ємо воду з Прип’яті. Приїхав їхній головний, запропонував нам привезти з Гомеля чистої води і пів мішка рису. Але ми принципово відмовилися! Вони на нас подивилися, як на хворих, що з головою не дружать.
Та як ми можемо в них щось брати, якщо вони розстрілюють всю Україну, нищать наші міста, села?! А ми будемо їсти їхні подачки?..”
Читайте також:
Той, що пройшов під вогнем. Як начальник патрульної поліції Віктор Левченко витягнув гуманітарну евакуацію Луганщини
ЧАЕС після втечі окупантів. Фото: Держагентство з управління зоною відчуження
Анатолій Салівон визнає, що ситуація тоді була вкрай небезпечна: будь-коли росіяни могли влучити і в саму станцію. Весь світ перебував у напрузі через небачене явище — ядерний тероризм. А що вже казати про людей, які були поруч із ЧАЕС…
Але наш співрозмовник спокійно, виважено говорить про те, що рятувальники були готові до будь-якого розвитку подій.
“Нічого доброго ми від них не чекали й не знали, що в них у голові. Тим більше, коли вони виходили, то могли зробити що завгодно — просто на зло. Тому пожежні автомобілі в нас були завжди напоготові, й у випадку влучання ми готові були негайно їхати до станції”, — розповідає Анатолій.
І запевняє, що, попри смертельну небезпеку для власного життя, вогнеборці почали б гасити будь-яку пожежу на ЧАЕС без жодних вагань. Мовляв, а як же інакше?
Але стріляти по станції чи пошкодити сховища ядерного палива росіяни все ж не наважилися. “Можливо, розуміли, що від цього могла постраждати Білорусь, де вони дислокувалися”, — припускає Анатолій.
31 березня рашисти почали колонами виходити з Чорнобильської зони. Рятувальник розповідає, що повз їхню частину ворожі колони їхали ледве не цілодобово.
“Вони виходили через прип’ятський міст і через село Беневка — лише у цих двох напрямках. І так поспішали, що попід нашою частиною утворювалися затори на 15-20 хвилиню. Останніми виїздили російські розвідники. “На прощання” вони зайшли в нашу частину дуже розлючені, махали кулеметами, загнали нас у приміщення”, — пригадує Анатолій.
Російська техніка в чорнобильській зоні. ЧАЕС після втечі окупантів. Фото: Держагентство з управління зоною відчуження
Він розповідає про разючий контраст між поведінкою російських вояків у перші дні в Чорнобилі та в останній — під час втечі.
“На початку вони мислили себе переможцями: самовпевнені, пихаті, налаштовані геройськи. Казали, що приїхали нас визволяти. Мовляв, там у Києві “кучка найомніков і нацистов” засіла, “визволителі” її швиденько розіб’ють — і все буде добре. “Служитє сєбє, рєбята, дальше”.
А коли виїздили, настрій був зовсім інший. В одному нашому автомобілі розстріляли скло, бо там стояв український прапорець, витягнули магнітолу й забрали акумулятор. Постріляли вікна на техпосту. Пішли в яр біля нашої частини і все там замінували”.
Читайте також:
“Відновлюватися будемо довго”. Як медики-добровольці ПДМШ зі штабом у маєтку Пінчука допомагають цивільним і військовим
Погром, вчинений рашистами. ЧАЕС після втечі окупантів. Фото: Держагентство з управління зоною відчуження
А 1 квітня росіян у Чорнобилі вже не було. Пожежники, які й досі перебували в інформаційному вакуумі, виїхали в місто, щоб дізнатися про ситуацію.
“Усюди були розчавлені автомобілі легкові, збиті стовпи, дроти валялися… але жодного орка в Чорнобилі вже не було. Залишилися якісь розвідники в лісі, які заблукали й ще до 5 квітня ходили лісами. Наші потім їх відловлювали”, — розповідає Анатолій.
Пожежники не сумнівалися, що їх заберуть із собою як заручників. Саме така доля спіткала чимало нацгвардійців, які охороняли ЧАЕС. Одначе рятувальників загарбники дивом оминули.
Натомість росіяни вщент сплюндрували й розікрали місто.
“Увесь Чорнобиль розграбований. Автомобілі, трактори — все повезли на Білорусь. Усе що могло їхати — їхало, що не могло, — тягнули. Комп’ютери, побутову техніку, апаратуру — навіть чорно-білі телевізори, які нікому тут давно не потрібні, й ті потягнули. Просто ходили по хатах і грабували: один іде з сумкою, інший з кувалдою — вибивали двері і все вигрібали.
Музей у Чорнобилі теж пограбували. Вхідні двері заварили решіткою — це вони так показували, що охороняють пам’ятку. А збоку вибили технічні двері й винесли всю апаратуру, плазму — усе, що могли витягнути. Отак вони “охороняють музеї”, — обурюється Анатолій.
ЧАЕС після втечі окупантів. Фото: Держагентство з управління зоною відчуження
Ротація чорнобильських вогнеборців відбулася аж 8 квітня. І хоча їм було дуже важко, особливого героїзму в своїй службі ні Анатолій, ні його колеги не бачать: мовляв, ризикували не більше, ніж усі інші українці.
“Зараз смерть через цих “освободітєлєй” ходить по всій Україні. А ми робили те, що повинні. Виконували свій обов’язок”, — наголошує Анатолій Салівон.
P. S.
Держагентство України з управління зоною відчуження повідомило: практично кожне офісне приміщення у будівлях підприємств після окупації російськими військами залишилися із суттєвими пошкодженнями, розбиті та повністю розкрадені.
Серед викраденого багато також основних засобів — автопарки спеціалізованої техніки, викрадене паливо. Унікальної лабораторії ДСП “Екоцентр” після “знайомства” з рашистами як єдиного та функціонального комплексу більше не існує.
Система фізичного захисту КВ “Вектор” зазнала ряд пошкоджень, повністю розбиті офісні та побутові приміщення.
Також під час варварської окупації рашисти зруйнували пункти дозиметричного контролю на виїзді з 10- та 30-кілометрових ділянок Чорнобильської зони.
Читайте також:
Полковнику нацгвардії РФ, який брав участь у захопленні ЧАЕС, оголосили про підозру
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
