“Новини сиплються, як російські міни”: чотири дні і три ночі війни у Києві

автор: Анастасія Федченко
фото автора та з соцмереж

Восьма ранку. Четвер. Дзвонить подруга. Я, спросоння: “Що сталося?” Подруга: “Київ бомбили. Всіх бомблять. Я не могла тобі додзвонитися”.

За кілька днів до того ми домовлялися, що питимемо каву на вихідних. Мій робочий марафон майже добіг кінця: книжку здала, більшість текстів із відрядження на схід відписала. Іще один проєкт, на який погодилась, ось-ось розпочнеться.

На четвер у мене взагалі-то багато планів: відзвітувати за відрядження, нарешті підписати папери по цьому ж проєкту. У п’ятницю – пілінг, який переносила через загострення на фронті – мусила терміново туди виїжджати.

Звичайні плани в тиловому місті країни, яка воює вже вісім років.

Звичайні плани, які йдуть шкереберть, коли місто стає фронтом.

Коли вся країна стає великим полем бойових дій.

Дзвоню мамі. Вона схлипує в слухавку. Її рідну Сумщину обстрілюють. Край, де народилась і ходила до школи.

– Там є загиблі, – схлипує мама.

– Мам, потім про загиблих. Ти як?! – кричу.

У мами ніби все добре. Домовляємося зідзвонюватись кілька разів на день.

Ілюстративне фото: ФБ Тамара Серьезная

Мама на Дніпропетровщині, і я дуже переживала за неї всі кілька місяців, відколи Росія збільшила військову присутність на кордонах. Сказала, в разі чого, щоб приїжджала до мене. Але з 24 лютого незрозуміло, де в цій країні безпечніше.

Подруга пропонує переїжджати з мамою на Буковину.

Інша подруга кличе до Тернополя і розповідає, хто зі спільних знайомих має транспорт і, може, зголосився б забрати маму з дому.

Ще одна подруга наголошує, що завжди рада мені у Львові.

Мама каже, що нікуди не поїде.

“У мене тут погріб, консервація, з голоду не пропаду. А як закінчиться їжа, жуватиму якісь корінці”, – говорить вона.

Я не люблю Росію з 2013-го. Точніше, ненавиджу.

Та коли я чую про “жувати корінці”, моя ненависть стає чорнішою від сажі “пламєнного”, яким у нас топили грубки в селі. “Пламєнний” привозили з Донеччини – поруч же. Він був дешевший, ніж “сємочка” чи антрацит. І гірший, бо дає багато сажі.

Є речі, які я ніколи не пробачу цій країні. І якщо в мене будуть діти, передам це аж до сьомого коліна і попрошу передавати далі. Так ось, на один пункт у списку стало більше. Досі там були русифікація, Голодомор, окупація Криму та частин Донеччини і Луганщини, втрата друзів, прощання з бійцями на Майдані.

Тепер – імовірність того, що мама полізе в холодний погріб, аби ховатися від російських обстрілів.

Новини сиплються, наче російські міни: одна за одною. Якась вибухає в свідомості, якась так і лежить нерозірвана.

Черги у військкоматах-сирени-укриття-черги в тероборону-обстріли-чутки про-майже-взяття Харкова-атаки на Херсонщину, атаки скрізь.

Ми списуємося з колегами і дізнаємося, як вони, чи живі, а що чути, а що на фронті. Ми списуємося з вояками і питаємо, як у них справи. Ми передаємо через тих, у кого є зв’язки у Генштабі, слова очевидців про рух ворожої техніки.

У другій половині дня я клею скотч на вікнах. Спершу навхрест, як бачила на сході. Потім відшукую ще одну котушку і про всяк випадок додаю горизонтальну лінію. Виходить болгарський хрест. Так мене вчила вишивати в дитинстві мама.

Хрестів на вікнах будинку майже немає. Наступного дня з’являється кілька “вишитих” вікон у нашій і в сусідній багатоповерхівці.

Колеги з-за кордону питають про справи, чи я в безпеці.

Новини сиплються, як російські міни.

Кожна перемога українського війська – сльози щастя. Підбитий ворожий літак – сльози щастя. Знищений російський танк – “Господи, ну що за армія в нас! Та вони ж непереможні!”.

Підсмажені окупанти, що валяються на узбіччях – клас, добриво. Наш чорнозем стане ще кращим.

Полонені росіяни – огида. Як до тарганів чи купки собачого гівна, яке не прибрали власники пса.

Сидять, розповідають про навчання. Про збір інформації. Добре, що не грибів.

Новина вечора – про запеклий бій на Зміїному. І про “Русскій воєнний корабль, іді нахуй!” Фраза, що стане, певно, гаслом цієї війни і згодом – одним із найпопулярніших татуювань.

Відірватися від телефону неможливо: новини сиплються, як російські міни. Якась розривається, якась – ні. Кожна перемога військових, кожен приклад мужності – розрив серця.

Я плачу, думаючи, що прикордонники, 13 чоловіків, “послали” корабель, знаючи: далі – неминуча загибель. Розумію, наскільки вони мужні. І що, Господи, про це потрібно знімати голлівудські фільми. Із великим бюджетом, вибухами, крутим монтажем. Що це ж на рівні з найкращими воєнними стрічками всіх часів і народів.

Я плачу, розуміючи, що вони б’ються, як леви. Кожен. Скрізь: під Херсоном, Черніговом, Харковом, Сумами, Охтиркою, Гостомелем, Києвом. Що від їхньої люті падають ворожі літаки, російські танки перетворюються на брухт, а росіяни – на хороших росіян, що стають у чергу на концерт Кобзона.

Я плачу, розуміючи, як у нас більшає символів. Донецький аеропорт. Зміїний. Що список можна буде продовжувати майже до безкінечності.

Подруга, яка завжди була аполітичною, пише і питає, як справи. Каже, що хоче “мочити русню”, що таких, як вона – ще 23 лютого байдужих – 24 лютого стало багато. І що вони пишаються українським військом і Україною теж. Що гуглила, де здати кров, як робити “коктейлі Молотова” і те, що ніколи не шукала б у мережі раніше.

Колега, яка починала працювати на Донбасі ще у 2014-му, жартує:

– Це ж тепер, щоб бути воєнкором, не потрібно їхати на схід.

– Акредитацій теж не треба, – віджартовуюсь я.

Не читати новини неможливо. Відкласти телефон неможливо. Новини-новини-повідомлення-новини-повідомлення.

Я пакую рюкзак. “А раптом”. Досі про таке і не думала. Він стоїть напохваті. Сумка з документами напохваті. Чоботи – напохваті. І куртка. І все, щоб зібратися і вискочити з дому за 5 хвилин.

Миюся, набираю води у відра, каструлі і миски, ставлю баклажки коло унітазу. Вони завжди там стояли у кожній орендованій квартирі на Донеччині. Тепер стоять у моєму домі в Києві.

Лягаю спати одягнута. Вкриваюся легким пледом. Усе ж напохваті, вискочити потрібно швидко. Спати вдягнутою дивно. Наче ти на ночівлі на позиціях. На сході. Або наче ти в гостях після вечірки, не дуже твереза. Ось тільки ти як скло. І ти вдома.

Ілюстративне фото: ФБ Тамара Серьезная

Сплю уривчасто. Прокидаюсь після четвертої від потужного вибуху десь на Дарниці. Ніби минулося. Можна спати далі.

Ранок починається з переклички з друзями: чи живі, що там у них. Удень – нова перекличка. І надвечір.

День – знову в телефоні. Як і перед цим. Повідомлення-новини-новини-повідомлення. Ненависть до ворога, любов на розрив серця до українських військових. І до Залужного, кожен допис якого хочеться поширювати.

Ввечері оголошують повітряну тривогу. Хапаю воду, чай, плед, уперше біжу в укриття. Воно в сусідньому будинку. Двері зачинено. Але хвилин за п’ять відчиняють. Усередині темно, світло вимкнули, аби не створювати маяків для ворога. Усередині вже є люди. Якийсь чоловік хропе так, що тут і атомну війну не почуєш, не тільки сирену та обстріли.

Кидаю під стіну плед, лягаю на пляшку води, яку “пом’якшила” своєю ж шапкою. Вкриваюсь курткою.

Люди – такі люди. Відео дивляться без навушників, мелодії на телефоні грають на повну гучність, коли піднімають слухавку, дуже голосно говорять, що в бомбосховищі. Чоловік хропе. Якась жінка дуже голосно питає, чи буде її сусіда воду. Діти дивляться мультики.

Вночі я кілька разів прокидаюсь і читаю новини, повідомлення. І вслухаюся. Та нічого, крім хропіння кількох чоловіків, сопіння дітей та стишених розмов випадкових сусідів, не чую.

На ранок починає скавуліти пес, трохи згодом тривожно нявчить кіт. Люди починають збирати “перини” і виходити з укриття. Я теж.

Ілюстративне фто: ФБ Тамара Серьезная

У сірому світанковому світлі, що сіється крізь вікна цоколю, бачу над місцем, де спала, плакат “Неважливо, скільки разів ти програєш, перш ніж переможеш”. Укриттям для нас стало приміщення спортивного гуртка.

Вдома я досипаю. І далі все повторюється: перекличка, тривога, радість, ненависть, біль. Аби менше читати новин, ставлю прання. Сонце на балконі таке тепле та яскраве, що речі сухі вже за кілька годин.

Я багато думаю про те, що “велика” війна – це дуже боляче і страшно. І водночас думаю про щеплення від “русского міра“, про новонавернених українців, про нових героїв, іменами яких називатимуть вулиці і дітей.

Новини-повідомлення-новини-новини-поширення в соцмережах кожної перемоги, часом із підписом англійською, щоб іноземні знайомі розуміли, що відбувається.

Я багато думаю про те, як насправді мало потрібно для щастя: теплий душ, гаряча кава з шоколадкою, тиша за вікном. Хоча вибухи десь віддалік уже не лякають. А ще – аби плани про сходити на манікюр чи зустрітися з подругою не переносилися через те, що твій сусід – відбитий наглухо придурок.

Я багато думаю про те, що війна все розставляє по місцях: хто “свій”, а хто “чужий”. І що ті, на кого б ти не подумала, що “чужі”, таки опиняються в тому списку. А ті, хто ніколи не був “своїми” – таки ж рівні пацани й дівчата.

Новини-повідомлення-новини-новини-новини. Докір собі за апатію, яка ніби втиснула в ліжко. “Потрібно щось робити”, – думаю я. І дозволяю дати собі ще пару днів побути овочем, а потім приєднуватися до інформаційних кампаній чи щось робити руками.

Ночі після третього дня я спала вдома. Вдягнута. Все напохваті.

А на четвертий день устала й ніби ожила. Наче мене хтось нарешті ввімкнув. Написала подрузі у Варшаву, чи зможе вона купити ліків і передати знайомою до Києва. Планувала за свої. Подруга сказала, щось підкине. Та потім я про всяк випадок написала на фейсбуці, що збираю гроші на медицину. Часу мало, але він є. Запитала, хто хоче долучитися.

Ще одна подруга, яка сидить на сходах між першим і другим поверхом, де немає вікон, бо в сусідній будинок влучив російський снаряд, поширила мій допис в інстаграмі.

І понеслося! Я очікувала зібрати тисяч 5 гривень, ну хай 10. А натомість зібрала 88 тисяч менш ніж за пів дня!

У мене просто не вкладається в голові й ця цифра, і розуміння того, наскільки ми потужні. І наскільки багато знеболювальних і турнікетів можна купити на ці гроші!

На ранок я закрию збір коштів і перерахую кожну копійку. І, підозрюю, сума добіжить до ста тисяч чи й більше.

А ще я радію, що нарешті “ввімкнулася”, що не безпорадна й некорисна.

Вночі планую спати в ліжку: вдягнута і під пледом, усе напохваті. До речі, сон в одязі вже не дивує. Хоча і хочеться швидше вбрати піжаму в сердечка і закутатися в ковдру.

Якщо буде зовсім кепсько, – ванна, якщо “на добігти” є п’ять хвилин, – укриття з плакатом “Неважливо, скільки разів ти програєш, перш ніж переможеш”.

Ми переможемо. Я знаю. Як знала всі вісім років.

Я люблю цих чоловіків і жінок в одностроях. Як любила вісім років.

Путін і русня горітимуть у пеклі. Так закінчуються наші “переклички” з дуже різними людьми з усієї країни. Я знала, що окупанти горітимуть у пеклі, всі вісім років. Просто не підозрювала, наскільки багато людей бажатиме їм цього.

“Русскій воєнний корабль, іді нахуй!” – я знаю про це всього чотири дні, з 24 лютого. Але знатиму все життя. І нащадкам, якщо будуть, заповім. До сьомого коліна. І попрошу передати далі.

Читайте також:
Дім, в який вдарив російський снаряд: мешканець будинку на Солом’янці розповів про пережите