“Вертеп на схід”: 400 км уздовж лінії фронту, щоб історія народження Христа допомогла забути про смерть

 

автор: Юлія Бондар
із Донецької та Луганської областей
фото авторки

Двоповерховий автобус зупиняється на блокпосту. “Хлопці, на вихід!” — крик водія розливається салоном. Щоки мого сусіда мерехтять блискітками і рухаються на вихід. У дверях з’являється військовий, дивиться на ці блискітки і питає: “Волонтери?”. “Вертеп” — хором вигукуємо ми.

Наступні сім днів 30 студентів Українського католицького університету — від першого до третього курсів — провели в зоні ООС на Донбасі. Станиця Луганська, Щастя, Петропавлівка, Авдіївка, Верхньоторецьке, Нью-Йорк, Красна Поляна, Торецьк, Олександро-Калинове, Попасна, Бахмут, Первомайське, Красногорівка, Мар’їнка, Волноваха та Маріуполь — “Вертеп на схід” проїхав близько 400 кілометрів вздовж усієї лінії фронту, щоб заколядувати військовим та жителям сходу.

Схід — це все, що далі Тернополя

Перші дві ночі ночуємо в гуртожитку в Щасті. Поверх завішаний вирізаними з паперу сніжинками, є світло, гаряча вода і ліжка. Вертепники називають це “пентхаусом”. Кожен застеляє ліжко спальником, змінює термобілизну на теплу піжаму і вкладається спати — завтра розпочинається турне передовою від Станиці Луганської.

Щорічний вертеп означає не лише свято для військових, але й те, що ще один рік триває війна

“Вертеп на схід” — ініціатива Студентського братства УКУ, яка переросла в організацію “Україна — єдина”.

Спочатку все починалося із поїздок на Одещину.

“Ми тоді вважали, що все, що далі Тернополя, то вже схід, тому така назва. По факту ми вертепували ще у 2012-му”, — розповідає Юрій Мурин історію проєкту.

Юру можна назвати головою вертепу. Він випадково долучився до ініціативи: коли вступав у братство, мав очолити якийсь проєкт на певний період як перевірку себе. Успішно зробив вертеп у 2012-му, хоч тоді й відгукувалися, ніби виступали лебідь, рак та щука.

“У 2013-му вертеп передали іншій людині, і все. Вертепу не було. Тому ініціативу повернули мені — на січень 2014 року планували їхати в Донецьк. Тільки почали думати над сценарієм — Майдан. Майже всі вертепники поїхали у Київ, тому вертеп відклали на невідомий термін. 28 грудня випадково зустрілися з Ярославом Грицаком, а він мені каже: “Ми з Мирославом Мариновичем подумали, що добре було би виступити з вертепом на Майдані”. Це було дико: каже 28 грудня, а виступати треба 9 січня. Ні людей, ні костюмів, ні сценарію, ні грошей”.

На курилці Юра жартував, що якщо ставити вертеп, то Януковича зробити іродом, а Кличка, Яценюка та Тягнибока — царями. Юра загорівся ідеєю, хоч і чув, як його називають дурним, бо це нереально.

“Але був такий майданний піднесений настрій, що ми повірили, що зможемо. Людей назбирали, костюми знайшли в оренду, а [письменниця] Мар’яна Савка написала нам сценарій. Три дні репетицій — і завертепували на Майдані. Мораль цієї байки: все вдалося. Якось”.

Виступ триває 45 хвилин, а репетирували актори по три-чотири рази на день

Юра дуже легкий. Інколи мені здається, що він не вміє злитися. В моменти, коли студенти купують собі пиво в перший же день поїздки і щогодини просяться в туалет, Юра сміється. Коли виступ зривається – Юра мовчить. Його складно впіймати — він гасає зі сцени в автобус і навпаки, постійно щось роблячи.

“Коли почалася війна, подумали, що було би файно привезти Різдво на схід. Розрядити військових. У 2015-му виступали у Краматорську та околицях. Вже у 2016 році проїхали всю лінію фронту і затвердили цей шаблон — тепер щороку веземо Різдво від Станиці до Маріуполя”.

“18-річні в окопах сидять, і їм теж страшно”

Радіо в автобусі за весь час поїздки ні разу не ввімкнули. Із задніх сидінь простір заповнювали голоси хору — співали будь-яких пісень, від колядок про народження Христа до “Лента за лентою”. Хтось під ніс наспівує мелодію, інший вже підхоплює і заводить пісню. Навіть якщо голос захрип від співів на морозі.

“Цього року зібралося багато студентів 17-18 років — за них страшно. Бо ми вже їдемо не групкою друзів, які собі вирішили поїхати на схід. Їх веземо ми”, — ділиться Соломія Мурин. Це вже восьма її поїздка на фронт.

Собаки і коти, які живуть у бригадах, ставали частиною виступів, коли вибігали на сцену обнюхати студентів

Юра на це ділиться своїм уроком життя: “Коли я стрибав з парашутом, інструктор запитав: “Страшно?” – “Страшно”. І він мені відповідає: “Правильно, бо тільки дураки не бояться”. Так і тут. Але є такий момент: хтось мусить це робити. 18-річні в окопах тут сидять, і їм теж страшно”.

Ми зупиняємося на ночівлю у військових, які займаються евакуацією загиблих. При вході стоїть жива ялинка, за рогом — труна.

Вечір проводимо під плакатом “Мирного неба, Україно!”, який висить на кухні. Ми стоїмо колом, бо так легше говорити одночасно із 30 людьми, позаду нас на столі залишки бутербродів, тобто наша вечеря.

Це вже третя ніч, а по факту — перша, коли ми всі разом говоримо. Юра просить тих, хто вперше на сході, поділитися своїми емоціями, щоб не накопичували.

Після першого вертепу у 2012-му Юрій вирішив, що колядувати будуть лише ті, хто вміє, – так з’явився хор янголів

Соломія для хоробрості інших заводить свою історію: “Своїх батьків я переконувала викладачами, казала: “З нами їдуть проректори, ви що?! Вони нас не повезуть туди, де небезпечно”. Хоча сама переживала, але мала якусь довіру до військових і до Бога. Відчувалось, якщо буде прірва, злапають. А в поїздці мене змінила одна картинка. Ми грали в “Мафію”, я глянула у вікно і побачила поле, встелене табличками [в пам’ять про] загиблих. Краю не було видно. Подумала, що кожна табличка — така сама людина як я. Це мене вибило на добу, я нічого не сприймала. Думала, як ми можемо веселитися, грати в “Мафію”, коли горе”.

Другий раз Соломія відчула злість, коли наказали йти по витоптаній доріжці через міни навколо: “У мене не було страху. Я лише думала, що у своїй країні хочу ходити там, де я хочу”.

Своїми рефлексіями поділився і Дарій. Хлопець 2005 року народження, який грає Зло через низький голос і про якого ми жартували, що не розуміє жарту “поверніть мені мій 2007-й”.

“Коли почалася війна, нам було по 13-14 років. У цьому віці я (Дарій з Івано-Франківська — Авт.) думав про те, як витягнути однокласницю погуляти та купити смартфон. У дітей з фронту, в принципі те саме,. Тільки ще думки, що у твій будинок може прилетіти снаряд, і все закінчиться. Тому я скажу одну фразу, яка крутиться в голові з першого дня. “Сука війна!”

Дарій опускає руки, які були складені на грудях, і йде обіймати Назара. Назар плаче.

Читайте також:
“У мене є причина ненавидіти підвали”: як живуть підлітки у прифронтовому Північному

Щорічний вертеп означає не лише свято для військових, але й те, що ще один рік триває війна

Назар 7 класів прожив та відівчився у Донецьку. Грав у футбол, мав друзів, гуляв. Коли хлопцеві виповнюється 12, починається Майдан. Хлопець закінчує 7-й клас і їде на дачу — 50 кілометрів від Донецька в бік Росії. Там він переживає першу зустріч з військовими, обстріли, хованки у ровах і комендантську годину.

“Я частково пам’ятаю ті події, бо батьки мене вивезли. Я не пізнав тої війни, яку міг. Спочатку мене відправили до родичів у село під Маріуполем. Записали в сільську школу, а в серпні туди зайшли танки. Шукали інших родичів — один був у Москві. Там я і прожив з 8-го по 10-й клас”.

Школу Назар закінчував уже в Маріуполі. Каже, було складно. Українською говорив на рівні “міг прочитати віршика”, твори писав із перекладачем, а історію України майже не знав. Але зміг вступити в УКУ. Продовжував говорити російською, не називав себе патріотом. А потім хтось розповів про вертеп. У 2019-му Назар вперше зіграв царя, хоч і скептично сприйняв ідею їхати до військових.

На Донбасі вже дивною сприймається картинка без військових

“Я бачив військових лише на кордоні, але ніколи не знав, хто захищає Україну. Було цікаво. Снаряди я вже бачив, а військових — ні. Тоді мене вразила лише бригада, яка воювала через любов до країни і не мала грошей. Цього разу поїздка була більш емоційно наповнена”, – розповідає студент родом із Донеччини.

Так Назар згадує моменти, коли виступ скасовувався через смерть військового у бригаді. Коли на виступ приходили студенти коледжу, які три дні тому поховали свого однокласника, — снаряд влучив у його квартиру.

“Раніше військові були цифрами. А тепер це людина, до якої я дотичний. І ці всі історії нагадують, що війна близько”.

Не десь там, в рідному Донецьку. А в житті кожного.

Читайте також:
“Яка різниця, де тебе завалять – у підвалі чи ні”. 11-класники – про шкільне життя на війні

Костюми для вертепу вигадували самі, а реквізит шукали на китайських сайтах

Їдемо по дорозі життя

За вікном зруйновані будинки та посічені дерева, заміновані поля із табличками про мінну небезпеку, а на весь автобус студенти рвуть голоси: “Ах, лента за лентою, набої подавай! Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!”

З-поміж голосів проривається крик волонтера Артема по телефону, який їздить з нами із гуманітаркою: “А чого ви туди поїхали? Тут дорога прострілюється. Швидко їдьте за мною”.

Ми виїхали на “дорогу життя” — так Юра розповідає про відрізок шляху між Красногорівкою і Мар’їнкою.

“Так друзі, ми їдемо по дорозі життя. За кілометр є терикон, на якому все видно, тому дорога добре прострілюється. Нам сказали їхати швидко, але ви не переживайте”.

“Класно, що туман”, — додає Соломія і продовжує фарбувати губи для виступу.

Декораціями для вертепу слугують маскувальні сітки, прапори та таблички з написом “Міни”

Це не вперше, коли вертепники опиняються під прицілом. Кілька років тому, коли автобус вертався з Красногорівки у Мар’їнку, його помітили російські військові. Подумали, що відбувається ротація ЗСУ і почали відслідковувати студентів.

“Ми виключили світло і мобільні телефони, завішали вікна й присіли. Почали молитися і тиснути по педалях на максимум.

Наші військові перехопили сигнал і кинули вогонь з іншої сторони, щоб відволікти від нас. Але страху не було, навпаки, відчувалась сила у цьому єднанні”, — ділиться Соломія.

Попри небезпечні ситуації, Соля радіє, що до проєкту долучаються нові люди: “Ті діти, які зараз їдуть на схід, можуть і не пам’ятати початку війни, бо їм було по 12. І вони можуть бути не такими свідомими, як старші. Але вони їдуть на фронт, формують здорову любов до України. Плюс військові бачать, що до них приїжджають фактично діти зі Львова – це яку дорогу треба подолати! Вони не сидять вдома, а свої канікули витрачають на них. Ми постійно спішимо, бо маємо багато виступів, але щоразу затримуємося, щоб обійнятися, сфотографуватися і подякувати”.

У Нью-Йорку під Горлівкою вертепники колядувала одночасно для військових та цивільних, серед яких були і школярі

Читайте також:
“Лінія оборони Європи проходить тут”: молодь прифронтового Нью-Йорка закликала світ захистити Україну

Я стою в кінці залу, на сцені якого Ірод і три його чорти намагаються вбити новонародженого Христа. Переді мною сидить повний зал військових. Вони сором’язливо ховають квіти між сидіннями.

Поряд стоїть Максим, боєць ЗСУ, і шепоче на вухо: “За два тижні ми поховали п’ятьох, нам потрібен вертеп, щоб розрядитися. Вертеп дарує надію. Нам треба переключитися на свята”.

За кілька хвилин після цього військові встають, щоб аплодувати акторам та вручити букети.

В перервах між обіймами та балачками про земляків дякують. На що вертепники здивовано відповідають: “Та то вам дякую!”

Військові зізнавалися, що до виступу не хотіли йти на концерт, але після вертепу дякували за настрій

Читайте також:
“В нас у тумані диверсанти повзають”. Як минуло Різдво бійців ЗСУ на передовій під Попасною

“Сфотографувався? Тепер пропонуй контракт!”

Вечір 13 січня спонтанно завершується щедрівками на блокпості для волонтерів радіо “ТриЗуб ФМ”, Санти і парамедиків у Карлівці. Те, що називається “зайдемо на кілька хвилин”, затягувалося на мінімум шість пісень. Щедрівка за щедрівкою — і військові починають приносити цукерки. Вертепники жестами відмовляються і питають, чи в бійців усе є.

“У нас немає грошей і совісті, все інше є, так що беріть цукерки”, — жартує парамедик Тетяна.

На блокпосту військові вже чекали нас із пакетами — опісля співів ніяково вручили подарунки, а на кожну фотографію з акторами командир бігав і казав: “Сфотографувався? Тепер пропонуй контракт!”

Після кожного виступу актори обіймалися з військовими та розпитували про земляків

“Ці враження складно описати, але в якийсь момент тебе перемикає на патріотизм”, — розмірковує після вечора Христина.

Вона вважається однією зі старших – їй 24, і це її шоста6 поїздка з вертепом на схід.

Христина вже може проводити екскурсії фронтом. “Зорянка, бачиш? Ці дерева вигнуті, бо тут були обстріли”, “Зорянка, а цей будинок бачиш? Сюди потрапив снаряд” — так Христина розповідає своїй сусідці в автобусі про місця, де вона вже бувала.

“Страшно розуміти, що я не бачила цю історію на власні очі, але прожила її”.

Вертепники виступають у військових частинах та місцевих будинках культури

Христина зізнається, що до війни не була такою патріоткою України.

“Одна учасниця вертепу розповіла, що в 10 років створила групу у фейсбуці про патріотів і постила туди вірші про Путіна. Я такою не була. Майдан стався для мене в 11-му класі, а перші поїздки на схід я сприймала як розвагу, їхала, аби поставити галочку, що бачила війну.

Пройшло шість років, і я вже не можу не їхати. Це настільки стало моєю історією, що інколи я задумуюсь про контракт [із ЗСУ]”.

Зупиняють Христину її 150 сантиметрів зросту і неготовність стріляти. Щоб бути корисною, вона почала війну на культурному фронті.

“Я віддаю найцінніше — свій час. Обираю проводити його з військовими, а не сидіти за святковим столом. У мене замість зброї в руках слово”.

У школах та коледжах Донбасу на інформаційних стендах розміщена інформація про міни та найближчі укриття

Тому що потрібно нагадувати усім про війну, яка триває — так Христина, як і решта учасників проєкту, визначає свою місію.

Читайте також:
Як бійці по всій зоні АТО фільм “Кіборги” дивилися. ВІДГУКИ, ФОТО


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".