автор: Ерика Герасименко
з Донецької області
фото з особистого архіву Артема Киська
Артем Кисько – заступник начальника Головного управління Національної поліції в Донецькій області, що зараз базується в Маріуполі. Протягом кар’єри в органах він працював начальником дільничних інспекторів, очолював сектор карного розшуку в різних міськвідділах поліції. А коли почалася російська агресія – був у вирі подій.
Пройшовши пекло війни, яку спочатку називали АТО, потім ООС, Кисько написав книжку з дивною назвою “Некомбатанти” (згідно з Женевськими конвенціями, “некомбатантами” під час збройних конфліктів вважають поліцейських, якщо вони не включені до складу збройних сил). Презентацію книги планують провести 24 серпня, в День Незалежності України, а першою її читачкою стала я, вже зараз.
Книга присвячена правоохоронцям Донеччини, які не зрадили присязі під час російської окупації. Автор розповідає про деякі досі не відомі факти з початку війни 2014 року і каже, що мав на меті не героїзувати донецьких правоохоронців, а достовірно відобразити події того часу.
– Разом із колегами ми бачили, що відбувалося в Донецьку й області. Багато чого зрозуміли занадто пізно, – розповідає Артем Кисько. – Те, що впродовж декількох років російські спецслужби вже активно займалися “промиванням мозків” наших співвітчизників, цілеспрямовано розпалювали ворожнечу серед українців, лякали “Правим сектором”. Дивно, що і люди, і влада цьому вірили.
Мабуть, ні для кого не є таємницею, що до такого розгортання подій ніхто не був готовий. Якою зустріла “російську весну” українська міліція? Люди в погонах не мали необхідної тактичної підготовки, працювали без підтримки місцевого населення та ЗМІ, не завжди відчували підтримку керівництва.
У Донецьк приїжджали автобуси з інших міст. Спочатку по вихідних, а потім частіше. Починали десь із трьох тисяч осіб, потім чисельність зросла до 10 тисяч. Говорили, що треба “бути з Росією”. Завданням міліції було збереження громадського порядку.
У час смути та невизначеності було багато правоохоронців, які відверто зрадили свою країну і перейшли на бік ворога.
Представники т.зв. “ДНР” казали, що “треба підтримати міліцію, яка працює цілодобово”. “А давайте подякуємо правоохоронцям! – лунав оптимістичний месидж. – Вони завжди з народом!” Але було зрозуміло, що це така банальна маніпуляція. Як правило, правоохоронці добрі слова про себе не часто чули. Тільки – “ви менти, мусора…”
Заступник голови ГУ НП Донеччини Артем Кисько
Ми працювали і день, і ніч. Та ще й треба було щось казати людям, які не розуміли, чому немає підтримки [сил МВС] з інших міст. Адже на той момент Національна гвардія вже була створена…
Він відбувся 28 квітня 2014 року. Близько тисячі мешканців Донеччини йшли по центру Донецька з твердим переконанням у тому, що Донбас – це Україна. Колону супроводжували солдати внутрішніх військ МВС та міліція.
Але ці силові структури частково були деморалізовані, оскільки не відчували підтримки центральної влади. Вони остаточно тоді ще не розуміли, що взагалі відбувається в країні, та сподівалися на те, що вся ця ситуація скоро закінчиться. Цього не сталося. А досвіду, як поводитися, не було.
На мітингу я побачив доброзичливих українців з жовто-блакитними прапорами з одного боку та оскаженілих гопників, тітушок з іншого, яких було набагато більше. Тому вони прорвали кордон із солдатів внутрішніх військ. У хід пішли палиці, прути, кастети, вибухові пакети… Почалася справжня бійка.
Читайте також:
На надгробку Героя України Дмитра Чернявського в Донецьку викарбуване не його прізвище, – ЗМІ
Заспокоїти нападників не вийшло. Тоді світлошумовою гранатою був поранений заступник начальника міськуправління Микола Крюченко.
До самого вечора опери карного розшуку документували наслідки тих заворушень. Затримали більше 60 осіб.
Натовп проросійськи налаштованих людей вдень здирав з адмінбудівель українські прапори, а вночі та вранці наші знов вішали їх на будівлі, затягували хомутами. Це ж символ держави, він повинен бути.
Їх взяли у полон представники т.зв. “ДНР”, бо в когось із них знайшли візитку “Правого сектору”.
Був дзвінок від керівника Донецького міськуправління міліції Максима Кириндясова. Студентів треба було визволяти, – згадує Артем. – Обговорювали різні плани можливих операцій. Використання зброї одразу відкинули, адже в будівлі ОДА вже перебували близько 50 озброєних бойовиків. Тому вирішили використати нашу агентуру, якої в рядах бойовиків було достатньо. Ми знали, що студентів катували, їм потрібна була медична допомога.
Нашій людині вдалося донести до ворогів інформацію про те, що ці хлопці – дуже важливі свідки для контррозвідки “ДНР” і за ними приїдуть нібито для встановлення мережі “Правого сектору”. Всі розуміли, що це була дуже ризикована авантюра, але іншого шляху не знайшли.
В. о. начальника Донецького міськуправління ГУ МВС України Артем Кисько, 2013 рік
Тоді серед сепаратистів теж спостерігалася плутанина – ніхто не розумів, хто кому керівник. Ось ми й вирішили скористатися ситуацією та піти ва-банк.
Уночі отримали повідомлення про те, що бойовики згодні передати “контррозвідці” трьох затриманих “правосеків”.
Я подзвонив своєму водію. Ми на двох авто рушили центром міста. Вулиця Університетська… В голові чомусь пронеслося: місто-зрадник, якесь холодне та чуже. Вулиці порожні.
З адміністрації вийшли шість автоматників із трьома хлопцями, які ледве трималися на ногах.
– Здоров, ти за етімі? – спитав один із них.
Я звернув увагу на те, що студенти дуже виснажені. Було видно, що їх катували ножами. Конвоїри тримали хлопців попід руки та передавати чомусь не поспішали. А я в ту мить думав лише про те, аби все вийшло, аби їх урятувати.
Бойовики сказали, що планували цих трьох “пустить в расход”. А потім їм подзвонили.
В душі я вже зрадів успіху операції, але неочікувано один із “ДНРівців” сказав: “А как ви іх повєзьотє? Вас двоє на двух машинах. Етіх – троє. Давайте кто-то із нас сядет, подстрахуєм”.
Твою ж мать, тільки цього не вистачало! Ноги одразу стали ватними. “Увімкнувши» всю свою артистичність, я розсміявся та зневажливо відповів:
– Да ви іх так обработалі, что проблем вообще не віжу. А если вдруг рипнутся – тогда все будет по закону воєнного врємєні…
Усі шестеро задоволено розсміялися: “Ок, тогда уработайте там єтіх уродов”.
Читайте також:
Одні в полі воїни.
Історії трьох героїв Донбасу, які чотири роки тому боронили у своїх містах український прапор
Сівши на переднє сидіння автівки, Кисько тихо промовив: “Як ви там, хлопці? Ми свої, з міліції, не бійтеся. Їдемо звідси”.
Потроху студенти стали приходити до тями та щиро дякували нам. Ми вирішили поселити їх у гуртожиток, але ж вахтерка навідріз відмовилася пускати хлопців після 23:00. Тільки все це вже здавалося такою дрібницею. Ми все одно провели юнаків.
Артем Кисько
Артем Кисько пише, як носії “русского міра” вчиняли збройні напади на автосалони, магазини, викрадали людей, нападали на військові частини. Міліціонерам доводилося цьому протистояти майже без зброї: в кожному з дев’яти райвідділів міста Донецьк було лише по чотири АКСУ й стільки ж – у міськуправлінні. Бронежилетів та касок взагалі не мали. Мобільні групи – без екіпірування.
У Донецькому юридичному інституті ми знайшли чотири бронежилети та стільки ж касок, які вже встигли вкритися пліснявою. Почистили і стали використовувати.
Очільник донецької міліції Максим Кириндясов наказав роздати зброю особовому складу. А ту, що залишилася, треба було вивезти та надійно сховати. Стали думати – куди саме? Адже зброя для сепарів мала величезне значення, її обов’ язково треба було зберегти.
Хтось запропонував сховати на квартирі, але ідею не підтримали – занадто ризиковано. Тоді прийняли рішення вивести зброю на дачу в село Волноваського району. Із завданням впоралися відмінно. На об’єкті залишилися чергувати “Дід” та “Лис”.
Але ж багато хто знав, де знаходиться схованка, тому вирішили не ризикувати і таємно перевезти зброю у інше місце.
Дід на власному авто поїхав уперед, щоб часом усі не нарвалися на блокпост сепаратистів. Три автівки трималися на відстані одна від одної. Дід добре знав місцевість, тому вдало проклав маршрут ґрунтовими дорогами. За дві години мішки зі зброєю були перевезені та сховані на горищі. Людей на вулицях не було – всі сиділи по домівках, адже неподалік відбувався стрілецькій бій.
Наступного дня сепари біля села розташували блокпост. Їм симпатизувала більшість місцевих. Бої поблизу не вщухали, мінометні обстріли велися щодня. На випадок візиту сепаратистів наші придумали байку про те, що нібито вони брати, які звільнилися з лав міліції, хотіли їхати до матері, яка мешкає в Росії, але вона поки що не може знайти їм роботу.
Незваного гостя довго чекати не довелося. Сусідка “злила” сепарам інформацію про те, що тут мешкають співробітники міліції. Але представнику “русского міра” розказали байку про “братів” та нагодували салом, після чого він поїхав.
Читайте також:
“Донбас упаде до нас, як гнилий фрукт. Але краще б пізніше”.
Донеччанин Мирон – про свою війну за Україну
Для виконання завдань штабу АТО з оперативників було створено загін “Тайфун”. 24 серпня він мав дістатися до Іловайська, де точилися запеклі бої, забрати полонених іноземців та відвести до Маріуполя. Група з 20 міліціонерів, серед яких був і Артем Кисько, вирушила в саме пекло оточення. Під мінометним обстрілом нашим військовим було передано кілька полонених. Через кілька годин дізналися, що російські війська замкнули оточення. Дивом врятувалися від “котла”.
Бойовики тим часом активно шукали зброю українських військових. Лінія фронту була нестійка, тому схрон треба було переховати.
За 30 хвилин завантаження було закінчене, днища машин опустилися до землі під такою вагою. У привезених мішках було 583 пістолети, 5 автоматів, 4 гвинтівки. Набої перераховувати вже не стали.
Читайте також:
“Ми самі примусимо бойовиків стрибати з вікон, тільки звільніть нас”: інтерв’ю з окупованого Донецька
– 8 лютого 2015 року було замкнуте оперативне оточення в районі міста Дебальцеве. Я вдячний кожному хлопцю, який не підвів. Під час потрапляння снаряда в будівлю міськвідділу вибухова хвиля вибила всі вікна й двері. Меблі в кабінетах розсипалися, мов картковий будинок. Листівку з молитвою я знайшов під уламками. Текст прочитав та запам’ ятав з першого разу, хоча завжди був атеїстом. Ту листівку з молитвою, просочену кров’ю, я бережу досі, – розповідає Артем Кисько.
Офіцер був поранений при виконанні службових обов’ язків. Йому розчавило кисть руки, ампутували палець.
Тоді, під Дебальцевим, поранених було дуже багато. З ними намагався впоратися один юнак-медик. Артем втратив свідомість, коли втрата крові вже була суттєвою.
Читайте також:
“Новинарня” в програмі “Фронт”: “розведення 12 кроками” і річниця виходу з Дебальцевого
– Був лютий 2015-го. До виходу груп українських військ із дебальцевського оточення залишалося менше доби. Місто вже майже повністю перебувало під контролем російських бойовиків. Артилерійські обстріли не вщухали.
Наш міліцейський підрозділ, вийшовши зі стрілецького бою, отримав команду влитися в склад 128-гірсько-піхотної бригади.
Подальше завдання полягало в тому, щоб у Дебальцевому дійти до будівлі школи, де закріпилися наші розвідники, та надати допомогу.
На позиціях знов ударили міномети, і нам довелося залягти. Поряд була розрита траншея, в яку я стрибнув та впав на замерзлу землю.
До школи дійшли без пригод. Стіна над дверима майже до самого даху була розвалена снарядом. В будівлі порожньо. Оглянувши її, ми визначили небезпечні ділянки ймовірної появи ворога. Час від часу десь поряд лягали міни – то інтенсивніше, то затихаючи і віддаляючись.
Я побачив бібліотеку й узяв книжку. Вирвав мене із забуття крик співслужбовця:
“Твою ж мать! Заводь РПГ! Дивіться, танк цих виродків! В наш бік розвернувся. Зараз навалить – і нам труба тут!”
Пролунав залп. “Прилетіло” у п’ятиповерхівку. Цегляна кладка обсипалася по всій кутовій квартирі. У цей час почалося сипатись десь неподалік від нас, та так інтенсивно, що ми попадали під опорними стінами. Наша артилерія накрила місце, де був танк. Можливо, це відбулося за нашою наводкою, а, може, розвідка спрацювала.
Всі мовчали, кожен розумів, що це наша маленька перемога. Тоді ми ще не знали, що за годину розвідники виконають своє завдання, і склади з озброєнням у міській лікарні будуть підірвані, щоб зброя, яку неможливо було вивезти при виході із оточення, не дісталася ворогові. Не знали, що невдовзі надійде команда повернутися на позиції, де знову відбудеться бій, будуть втрати та вихід з оточення цієї ночі. Не знали, як у кого складеться доля…
Читайте також:
Шості роковини Дебальцівського плацдарму: 55 оабр показала кадри боїв зими 2015-го. ВІДЕО
…Наша колонна вирушає дев’ятою, о 23:00. Збір біля санітарної землянки.
Хвилин через десять після того, як колона вирушила, почався потужній обстріл. Міни і снаряди падали поряд у балці. Довелося зупинитись. Обстріл став щільнішим. Усі, хто перебував у кузові, притиснулися до днища та один до одного, ніби це могло захистити від гострих, як бритва, уламків.
Через деякий час стало зрозуміло, що йти колоною не вийде. Рухалися хаотично, але це краще, ніж стати мішенню для ворога.
КрАЗ із міліціонерами, до якого тросом був прикреплений легковик, поїхав балкою, підстрибуючи на вибоїнах та воронках від розривів так, що деякі хлопці ледь не повилітали з кузова.
Через пару кілометрів одна з мін упала дуже близько. Її уламки прошили капот ВАЗа. Механізм заклинило. Легковик відчепили. Перезавантажувати речі й документи не було часу, тому їх підпалили в салоні авто.
Світало. Військовий КрАЗ мчав щодуху, оминаючи вирви й розтрощену снарядами техніку. Попереду, метрів за двадцять, розірвалися дві міни. Водій зупинився. Із лісосмуги почався обстріл із кулеметів й автоматів. Зліва по залишках колони гатили російські танки. Міліціонери і військові стріляли у відповідь, намагаючись подавити вогонь ворога.
– Саню вбили! – вигукнув Радченко. Він обережно закрив йому очі.
Всі думали, що побратим загинув. Але дякувати бійцям батальйону “Донбас” – поклали Сашка Лаврушка до “швидкої”, а не відсортували до загиблих.
Решті міліціонерів вдалося вийти з “котла” без втрат.
А тяжко поранений Лаврушко вісім місяців провів у німецькій клініці, де познайомився з іншими побратимами. У Музиченка Вадима не було руки й ноги – відірвало снарядом. Свириденко Вадим втратив руки до ліктів та обидві стопи – під час виходу з оточення натрапив на міну.
Читайте також:
Вітрина для сепарів. Донецький бізнесмен був бійцем ДУК, а тепер очолює патрульну поліцію Маріуполя
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
