Історія не знає умовного способу, та все ж: чи могли ми відбити окуповані території Донбасу у 2014-2015 роках? Якщо ні – то чому? Якщо так – що для цього було потрібно?
Якщо знати відповідь на ці питання, можна поставити ще одне: чи може Україна звільнити ОРДЛО військовим шляхом тепер, у 2021-му? За прикладом, скажімо, Хорватії?
Про все це йшлося під час панельної дискусії в рамках фестивалю “Холодний Яр”, який відбувся в Суботові на Черкащині 2-4 липня.
Центральним спікером на гутірці був генерал-лейтенант Михайло Забродський – людина, знайома з перебігом бойових дій не зі штабних кабінетів, а безпосередньо з полів Донбасу.
Тодішній командир 95-ї аеромобільної бригади ЗСУ, Забродський очолював знаменитий рейд десантників тилами окупантів; надалі очолював Десантно-штурмові війська та всі сили АТО в Донецькій і Луганській областях. Тепер він – народний депутат, член парламентського Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Герой України Забродський говорить про війну як із погляду польового командира, так і стратега-штабіста. Він і оцінює, і критикує, і водночас пропонує рішення.
“Новинарня” підготувала до друку думки генерала Забродського, викладені ним у Холодному Яру.
Михайло Забродський виступає на гутірці під час фестивалю “Холодний Яр – фестиваль нескореної нації” в с. Суботів на Черкащині, 2 липня 2021 року. Фото: “Новинарня“
– Чому не вийшло звільнити Донецьк і Луганськ у 2014 році? Я противник такої постановки питання. Тому що від питання “чому не вийшло?” дуже просто прийти до заяв “от якби зробили інакше, тоді, можливо, вийшло б”. Тоді залишається відкритим питання “а чому ж не зробили?” А на це в нашій країні лише одна відповідь: “тому що хтось там [винен]” – і далі слідує прізвище та військове звання.
Щоб відійти від цих звинувачень, я запропонував би перевести дискусію трошки в іншу площину. Можливо, потрібно говорити про чинники, які сприяли і не сприяли тому, щоб завдання було виконане. Не говорити про те, як могли б розвиватися події, а говорити про те, що було в нашому розпорядженні. Не тільки фізичні речі, а взагалі що ми мали в плані того, що могло сприяти успіху. І що перешкоджало успіху.
Михайло Забродський на параді в День Незалежності України 24 серпня 2014 року в Києві. Архівне фото
Якщо питання поставити таким чином, потрібно почати з чинників, які працювали тоді на нас.
Доведений факт: у 2014 році ми спостерігали, а дехто був учасником, мабуть, найсильнішого підйому патріотизму в Україні за останні 70, якщо не 100 років. Відповідно, цей підйом тоді знайов відлунення і в діях Збройних сил, і в процесі комплектації, оснащення Збройних сил, у волонтерському русі, в підтримці. Це дуже велика мозаїка, яка збиралася всіма потроху. Хтось віз консервацію, хтось збирав гроші на шкарпетки і туалетний папір [для армії], діти слали в зону АТО оці малюночки з побажанням захисникам… Тоді багатьом людям відкрилися очі, стало зрозуміло, що йде війна і країна дійсно воює. Можливо, не так вдало, як нам хотілося б, але було відчутно, що докладаються всі можливі зусилля.
Це по-перше. По-друге. Незважаючи на схильність до демонізації нашого противника, на той час із того боку не діяли такі численні й високоефективні формування, які з’явилися на фронті ближче до кінця 2014 року і на початку 2015-го. Чому? Це питання для дослідників й істориків. Можливо, колись на нього знайдуть відповідь.
Можу лише припустити. Дії, які велись тоді на Донбасі – маються на увазі не лише дії Збройних сил і добровольчих формувань, а взагалі всіх складових безпеки й оборони – були певним чином неочікуваними. Неочікуваними в першу чергу для противника.
Після кримської ейфорії, коли [росіян] зустрічали з квітами і гармошками, на щось подібне розраховували і на Донбасі. Але там вийшло зовсім по-іншому. Ми стали мудрішими. Ми повірили у власні сили. В літній кампанії 2014 року вже були перші успіхи й перші перемоги.
А найголовніше – основна маса учасників тих подій, військовослужбовців і добровольців – перетнули межу, яку можна описати простою фразою: “Ми повірили в те, що противника можна бити”.
Наша, вибачте, замучена 23 роками армія, на яку доти ніхто не звертав уваги, хіба раз на рік на параді на Хрещатику, показала, що на щось спроможна. І ця впевненість була важливіша за десятки звернень відповідних виховних структур, закликів плакатів тощо. Це теж дуже сильно сприяло. Оце відчуття перемоги – і хлопці не дадуть збрехати – воно для солдата вище за все інше. І тоді на другий план відходить і форма одягу, і озброєння, і навіть чи їв ти сьогодні, чи не їв.
Михайло Забродський виступає на гутірці під час фестивалю “Холодний Яр – фестиваль нескореної нації” в с. Суботів на Черкащині, 2 липня 2021 року. Фото: “Новинарня“
Коли ми зустрічаємо фразу в літературі та ЗМІ, що “перемога п’янить” – це дійсно так і є. П’янить не в тому плані, що ти втрачаєш зв’язок із реальністю, а в тому плані, що ти починаєш вірити, що здатний на великі звершення.
Поряд із тобою перевірені в боях товариші, і це теж важливо для успіху – мабуть, більше, ніж все, що я перелічив раніше.
Є й набір суто об’єктивних чинників, які сприяли тому, що дійсно можна було б рухатися вперед і далі перемагати. На той час ЗСУ мали дуже суттєву перевагу у вогневих засобах, я маю на увазі артилерію. Тоді зовсім по-іншому розглядалася витрата боєприпасів, зовсім інша кількість вогневих засобів знаходилася в розпорядженні відповідних командирів – від нижчої до вищої ланки. І певним чином така вогнева перевага давала на той момент можливість в тому числі берегти людські життя. Тому що коли перед тобою рухається вогневий вал – це суттєво. Особливо коли твоя артилерія підготовлена, тренована, перевірена. Це просто неоціненно. Це важливіше, ніж польові кухні й душові установки.
Перелік чинників, які сприяли наступу, досить короткий. Але й можна продовжити. Можна згадати, що тривав весняно-літній період, коли бойові дії вести значно простіше, ніж в осінньо-зимовий.
Можна згадати, що в той час на будь-які прохання та звернення командирів будь-якої ланки, за умови ініціативи від них, не було відмови практично ні в чому. Все що країна могла дозволити – це все було і доставлялося [на фронт] якомога швидше. Волонтерський рух був на підйомі і закривав питання, які тимчасово не могла вирішити держава.
Тоді для нас дуже важливим було відчуття, що ми не самі. Коли почали надходити зразки озброєння і техніки, елементи спорядження, сухі пайки іноземного виробництва – це теж індикатор: виявляється, нам допомагають, Україна не залишена сам на сам [із ворогом].
Читайте також:
Командувач ДШВ “Женя-Війна” Мойсюк: На початку АТО нас на Донбасі зустрічали квітами
Якщо говорити про чинники, які не сприяли та які врешті-решт призвели до того, що у 2014 році не було вирішене це завдання (звільнити весь Схід України) в широкому стратегічному сенсі, то я почав би з такого.
З перших днів, практично з квітня місяця і весь 14-й рік, і трошки далі, відчувався дуже гострий дефіцит об’єктивних розвідувальних даних. Зараз дехто говорить, що ми все знали наперед, користувалися всіма доступними джерелами, співставляли, проводили аналітику… Та я вам скажу, як людина, яка на собі цю війну винесла, – це все, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Практично перед кожною операцією, перед кожним боєм завжди було одне й те саме: брак розвідданих. На відміну від класичних підходів, коли від командира має надходити половина і більше інформації, а решту добуваєш сам – на жаль, це тоді відбувалося навпаки. Старший командир, у кращому випадку, лише в загальних рисах міг тобі змалювати ситуацію. І не тому, що щось приховував – просто він не знав.
Віктор Муженко і командувач сил АТО на Донбасі Михайло Забродський, 2017 рік. Фото: ГШ ЗСУ
Прикладів тому чимало. Починаючи від міста Слов’янськ.
У нас всі вірили, нібито в Слов’янську три дивізії бойовиків, і тому боялися підійти до нього, бо “там же Сталінград”.
А вийшло, що там не “Сталінград”, а Гіркін. Спочатку з 30 “штиками”, потім вони розрослись до кількох сотень. Але співвідношення з нашим угрупованням, яке було задіяне, становило 1 до 20 чи 30.
Це лише один негативний приклад. І дуже сумно, що ця тенденція зберігалася до кінця 2014 року.
Коли лінія зіткнення стабілізувалася і динаміки стало значно менше, з’явилася можливість більш спокійно оцінювати те, що відбувається, спокійно передбачати і, головне, знати більше про противника, його стан, положення, на що він здатний і що він взагалі збирається робити. А у 2014 році цього не було.
І хто б зараз не говорив про прориви до державного кордону, вихід, нестримний рух… Так, все це було можливо. Але це було б квитком в один кінець.
І справа не в тому, що трапилося саме під Іловайськом. Іловайськ (оточення українських військ росіянами – “Н”) виник дуже просто з військової точки зору. Від державного кордону до Донецька – це найкоротша відстань. Таке могло відбутися і під Рубіжним, і в інших містах, які східніше розташовані. Так чи інакше, це відбулося. Це була логічна реакція [РФ], яку, на жаль, на той час ми не передбачили.
Ще одним прикладом дефіциту розвідувальної інформації, цієї задухи, стало несподіване відкриття Приморського напрямку. Всі, хто був долучений до тих подій, пам’ятають, як відносно несподівано виник Маріуполь. Тоді вважали, що зона АТО закінчується кілометрів на 20-30 південніше від Донецька, і все. Таке враження, що на карту дивилися тільки з того боку кордону. І тому реагування на події в Маріуполі та навколо Маріуполя було спонтанним, аж ніяк не плановим. Сили й засоби [ЗСУ] були зосереджені зовсім в інших місцях, тому що більш перспективними вважались інші напрямки. І причина цього – саме в нестачі інформації, яка постійно відчувалася буквально в усіх ланках.
Михайло Забродський виступає на гутірці під час фестивалю “Холодний Яр – фестиваль нескореної нації” в с. Суботів на Черкащині, 2 липня 2021 року. Фото: “Новинарня“
Є ще один чинник, який точно не сприяв наступу. Хай це і буде неприємно чути комусь, але ми маємо бути часними перед собою і перед нацією. Незважаючи на весь період весняних і літніх боїв, в ЗСУ залишалося зовсім небагато військових частин, які були здатні на активні наступальні дії.
Не кожна людина, навіть із певним досвідом, здатна піднятись під кулями з траншеї і піти в атаку. Утримувати район чи рубіж, стояти на місці, просто не віддавати – це зовсім інше. Це зовсім не ті бажання, не той рівень мотивації.
Я не хочу називати зараз ці частини, але повірте, що справді мотивованих на наступ частин було дуже небагато. І постійне перетасовування всіх частин і підрозділів певним чином зв’язувало руки командуванню.
Можливо, хтось і мав більш рішучі задуми, але реалізовувати їх, м’яко кажучи, було ніким.
Знову ж таки, як не згадати місто Маріуполь. Якби не реакція добровольчих формувань, то механізована бригада [ЗСУ] могла зайти вже в зайнятий противником Маріуполь. І могла повторитися історія з містом Слов’янськ, тільки вже в зовсім іншому вимірі, в іншій близькості від державного кордону.
Читайте також:
На честь сьомої річниці звільнення Маріуполя “Азовом” у місті відбувся військовий парад. ФОТО, ВІДЕО
Крім того, якщо говорити відверто, не можна не згадати і певні речі, які були. Які зараз можна назвати невдалими рішеннями. (Бо якщо назвати їх по-іншому, одразу виникає питання кримінальної справи і відповідальності.) Так от, таким невдалим рішенням було висування вздовж державного кордону України.
Всі пам’ятають такі гучні назви – Зеленопілля, чим там закінчилось? Ще два-три пропускних пункти на кордоні з РФ (ідеться про обстріли таборів українських військ ракетними системами залпового вогню з іншого боку державного кордону з Росією – “Н”).
Читайте також:
ЕКСКЛЮЗИВ ДЛЯ СУДУ.
Bellingcat надав докази 149 обстрілів російської “арти” через кордон України влітку-2014
Михайло Забродський – командувач реформованих ДШВ у 2015-2019 рр. Архівне фото
Справа в тому, що на той час у деяких керівників, після відносних успіхів червня і липня, з’явилося незрозуміла відчуття того, що можна рухатися далі, що так все легко пройде, і давайте швидше, швидше. На цьому підйомі, на такому хибному сприйняті дійсності і були прийняті рішення про висування в район Луганська та вздовж кордону, до Зеленопілля тощо.
Чим це закінчилось, всі пам’ятають. Героїчна оборона Луганського аеропорту – так, із героїзмом там все добре. Та не зовсім добре з іншими речами. Чому там залишилась одна (нерозбірливо) бригада й деякі окремі підрозділи поруч із нею? Чому угруповання, яке було висунуте вздовж південного кордону, яке нараховувало підрозділи не однієї механізованої десантно-штурмової бригади, Державної прикордонної служби тощо, це угруповання було за чисельністю майже таке саме, що стояло по наш бік, за умовною лінією Слов’янськ-Донецьк, – так от це угруповання вимушене були відходити, кидаючи озброєння і військову техніку? Відходити лише з однією метою – щоб зберегти людей і військову частину для подальших дій. Це все, на жаль, було.
Коли саме російські регулярні війська були введені на Схід України? Я б не прив’язував напряму введення російських військ на Донбас до якогось одного моменту – наприклад, до іловайських подій. Просто після Іловайська це стало фактом, який уже не потрібно доводити. Але ще з травня 2014 року і сам характер, і перелік боїв та операцій, не кажучи вже про рівень забезпеченості протилежної сторони, свідчив про те, що тут присутні регулярні війська Російської Федерації.
Це не обов’язково мала бути військова форма, знаки розрізнення, прапори чи інша атрибутика. Форми застосування регулярних військ є дуже різні. Якщо кадровий військовослужбовець виступає в статусі радника, помічника, іноді й польового командира – це вже форма участі регулярних військ у бойових діях.
Коли на певному етапі, в кінці серпня 2014 року, обстановка стала настільки невигідною і небезпечною для противника, виникла реальна загроза втрати Донецька – тоді втручання РФ стало більш відкрите. Вже ніхто не озирався ні на реакцію міжнародних спільнот, ні тим більше на реакцію українського суспільства.
Десантники Михайло Забродський і Юрій Содоль, 2014 рік. Зараз вони обоє генерали
Насправді висування військових частин і підрозділів РФ на нашу територію почалося значно раніше [ніж відбулося оточення в районі Іловайська]. І перші доповіді про це лунали з червня місяця. Інша справа, що в подіях навколо Іловайська це втручання вперше зіграло вагому роль, одночасно трагічну і катастрофічну.
З точки зору успіху операції. Це, відповідно, не могло не мати відповідного психологічного впливу, в той час і на керівництво АТО.
Оця примара широкомасштабної війни, яку всі побоювались, але одночасно і припускали на той момент – вона деяким керівникам знову ж таки певним чином теж зв’язувала руки.
Ніхто не хотів далі роздмухувати це полум’я. Тому що, ви пам’ятаєте, – в новинах постійно було одне і те саме: спершу 50 батальйоно-тактичних груп [ЗС Росії], потім 100, потом 150 стоять навколо наших кордонів. І от тільки ми натистемо ось тут на Сході, то одночасно [російські війська] прорвуться із Сум і з Харкова, і Білорусь починає загрожувати… У розрахунок брався навіть той нікчемний з військової точки зору, маленький “миротворчий” контингент, який РФ має в Придністров’ї.
І тоді пішли розповіді про [можливі з боку ЗС РФ] морські десанти, про прорив із Криму, про сухопутний “коридор” [до Одеси]. На жаль, все це було. І те, що зараз можна піддати спокійному, тверезому аналізу, не могли зробити на той момент… Тоді, повірте, воно все сприймалося зовсім по-іншому.
Чому? Знову ж таки, через нестачу інформації. Коли твереза оцінка час від часу підмінюється конспірологією, іноді – відвертою журналістською маячнею, воно призводить до відповідних рішень, і рішення ці приймаються явно не на користь.
Чи можемо ми зараз зробити на Донбасі те, що не вийшло у 2014-му? Якщо відповідати коротко – ні.
Це і з тієї причини, що окремі фактори, про які я згадував спочатку, продовжують мати вплив. Причому неабиякий вплив.
Найголовніше, що Збройні сили, які діють зараз – це зовсім не те, що ЗСУ й інші військові формування 2014-2015 років, навіть частково 16-го. Для того щоб ввести ЗСУ в той стан, в якому вони були у 14-15-му роках, потрібен час. Я не так про забезпечення, як про відповідні настрої, бажання, ініціативу та дух бойовий.
Чому я так часто згадую стан 14-15-го років? Бо тоді начальнику Генерального штабу чи президенту достатньо було слухавку підняти, і бригада починала рух. Вона такі накази отримувала мінімум раз на два тижні, а то й частіше. І це лише наступний напрямок, динамічні дії.
А зараз, мені здається, навіть якщо десять президентів подзвонить одночасно, то бригада й через тиждень не вийде.
І це не звинувачення – це відверта розмова.
Михайло Забродський виступає на гутірці під час фестивалю “Холодний Яр – фестиваль нескореної нації” в с. Суботів на Черкащині, 2 липня 2021 року. Фото: “Новинарня“
Ми маємо враховувати все, починаючи від тих людей, які зараз проходять військову службу, і закінчуючи харчуванням, яке побороли. (…) А це харчування знову повертається до совка, до тієї гнилої котлети і тієї незрозумілої каші. Ось я про що.
Читайте також:
Боєць ЗСУ показав, чим годують на Гончарівському полігоні. Бригада спростовує, але не та
Друге питання – чи можемо ми [у випадку нової широкомасштабної війни] мобілізувати і малих, і старих? Мені гірко про це говорити як військовому, але хочу авторитетно заявити: не вірте нікому, ми не можемо [провести загальну мобілізацію]. Не тому, що не знайдеться кому. А тому, що тих, кого ми мобілізуємо, потрібно одягнути, нагодувати, озброїти – і не на рівні 14-го року, а на рівні хоча б 2021 року, підготувати – і лише після цього направити в бій.
Із цих чотирьох компонентів у разі загальної мобілізації Україна на сьогоднішній день не може собі дозволити нічого.
Ми не можемо цього собі дозволи з різних причин. Починаючи від запасів і закінчуючи хоча б тренувальною базою.
Але знову ж таки, давайте не будемо обманювати самих себе. Тому що це злочин. Перед нацією. Злочин перед дітьми, які навіть тут присутні. Не допрацювали ми до такого рівня, щоб поставити під рушницю всю країну.
Знову ж таки, хочу розвіяти ілюзії – цього не було і в 14-му році, але тоді зберігався хоча б потенціал за рахунок якихось запасів, ще з радянських часів. Можна було з цього приводу щось думати. А зараз вже й думати важко. Тому що поповнення немає, накопичення запасів призупинено, а те, що накопичилось, потроху почало витрачатися.
Цілеспрямованої державної політики в цьому напрямку немає. Ті грошові і фінансові ресурси, які виділяються на це – вони просто мізерні або взагалі відсутні.
І на закономірне питання до чиновника Міністерства оборони: “А що ж так?” – одна відповідь: “Так грошей же немає!”
Міністр Степан Полторак і Михайло Забродський на нараді в штабі АТО на Донеччині, листопад 2017 року. Фото: пресцентр штабу АТО
До речі, процес накопичення запасів напряму пов’язаний із виконанням державного замовлення. Коли в державі планово проводиться закупівля новітніх зразків озброєння, військової техніки, то в ідеалі має бути так: ось можемо дозволити собі купити десять танків – значить, вісім танків пішли війська, а два танки стали, як-то кажуть, на чорний день. Оце ті самі “закрома батьківщини”, про які дехто наївний вірить, ніби вони досі існують. Те саме з літаками, з іншими зразками озброєння. Від продовольства до вартісних військових “іграшок”. Цього не робиться.
Чому? Причин багато, починаючи від політики, про яку ми домовлялися тут не розмовляти. Але це відлуння політики, відлуння системи пріоритетів, які собі держава на сьогодні вибудувала: “запаси – це щось таке, що знадобиться потім, не потрібно зараз витрачатися на них, давайте вкладатися в дороги”.
Що потрібно, щоб змінити ситуацію? Бачення, планування є. Але потрібна політична воля, тверде керівництво, тверде рішення.
Потрібно продовжувати цілеспрямований рух у бік заміни військової техніки, яка просто вже зносилася, постачання речового майна, продовольства, спільної підготовки різних силових структур, працювати з добровольчими підрозділами в тому числі, працювати для інтеграції, планування військових операцій, посилення бойового духу. За найскромнішими оцінками, для цього потрібен мінімум рік – якби це рішення було прийняте зараз на цій галявині.
Рік цілеспрямованої роботи. Без ухилянь ліворуч, праворуч. Без пошуку будь-яких виправдань. Можливо, і більше.
Якщо ж це буде інший формат, включаючи обговорення, засідання Кабінету Міністрів, нашого улюбленого РНБО, когось ще – це може розтягнутися на роки взагалі.
Тому станом на сьогодні [чи можемо ви відвоювати втрачені території військовим шляхом] – відповідь, на, жаль, ні.
Читайте також:
Кінцевою метою вторгнення РФ може бути контроль над Лівобережжям і Півднем, – Забродський
Щодо конкретних моментів можливого нового протистояння. Дійсно, всі розуміють, що масштабне застосування [Росією] ракетних військ або авіації переважить шальки терезів у зовсім інший бік. Тверезо оцінюючи ситуацію, ми розуміємо, що, на жаль, для повноцінного протистояння в повітрі, не говорячи вже про протистояння на морі, в нас немає ні сил, ні засобів.
І головна проблема не в тому, що їх просто немає і все. А в тому, що навіть якщо завтра всі фінансові, економічні й політичні ресурси кинути на те, щоб вони відновились, все одно цей процес займе роки. І це за умови найкращого варіанту розвитку подій. На який, на жаль, у новітній історії ми не дуже можемо розраховувати.
Використання повітряного компоненту і в ході АТО, а тим більше ООС, носило мінімально дозволений характер та не привело до якихось проривних успіхів. Але, починаючи з перших днів, ті, хто керував АТО, оцінювали ймовірність переростання війни [наземної] у війну повітряно-наземну як дуже і дуже високу. Ті мінімальні захоби підготовки, які ми могли провести тоді, враховуючи свої мізерні сили і засоби протидії [авіації противника], проводилися з самого початку. І проводяться досі.
Михайло Забродський виступає на гутірці під час фестивалю “Холодний Яр – фестиваль нескореної нації” в с. Суботів на Черкащині, 2 липня 2021 року. Фото: “Новинарня“
Інше питання, яке зачепив мій співрозмовник (голова правління фонду “Повернись живим” Тарас Чмут, учасник дискусії – “Н”) – це те, що центр протистояння потроху зміщується в бік південного напрямку, зокрема Криму, і загострення в Азово-Чорноморському регіоні. На мій погляд, тут продовжує працювати схема гібридної війни. Це загострення. Але воно переоцінене, і певним чином перебільшують його значення. Можливо, це робиться свідомо, реалізується якийсь задум. Можливо, ми самі того не відаючи докладаємо певних зусиль для розвитку наших Військово-морських сил, відкрито багато міжнародних програм, щоб нам постачати хоч якісь катери та інше, можливо, ми самі підігруємо і підводимо цю інформаційну “подушку” до питань, які інспіровані не тут, не в нас, а зовні. І ми лише змушені грати за цими самими правилами.
матеріал підготували:
Дмитро Лиховій, Леся Шовкун, Олена Шаляпіна
фото: “Новинарня“
Читайте також:
Командувач ДШВ Михайло Забродський:
Потрібно готуватися до маневреної війни. ВЕЛИКЕ ІНТЕРВ’Ю
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
