автор: Леся Шовкун
з Чернігівської області
фото “Новинарні” та з соцмереж
“Історію пишуть переможці”, – сказав Уїнстон Черчілль (або його біограф – себто, по суті, теж історик). Мабуть, із цим твердженням погодяться не всі фахівці. Проте навряд чи багато хто сперечатиметься, що історія підкорених імперіями народів, задокументована вже їхніми поневолювачами, не може не зазнати певних викривлень в процесі висвітлення через призму імперського погляду. Чимало таких викривлень та лакун у своїй історіографії ще належить виправити і заповнити й українському народу.
І з цієї точки зору важливість книги, яка днями вийшла друком у видавництві “Кліо”, переціонити не просто важко – неможливо. Адже йдеться про перше повне, нецензуроване й достовірне видання Літопису Самійла Величка, яке перевертає з ніг на голову деякі уявлення про історію козацької доби, що досі побутували навіть у середовищі науковців.
Урочиста презентація першого повного видання Літопису, здійснена до 300-річчя його написання й 350-річчя Самійла Величка, не випадково відбулася саме в День українського козацтва – це ж бо його історії він присвячений. І саме в Національному заповіднику “Гетьманська столиця” – адже тут літописець Гетьманщини Величко 18 років служив канцеляристом і тут, у Батурині, розпочав роботу над головним твором свого життя.
Понад тисяча сторінок, майже три з половиною кілограми ваги, палітурка зі “штучної шкіри” – зовнішні характеристики фоліанту вражають. Проте основна його цінність – всередині.
Тетяна Таїрова-Яковлєва (праворуч) та директорка видавництва “Кліо” Віра Соловйова під час презентації в Батурині. Фото із соцмереж
Дещо дивно говорити про це після згадки про імперії й поневолених, проте склалося так, що “справжнього” Величка Україні повернула росіянка – директорка створеного нею Центру з вивчення історії України при Санкт-Петербурзькому державному університеті Тетяна Таїрова-Яковлєва. До слова, кандидатську дисертацію на тему “Початковий етап Руїни: соціально-політичне становище та зовнішня політика України кінця 50-х років XVII століття” російська україністка 1994 року захищала в Інституті історії України НАНУ в Києві.
Саме пані Тетяна трохи більше десяти років тому першою пильно придивилася до оригіналу Літопису Самійла Величка, який зберігається у відділі рукописів Російської національної бібліотеки у Санкт-Петербурзі. І з подивом виявила суттєві відмінності від того варіанту цієї праці, яким історики досі впевнено користувалися як достовірним.
“За останні сто з гаком років ніхто уважно не зазирав у рукописний оригінал – бо всі знали, що він виданий друком у ХІХ сторіччі. Але коли я його вперше подивилася з точки зору ілюстрацій, які є в Літописі, то була приголомшена, наскільки це відрізняється від того, що було опубліковано. І мені стало абсолютно ясно, що треба видавати оригінал – у сучасному вигляді, із сучасними археографічними підходами, з вивченням усіма науковими методами, – розповідає науковиця. І переконує:
– Моїм завданням стало повернути справжній літопис Україні”.
Із пропозицією разом втілити цю ідею в життя очільниця російського Центру вивчення історії України звернулася до нашого Інституту історії, і у 2012 році було підписано відповідний договір. Тоді ж фахівці з обох країн розпочали роботу над спільним проєктом.
У Санкт-Петербурзі, на наявному в Російській національній бібліотеці обладнанні, фахівці провели ретельний кодикологічний аналіз пам’ятки: рукопис Літопису досліджували в інфрачервоних променях, скрупульозно аналізували всі водяні знаки на папері й навіть походження воску, який подекути крапнув на нього зі свічки літописця – якими бджолами був зібраний, у яких роках, з якої місцевості. Завдяки цьому вдалося встановити більш ранні й пізніші частини рукопису й безсумнівно підтвердити його походження й вік.
А в Києві науковці, серед іншого, досліджували єдину наявну копію рукопису, що зберігається в архівах Національної бібліотеки імені Вернадського. Забігаючи наперед: саме завдяки цій копії було відновлено втрачені в оригіналі перші шість сторінок тексту, на яких літописець виклав задум свого твору.
Певний час уся ця робота тривала досить успішно, потім дещо загальмувалася через певні проблеми з фінансуванням, зупинилася з огляду на події Революції гідності… і у 2014-му зі зрозумілих причин остаточно завмерла.
Про те, як і завдяки кому оригінальний Літопис Величка зрештою таки був виданий, і чому доцільно говорити не про завершення цього масштабного проєкту, а радше про його початок, – розповімо трохи нижче. А наразі – про головне: чим же ця книга така унікальна й надцінна для істориків зокрема та всієї української нації загалом.
Віктор Ющенко під час презентації Літопису Самійла Величка в Батурині. Фото: Новинарня
Коментарі на кшталт “не розумію підстав для ажіотажу – в мене Літопис Величка стоїть на полиці вже років тридцять, чудове видання!” під інформаційними повідомленнями про презентацію в Батурині трапляються досить часто. Їх автори мають на увазі переважно Літопис Самійла Величка, виданий 1991 року в перекладі (сучасною українською мовою) Валерія Шевчука. Видання якісне, ґрунтовне, з коментарями та примітками… і, як тепер уже напевне відомо, далеке від реального твору та задуму літописця. Адже, як і решта спроб видати Величка, засноване на зміненому варіанті Літопису, видрукованому в середині ХІХ сторіччя Київською археографічною комісією.
У чому ж його відмінність від оригіналу?
“Це дуже складний рукопис. Коли у ХІХ сторіччі його видавали вперше, то просто не розібралися в структурі – і перша, дуже важлива частина, взагалі не була опублікована”, – пояснює Тетяна Таїрова-Яковлєва.
Крім того, з міркувань цензури з публікації було виключено цілу низку документів, які відтак залишалися невідомими аж до другої декади ХХІ сторіччя. Бо ж історики ніколи не порівнювали видання ХІХ сторіччя з оригінальним рукописом – просто передруковували й цитували його як оригінальне. Тоді як після всіх вилучень, цензурувань і скорочень той “літопис” виявився ледве не на третину коротшим за повну версію.
Зокрема, після 1708 року, коли гетьман Іван Мазепа перейшов на бік шведського короля і на довгі роки був оголошений у Російській імперії зрадником, будь-які позитивні згадки про нього були заборонені, а наявні портрети гетьмана вилучали і знищували. Величко ж писав, як було.
І саме таким, яким його замислив автор, Літопис постає перед читачем у масштабному виданні 2020 року – уперше в історії. Тож нинішнє видання вперше відкриє не лише широкому загалу, а й дослідникам та науковцям багато історичних фактів про епоху та постать легендарного гетьмана.
“Це, можливо, перша книжка, яка відкриє світу правду про Івана Мазепу.
Якби ми у своєму віці починали вчити історію з таких джерел, як це – ми були би вже моцні українці”, – наголосив під час презентації видання третій президент України Віктор Ющенко, під час президенства й завдяки якому Батурин почав відроджуватися.
Фото: Новинарня
Щоправда, в літописі таки трапляється – сухо, буквально одним реченням – згадка про те, що “Мазепа – зрадник”, як того вимагала тогочасна інформаційна кон’юнктура. Проте наведені Величком численні документи мазепинської епохи, панегірики й вірші на честь гетьмана, його портрет – усе це не лише дозволяє скласти повну картину, а й досить яскраво свідчить про справжнє ставлення літописця до гетьмана, в канцелярії якого він працював.
До слова, якщо вже зайшлося про портрети: як вважають історики, наведені в оригінальному рукописі Величка зображення низки гетьманів є близькими до дійсності й, можливо (принаймні в деяких випадках) навіть єдиними їх реалістичними зображеннями, що дійшли до нашого часу.
Портрет Петра І з Літопису Величка
“З великою долею ймовірності можна припустити, що автор ілюстрацій бачив цих людей на власні очі й робив не парадні портрети, а живі замальовки. В яких аж ніяк не лестив “сильним світу цього”, зображуючи їх з усіма вадами й талановито підкреслюючи індивідуальні риси”, – зазначає Таїрова-Яковлєва.
Це стосується, серед інших, і царя Петра І, який у Літописі Величка постає далеко не таким ставним і величним, як на “офіційних” портретах.
“Можна не сумніватися принаймні в тому, що Величко не став би вміщувати у своєму творі, на який поклав стільки праці, далекі від ориґіналів зображення”, – додає пані Тетяна.
Зауваживши, що у військовій канцелярії, де служив літописець, напевне мали пам’ятати обличчя гетьманів – навіть якщо йшлося про тих із них, кого Самійло не застав особисто з огляду на вік. Адже його Літопис охоплює тривалий період: починаючи з гетьманства Петра Сагайдачного (початок XVII ст) і до перших років XVIII ст.
Читайте також:
“Тепер ми знаємо, як виглядав Мазепа”.
Невідомі сторінки життя й боротьби великого гетьмана
Фото: Новинарня
Завдяки роботі над “ювілейним” виданням Літопису вдалося відкрити нові деталі не лише про добу, описану Величком, а й про нього самого. Адже впродовж тривалого часу особа Самійла Величка вважалася напів-, або й повністю міфічною. Були версії й про те, що це псевдо якогось іншого автора, і про цілий колектив авторів, який працював над Літописом, який справді вражає масштабами як для одного автора:
1500 рукописних двосторонніх аркушів,
понад 250 документів із канцелярії гетьманів.
Проте саме підготовка до нинішнього видання допомогла беззаперечно встановити, що Величко був цілком реальною постаттю.
У процесі роботи над проєктом професору Таїровій-Яковлєвій вдалося знайти перше й, можливо, єдине документальне підтвердження його існування. Це лист від 1708 року, адресований писарем Запорізької Січі особисто Самійлові Величку – соратникові Івана Мазепи, який на той момент разом із гетьманом перебував у таборі шведів.
І цей факт узагалі перевертає на 180 градусів усі попередні уявлення дослідників про Величка. Адже досі вважалося, що Самійло був антимазепинцем і прихильником Василя Кочубея, який Мазепу зрадив, наклепавши на нього донос Петру І.
Саме під началом Кочубея, який керував генеральною канцелярією гетьмана, Величко починав працювати як канцелярист, і про зміщення Василя з посади генерального писаря та про його страту після доносу пише з помітним жалем. Тож навіть найповажніші історики вважали, що у зв’язку з опалою Кочубея кар’єра Самійла перервалася, і це за спілку з ним Величко й постраждав, опинившись в ув’язненні після його страти.
А виявилося, що насправді все було навпаки.
“Усе, що було досі написано про Величка
в історичних енциклопедіях та інших довідниках – неправда.
Все треба переписувати”,
– підкреслює Тетяна Таїрова-Яковлєва.
Літописець Війська Запорозького, який після страти Кочубея продовжував залишатися канцеляристом генеральної канцелярії, справді був заарештований у 1708 році… але як вірний мазепинець.
У в’язниці десь на Гетьманщині (в цьому йому дуже пощастило, бо арештанта цілком могли б відправити кудись далеко в Сибір), Величко провів сім років. І лише у 1715-му йому вдалося вийти на волю – ймовірно, завдяки протекції когось впливового зі своїх колишніх колег, хто зайняв більш високий щабель в ієрархії Гетьманщини.
Конверт “350 років від дня народження Самійла Величка”. Фото: Новинарня
Тож тепер, не маючи сумнівів у тому, що канцелярист Самійло Величко є цілком собі історичною постаттю, можна з більшою певністю говорити про ймовірні пункти його біографії. Ймовірно, він закінчив Києво-Могилянську академію – зважаючи на рівень знань і освіченості. Знав кілька мов, зокрема латину, польську, німецьку, російську. Володів власною бібліотекою: Таїрова виявила в московських архівах 16 книг із його особистої колекції з інскриптами – власноручними підписами, які свідчать про приналежність видань Самійлові Величку.
Це ж допомогло встановити почерк Величка, щоб під час роботи з рукописом визначати, чи робилися ті або інші записи й примітки саме його рукою.
Живучи при дворі Мазепи й будучи в контексті всіх подій того часу, Величко брав участь у старшинських радах при гетьмані, куди мало хто міг потрапити, мав доступ до секретного листування гетьманів, можливість копіювати документи з гетьманської канцелярії тощо.
Більшість із вшитих у літопис двох з половиною сотень документів, зокрема початку-середини XVII століття, Величко скопіював як канцелярист Війська Запорозького. Трапляються серед них навіть якимось чином роздобуті ним оригінали. Усе це тепер доступне широкому загалу у виданні-2020.
“Цінність цього твору в тому, що Величко – це унікальний приклад ідентичності людини, яка була представником верхівки Гетьманщини, працювала з Мазепою, дуже добре розбиралася у внутрішній і зовнішній ситуації того часу. Він писав свою роботу, виділяючи саме те становище, яке тоді займала Україна, з українського погляду – про її відносини із сусідніми державами, в тому числі з Росією, політичні процеси тощо. Цей погляд зсередини від людини, яка знала дійсний стан речей, – безцінний”, – наголошує Таїрова-Яковлєва.
Читайте також:
Від княгині Ольги до Яни Зінкевич:
у Києві відкрився музей воскових фігур “Становлення української нації”
Фото: Новинарня
Як припускають історики, створюючи свою епохальну працю, Величко, швидше за все, не особливо розраховував на її оприлюднення, принаймні за його життя. Адже був свідомий того, що пише про заборонені на той час речі.
Попри це, до реалізації свого грандіозного задуму він підходив дуже ретельно – рукопис вражає гарним оформленням. Створений манускрипт на надзвичайно якісному як для того часу дорогому голландському папері, що сприяло його чудовому збереженню. Папір Величко вочевидь закупив під час роботи в канцелярії Мазепи, проте чи було це зроблено власним коштом, чи гроші писарю виділив гетьман – встановити не вдалося.
Імовірно, спершу Літопис зберігався в бібліотеці Кочубеїв, адже саме в обійстях цієї історичної родини Величко жив і працював після ув’язнення (за однією з версій, його визволенню з тюрми сприяв саме син страченого Василя Кочубея).
Згодом рукопис рукопис потрапив у бібліотеку знаменитого українського збирача рукописів Григорія Полетики. Саме в цей період – 70-ті роки XVIII сторіччя – була створена єдина збережена копія літопису, так званий Київський список.
Але після смерті Полетики його онук продав оригінал рукопису колекціонеру філіграней (водяних знаків), московському купцю Лаптєву. Коли через кілька років помер і купець, його колекцію було розпродано з аукціону, що відбувся в Москві у 1840 році.
Літопис Самійла Величка придбав відомий московський історик Михайло Погодін. Саме він вперше звернув увагу на те, який це безцінний твір, і зв’язався з колегами з Києва, зокрема Михайлом Максимовичем та Йосипом Бодянським. Вони також належно оцінили цінність рукопису, проте за право його публікації Погодін заломив таку ціну, що про це не могло бути й мови.
Втім, невдовзі за роботу над виданням Літопису взялася Київська археографічна комісія.
Процес публікації було ускладнено тим, що саме в цей час почалася справа Кирило-Мефодіївського товариства, і деяких братчиків, які працювали над виданням (зокрема Миколу Костомарова) було заарештовано. Це, вкупі з цензурою, стало однією з причин того, що зрештою
у 1848-1864 роках Літопис був опублікований
в обрізаному й значною мірою спотвореному вигляді.
А оригінал повернувся в Москву до свого власника Погодіна. Який через кілька років за грубі гроші “сплавив” усю свою колекцію імператору Миколі І, що закупив її для Імператорської публічної бібліотеки в Петербурзі.
Там рукопис Величка, в довільному порядку розділивши на три томи, оформили у шкіряну палітурку. І відклали фактично в “довгу шухляду” відділу рукописів, де він без жодного зацікавлення істориків (адже в них у вільному доступі було видання ХІХ століття) пролежав аж донедавна.
Читайте також:
“А ворогов трясцею оточи”.
Історія української мови для “чайників” з ХІ ст. до сьогодні
Фото: Новинарня
А тепер повернімося у наш час. У 2019 році з ініціативи Тетяни Таїрової-Яковлєвої, яка першою зателефонувала київським колегам, проєкт видання Літопису Величка було розморожено. Вказана рукою автора дата завершення рукопису “1720 року Божого” свідчила про те, що у 2020-му виповнюється не лише 350 років з дня народження самого Самійла, а й рівно 300 років його епохальному твору. Коли ж і видавати таку цінну для України працю, як не в рік подвійного ювілею?
Отже, процес було відновлено з подвійним ентузіазмом. Завдяки гранту від Гарвардського університету, де Таїрова-Яковлєва на початку 1990-х стажувалася в Центрі україністики і з яким надалі підтримує робочі та наукові контакти, оригінал рукопису Величка було повністю оцифровано й набрано по-новій.
В цьому ще одна унікальність цього неймовірного видання: йдеться не про звичайну “фотографічно” відскановану копію, а про повноцінний цифровий текст Літопису, який тепер можна не лише перевидавати, а й навіть поширювати в електронному вигляді.
Півтора року фактично без вихідних команда співробітників Інституту історії України та науковців – голова робочої групи з видання Літопису Самійла Величка в Україні Андрій Бовгиря, Олена та Сергій Багро, Василь Кононенко – набирали текст рукопису, не минаючи “ані титли, ніже тії коми”, щоб забезпечити повну його ідентичність з оригіналом.
Літопис написаний книжною українською мовою XVIII сторіччя – це офіційна мова Гетьманщини, якою писалися всі документи. Ідеться про складний український скоропис, який набирачам треба було передати доступним нам зараз шрифтом, зберігаючи непритаманні сучасній мові графеми. І їм це вдалося.
Читайте також:
“А ворогов трясцею оточи”. Історія української мови для “чайників” з ХІ ст. до сьогодні
Ще одна відмінність видання – в нього включено (зрозуміло, вперше) не лише сам текст Літопису, а й ті приписки, які Величко робив на берегах рукопису. Зокрема, про те, звідки саме він брав ту чи іншу наведену в манускрипті інформацію.
Це відкриває подальшим дослідникам Літопису широченне поле для майбутніх історичних відкриттів, наголошують видавці.
Отже, перелічуючи всі визначні особливості цього унікального видання:
Авторський колектив здійснив величезну роботу, важливість якої для Української держави неоціненна. І все це було чудово й неймовірно аж до того етапу, коли справа дійшла власне до виходу цієї мегапраці друком, за який взялося видавництво “Кліо”. Залишилася “дрібничка”: де взяти кошти на видання трикілограмового фоліанту, собівартість якого сама по собі становить не менше тисячі гривень?
“Це був неабиякий виклик”, – зізнається директорка видавництва Віра Соловйова. Адже Український культурний фонд, на який видавці покладали великі сподівання, навесні 2020-го у державному фінансуванні проєкту відмовив. У правилах УКФ зазначено, що до фінансованих ним проєктів не можуть мати стосунку представники держави-агресора.
Читайте також:
Шанси на виживання — 50/50.
Як “коронавірусний” карантин вплинув на культурну сферу
Третій президент України Віктор Ющенко і “три неймовірні жінки”: (зліва праворуч) Тетяна Таїрова-Яковлєва, Наталія Реброва, Віра Соловйова. Фото із соцмереж
Як зауважив на презентації Віктор Ющенко, це видання в принципі стало можливим завдяки зусиллям “трьох неймовірних жінок”: історикині Тетяни Таїрової-Яковлєвої, видавчині Віри Соловйової та директорки Національного заповідника “Гетьманська столиця” Наталії Ребрової. Саме вона допомогла залучити до проєкту кошти благодійників, звернувшись до давніх друзів заповідника.
Одним із перших долучився бізнесмен і меценат Євген Сур, виділивши велику суму, що дозволила розпочати підготовку до видання.
Допомогли також корпорація “Оболонь”, директор Києво-Могилянської бізнес-школи Олександр Саврук та її випускники, зокрема Андрій Мельник.
Загалом проєкт підтримали щонайменше 68 меценатів.
Також для залучення коштів видавництво оголосило попередній продаж. Як розповів представник авторського колективу Андрій Бовгиря, ще до друку було викуплено близько половини всього накладу (який становить загалом 1000 примірників).
“Я навіть не очікувала такого попиту, адже видання справді недешеве. Перший тираж дуже скоро стане раритетним”, – зізнається Віра Соловйова.
Цікавий збіг: папір, на якому надруковано Літопис, також голландський – як і той, на якому 300 років тому виводив літери Самійло Величко.
Наразі вартість фоліанту становить близько 3500 гривень. Проте у планах видавництва – ще одне, більш “економне” видання, яке могли б придбати й студенти, і всі, хто цікавиться козацькою епохою.
“Наша головна місія і надзавдання – щоб ця книга була прочитана, – наголошує Соловйова. – Зрозуміло, що пересічному читачу там не все буде зрозуміло. Але вона обов’язково має бути досліджена, і досліджена багатьма фахівцями: як зразок староукраїнської мови, як зразок літератури українського бароко, як історична й культурологічна пам’ятка. Ця праця дає старт дуже багатьом науковим дослідженням і науковим роботам.
Ми повернули повний Літопис Самійла Величка в Україну,
щоб завдяки цій праці Україна відновлювала
своє коріння і самоідентифікацію”.
Перший крок до подальшого поширення видання зроблено: під час презентації присутньому на ній міністру культури й інформаційної політики Олександрові Ткаченку вручили листа з проханням посприяти закупівлі Літопису для бібліотек. Ткаченко запевнив, що “завдання зрозумів”.
Міністр культури Олександр Ткаченко в Батурині долучився до спецпогашення конверта “350 років від дня народження Самійла Величка”
“Ми в Міністерстві культури та інформаційної політики зробимо все, щоб літопис побачили якомога більше науковців, а якомога більше бібліотек отримали його примірники”, – підтвердив міністр у фейсбуці.
А поки що перші примірники бібліотекам уже починають передавати меценати.
Читайте також:
Григорій Орлик: актуальність батуринської геополітики XVIII ст. для сучасної Європи
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
