автори: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій
фото: Дмитра Лиховія
та з особистого архіву Дмитра Марченка
Генерал без дачі і без власного авто, який кілька років жив у маленькій кімнатці при робочому кабінеті в очікуванні службової квартири, а на обід нерідко харчується солдатськими пайками (щоб особисто перевірити, чим годують бійців на фронті)? Років десять тому такий опис міг підійти лише якомусь утопічному персонажу. Але співрозмовник “Новинарні”, якому належить ця характеристика – цілком реальний, з плоті й крові начальник Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ Дмитро Марченко.
Попри те, що цю високу посаду він обіймає вже чотири роки, погони генерал-майора Марченко отримав лише в травні 2019-го. Пояснює, що сам просив не підвищувати в званні одночасно з призначенням – “спершу доведу, що заслужив”.
Під стіною генеральського кабінету стоїть новенький велосипед, тут же – силові й кардіо тренажери. Ага, іронізуємо собі, типу цей генерали ще й на роботу їздить на велосипеді, а в обід намотує кілометри на біговій доріжці!
“Бігати лікарі мені заборонили, але я на ній ходжу. Добре, що ще залізо дозволили тягати”, – зауважує на це Марченко.
Під Донецьким аеропортом він отримав сильну контузію. Якби поруч не опинився хороший лікар, набряк мозку міг обернутися епілепсією та іншими проблемами. Втім, про це офіцер-десантник згадує лише після детальних розпитувань, бо не вважав, що його здоров’я заслуговує на якусь особливу увагу інтерв’юерів.
Такі підозріло “ідеальні” герої не можуть не викликати природного скепсису. Але вже через півгодини спілкування з Марченком наша недовіра безнадійно пасує перед щирістю генерала.
Він без жодних купюр “рубає правду-матку” про всіх аж до найвищого начальства й абсолютно не намагається показати себе кращим, ніж є насправді (не ідеальний, а зі своїми комплексами й проблемами, як кожна людина). Він безпосередньо задирає ногу над столом, щоб продемонструвати новий покращений зразок берців, який сам випробовує. І, допомагаючи собі активним жестикулюванням, із захватом переказує перебіг бойових дій, від Криму до Донецького аеропорту, після яких дивом залишився живим. Так діти переповідають захопливий бойовик: “А він тоді – ух! А воно – як бабахне!”.
Здається, ми вперше пошкодували, що записуємо інтерв’ю на диктофон, а не на камеру.
Та попри все, розмова вийшла серйозною. Хоча б тому, що перед управлінням Марченка стоять серйозні виклики, пов’язані зі спротивом новим підходам до забезпечення ЗСУ – з боку корумпованих чиновників, постачальників, інерційних начальників, заздрісників. Досі заблоковано подальше переведення Збройних сил на нову систему харчування. Недруги все ще сподіваються сковирнути “пірата Марчелло” з посади.
Про шлях від “строчки” до генеральського звання, пригоди на війні та боротьбу Дмитра Марченка з корумпованою мафією в ЗСУ – у черговому тексті “Новинарні” із серіалу “Нові генерали Українського війська”.
Дмитро Марченко народився 25 лютого 1978 року в місті Вознесенськ на Миколаївщині. Щодо вибору професії у хлопця вагань не було: батько військовий, дід – військовий, прадід… Усі, словом, військові.\
Дмитро Марченко з сестрою Аліною
“Тобто все дитинство – фуражки, планшети, гільзи, стрільби, полігони. Воєнна романтика – медалі всі ці, значки… Батько в мене прапорщик, в Афганістані служив. А дід пішов на війну рядовим – вийшов капітаном, розвідник був. Ми десь у 2000-х поновлювали його справу, то ніхто не вірив, що він усі чотири роки провів на передовій [Другої світової]. Ну як усі – двічі по два тижні після поранень у госпіталі. В основному, саме дід мене й надихав, ці його спогади, розповіді”, – ділиться спогадами Марченко.
Попри героїчне дідове минуле у Великій Вітчизняній та приналежність батька до Радянської армії, після розпаду СРСР за “великим і могутнім” у родині не сумували. “Насправді в мене батько був такий… трошки проти комунізму”, – пояснює Дмитро Олександрович.
До того ж Марченкам пощастило: Союз розпався саме тоді, коли батька разом із ними мали командирувати в Ташкент, тож сім’я із задоволенням залишилася в рідному Вознесенську.
Зрозуміло, що після школи Дмитро рвався у військовий інститут. І… двічі провалив вступні іспити. Грошей на хабарі в батьків не було, високих покровителів теж. Тож у 1996 році Марченко-молодший замість ВВНЗ пішов служити “строчку” в інженерно-саперний полк, який дислокувався в Бахчисараї.
Місцеве населення в Криму, як пригадує Марченко, українських військових поважало. Чи жаліло.
“Я вам скажу, тоді я відчував, що таке українське населення. Якщо я, солдат, ішов по вулиці, просто виходила бабушка, говорила: «Синок, заходь», прала мені портянки, годувала мене борщем. Потім я йшов на ринок, там пачка сигарет для всіх 2 гривні, а для солдата – 1,70 грн. Ну, тобто, відчувалася повага до військового. Це дуже сильно тоді мені запало. Тому що після цього я поїхав в Одесу вчитися, іду по Привозу, а бабки ховають од мене сигарети. Я говорю: «Що ви робите? Я ж у формі!», вони: «Ага, знаєм ми вас, у формі – хапанув і побіг. Де я тебе там потім піймаю!”
У процесі розмови з’ясовується, що в приязні кримських бабусь до українських солдатів було мало спільного з патріотичними почуттями, принаймні саме до України. Тулитися до захисника у формі їх спонукав… страх перед кримськими татарами, які після десятиріч вигнання поверталися додому. У Крим, де в їхніх будинках уже мешкали інші люди, зокрема й такі-от бабусі. І передусім – у Бахчисарай, колишню ханську столицю.
Звісно, фобії з приводу татар були наслідком російської пропаганди та не мали нічого спільного з реальними загрозами Українській державі в Криму. Але ж було: “Певний час нас навіть у звільнення по одному не пускали… Там же ще з Союзу втовкмачували, що татари – «вороги», що вони можуть напасти, захопити Крим…”
Мине трохи менше двох десятиріч, і під впливом чергових інформаційних навіювань кримські бабці не менш палко тулитимуться вже до зовсім інших солдатів, у надії, що вони захистять їх від страшних “бендерівців”.
І на той час уже майор Марченко переконається в цьому на власні очі. Але це буде через багато років, а доти Дмитрові належало пройти сувору армійську школу.
Відслуживши п’ять місяців, Марченко “отримав сержанта” і був призначений командиром взводу. Це спричинило неабиякий резонанс, адже сержантське звання тоді давали тільки після навчання в “учебці”. Допоміг випадок.
“Наш сержант загуляв у звільненні, а в нас був наряд з охорони окремого містечка з інженерним майном. Уже на розведенні зрозуміли, що немає сержанта старшого. Ну й призначили найбільш підготовленого. Просто сказали мені: «Ти старший, іди й знаєш, що робити». Я й пішов. І саме в цю ніч був напад на цей об’єкт: татари намагалися вкрасти бухти з колючим дротом. Ми їх захопили. Без єдиного пострілу затримали чотирьох таких здорових бугаїв. Тобто спрацювали правильно. Доповіли. І з того моменту на мене звернули увагу”.
Невдовзі Марченка призначили т.в.о. командира відділення й присвоїли військове звання. “Я, молодий, ганяв старих”, – посміюється генерал.
“Трошки було тяжко, коли дембеля узнали, що я маю вступати в інститут. Я цього не приховував, та й сенсу не було – це ж треба писати рапорт, проходити медичну комісію.
А «солдатське радіо» – найшвидше радіо у світі.
Тому в той же вечір, як я написав рапорт, мене вже підняли з ліжка й «допитували», чому я так роблю. Це ж був 1996 рік, самий пік дідівщини. Вони мене там принижували, типу: «Ти шакалом хочеш стати. Ти нас будеш як шакал тягати!» Я кажу, яка вам різниця? Коли я випущусь, ви вже не будете солдатами. «Ти наших дітей будеш ганять, як нас ганяєш!..»”
Уже тоді в спілкуванні з непростими “дідами” Дмитрові допомогли вроджені здібності переговорника. Згодом, під час війни, вони йому знадобилися ще не раз – починаючи з перших тижнів, коли неготові до тривалої служби мобілізовані влаштовували бунти в частині. Тоді розлючені дружини й матері ледве не захопили штаб, вимагаючи відпустити “на волю” їхніх чоловіків та синів. Розв’язати конфлікт начальство делегувало Марченка, як найбільш комунікативного – і він упорався, вгамувавши бунтарів за допомогою місцевої Самооборони та переконавши жінок, що їхніх рідних “ніхто не ґвалтує й нікуди їхати не змушує”.
Складніше було потім, під час боїв на Савур-Могилі, коли кожен ранок майора Марченка починався з дзвінків переляканих матерів, які через нього намагалися дізнатися, що відбувається з їхніми дітьми. Або й прямо вимагали: “Привезіть мені мого Валєру, бо я вас прокляну!”
Дмитро Марченко, 2014 рік
І з усіма йому вдавалося знайти спільну мову, заспокоїти.
В інституті настирного абітурієнта, як виявилося, запам’ятали. Тож коли Дмитро втретє прийшов вступати вже сержантом, начальник факультету Лев Кіндеркнехт зустрів його, як рідного: “Якби ти навіть всі екзамени поздавав на двійки, я б тебе забрав. Просто за саме прагнення”.
В інституті хвацький студент також обіймав керівні посади – командир відділення, замкомвзводу. А після випуску за розподілом потрапив у Миколаїв, у нинішню 79-ту десантно-штурмову бригаду.
Пройшовши у “79-ці” посади від командира взводу до заступника командира дивізіону з повітрянодесантної підготовки, династичний вояк дещо втратив початковий запал.
“Звичайно, в ті роки прагнення служити трошки теє… притуплялось. Тому що я прийшов, такий лейтенант, усе це – стрибки, війна, стрілять! Бачу, палива на заняття нема, на стрибки… Були навіть такі роки, коли ми за власні кошти скидалися і наймали літак, щоб зробити програму стрибків. Коли хоч трошки виділяли боєприпасів, пішки ходили на вогневу підготовку. Якщо раптом давали машину на підвезення, це було свято! Бо в інші дні ми всі боєприпаси тягнули в руках – 7 кілометрів на полігон, постріляли, потім на обід тягнули назад, обідали, далі знову на полігон на нічну – і вранці обратно, – з посмішкою ділиться спогадами Марченко. І серйозно додає: – Але ми хотіли це робити. Бо в нас служили в основному такі люди, які хотіли служити”.
Проте з кожним роком тихого знищення армії цих людей залишалося все менше. Станом на весну 2014-го в штаті бригади, каже Марченко, було 1200 осіб, з них готових до ведення війни – близько половини. Втім, на всю Україну їх таких у ЗСУ було в кращому разі 6,5 тисячі.
А тут – війна. Звідти, звідки не чекали.
“Ніхто ніколи не думав, у нас навіть уявлення такого не було, що ворогом може бути Росія.
Ми малювали карти – це була Польща, Болгарія, Румунія, хто завгодно, але не Росія.
Ми її навіть не розглядали, як потенційного ворога”, – згадує Марченко навчання в інституті й війську.
Але, визнає, “перший дзвіночок” таки дзвенів – у 2003 році, коли спалахнув міждержавний конфлікт через будівництво Росією дамби до українського острова Тузла: “Наша рота тоді була повністю піднята по тривозі, ми сиділи заряджені й мали висуватися на Тузлу. Зрештою питання було вирішено політично. Але ми тоді вперше замислились”.
Втім, коли у лютому-2014 почалися заворушення в Криму, десантникам спершу й на думку не спало, що Росія вже розгортає операцію із введення туди регулярних військ. Миколаївці думали, що швидко зайдуть на півострів і без проблем вгамують розрізнених проросійських сепаратистів – байдуже, що самі фактично “голі-босі”.
“У нас не було ні бронежилетів, ні касок. Щоб хтось тоді заїкнувся про якийсь пайок чи сказав, що якась консерва погана… Та нічого цього не було! Хто міг, пішов на базар, купив що позручніше, вдягли і поїхали. Ніхто тоді й не думав, що чимось там забезпечили чи не забезпечили”.
Та якщо без пайка і навіть каски висунутися на завдання ротно-тактична група із “79-ки” ще якось могла, то доїхати з Миколаївщини до Криму без техніки – ніяк.
Власне, техніка нібито й була. Але з певними застереженнями.
“По задачі ми мали захопити Джанкойський аеродром: туди мало заїхати шість наших БТРів з людьми.
Ну, щоб ви розуміли, виїхало [з частини] шість, а доїхало – два. Горіли колеса, стукали двигуни.
Для того, щоб техніка добре працювала, вона має їздити. А в нас вона стояла, бо не було палива. Може, раз на пів року, на якесь свято, якщо місцева влада давала соляру, ми заливали її й проводили якісь там показові навчання. І для нас це було щастя”, – пояснює тодішній майор.
Що й казати, якщо, за словами Марченка, майже третина водіїв училися кермувати, а половина операторів-навідників – стріляти вже фактично в бою.
Хай там як, в екіпажах двох “ходових” бронемашин зібралися найбільш мотивовані, найсміливіші воїни, готові без вагань піти у бій.
Дмитро Марченко і Павло Чайка (ліворуч) тепер разом служать у ГУРСМЗ ЗСУ
“У цих двох машинах були, наприклад, Майк (Максим Миргородський) – три ордени Богдана Хмельницького, Паша Чайка – три ордени «За мужність» (Чайка зараз служить із Марченком в ГУРСМЗ – “Н”), Валерій Курач, який став потім комбригом 79-ї. Ще Євгеній Жуков, який зараз поліцейський (начальник Департаменту патрульної поліції Нацполіції України). Такий бойовий кістяк зібрався”, – перелічує Марчелло, як називають його побратими.
От тільки про те, що протистоятимуть їм не просто “казачки”, а сотні озброєних до зубів російських військових із бронетехнікою, ніхто з них навіть уявлення не мав. “Там би вони всі й лишилися…” – задумливо моделює ситуацію наш співрозмовник. Здаватися без бою такий бойовий кістяк не став би, а в протистоянні з вишколеними загонами ЗС РФ жодних шансів у маленької ротно-тактичної групи не було.
Врятував цю РТГр від розгрому на півночі Криму саме майор Марченко. На той час він обіймав у бригаді посаду начальника служби повітрянодесантної техніки (“я чистий ВДВшник був – укладка парашутів, стрибки, таке всяке”).
Перед тим, як посилати у Крим механізовану озброєну групу, комбриг Олексій Шандар попросив Дмитра з’їздити на розвідку “під прикриттям” – прикинувшись цивільним таксистом.
Хоча яке там “прикинувшись” – насправді таксування для десантника Марченка було звичною справою.
“У нас на той час, мабуть, у 30 відсотків офіцерів частини були куплені авто в кредит. Щоб виживати, я підтаксовував ночами”, – пояснює Дмитро (після розлучення свій “Хюндай Туксон” він залишив дружині).
Усі необхідні для таксиста атрибути – комп’ютерна база з викликами, “шашечки” – в українського майора були, тож навіть у разі перевірки він за свою “легенду” був спокійний. Тим паче, що й у Крим відпочивальників відвозив неодноразово.
На півострів з розвідкою Марченко їздив двічі.
Перший раз ледве не попався – на блокпосту “беркутівці” й проросійські “самооборонівці” знайшли в нього замотаний в онучу пістолет. Але, ознайомившись із дозволом на зброю, вирішили, що це цілком нормальний атрибут для таксиста. Дивилися на термін дії, і на фото в дозволі дивом не звернули уваги – а для нього, які і для водійських прав, Марченко знявся у формі українського офіцера.
Після першої поїздки майор доповів, що у Крим можна заходити спокійно – на той час там іще не було нікого, крім розрізненої “самооборони” і бійців “Беркута”. Проте командування з наказом висуватися не квапилося, і через кілька днів ситуація кардинально змінилася. Якби Дмитро не поїхав на розвідку вдруге – для нього та побратимів усе могло закінчитися дуже сумно.
Ця історія таксиста-розвідника, який першим відзняв розгортання регулярних російських військ на півночі Криму, вже обросла легендами. Найяскравіше – не шкодуючи емоцій, з “матерком” – її розповів сам Марченко у фільмі об’єднання “Вавилон 13” “Крим. Як це було”.
Відео “Вавилон 13” (з 1:28:07)
“Вони мене надурили!” – сміється генерал, згадуючи, як “Вавилон” використав для фільму матеріали неформального спілкування. Журналістам “Новинарні” про свою кримську розвідку Марченко розповідає без матюків, але не менш емоційно і яскраво.
Дислокацію російських військ, бронетехніки й вантажівок Марченко зафіксував з місця водія на свою стареньку “Нокію”, вдаючи, що розмовляє по телефону.
І враз серйознішає, згадуючи про настрої населення, такі відмінні від спогадів про ласкавих бахчисарайських бабусь.
“Я зупинявся фактично на кожній точці, де продавали каву й було скупчення людей – щоб поспілкуватися і зрозуміти, чи буде нам опір місцевого населення. Так от, вони всі були настроєні проросійськи. Розмовляю з людьми в районі Красноперекопська, Армянська, питаю, що там, як там? А вони: «Тільки Росія, на хер нам та Україна!» Запитую, чого так, все життя ж ніби під Україною прожили? – «Та ну, ми ж бачимо, як приїжджають росіяни, шикують, і як українці – приїжджають і кожну копійку рахують». Ось так…”
Повернувшись, таксист-розвідник доповів про зміни обстановки командиру.
– При мені Адамич (Курач – “Н”) дзвонить Муженкові, чи кому там у Київ: “Розвідка доповідає, що в районі Армянська скупчення 1500 особового складу”. Той: “Не може бути, ось у нас розвіддані, що там стоять пару «беркутят» і місцева самооборона”. Адамич відповідає, що це ситуація змінилася і його офіцер не просто на власні очі бачив російські війська, а й відзняв відео. Київ: «Терміново пересилайте його Муженкові!» Так я поїхав на Миколаїв перекидати відео з телефона…
Відео (увага, нецензурна лексика):
– У вас тоді вже було розуміння, що буде далі?
– Так. Поки я їхав, у мене руки трусилися. Як військовий, я вже чітко розумів, що назад дороги не буде. Швидко їхав, мене ж уся 79-та чекає.
Приїхав, вони всі: “Діма, Діма, що там?” Все, кажу, хлопці – це війна.
Настроюйтесь на те, що це вже нам не “братья”. Вони спершу не повірили, мовляв, “не може бути”. Але тоді вже ми морально почали готуватися до найгіршого.
– Тобто ваша бригада, в принципі, була готова до бойових дій на Півночі Криму? Бо зараз ті події так сприймаються – що це був просто вхід російських військ, наші з Криму вийшли або перекинулися на бік ворога – і на цьому все протистояння скінчилося.
– Як вам сказати, готова-неготова… Наприклад, ми з вами сміливі люди, можемо зараз удвох вийти на вулицю, де стоятиме сто спортсменів, і заявити, що ми їм “наваляєм”! Але чим це закінчиться? А у нас співвідношення тоді таке й було. Це проти місцевих гопників ми були сила. А коли туди вже зайшла регулярна армія, все небо в гелікоптерах… І тут – ми на двох БТРах.
Ми знали, що там [в оточених частинах] морпіхи нас чекають, залишалися з ними на телефонному зв’язку. Але час було втрачено. Якби ми виступили після тієї моєї першої розвідки – було б інакше.
– Чому не виступили?
– Я командуванню казав: кожен день проти нас, тягнути не можна – треба їхати! Ну… Ця затримка стала для нас фатальною. Вони наростили там сили, всі дороги, частини були блоковані. Вести якісь маневри або бойові дії з нашими потужностями вже не було сенсу.
– Як гадаєте, якби армія тоді була матеріально готова до бойових дій, ситуація могла скластися інакше?
– Я вам так скажу: якби все це відбувалося зараз, була б геть інша картина. Геть інша.
Далі був “Секретний ліс”. Так у “79-ці” називали посадку біля Херсона, де бригада чекала наказу. Не виключали й того, що може бути наказ наступати на Крим. Поки чекали – тренувалися, стріляли, бігали, навчали солдатів.
“На Крим” їх так і не послали, тому першою бойовою задачею для десантників 79 оабр став Красний Лиман на Донеччині. “Це були перші втрати, перші «300-ті», перша засада. Від адреналіну руки трусяться, справжній бій! Люди без бронежилетів, без касок, без нічого – є тільки автомат і велике натхнення забрати назад свою землю”, – згадує Марченко.
Це був той час, коли армію фактично витягнули зі злиднів волонтери.
“Допомагали, хто чим міг, – згадує наш співрозмовник. – Як зараз пам’ятаю, прийшла на КПП бабуся з ціпком, принесла 2 кг цукру: «Це солдатіку». Студент приніс гроші, які збирав на гаджет: «Купіть, що вам потрібно». Але це була така хаотична допомога – кожен хотів посприяти хоч чимось, перли все підряд. Привозить, наприклад, мужик цілу фуру картоплі – а навіщо нам та картопля, нам передусім треба людям життя зберегти!”
Щоб упорядкувати волонтерський процес, командир призначив відповідального за “зв’язки з громадськістю”. Кого ж, як не Марченка з його комунікативними талантами?
Справа пішла більш організовано. “Зв’язковий” повідомляв волонтерам, у чому в бійців є потреба, ті привозили. Траплялося, що каски надівали на голови бійцям буквально “на ходу”, коли вони вже висувалися в бій.
Саме в той час Дмитро Марченко познайомився із засновником волонтерського фонду “Крила Фенікса” Юрієм Бірюковим. Відтоді “броніками” бійці були забезпечені: щоб прискорити і здешевити процес, на “Темпі” брали пластини й зашивали їх у чохли на звичайних швейних підприємствах. А потрібні бронежилети були постійно, як і каски.
Дмитро Марченко і Юрій Бірюков (ліворуч) під Донецьком, 2014 рік
“Кидає Майк СМСку: Дімон, у нас через стільки-то годин вихід, привези хоч щось, я без нічого. І ми з Юрою 2000 кілометрів без сну: їдемо у Львів, завантажуємо ці каски, летимо до Майка, передаємо. Тільки передали – дзвонять мені із Сонцевого: під Савур-Могилою починаються бойові дії, немає ні касок, ні бронежилетів. Я телефоную Юрі, невиспані обоє, але він говорить: «Діма, я замовляю, бери водіїв». Їдемо!”
Налагодивши ситуацію із засобами захисту, волонтери почали допомагати бійцям 79-ї бригади прицілами, приладами нічного бачення, тепловізорами.
“Нічники для нас були на вагу золота, ми ж геть сліпі були вночі. Зрозуміли це в перші ж дні, ще коли «Крим» почався. Прилітає гелікоптер без жодної лампочки, приземляється, з нього виходять чеченці – і в кожного прилад нічного бачення. А в нас тільки очі й більш нічого… Ці всі речі врятували дуже багато життів. Якби не люди, не їхня допомога, то навряд чи ми могли б похвалитися тим, що маємо зараз”, – наголошує генерал.
Коли стало особливо гаряче, до захисників висоти “Браво” вже не міг доїхати жоден транспорт. Але шалений Марченко на бусі проривався крізь найзапекліші обстріли: “Мабуть, мене хтось зверху оберігав. Тому що їхала машина, потрапляла під обстріл, згоріла вщент разом із людьми – а я поруч проїхав і довіз”.
Дмитро Марченко (у центрі на задньому плані) допомога місцевому населенню на Донеччині, жовтень 2014
Наприкінці бійці вже не просили нічого – тільки поїсти й покурити. Без цигарок у декого зривало дах, а скручена в папіросу суха трава допомагала обдурити організм ненадовго: “Підходить до одного командира 55-річний мужик, який із 14 років курець, і попереджає: не даси цигарок – на тобі автомат і сам воюй”. Коли Марченко привіз на “Браво” ящик контрабандних сигарет, який віддали для ЗСУ прикордонники, командири зітхнули з полегшенням.
Поява позитивного майора сама по собі піднімала бойовий дух: якщо Марчелло приїхав – значить, усе добре.
Якось він потрапив під обстріл, довго не міг доїхати, і телефон розривався від схвильованих дзвінків: “Якщо навіть ви до нас доїхати не можете, значить, ми вже в котлі, нас поховають?!.”
Але таки прийшов той день, коли до оточених бійців не зміг доїхати навіть Дмитро Марченко. Вони залишилися без харчів і фактично без боєприпасів, а поранених доводилося передавати через російський кордон, бо до своїх було не пробитися. Запекла битва тривала за дві висоти: “Сокіл”, який зрештою був розбитий потужним обстрілом з боку РФ, та “Браво”, куди після розгрому перейшли 75 людей із “Сокола”.
На висоті “Браво”, липень 2014 року. Кадр відео
Одного дня Марченкові зателефонував його земляк, командир висоти “Браво” Семен Колейник, позивний “Браво”, і попросив допомоги.
– Каже: “Брат, допоможи, нема куди людей ховать. Нас обстрілюють 24 години на добу!” – переказує Марчелло. – А там такий ґрунт твердий, із каменем – у нього вритися неможливо, навіть екскаватори ламалися. Вони вже всі контужені там були, питання тільки в тому, в кого скільки контузій – дві, три, чотири. Я під Амвросіївкою в нашому тиловому пункті. Підходжу до замполіта нашої 79-ї: “Мирославе, треба їхати, людей забрати”. Він заспокоює, що не треба – за ними виїхала розвідка.
А о другій годині ночі нам дзвонять і повідомляють, що розвідка потрапила в засідку, 14 людей “200-х”… Ну, все.
Я вранці (24 липня – “Н”) встаю, знімаю з машини кунг, саджу нагору кулеметника, беру з собою снайпера, автоматника, сам сідаю… І Бірюков тут: “Діма, візьми мене з собою”. – “Юро, – кажу, – ти ж цивільна людина. Ти розумієш, куди я їду? Це ж 80/20, що я не вернусь”. Але він дуже вмовляв. Заліз у машину, сів за кермо, поїхали. Ще номери донецькі знайшли, причепили на машину, щоб ніхто нічого не запідозрив (стекла ж тоновані). Їду такий: Юро, а чого всі машини від нас так сахаються? А він: так у тебе ж кулеметник на даху! (сміється)
– Оце так замаскувалися!
– Ми кулеметника сховали, доїхали до Григорівки – це наш крайній блокпост. Під’їжджаємо до самого села, аж тут до нас по полю так цілеспрямовано дід біжить. Я кулеметнику кажу: знімай його, це 100% сепар! Той мнеться – та він же без зброї… Знімай, кажу, бо зараз гранату в нас як кине – що тоді будеш робити? Але підпустили-таки, тільки ж руки щоб вгору. Дід підходить: “Синки, куди ви їдете?” – “На Григорівку! ” (ми думаємо, що там уже наші). – “Не їдьте туди, там 1500 сепарів, танки!”
А я вже бачу табличку “Григорівка”. Там вулиця, поворот ліворуч – і за тим поворотом уже стояв сепарський блокпост, про який ми не знали.
– А якби “зняли” діда, то й не знали б…
– Виходить, що так. Я кажу: діду, ти розумієш, що ми тебе щойно ледве не завалили?! А він дуже поспішав нас попередити, щоб ми не потрапили в западню. Розказав, що до висоти “Браво” можна ще тільки через посадку потрапити, вона метрів за 800 від нас була. Це, по суті, вже кордон, бо з другого боку – Росія.
А це в цій посадці вночі 14 наших розвідників загинуло. Я Бірюкову говорю: вилазь, зараз ти вже точно не поїдеш. Але він нізащо – “буду з тобою до кінця”…
Дмитро Марченко під час виходу з оточення. Кадр відео
– Доїжджаємо вже до “Браво”, і нас починають обстрілювати. Я швидко машину в кущі, ми там попадали, починаємо шифровані переговори. Виявляється, це наші стріляють! Вияснили все, почали вони готувати колону.
Бачили відео “Вася і УАЗік”? Це якраз вихід колони був.
Зізнаємося, що не бачили, і генерал вмикає нам відео – “посмієтеся!”
Сам теж переглядає (можна лише уявити, який раз) і з задоволенням, заразливо сміється.
Хоча ситуація була зовсім не смішна: через Васю, який застряг зі своїм УАЗиком, вихід з оточення міг опинитися під загрозою.
Повне відео (увага, нецензурна лексика):
“Вася” застяг у другій частині відео:
– Ми ж виходили настільки відверто, що аж нахабно, посеред дня. Щоб ви розуміли: з того боку посадки вже чітко видно російські війська, артилеристи там ходять, гармати перезаряджають. Мабуть, метрів 250 до них було. І тут ми, колоною.
Повідомляю шифром: вигружай “помідори”, я зустрічаю. Вилітають шість БТР із людьми – одне на одному висять, тримаються, летять… І ми ще й потрапили в обстріл – дорога проходила повз поле, за яким уже Сніжне, і звідти по нас почали строчити. Бо ми коли по тій “зеленці” мчали, там уже зрозуміли, чия це колона, почали нас мінами доганяти. Ну й передали в Сніжне. Але наші були вже в такій ейфорії, що у відповідь усі без винятку, навіть поранені, почали бити в сторону Сніжного. Досі не знаю, яке там було угруповання, але ми їх просто поглинули вогнем. Навіть дві наші дівчинки стріляли – одній всього 18 років було, вона зараз в Одеському госпіталі служить, Вікторія Сорока.
А коли вже приїхали в Амвросіїївку в наш тиловий командний пункт – землю почали цілувати, плакали. Ніхто ж до останнього не думав, що вдасться вийти.
Взявши в машину двох найважчих поранених, Марченко з Бірюковим відвезли їх у Миколаїв. Там уже чекали репортери, і поки Юрій розповідав їм, як героїчно врятував 75 поранених, Дмитрові зателефонували із сектору “Д”. З попередженням, що через порушення наказу проти нього буде порушено кримінальну справу за організацію масового дезертирства. Команди ж, мовляв, не було.
“Я так тому полковнику і сказав, що якби я чекав їхньої команди, то вже був би там, де ті 14 спецназівців. Мене рятувало те, я ні з ким не узгоджував свої дії. Бо ж усе зливалося: колони, техніка, розвідка – «зливали» всі дані. Не знаю, чи то вони прослуховували, чи хтось у нас це їм цілеспрямовано повідомляв. Але якби тоді я узгоджував свої дії із сектором «Д», то зараз би з вами не розмовляв”, – наголошує генерал.
Історія з кримінальною справою завершилася добре. Хоча спершу обурені громадяни ледве не взяли штурмом будівлю військової прокуратури в Миколаєві, так що Марченкові навіть дзвонив прокурор і просив утихомирити розбурхану громадськість. Але офіцер порадив йому самому пояснювати пікетникам, що порушення справи – “необхідна формальність”. Зрештою її закрили “за відсутністю складу злочину”.
Дмитро Марченко і Андрій Шараскін “Богема”, “кіборг”-доброволець із “Правого сектора”
Відпочивали десантники недовго: не встигли відновитися після виходу з котла, як надійшла команда виїздити на Краматорськ і ДАП.
“Чесно кажучи, морально наші були розбиті, – невесело згадує Марченко. – Вони себе відчули покинутими, відрізаними, не встигли від цього відійти. Сказати, що це була бойова бригада, на той час було складно. Ледве-ледве людей зібрали. Дивишся, боєць нормальний, стріляний, воював уже. А він: «Е ні, життя дало мені другий шанс, і я його не проґавлю, нахер мені ця війна – йдіть самі воюйте». Страшні були часи”.
Але тоді, у вересні-жовтні 2014-го, бідкатися було ніколи: для бригади почалася битва за Донецький аеропорт.
Дмитро Марченко і Максим Миргородський “Майк” у ДАПі
Координатором оборони ДАПу був призначений Максим Миргородський “Майк”, який керував діями “кіборгів” з командного пункту у Водяному.
“Якось телефонує він мені й просить сухий спирт, бо людям чай підігріти нема на чому. Вони ж тоді за поверхи воювали: ввечері у наших перші три поверхи, а сепари тільки на четвертому сидять. Уночі ті спускаються й захоплюють ще два, вибиваючи наших на перший. А до ранку наші знову відбивають їх аж до четвертого. В таких умовах вогнище не розпалиш – у тебе почне прилітати все, що завгодно”, – пояснює Марченко.
Дмитро Марченко і Максим Миргородський “Майк”
По сухий спирт Марчелло звернувся традиційно до Бірюкова, а той запропонував сучасніший варіант – похідні газові балони з пальниками.
Затарившись також водою, продуктами, цукерками та іншим, поїхали в ДАП на броньованому бусі, подарованому мерією Миколаєва.
І поки ми це все ділимо на три купки, для трьох позицій в аеропорту, Майк із радіостанцією вилазить на пеньок і при мені починає вмовляти танкіста з 93-ї, щоб забрав нашого «200-го». Женю Півня, замполіта.
Євген Півень, старший офіцер відділення по роботі з особовим складом 79 оабр
Крутий був мужик. Майор, але прийшов до командира і попросив узяти його в ДАП простим кулеметником. Він уже три дні як загинув (від вибуху гранати під час відбиття атаки росіян на аеропорт – “Н”), сім’я знає, ми знаємо, а забрати його тіло з аеропорту не можемо. І от Майк умовляє, а танкіст пручається, мовляв, по ньому прямою наводкою ворожий танк фігачить. Тоді я сам запропонував Женю забрати, я його добре знав. Звісно, не вдень, але вночі – кажу, готовий”, – розповідає Марченко.
Там Дмитро познайомився з “Адамом” – майбутнім Героєм України Євгеном Межевікіним, на той час командиром танкової групи 93 омбр. Майк представив його як найсміливішого з усіх присутніх у районі ДАПу танкістів і розпорядився супроводжувати бус до терміналу.
Євген Межевікін “Адам” (у першому ряду праворуч) із президентом Петром Порошенком та іншими нагородженими військовими, селфі робить Марченко
Ну й куди ж без Бірюкова? Миколаївський волонтер знову зажадав їхати разом з Марченком. Така ідея не викликала захвату і в Марченка, і в чотирьох охоронців Бірюкова, який уже був радником президента Порошенка. Двоє з них потім дуже раділи, коли не влізли в бус і залишилися “смажити шашлики” в очікуванні “об’єкта охорони”.
Висунулися під прикриттям трьох танків. За порадою доброго Адама причепили до автобуса танковий трос – щоб танк дотягнув його назад із рештками пасажирів, якщо влучить прямою наводкою.
Зону обстрілу проскочили без пригод, ще й здалося, що стріляють не сильно. Лише відчинивши двері й опинившись у центрі потужної канонади, компанія збагнула, що броньований бус, вважай, звукоізольований, і постріли “Утьоса” зсередини чулися як легкі виляски.
Ящики з “подарунками” довелося закидати до терміналу через смугу вогню, ближче під’їхати не вийшло. Вантажником Марченко мусив працювати самотужки: Бірюкова забарикадували собою охоронці.
Відео:
Перекинувши останній ящик, обмінявся жартами з нині покійним “кіборгом” Артуром Кашаповим: “Горілку привіз? – Фіг вам, дьюті-фрі розпечатуйте!”
І тут же Марчелло почув від нього наполегливу пораду: звалюй, бо зараз почнуть лупити “Градом”.
“Щойно я сів і зачинив двері, як просто поруч із нами лягає пакет «Граду», настільки близько, що по мені б’ють осколки. А це ж ніч, воно дуже красиво насправді, такі фонтани вогню! – відкриває романтичну частину своєї натури суворий (насправді ні) генерал, захоплено жестикулюючи. – Я задивився, і тут розумію, що це ж «Град»! Кричу Майку, що по мені «Гради» валять! А він так тихо: заспокойся й Женю забери – це наші «Гради», я навмисне пакети поклав, щоб вас ніхто не чіпав. – Так скажи, щоб більше не клали, вони ж просто по нас луплять!”
Тіло загиблого Євгена Півня вивезли, хоча в певні моменти уникнути влучання вдавалося дивом.
Повернувшись, Марченко зауважив Майку, що “Гради” можна було б і акуратніше коригували – ледве ж своїх не порішили!
Тут-то Миргородський і зізнався, що обстріл був справжнісіньким, з боку противника. Про те, що “Гради” свої, він збрехав, щоб заспокоїти товариша.
“Я після цього сиджу, п’ю чай, прокручую в голові всі ці моменти і подумки дякую Богу, що дав мені ще шанс пожити. Аж тут підходить Бірюков: «Мені соромно. – Чого це? – Бо я не можу сказати, що стояв у Донецькому аеропорту. Ти там був, під кулями ящики розвантажував, а мене ті двоє накрили й навіть тобі допомогти не дозволили. – Ну й прекрасно, якщо нікому про це не говорити, то ніхто й не дізнається. – Ні, я так не можу: готуйся, наступного тижня знову заїжджаємо в ДАП. Але вже з ночівлею!”
“А це ж насправді найстрашніше – не сидіти в ДАПі, а заїхати туди й виїхати. Але Бірюкова не перепреш”, – згадує Марченко.
Коли другий раз заїжджали в аеропорт, смаженим запахло особливо гостро. У Москві почалися переможні реляції про “ДАП наш”, а Євген Жуков “Маршал” на противагу викладав з терміналу ролики з українськими “кіборгами”, які обороняють летовище.
Дмитро Марченко і Євген Жуков “Маршал”, листопад 2014
Тож якраз коли Марченко приїхав на “чергування”, надійшов дзвінок від розвідників: “Зайшов батальйон чеченців, весь Краматорськ гуде, що впродовж доби готується жорстка зачистка аеропорту”.
Схід сонця зустріли в ідилічному спокої, попиваючи чай із цукерками. А після десятої почався такий сильний і безперервний обстріл, що наступну добу “кіборгам” довелося відстрілюватися фактично без передишки. Як розповідає Марченко, нарівні з усіма заряджав-стріляв-заряджав і Бірюков – “туристам” у ДАПі під час замісу не місце.
Дмитро Марченко (праворуч), Євген Жуков (у центрі) та Юрій Бірюков у ДАПІ
Себе Дмитро Марченко “кіборгом” не вважає. Каже, був у Донецькому аеропорту лише тричі, провів усередині загалом дві доби. А дехто ж звідти не виходив по кілька тижнів чи й місяців. “Хоча сказати, що я там не був – теж не можу”.
Із гарячого другого заїзду генералові найбільше запам’яталося світло… крізь бетон. “Це коли почали по нас лупити снарядами із затримкою. Такий снаряд пробиває згори два поверхи й розривається над першим. Я лежу, закрившись шкіряним диванчиком, дивлюся – якісь спалахи над стелею. А вона ж бетонна! Женю, кажу, як це я бачу світло крізь бетон?! А він: от і уяви собі, яка там температура…”
Під час третього заходу в ДАП Марченко “заробив” орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (принаймні він вважає той випадок вирішальним для представлення до нагороди).
– Я після того другого разу Юрію сказав, що в такі ігри більше не граюся. А тут він мені телефонує: “Діма, є дуже важлива задача!”
Дмитро Марченко (праворуч) у Донецькому аеропорту
Виявляється, Бірюков за зібрані волонтерські кошти купив відеокамери з 12-разовим збільшенням, і треба було їх у терміналі встановити.
– Ми тоді ще покликали на допомогу Романа Костенка з “Альфи”, він тепер народний депутат (від партії “Голос” – “Н”). Він мені допомагав ці камери ставити, дірки в бетоні треба було бити, – розповідає Марченко.
– А що це за камери, яка з них була користь?
– Чотири камери з ноутбуками. Сепари тоді по всіх радіостанціях кричали, що укропи завезли якусь секретну зброю, бо вони й посрати не можуть сходити (посміюється).
Схема така: ставимо камери і два монітори на акумуляторах від авто. І ми на цих моніторах усе бачимо, що навколо ДАПу відбувається. Несуть вони собі спокійно АГС, знають, що наших там поруч немає, тільки висунулися з-за рогу – а ми по них вогонь! Вони нічого не розуміють, знову висунулися – і знову вогонь! Ми й снайперів їхніх так повичисляли, бо ж завдяки камері видно, звідки стріляє. Дивилися в монітор і коригували наших, які їх “знімали“ з СПГ.
Така розвага була – чемпіонат світу з футболу відпочиває!
Стоїть натовп наших бійців біля моніторів: “Лівіше бий! Правіше! Не попав… Ура, є! Влучив!”
– І довго ці камери простояли?
–(з жалем) Тижнів два всього. Спершу кабелі порізало осколками, а потім, мабуть, і сепари камери вирахували. Але за ці два тижні наші хлопці так відірвалися! Воно ж і вдень, і вночі працювало.
Запитуємо генерала, що він думає про фільм Ахтема Сеїтаблаєва “Кіборги”. Марченко схвалює: “Я вважаю, що такі фільми дуже потрібні. Бо, скажімо, в Києві більше половини людей узагалі не розуміють, що там на війні відбувається. Я був шокований, коли почув, як діти в пісочниці граються: «Ти будеш український солдат, я – Моторола, а він – Гіві». Тобто вони ту сторону знають поіменно, а наших героїв – ні! Тому обов’язково треба про них розповідати”.
У кабінеті Марченка – банер у пам’ять про загиблих воїнів рідної 79-ї бригади
Читайте також:
Як бійці по всій зоні АТО фільм “Кіборги” дивилися. ВІДГУКИ, ФОТО
На завершення спогадів про ДАП запитуємо Марченка про загадкового “талісмана Кузю”, якого він нібито подарував в аеропорту Порошенкові. Бо якщо знайти в інтернеті подробиці про бойовий шлях генерала непросто, то про цього Кузю пише навіть Вікіпедія.
Марченко сміється: “Та це була така іграшка, домовичок Кузя з мультика. Ми його в аеропорту знайшли, Бірюков фотку зробив. Вирішили передати його Порошенкові. Я того Кузю виніс, а Юра про нього й забув. Коли вже були в Майка, дістав його з рюкзака, а Бірюков такий: «О, це ж мій, я його Порошенкові хочу передати». Ну, передавай…”
Бійці 79 оабр з тим самим “домовьонком” (Дмитро Марченко – праворуч)
Читайте також другу частину інтерв’ю: Генерал-реформатор Дмитро Марченко: Кілька разів хотілося повернутися з МОУ в зону комфорту – на війну
Над текстом працювали: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій, Яна Хмелюк
Матеріал створено в рамках проєкту “Новинарні” і Мінінформполітики “Популяризація Збройних сил України”
Читайте в цій серії:
Командувач ДШВ Михайло Забродський:
Потрібно готуватися до маневреної війни
Командувач Морської піхоти Юрій Содоль:
Ступінь подвигу підлеглого визначає його командир
Бойовий генерал Олег Мікац:
Буває, приходиш після управління боєм – і далі воюєш уві сні
Командувач ОК “Захід” Олександр Павлюк:
Під Зеленопіллям було пекло, та я пишаюся бійцями
Начальник НЦ “Десна” генерал Віктор Ніколюк:
На війні важливо залишитись людиною
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
