Командувач ОК “Захід” Олександр Павлюк: Під Зеленопіллям було пекло, та я пишаюся бійцями

автор: Людмила Кліщук
з Рівного
фото автора та особистого архіву Олександра Павлюка

У розповіді про Олександра Павлюка немає такої традиційної для генералів “династичної традиції”. Рішення одягнути військовий однострій хлопець із Новограда-Волинського приймав сам, шокувавши своїм вибором батьків, родичів та друзів. Каже: армія була мрією дитинства. Щоб стати на чолі оперативного командування, йому довелося пройти через бої на Донбасі…

Як нинішній командувач військ оперативного командування “Захід” Олександр Павлюк ішов до своїх погонів генерал-лейтенанта – у черговому тексті “Новинарні” із серіалу “Нові генерали Українського війська”.

Із Новограда в Новоград через Німеччину

“Для багатьох це було дивним, адже в моїй родині не було військових, і не всі зрозуміли мій вибір. Перша спроба вступу до суворовського училища була невдалою, але я не здавався”, – розповідає 48-річний волинянин Павлюк про початок своєї армійської кар’єри, сидячи за столом із картою в штабі ОК “Захід” у Рівному.

Після закінчення 10-го класу хлопець вступив до Харківського вищого військового танкового училища. Ставши у 21 рік лейтенантом, поїхав для подальшого проходження служби в Німеччину – в Західну групу військ. То був 1991 рік, Радянський Союз от-от мав розвалитися, а на політичній карті світу поставала нова держава – Україна.

Олександр Павлюк служив у ЗГВ на посаді командира танкового взводу в селищі Хіллерслебен під Магдебургом. Це була перша керівна посада майбутнього генерала.

Після двох років Східної Німеччини Сашко повернувся в Україну – в рідний Новоград-Волинський, місто Лесі Українки. На новому місці служби Павлюку запропонували посаду командира танкової роти, якою він командував чотири роки. Потім ще п’ять років був командиром танкового батальйону.

У 2006-2007 роках Олександр Павлюк керував уже українським миротворчим контингентом у Косові. Був тоді у званні підполковника, на посаді заступника командира 30-ї окремої механізованої бригади з Новограда-Волинського.

Досвід миротворчості в Косові

Дислокувалися на Балканах на американській військовій базі.

За словами Павлюка, українці у Косові виконували завдання на блокпостах, у населених пунктах, особливо тих, які межували із сербськими чи албанськими анклавами. Підтримували порядок під час проведення виборів.

“Забезпечували мир на території Косово після нестабільної ситуації, коли між сербами і албанцями відбувся збройний конфлікт. Ми справилися чудово. На рівні всіх інших країн український контингент виглядав досить потужно, зокрема в питаннях підготовки особового складу”, – запевняє офіцер.

Під час управління українськими “блакитними шоломами”, каже Павлюк, він здобув великий та важливий досвід співпраці з підрозділами НАТО у веденні спільних військових операцій.

“Найбільше вразило їхнє забезпечення військ та ставлення до особового складу. У них кожна операція – це прораховування кожної дії, кожного кроку, щоб зберегти життя військовослужбовця. Цей досвід дуже мені допоміг у подальшому. Тому що за пріоритет я завжди ставив виконання задачі з максимальним збереженням життя особового складу”, – каже Олександр Олексійович.

“На мою думку, шлях до припинення конфлікту на території Донецької та Луганської областей – це введення миротворчого контингенту. І як тільки буде перекритий кордон з Росією – закінчиться війна. Поки через кордон постачають озброєння, техніку та найманців – війна триватиме”, – вважає генерал.

Читайте також:
Сергій Грабський: Миротворці — вони як конкістадори

Після близького знайомства з натовцями Олександр Павлюк є твердим прихильником вступу України до Північноатлантичного альянсу. Оскільки НАТО – це гарантія колективної безпеки.

“Кожен член Альянсу має гарантію, що якщо буде агресія зі сторони іншої держави, інші країни мають підтримати цю країну, відбивши напад. Якби ще на початку 2000-х років цей крок був зроблений, а не просто обговорений, то зараз би на сході України не точилася війна”, – переконаний генерал-лейтенант.

“Коли гине підлеглий боєць – аналогічні відчуття, як гине рідний”

Після Косова Олександр Павлюк повернувся у Новоград на свою посаду заступника комбрига 30-ї бригади. А через два роки, у 2010-му, був призначений на посаду командира 24-ї окремої механізованої бригади у Яворів Львівської області. На цій посаді і зустрів російське вторгнення в Україну у 2014-му.

Наприкінці лютого, коли окупанти в образі “зелених чоловічків” з’явилися в Криму, у 24 омбр прийшла “беерка”.

“Ми отримали бойове розпорядження про приведення бригади в повну бойову готовність та почали формувати першу батальйонно-тактичну групу. На той час частина була скороченого складу по штату «мирного часу» та нараховувала близько півтори тисячі військовослужбовців”, – пригадує Олександр Павлюк.

8 березня бригада вийшла на полігон, а звідти отримала наказ здійснити переміщення та зайняти оборонні позиції в Сумській області – на той час була загроза вторгнення росіян через Слобожанщину на Київ.

Відтак Павлюк зі своїм підрозділом виконував завдання на північному кордоні: до травня бригада створювала інженерні укріплення та опорні пункти, прикриваючи напрямок від Чернігівської до Харківської області. Принагідно хлопці призвичаювались до воєнних реалій, отримуючи повідомлення про події на Донбасі.

У травні отримали новий наказ, і з того моменту 24-та бригада бере участь в антитерористичній операції. Далі були бої за Красний Лиман, Ямпіль, Закітне. Тут бригада попрощалася з першими “двохсотими”: 19 червня полягли сім військовослужбовців 24 омбр, серед них – командир батальйону Ігор Ляшенко.

“Що відчуває командир бригади, коли гине його підлеглий?” – запитую.

“Аналогічні відчуття, коли гине рідний. Особливо тяжко було після перших бойових втрат”, – визнає Павлюк.

“Вже тоді (під час боїв біля Ямполя й Закітного в червні – “Н”) відчувалося, що проти нас воюють не шахтарі, а професійно підготовлені найманці”, – каже тодішній комбриг.

За його словами, це було видно з перших бойових зіткнень.

“Професійно обладнані опорні пункти, блокпости, вміле використання мінно-вибухових загороджень. Підготовлені диверсійно-розвідувальні групи, точні артилерійські та мінометні удари – все це вказувало не тільки на високі професійні навички противника, а й на його бойовий досвід”, – пригадує офіцер.

…По тому було звільнення Сіверська і рух на Луганщину. Там – взяття Лисичанська. Хрящувате, Новосвітлівка, блокада Луганська.

Станом на кінець 2014 року втрати яворівської бригади становили близько 50 чоловік. Двадцять із них загинули під Зеленопіллям. Посеред ночі 11 липня з боку Росії позиції 24 омбр накрили із “градів”. Це – найбільша трагедія частини за час війни.

Читайте також:
ЕКСКЛЮЗИВ ДЛЯ СУДУ. Bellingcat надав докази 149 обстрілів
російської “арти” через кордон України влітку-2014

Наслідки обстрілу табору БТГр під Зеленопіллям

Під селище Зеленопілля, що за 17 км від міста Ровеньки Луганської області, була висунута батальйонно-тактична група 24-ї бригади, яка була передана в розпорядження керівника іншого сектору, разом із прикордонниками та армійцями 72-ї і 79-ї бригад. БТГр виконувала завдання із прикриття ділянки державного кордону від вторгнення російських військ. А вони о 4:30 вдарили по табору групи з ракетної системи залпового вогню із території РФ. Загинули загалом 36 воїнів, серед них шестеро прикордонників.

“Навіть після обстрілу з території Росії хлопці не зламалися, вистояли і виконали поставлені задачі. Там було пекло – я тими людьми пишаюся”, – каже тодішній комбриг.

“Було чітко видно, що перед нами регулярні підрозділи РФ”

Підрозділи бригади під командуванням Павлюка стояли під Луганськом, на околицях обласного центру. Комбриг каже, що були готові звільнити місто та встановити там синьо-жовтий прапор. Наприкінці липня бригада взяла Хрящувате та Новосвітлівку, замкнувши кільце навколо Луганська.

“Ворог намагався вибити нас з цих населених пунктів, використовуючи артилерію, танки, але мої люди вистояли. 20 серпня (день народження Павлюка – “Н”) з 4-ї години ранку ворог розпочав завдавати потужні артилерійські удари по наших опорних пунктах. Після цього пішли в наступ танки. В результаті таких дій деякі наші військові з опорних пунктів змушені були відійти, оскільки ворожим вогнем були знищені фортифікаційні споруди та техніка. Потім ми дали відсіч – і ворог поніс великі втрати, а наші позиції були відновлені”, – розповідає екс-командир 24 омбр.

“Із захопленої техніки, документів та карт було чітко видно, що перед нами регулярні російські підрозділи, які дислокуються у Пскові. Ще 12 серпня вони були в ППД, а вже 18-го числа перетнули державний кордон України”, – пригадує Павлюк.

Коридор у Луганський аеропорт

Потім був бій за Луганський аеропорт, де позиції утримували підрозділи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади зі Львова. Під постійним шквалом обстрілів десантники втратили всю бойову техніку та перебували в оточенні, але продовжували зберігати свої позиції. Два дні артилерія 24-ї бригади не давала основним силам противника зайти в аеропорт, – зазначає Павлюк.

“Коли стало зрозуміло, що подальші дії в аеропорту вести неможливо, бронегрупа бригади прорвалася в аеропорт і створила умови для виходу підрозділів “вісімдесятки” з оточення”, – пригадує офіцер.

Після цього бригада відійшла до Щастя, бо, каже Павлюк, був реальний ризик потрапити в оточення.

“Головне було на той момент – зберегти людей та боєздатну військову частину, аби на новому рубежі втримати противника. Війська організовано відійшли, прикриваючи один одного, за канонами бойових статутів, і зайняли новий рубіж, на якому українські війська стоять і донині”, – констатує генерал-лейтенант.

За його словами, після перших Мінських домовленостей 24-та бригада стала в районі Бахмутської траси – від Кримського до Лисичанська, та успішно  тримала цей напрямок два роки.

Олександр Павлюк каже, що завжди був зі своїми підлеглими протягом пекельних боїв у 2014-му:

“Якби я не був із ними – вони б не сприймали мене як командира”.

“Вони звикли до мого голосу в рації і були спокійні тільки тоді, коли його чули. Коли я прихворів, мої хлопці, не почувши мій голос в рації один день, почали хвилюватися, де командир і чому його не чути. Наші відносини будувалися на повазі та довірі один до одного”, – пригадує Павлюк.

“Без міцного тилу немає руху вперед.
Це стосується і родини”

23 серпня 2015 року Олександру Павлюку указом президента було присвоєно звання генерал-майора. Звістку він отримав, перебуваючи в районі проведення АТО.

“Чесно кажучи, не очікував. Отримав інформацію, коли якраз був керівником сектору А, був в АТО. Ввечері сказали, що зранку я маю бути в Києві для отримання звання. Це було перед 24 серпня, Днем Незалежності. Звичайно, був задоволений, тому що це все-таки висока оцінка моєї роботи, але разом з тим це великий тягар та велика відповідальність”, – каже офіцер.

Як рідні сприйняли звістку про “генерала”? “Вони, мабуть, раділи більше, ніж я”, – посміхається Павлюк.

Родина генерала – на відстані. Доньки навчаються в цивільних вишах. Каже, не втручався в їх вибір професії.

А якою має бути дружина генерала, питаю?

“Це дуже терпляча і надійна людина, тому що без міцного тилу немає ні взаєморозуміння, ні довіри, ні руху вперед. Коли впевнений, що тебе чекають вдома з любов’ю, надіються, що ти вернешся – це прекрасно”, – пояснює Олександр Олексійович.

Ідеальний відпочинок для нього – “побути зі своєю сім’єю”.

Цьогоріч, каже, мав відпустку, покатався на лижах із родиною – “цілих три дні”.

“Наша Україна дуже цікава, є чимало місць де можна поїхати і відпочити: і Закарпаття, і Карпати, і Чорне море. Я прихильник розвитку українського туризму”, – зізнається військовик.

* * *

Офіцерським орденом Богдана Хмельницького III ступеня Олександр Павлюк був нагороджений на День Збройних сил України 2012 року, ІІ ступеня – у 2016-му.

Військове звання генерал-лейтенанта йому присвоєно 23 серпня 2018-го.

Зараз Павлюк – командувач військ оперативного командування Сухопутних військ “Захід”. Завдань – чимало: підготовка військових частин, які виконують завдання в районі проведення ООС, відновлення боєздатності частин, які повертаються зі Сходу, відновлення техніки, військові навчання, формування нових підрозділів, відновлення і побудова військової інфраструктури та багато іншого.

Читайте попередні матеріали із серії “Нові генерали України”:
Командувач Морської піхоти Юрій Содоль:
Ступінь подвигу підлеглого визначає його командир

Бойовий генерал Олег Мікац:
Буває, приходиш після управління боєм – і далі воюєш уві сні