Генерал Андрій Грищенко: Щоночі о 01:15 у мене лунав дзвінок. Дзвонила мати загиблого солдата із фразою: “Вадим загинув о 01:15”

 

“Нові генерали Українського війська”. Заступник командувача Сухопутних військ України, колишній командир 72 омбр – про довоєнну підготовку, важкі бойові втрати, строковиків на фронті, танковий наступ на Маріуполь і психологічний тиск на родини військових

автор: Наталія Барська
фото: Єгор Федорів, із сайту Міноборони та кадри відео

Андрій Грищенко – один із бойових комбригів першого року війни, які через рік після початку АТО отримали генеральські погони і перейшли на штабну роботу. У 2007-2015 роках він очолював 72-гу механізовану бригаду ЗСУ. У серпні 2015-го став генерал-майором, у серпні 2017-го – генерал-лейтенантом.

Здобувши великий батальний досвід, Грищенко був призначений на посаду першого заступника командувача військ оперативного командування “Північ” Сухопутних військ ЗС України. Того року – 2015-го – він закінчив Національний університет оборони. У квітні 2016 року став командувачем ОК “Південь”.

Із  січня 2018 року Андрій Грищенко – заступник командувача Сухопутних військ ЗСУ з бойової підготовки.

За сумлінну службу нагороджений медалями та відзнаками Міністерства оборони України, орденами Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (2015) і Данила Галицького (2011).

Ми спілкуємося з 55-річним генерал-лейтенантом у його скромному кабінеті в будівлі “сухопутки” на Дегтярівській. Відчувається, що Грищенко нечасто дає інтерв’ю і накопичив чимало спогадів та відвертостей.

“Планував вступати до танкового училища, але не пройшов за зростом”

  • Андрію Миколайовичу, як починалася ваша військова кар’єра? Хто підштовхнув до рішення стати офіцером?

– Народився я [5 жовтня 1963 року] у селищі Есхар Чугуївського району Харківської області в сім’ї робітників. Батько, нині вже покійний, був газоелектрозварником. Мама працювала машиністом турбінного устаткування. Військових у родині навіть близько не було – тому ніхто мене не підштовхував. Просто такою була моя юнацька мрія.

У Радянському Союзі дуже багато було прикладів патріотичних, щоб обрати професію справжнього чоловіка – “захищати Батьківщину”… Тому, коли я закінчив школу, вступив до Сумського артилерійського училища.

Хоча спочатку планував вступати до Харківського танкового. Але не пройшов за зростом на один сантиметр – туди брали до 175 см. Але тепер я про це не шкодую.

  • Цікаво було вчитися на артилериста?

– Я взагалі по життю нехлюй. Але тільки не в тому, що мене цікавить. Тому всі військові предмети в мене завжди були на “відмінно”, училище я закінчив добре. Коли випускався – було відчуття, що все знаю, все вмію. Напевно, через те, що вчили нас гідно.

  • Як складалася служба потім?

– Я потрапив до групи радянських військ у Німеччині, в артилерійську бригаду. Служив там з 1984-го по 1989 роки. По тому мене відправили у Закавказзя, в Ахалкалакі (Грузія), де як раз починалися події, що передували розвалу Радянського Союзу.

Після розвалу СРСР я проходив службу в Чугуєві. І потім доля кинула мене на 72-гу бригаду. Бригада була складна… Найбільша бригада у Збройних силах України – понад 4000 чоловік.

  • Переведення в Білу Церкву, 2007 рік, ви вже у званні полковника. Які відчуття були від того, що вам довірили цілу бригаду?

– Був гордий і щасливий. Як-то кажуть, розумом піхоту не осягнути. Її треба відчути душею, щоб дізнатися, що ти можеш командувати людьми.

Я відчув це десь за рік: що я можу бригадою керувати і що бригада вже стала мене розуміти.

Полковник Грищенко на урочистостях у 72 омбр. 2010 рік

Мені пощастило служити у бригаді з серйозними традиціями. Навіть у 1942 році під час Сталінградської битви 72-га дивізія героїчно боролася і зазнала мінімальних втрат (72-га мотострілецька дивізія – радянський підрозділ, який у 1992 році присягнув на вірність Україні і став частиною ЗСУ; Грищенко має на увазі 29-ту стрілецьку дивізію ЗС СРСР, яка була перетворена в 72-гу – “Н”).

І треба сказати, що за два роки війни на Сході України із 72 омбр вийшли 12 командирів бригад і полків.

  • Чим вам запам’яталися довоєнні роки в 72-й?

– Бригада щорічно брала участь в серйозних навчаннях. Це була відмінна практика і для мене, і для моїх офіцерів, і саме це дало свій позитивний результат у 2014 році. Я не ганяв свої війська в плані стрільби і не викидав сотні снарядів на те, щоб навчити їх стріляти. Здебільшого вони це все вже вміли.

72 омбр. 2010 рік. Фото: grif.ua

Я навчив їх до війни тактиці, навчив тому, що вважав важливим в сучасній війні. У наступальних і стабілізаційних боях у перші місяці війни в ​​бригади були мінімальні втрати саме завдяки довоєнній підготовці.

“Пластид… Вибух… І від людини не лишається нічого. Важко щось на ДНК зібрати”

  • Що це означає для командира – втрачати своїх бійців?

– Будь-яка втрата для командира – трагедія і катастрофа. Кожну втрату він пропускає через серце, через голову. Для нього вона залишається важкою ношею на все життя. Тому я своїх офіцерів завжди навчав, що завдання треба виконувати, зберігши людей. І вони це добре засвоїли. У втратах наших винна в першу чергу Росія.

Коли 72 омбр у 2014 році заходила на свої позиції уздовж українсько-російського кордону, ми зіткнулися з такими вибуховими пристроями, яких раніше ніколи не бачили. Наші сапери по кілька разів на день проводили зачистку місцевості від вибухонебезпечних предметів.

Дістануть “кішкою” протитанкову міну, яку видно – а під нею на глибині закладений пластид, по 5-6 кг.

Він потужніший за тротил у десятки разів. Вибух… і від людини нічого не залишається. Взагалі нічого.

Так у нас загинув перший боєць. Ходили, шукали що-небудь від пацана – на ДНК, і щоб мати могла в труну покласти… Кульочок. Уявіть собі, як це діє на людей.

Ми потім на тій території знайшли близько 30 закладок з пластидом. Але ж у нас пластид не виробляється – тільки у Росії!

Комбриг Андрій Грищенко. Відеозвернення літа 2014 року

  • Які слова ви знаходили, щоб говорити з особовим складом після такого?

– Іноді потрібні були прості слова, іноді грубі.

Розумієте, кожна людина – це індивідуальність. Сказати, що там ніхто не боїться – це абсурд. Бояться всі. Хтось справляється зі страхом за півгодини, хтось за день, хтось за місяць, а хтось не справляється ніколи – і доводиться його відправляти додому.

Було важко, коли Росія почала бити зі свого боку важкою артилерією. Бити без відповіді. Деякі командири зривалися, розвертали стволи. І тоді звучали питання: “Ти готовий до війни? – Готовий. – Війська готові? – Готові. – А народ готовий?”

І тут починаєш замислюватися. Чи готова країна до того, щоб десь у її центрі рвалися ракети? Складно взяти на себе відповідальність за те, що призведе до повномасштабної війни. А Росія на це провокувала.

Читайте також:
ЕКСКЛЮЗИВ ДЛЯ СУДУ. Bellingcat надав докази 149 обстрілів
російської “арти” через кордон України влітку-2014

Навіть було таке під Маринівкою, що курсанти російських артилерійських училищ складали на нас іспити. Живим вогнем по живих людях.

Там місцевість така, що проглядається дуже далеко. Від Савур-могили буває видно і Азовське море. Так і нам було видно, як на долоні: столи з білими скатертинками, викладачі, екзаменаційні відомості…

“Ніхто ніколи не пробачить”

  • Яка втрата запам’яталася особливо?

– Було таке – один загиблий солдатик, царство йому небесне, не називатимемо імені… Він нагороджений орденом Богдана Хмельницького. Загинув у районі пункту пропуску Маринівка у червні 2014 року о 1:15 ночі. Відбивалися хлопці від бойовиків…

І ось щоночі о 1:15 у мене лунав дзвінок. Дзвонила його мати з однією фразою: “Вадим загинув о 1:15…”

Що я міг їй сказати? Це трагедія її, і трагедія наша, трагедія бригади. Ми – одна велика сім’я, ми прагнемо до того, щоб усі були живі, у першу чергу. Але війна є війна.

За три місяці я вже думав, що збожеволію від цього. У мене вже організм почав реагувати – до першої години ночі за будь-якої втоми я чекав дзвінка…

  • Чи є матері і дружини загиблих, з якими підтримуєте постійний контакт?

– Ніхто з матерів, ніхто з дружин і дітей ніколи нікому не пробачить втрату своєї близької людини. Психологічно. Ніхто ніколи не пробачить.

  • А ви були на могилах у хлопців?

– Звичайно, був. Ми відправляли хлопців із фронту і були на їхніх могилах. І відвідуємо їхні могили.

Що поробиш – життя таке важке… Тим більше, що війна ще не закінчена. Кожен з нас потрапляв і під снаряди, і під “Гради”, і під міни.

Читайте також:
Герой Авдіївки Василь Тарасюк “Тайфун”:
Моя “Золота Зірка” належить всьому підрозділу

“Зі зла я дав команду, і танкові батальйони пішли з усіх боків до Маріуполя”

  • Який бій найбільше врізався у пам’ять?

– Перший “котел” нам Росія готувала влітку 14-го під Червонопартизанськом. У нас там була “дорога життя” – мостова переправа. І ось близько чотирьох-п’яти російських [артилерійських] дивізіонів били по цих мостах зі свого боку, після того як не змогли сухопутним боєм вибити наших. З боку Дмитрівки наступали, і наші хлопці відбивалися доволі серйозно…

Найцікавіше, що на той час у мене в бригаді воювали і строковики. Це потім вже дали команду прибрати їх з фронту.

А в розвідвзводі першого батальйону під Ізвариним воювали 14 солдатиків строкової служби. Я їм кажу: “Все, хлопці, вибачте, для вас війна закінчилася. Поїдете в бригаду в Білу Церкву”. Але вони відмовилися: “Ні. Ми залишаємося тут”.

Уклали контракти і поїхали далі воювати. Хороші хлопці, віддані країні.

  • Це був найважчий бій для бригади?

– …Усі бої були важкими. Почалося з важкого прийняття рішення входити до Маріуполя. 2 травня ми увійшли, а потім 9 травня.

Мало хто знає про це. 2 травня на одному з блокпостів бригади поблизу населеного пункту Ялта отруїли клофеліном повністю відділення – сім чоловік. Місцеві “підгодовували” бійців, приносили борщ. Насипали клофеліну у їжу і забрали п’ять строковиків та двох контрактників у Маріуполь на “антимайдан”.

Я приїхав до Маріуполя, зайшов в УВС, але вирішувати питання не було з ким, ніхто не йшов на контакт, ніхто не хотів звільняти людей. І зі зла я дав команду – танкові батальйони пішли з усіх боків до Маріуполя. Зупинилися біля знаку в’їзду в місто і виставили стволи.

Відразу ж таксисти, які працювали інформаторами у сепарів, доповіли куди треба. Не знаю, звідки там узяли мій телефонний номер, але в мене відразу пролунав дзвінок: треба зустрітися.

Я пішов на переговори, снайпери мене прикривали. Кажу: поверніть людей. Вони: приберіть танки з міста. Дав команду танкістам: 2 км назад. За 20 хвилин бійців привезли.

Читайте також:
За теракт листопада 2014 року в Маріуполі бойовик “ДНР” Бобарикін
отримав 15 років ув’язнення. Заочно

Друга історія була з начальником антитерористичного центру, яким нібито був начальник Маріупольського УВС, а ми перебували в зоні його відповідальності.

Поїхали троє моїх офіцерів до нього на нараду, а за кілька годин почався штурм будівлі міліції бойовиками.

Ну, бойовиками їх не можна назвати. Це був спецназ. Добре підготовлені люди, які знають, що таке штурм будівлі.

Міліція, прямо скажемо, здала свої славні позиції. Мені дзвонять, повідомляють, що бій іде на першому поверсі. І треба було приймати рішення, рятувати людей.

Тоді я вивів у Маріуполь другий батальйон. Однією ротою ми блокували місто, а інша рота пішла на будівлю. Відкрили вогонь. Перекриття обвалилися. Після чого ми вивели своїх людей.

У Маріуполі сепари серйозно готувалися до захоплення міста. На руках було багато зброї. Нацгвардія і добровольці після наших дій провели зачистку в місті, а ми вже тримали під’їзди до нього, щоб не допустити ані зброю, ані бойовиків у Маріуполь. Завдання, вважаю, виконали. На сьогоднішній день Маріуполь – наш, і південь України – наш.

Читайте також:
Річниця звільнення Маріуполя. Як це було. ВІДЕО

“Люди голодні, без води у сорокаградусну спеку, а відбиватися нічим”

  • Вас тоді призначили керівником “сектору Д”…

– …І ми почали проводити стабілізаційну операцію. З боями пройшли вздовж південно-східного кордону з Росією – до Ізвариного.

Перші бої були дуже важкі. Савур-могила була перетворена на серйозний укріпрайон. З ходу ми не взяли його і пішли уздовж кордону. Біля Дякового (село в Антрацитівському районі Луганської області – “Н”) провели серйозну операцію. Там було більше тисячі бойовиків. Вони не думали, що ми пройдемо. Але були залучені артилерія, авіація, проведена грамотна нормальна робота, у результаті якої противник був зім’ятий… Незважаючи на те, що ми йшли по місцевості, яка була незнайома.

У кожній посадці було до сотні чоловік озброєних бойовиків. Наш спецназ не справлявся з зачисткою. Тоді ми обрали іншу тактику. Зачищали за допомогою авіації, артилерії. Потім був скинутий десант під командуванням Забродського. За годину бою вони витратили свої боєприпаси і один боєкомплект мого батальйону – такої сили йшли бої.

  • Звісно ж, із того боку були “місцеві мешканці”?

– Там донецьких не було. І луганських теж не було. Фахівці були. Це легко визначалося і за інтенсивністю боїв, і за точністю стрільби, і за тілами, знайденими після бою.

Мої артилеристи казали так: коли стріляють сепари, можна викурити сигарету, випити чашку кави, дати команду “відбій”, поїхати – і тільки тоді отримуєш прихід. А коли стріляють росіяни, маєш часу до хвилини, і треба піти.

…Траплялися ситуації, коли в нас продуктів не було, води не було, щоб війська забезпечити. Ан-26 міг скинути 2 тонни 800 кг води, 2 тонни 800 кг їжі або 2 тонни 800 кг боєприпасів. Стаєш перед вибором, що кидати.

Люди голодні, люди без води в сорокаградусну спеку, а відбиватися нічим, снаряди не підвезти.

Росія стріляла у відкриту і не давала нам пройти по наших дорогах. Два літаки були збиті росіянами, і можливість доставки боєприпасів по повітрю для нас теж тоді закрилася.

Бригада за літні бої 2014 року – до виходу на Мелітополь – втратила вбитими 23 людини, і 287 чоловік були поранені.

“Зловив осколок «Граду» під Сонцевим”

  • Ви на одному з телеефірів сказали, що саме тоді зрозуміли, що таке гібридна війна…

– З їхнього боку – це війна без правил. Ми стояли на висотах, не заходили в населені пункти, а по нас били з населених пунктів. Ми не стріляли по населених пунктах взагалі. А вони казали, що ми ведемо вогонь по мирному населенню. Порушили проти нас кримінальні справи, не спираючись навіть на факти.

Наприклад, на мене відкрили справу за Іловайський котел і називають дати, коли мене там не було – я тоді вивів бригаду в Мелітополь.

Дві кримінальні справи порушено проти мене в Росії!

Вони це роблять проти тих людей, які їм як кістка в горлі, які завадили їм втілити свої плани.

А плани в них були досить-таки масштабні – і Харків, і Луганськ, і Донецьк, і Маріуполь, і Одеса. Якби армія й народ не піднялися і не встали на захист – що було б з країною взагалі?..

  • Війна – це і психологічний тиск з того боку…

– Дуже серйозний тиск був на родини…

Мітинги збиралися. Стоїть жінка, тримає плакат: “Поверніть чоловіка і сина”. А в неї ніколи не було ані чоловіка, ані сина.

Або сидиш на КП, а тебе по телевізору показують, кажуть, що ти “кинув” свою бригаду і полетів. І це бачить вся Україна. Мені дружина дзвонить о першій годині ночі та питає: “А ти де? Тут по телевізору сказали, що ти сів у вертоліт і полетів у Запоріжжя”. А в нас о другій годині ночі тільки починалися обстріли. І таке відчуття, що потрібно дочекатися другої ночі, щоб потрапити під “гради”, щоб руки-ноги повідривало і голову знесло – щоб усім довести, що я не з’їхав ще з глузду і нікуди не полетів, що не кинув своїх.

  • Мало хто знає, що ви були поранені.

– Зловив осколок від “Граду”. Точніше, “Град” зловив мене, коли росіяни обстрілювали командний пункт на Сонцеві (село Сонцеве Старобешівського району Донецької області – “Н”) у 2014 році. Вилізли в посадку між двома кордонами 6 БТРів і 18 “Градів”. “Град” звільняє 40 стволів за 20 секунд. Мені кажуть: “Що ж ти не ховаєшся, ти ж артилерист сам!” А що ти зробиш, якщо за півсекунди всхід ракети (вони не летять, звичайно, всі одночасно). Перебинтував собі руку – і далі воюєш.

“Маючи сотні російських танків уздовж кордону, треба бути готовими до будь-якого розвитку подій”

  • Які були наступні щаблі вашої кар’єри після 72 омбр?

– Із червня 2015-го я був призначений заступником командувача оперативного командування “Північ”. За три місяці отримав звання генерал-майор. У травні 2016 року став командувачем ОК “Південь”.

Заступником командувача Сухопутних військ був призначений у січні 2018 року. Це було рішенням військового керівництва, рішенням головнокомандувача. Як і присвоєння мені звання генерал-лейтенанта (серпень 2017-го).

Андрій Грищенко під час призначення на ОК “Південь”

  • Як змінилися завдання?

– Стали більш глобальними – це вже не бригада. Є свої оперативні зони, за які відповідаєш. Це і підготовка військових операцій, і бойова підготовка військ.

У нас сьогодні організовані школи снайперів, школи танкістів при навчальних центрах. Наступного року плануємо відкрити школу механізованих підрозділів і школу загальновійськової підготовки, школу артилеристів і школу мінометників. Навчаються в нас за окремими спеціалізованими програмами. При надходженні проходять відповідний психологічний та інтелектуальний відбір. Головне завдання – перейти від кількості до якості.

Читайте також:
Як у Білій Церкві урочисто зустрічали бійців героїчної 72-ї бригади.
ФОТОРЕПОРТАЖ

Також під час навчань ми проводимо ряд дослідницьких робіт із впровадження у війська нових способів застосування бригад. Є серйозні напрацювання під грифом “секретно”. Залучаємо до даного процесу наукові кадри і намагаємося, виходячи з досвіду поточної війни, навчити людей ефективно воювати в умовах гібридної війни.

На сьогоднішній день бригади і батальйони сухопутних військ підготовлені пристойно. Офіцерський склад піднявся на серйозний рівень.

У нас давно вже впроваджена система підготовки НАТО. При цьому здійснюється комплексний підхід. Ми взяли найкраще в них і у себе, не відходячи від стандартів. Це стосується всіх родів військ – і піхоти, і танкових, і артилерії, і авіації.

Андрій Грищенко - СВ ЗСУ _1 Андрій Грищенко - СВ ЗСУ _8 Андрій Грищенко - СВ ЗСУ _7 Андрій Грищенко - СВ ЗСУ _10
<
>

Читайте також:
72-га бригада Чорних запорожців на ротації проходить вишкіл
за програмою НАТО “Орбітал”. ФОТО

  • Як бойовий офіцер – не сумуєте за зоною бойових дій?

– Те, що ви застали мене у кабінеті – це через введення воєнного стану (сміється). Я їду на навчання не в заключній частині, а на етапі підготовки, починаючи від бойового злагодження. Щоб мати можливість оперативно внести корективи, підказати, навчити.

Мета моя полягає не в тому, щоб інспектувати – я не інспектор, я офіцер, який повинен навчити війська воювати.

Зараз багато нового впроваджуємо. Маючи сотні російських танків уздовж кордону, треба бути готовими до будь-якого розвитку подій. У Збройних силах України до цього ставляться дуже серйозно.

  • А народ готовий до будь-якого розвитку подій?

– Якщо почнеться повномасштабна агресія Росії, то готовий народ чи не готовий – вже ніхто питати не буде. Тут уже народу треба буде ставати на захист своєї Батьківщини. Відсидітися нікому не вдасться.

Наш резерв – ті, хто воював у 2014-2015 роках – вже сам, без військкомату, знову приходить на службу.

Наприклад, ми розраховували на одну кількість, а приїхали в навчальні центри понад норму більше 200 чоловік у один і близько 200 чоловік в інший. Я командувачу доповідаю: що будемо робити? А він каже: ну, не виганяти ж, люди прийшли за покликом серця.

  • Вашим улюбленим родом військ і досі залишається артилерія?

– Я діапазон розширив. Я люблю піхоту, я люблю артилерію. На цій війні добре знання артилерії мені дуже допомогло. Думаю, що знання тактики різних родів військ дає можливість офіцеру ефективно управляти угрупованнями.

“Дід у Міли генерал, ловить рибу і дарує подарунки”

  • Чи залишається у вас час на сім’ю?

– Дружина нещодавно каже: треба поїхати купити новий пилосос. Поїхали у “Комфі”. Хлопець молодий, років 26-27, каже: “Давайте я вам допоможу”. Вибрали пилосос з його допомогою. І він питає: “Ви мене не пам’ятаєте? Перша хвиля мобілізації. Спасибі вам”. – “За що?” – “За те, що живим залишився… Коли виходили звідти, ми вас так ненавиділи. А потім, коли приходить здоровий глузд і людина починає усвідомлювати, як все сталося, завдяки чому ти вийшов живим, тоді приходить розуміння”.

І до родини після війни починаєш інакше ставитися. Я тепер розумію, що пережили близькі. Частіше дарую дружині квіти. Використовую будь-яку можливість побути з родиною.

  • У вас доросла дочка і вже є онучка. Вона знає, що дід – генерал?

– Мілана. Три з половиною роки. Я її називаю – “пацанка”.

“Міло, хто у тебе дід?” – “Дід у мене генерал”. – “А чим дід займається?” – “Ловить рибу і дарує мені подарунки”.

А для чого ж ще потрібен дід? Дід потрібен для того, щоб балувати онуків (сміється).

Читайте попередні матеріали із серії “Нові генерали України”:
Командувач Морської піхоти Юрій Содоль:
Ступінь подвигу підлеглого визначає його командир

Бойовий генерал Олег Мікац: 
Буває, приходиш після управління боєм – і далі воюєш уві сні

Командувач ОК “Захід” Олександр Павлюк:
Під Зеленопіллям було пекло, та я пишаюся бійцями

Герой України, генерал Андрій Ковальчук:
Ми будемо наступати однозначно – це справа честі за всіх загиблих десантників

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: